Інтенсивне обговорення використання Путіним і Лукашенко міграційної зброї проти Євросоюзу не повинно відводити увагу від наявних проблем спільної міграційної політики Євросоюзу. Адже від вирішення цих питань опосередковано залежить ефективність використання міграційної «гібридної зброї» проти Євросоюзу. Неупереджений аналіз міграційної політики ЄС дає підстави говорити про комплекс проблем, серед яких: відсутність стратегічного бачення способу вирішення кризи; збої чинних нормативно-регулятивних механізмів; використання міграційної політики як інструменту розподілу повноважень в ЄС та боротьби за вплив.
На стратегічному рівні визначальним фактором є демографічна криза в більшості країн ЄС. Робоча сила об’єктивно старіє, пенсіонерів стає більше. Спроби стимулювати народжуваність не спрацьовують з різних причин. Частина європейських еліт вважає, що міграція у всіх її формах є способом «влити нову кров» у «старі європейські суспільства». Менша фракція європейських еліт, навпаки, переконана, що технологічний прогрес до 2030-х років шляхом роботизації «зніме» гостроту дефіциту робочої сили. Навпаки, аби подолати безробіття доведеться вводити так званий безумовний гарантований дохід, тобто фактично соціальні виплати за відмову від праці. Насправді подібний «рай», навпаки, стимулює міграційні настрої та мотивує потенційних нелегалів вдаватись до будь-яких способів осісти в Євросоюзі.
Такий стан справ створює суперечливі орієнтири громадської думки. Чимало європейців вважають, що мігранти, якщо сідають на соціальні фонди забезпечення, нахабно споживають спадок європейської цивілізації. Адепти ліберальної точки зору на міграцію звинувачують цей сегмент суспільної думки у «ультраправому популізмі» та піддають політичному остракізму. Самі ліберали вважають, що «багатокольорова» Європа є ідеальною моделлю толерантного багатокультурного та політично коректного суспільства постмодерну. Все було б ідеально, але кластер «популістів» все ще є великим і до нього за сприятливих умов готові приєднуватись виборці, які «коливаються». Таких виборців у багатьох країнах ЄС також чимало.
Внаслідок цих тенденцій виникають збої із нормативно-регулятивними механізмами міграційної політики. Вона не є спільною за визначенням, адже Польща та Угорщина блокують будь-які спроби ФРН і Франції зробити цю політику зобов’язуючою та спільною. Правляча в Польщі партія «Право і справедливість», так само як правляча в Угорщині партія «Фідес», плекають національну ідентичність і виступають проти «квотного» принципу поділу мігрантів. Криза 2015 року спровокувала порушення принципу надання притулку біженцям у першій же країні ЄС, якої вони досягнули. Повернутись до цього принципу наразі дуже складно. Не діють навіть спроби ЄС «покарати» фінансовими штрафами Варшаву і Будапешт за нехтування нормами ЄС. Польські та угорські еліти розглядають ці штрафи як ціну за «націоналізацію» внутрішньої політики. Факт наявності політичної прірви між «новою» і «старою» Європою у сфері міграційної політики засвідчує те, що партія «Альтернатива для Німеччини», яка так само плекає німецьку, а не спільну європейську ідентичність, є ізгоєм парламентської системи ФРН. Тоді як «Фідес» і «Право і справедливість» є правлячими у своїх країнах.
Актуальна міграційна криза співпала з переговорами щодо нової коаліції в ФРН. Соціал-демократи, зелені і вільні демократи, як суб’єкти цих переговорів, цілком ліберально налаштовані щодо прийому мігрантів. Багатьом німцям тільки доводиться згадувати анекдот про реалізацію прогнозу Маркса: «пролетарі всіх країн єднайтесь». Але німці ставлять питання, чому вони єднаються саме у Німеччині. Тим паче, що у ставленні до мігрантів помітні суттєві відмінності між Сходом і Заходом Німеччини. Позиції східних німців щодо мігрантів ближче до позиції поляків і угорців.
Водночас міграційна криза помітно уніфікувала позиції щодо нелегальної міграції між французькими політичними силами різної ідеологічної орієнтації. Лідер «Національного об’єднання Франції» (колишнього «Національного фронту») Марін Ле Пен помітно змістилась у бік правого центру. Але такий дрейф не співпав із напрямком еволюції французької громадської думки. Остання, навпаки, у міграційному питанні радикалізувалась. Це вивело у лідери президентських переговорів «радикала» Еріка Земмура. За перше десятиліття ХХІ століття він став відомий закликами насильно депортувати нелегальних мігрантів. Чинний президент Франції Емануель Макрон, який збирається обиратись на другий термін, також помітно «поправів» у міграційному питанні. Це особливо помітно на фоні міграційної кризи, яка розгортається одночасно з кризою на білорусько-польському кордоні, але не має такого інформаційного резонансу. Мова йде про спроби нелегалів з Франції перетнути Ла-Манш та опинитись у Великій Британії. Причому ця криза розвивається на фоні загострення британсько-французьких відносин внаслідок неврегульованих питань виходу Великої Британії з ЄС. Серед цих питань не тільки статус кордону між Британією та Ірландією в Ольстері, а й права на вилов риби в Атлантиці.
Тож Путін, на жаль, досить влучно поцілив у Ахіллесову п’яту міграційної політики ЄС. Тим паче, що в суспільно-політичному дискурсі це питання «перекривається» гострою енергетичною, пандемічною, економічною, екзистенційною кризами. Зазначені кризи ускладнюються внутрішньополітичною невизначеністю у Німеччині, президентською виборчою кампанією у Франції, наближенням парламентських виборів в Угорщині, нестабільністю правлячих коаліцій у багатьох інших країнах ЄС. Тому наднаціональним структурам управління ЄС дуже непросто спиратись у своїх рішеннях щодо «спільних політик» на послаблені національної влади країн-членів Євросоюзу. Натомість ворогам Євросоюзу це максимально розширяє поле гібридного впливу та вивірених ударів по слабким місцям ЄС. Дуже повільно відбувається процес погодження стратегії і тактики дій між наднаціональними європейськими та національними політичними елітами. Але шлях здолає той, хто наполегливо цим шляхом йде.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української лінії»
