Український олігархат за останні два десятиліття став справжньою медійною загрозою для суспільства, а часто і для європейського політикуму. Часто наголошувалось, що українська олігархічна система державного устрою стала калькою російської і цим Україна подібна із Росією. Власне, на олігархів найбільш вдало можна списувати негаразди із реформуванням української економіки, системи державного управління і, навіть, ставити питання про те, а на чиєму боці олігархат у боротьбі України із агресією Росії?!.
Проте, таке явище як українські олігархи потребує більш раціонального і системного підходу при аналізі й розумінні. Одразу зазначимо, що нещодавно прийнятий Закон «Про олігархів» є, можливо, першим вдалим узагальненням визначення самого поняття «олігарх», окресленням ознак цього явища. Із цим визначенням стає більш доступним аналіз, наскільки український олігархат становить загрозу національній безпеці України в умовах російської агресії.
Отже, для розуміння значення такого явища як український олігархат, нам слід дещо окреслити умови і сам процес його становлення. Український олігархат мав свою історію виникнення за традиційною для пострадянського простору схемою. Саме поняття олігарх за своїм змістом, здебільшого, застосовується до тих власників крупного капіталу, які сформували свої бізнес-групи, беручи участь у процесах великої приватизації. Звісно, отримати змогу придбати крупні активи за відносно невеликими цінами, але під численні зобов’язання, мали ті гравці, які мали політичний вплив, чиї інтереси лобіювались.
Подібна ситуація працювала і у Росії. При цьому, більш обережне керівництво України намагалось слідувати за відпрацьованими схемами в Росії, зокрема, у проведенні приватизації. Тому українська приватизація була фактичним наслідуванням російської. Слідування російському досвіду відбувалось на фоні постійної напруги у відносинах в енергетичній сфері.
Складні відносини у нафто-газовій сфері між Україною і Росією склались від першого року самостійного державного будівництва. Росія була зацікавлена у забезпеченні енергоносіями України, зважаючи на тісні економічні зв’язки від СРСР і незацікавленість у зупинці українських підприємств із якими зберігались старі радянські зв’язки. Це давало змогу для українських урядовців працювати на користь афільованих із ними комерційних структур пільговими умовами закупівлі нафти і газу в Росії. Власне, це було одним із факторів накопичення первинного капіталу. Перший Президент України Л. Кравчук вбачав перспективу виходу з-під російського енергетичного впливу у розвитку власної вугільної галузі. Відповідні заходи, спрямовані на підтримку вугільної галузі створювали, у свою чергу, передумови для формування регіонального і галузевого олігархату.
Однією із важливих рис українського олігархату є те, що він формувався як регіональний. Вже на рубежі 1990-2000-х рр. стали відомі донецька група, дніпропетровська група, київська, у Харкові сформувався потужний олігархічний бізнес О. Ярославського тощо. Диверсифікація бізнесів олігархічних груп відбувалася, здебільшого, на регіональному рівні. Проте, такі сфери як медіа і банківська сфера не могли стримуватися межами регіонів.
Регіональні олігархічні групи розбудовували свій вплив завдяки монополізації на регіональному рівні розподілу енергоносіїв. Перш за все мова іде про донецьку і дніпропетровську групи. У Донецькій області монопольне становище із постачання газу промисловим підприємствам у 1990-ті рр. здійснював Індустріальний союз Донбасу. У Дніпропетровській області сформувалась ЄСУ, котра завдяки П. Лазаренку монополізувала ринок газопостачання низки областей України. Власне, накопичення завдяки трейдерській діяльності первинного капіталу дає змогу бізнес-групам брати участь у великій приватизації. На початку 2000-х рр. українські олігархічні групи більш активно намагаються диверсифікувати свій вплив, активно приватизуючи обленерго і облгази.
Із нарощуванням процесів приватизації зростало і споживання в Україні імпортованих енергоносіїв. Зокрема, російського газу, а також тривалий час українська енергосистема працювала об’єднаною із російською. У цій ситуації держава здійснила кроки, спрямовані на утвердження її монополії щодо імпорту і розподілу імпортованого газу на внутрішньому ринку. Це обумовлювалось, перш за все, зацікавленістю в збереженні соціального договору із громадянами за принципом «стабільність в обмін на лояльність», принаймні у частині тарифів за постачання послуг ЖКГ. Ця місія потребувала для держави компенсаторів і цими компенсаторами лишалась її монополія на розподіл імпортованого газу для промисловості. Корупція в НАК «Нафтогаз» давала змогу численним чиновникам і навколо владним бізнесменам на цьому добре заробити. Проте, вже за керування НАКом Ю. Бойка ситуація різко змінюється і державна монополія набуває реального змісту. Фактично, коло тих, хто мали змогу отримувати реальні прибутки від відносно недорогих російських енергоносіїв звужується. У цей же час відбувається надзвичайна концентрація активів. Держава веде політику приватизації, спрямовану на принципове недопущення до участі у ній іноземців (у тому числі й росіян). Навіть часто звучали оцінки політики початку 2000-х рр. у сфері приватизації як своєрідний «економічний націоналізм».
Після поразки на виборах 2004 р. В. Януковича Росія активізує інструменти енергетичного тиску. Зокрема, монополізує газопостачання територією України до Європи, викупивши у Туркменістану увесь видобуток газу наперед. Розгортається чергова газова війна із Україною (перша була 2000 р., коли міністр енергетики Росії заявив, що його країна не може дотувати цілу галузь і цілу країну. Це щодо боргів України за газ перед Росією). Нагадаємо, що це був рік, коли В. Путіна було обрано на перший президентський строк і цього ж року розгорнулась наймасштабніша на той час протестна акція «Україна без Кучми». Росія у всіх газових війнах із Україною намагалась провести дві ключові позиції, а саме: зафіксувати у договорах «вилку» ціни і тарифу на транзит територією України і добитися для Газпрому можливості реалізувати газ українським промисловим споживачам безпосередньо. Ідея «вилки» виходила безпосередньо із шантажу позбавити Україну транзиту газу будівництвом обхідних газогонів, а також із шантажу Європи ненадійністю транзиту територією України. Фактично, Росія постійно намагалась занизити ціну транзиту газу українською ГТС.
Прагнення для Газпрому добитися можливості реалізувати газ в Україні безпосередньо промисловим споживачам було намаганням створити умови щоб сформований український олігархат остаточно опинився на газовому гачку. Ця робота вже почала системно проводитись від укладення газової угоди 2006 р., що регламентувала окремий канал постачання російського газу в регіон Донбасу газогоном, який безпосередньо заходив із території Росії в цей регіон. Фактично, Донбас у газопостачанні із Росії опинився у особливому становищі. Вже від 2006 р. в українському інформаційному просторі експерти і доволі впливові політики часто говорили про необхідність створити умови для того, щоб українські промислові споживачі отримали змогу домовлятися про постачання газу безпосередньо із російським Газпромом. Ця ідея була явно привнесена із-зовні. Певний час у інформаційному просторі циркулювала ідея газотранспортного консорціуму за участі ЄС з подачі російського керівництва.
Вже в умовах газової війни 2008-2009 рр. всерйоз було поставлено питання про безпосередній доступ Газпрому на внутрішній ринок України для реалізації газу промисловим споживачам. Не зважаючи на всю тяжкість цього договору, все ж вдалося уникнути проникнення на внутрішній український ринок Газпрому. Водночас, у розпал газової війни спостерігався активний тиск на НАК «Нафтогаз» зі сторони промислових споживачів з приводу проблеми зупинення підприємств у аварійному режимі із-за зриву постачання газу.
Перемога на президентських виборах 2010 р. В. Януковича актуалізувала для Росії варіант повзучої квіслінгізації України (введення керівництва країни у рамки проросійської політики). Фактично, нова влада розіграла важливий козир щодо дислокації ЧФ РФ в обмін на газову знижку, забезпечивши прийнятну для економіки ціну імпортного газу. Це, з іншого боку, дало перспективи для роботи над Угодою про асоціацію з ЄС (економічною складовою). Фактично, газовий договір при його кабальності давав певну передбачуваність тарифної політики на внутрішньому ринку енергоносіїв, а тому у Росії лишились виключно політичні методи тиску. Перехід до тиску на Україну політичними методами позбавляв Росію важелів впливу шляхом ділових контактів із українськими власниками крупних активів. Напередодні російської агресії проти України спостерігалась низька проникність українського капіталу в російські крупні компанії. При цьому, російське інвестиційне проникнення в українські компанії було в рази вищим. Тому Росія, переходячи до військового тиску, повністю ставила на карту важелі економічного впливу на Україну в цілому і на власників крупного капіталу зокрема.
Військова кампанія Росії проти України, розпочата 2014 р., фактично показала, що український олігархат готовий жертвувати вигодами від системних зв’язків із Росією та, навіть, своїми активами на окупованій території аби не потрапити під санкції й зберегти свою легітимність. Не зважаючи на фактичний контроль активів, окупаційні адміністрації на Донбасі й Росія не отримали собі жодного українського олігарха, який би повноцінно використовував свої економічні можливості заради посилення російського впливу в Україні. Олігархи, як, зокрема, Д. Фірташ, вимушені обходити санкції й пристосовувати свої бізнеси під екстремальні умови, які виникли у результатів російсько-української війни.
Водночас, слід зазначити одну суттєву особливість українського олігархату, саме, що власники найбільших українських компаній, як СКМ, Інтерпайп, тримають крупні пакети акцій в одних руках. Р. Ахметов є власником 100% акцій СКМ, котра має пакети різного розміру десятків компаній. Така структура власності є ефективним засобом захисту від проникнення недружнього капіталу і її формування можна відзначити саме на етапі агресивного проникнення російського капіталу в українську економіку. Для українського олігархату було і лишається важливим зберегти свій контроль над бізнес-імперіями і не допустити найменшої можливості недружнього проникнення. Водночас, вони такою структурою власності обмежили для себе можливості залучення інвестицій через ІРО (майданчики для розміщення акцій на продаж). Тому капітали на реалізацію проектів в Україні вони можуть залучати або у формі кредитування, або створюючи нові компанії за участі інвесторів. Тому український олігархат, захищаючись від експансії, створив умови для ізоляції України від заходу іноземних інвестицій у стратегічні галузі, перш за все мова іде про енергетику, частково металургію й машинобудування. Підприємства цих галузей на окупованій території, що перебували у власності олігархів, окупаційній адміністрації вдалось взяти під свій контроль без остраху надто радикальних дій зі сторони інвесторів щодо запровадження санкцій.
В умовах затяжної позиційної війни із Росією та системного тиску зі сторони країни-агресора Україна наважилась прийняти закон, котрий покликаний обмежити можливості одночасного впливу власників крупного капіталу на політичну діяльність і на ЗМІ. Цей крок певним чином обумовлено популістськими прагненнями, продемонструвати намагання влади обмежити вплив олігархату, як внутрішньому, так і зовнішньому споживачеві. Європейські й американські політичні й ділові кола також уважно спостерігають за станом справ в українській економіці й політичній сфері. Залежність власників великого капіталу від політичної кон’юнктури є не кращим сигналом для інвестицій, особливо, зважаючи на монопольне становище окремих олігархів у стратегічних галузях.
В цілому, Закон «Про олігархів» залишає численні можливості обходу його обмежуючих норм, що мають на меті розділити бізнес і політичну активність. Щодо фінансування діяльності політичних партій, обмеження вже встановлено Законом «Про політичні партії в Україні», які успішно можна обходити, здійснюючи донати на користь партій від імені фізичних осіб у межах дозволеної суми в 400 мінімумів доходів громадян протягом року. Тому будь-якому власникові крупного капіталу не складає труднощів у такий спосіб здійснювати фінансування. Обмеження можливості участі у приватизації також не складно обходити завдяки компаніям, які потім перепродадуть приватизований актив відповідній бізнес-групі, в інтересах якої брали участь у приватизації. Причому, слід відзначити, що обмеження можливості українських олігархів брати участь у приватизації певним чином розчищає можливості для гравців, які можуть бути недружніми з огляду на потреби забезпечення національної безпеки України. Зокрема, для участі російського капіталу, оскільки можливою є участь компаній, що діють в інтересах російських гравців. Участь українських олігархів певним чином створює конкурентні умови для таких гравців.
Обмеження прямої політичної діяльності, як безпосередня участь олігархів у виборчій кампанії, слід розглядати як кон’юнктурне і спрямоване на догоду моменту проти окремих опонентів нинішньої влади. Ті, хто підпадають під поняття олігарх і безпосередньо беруть участь у політичній діяльності є, здебільшого, власниками доволі публічних компаній, як П. Порошенко чи О. Вадатурський. При цьому, саме їхнє прагнення до участі у публічній політиці стимулює публічність бізнесу. Натомість такі олігархи як Р. Ахметов, В. Пінчук, І. Коломойський чи Д. Фірташ не демонструють свого прагнення брати участь у публічній політиці. Факти участі окремих із них у публічній політиці було обумовлено особливими обставинами. Як, депутатство В. Пінчука у період боротьби за парламент, коли він був тіньовим лідером помірно проросійської фракції «Трудова партія». Після розпаду цієї партії В. Пінчук втратив інтерес до особистої участі у публічній політиці. Побоювання зміни політичної ситуації змусило Р. Ахметова 2006 р. взяти участь у парламентських виборах і перебувати у статусі Народного депутата, не беручи участі ні у законотворчій діяльності, ні у засіданнях. Відомий епізод коли І. Коломойський очолював Дніпропетровську ОДА, але його мотиви було обумовлено прагненням зберегти наявні у нього активи і для цього він потребував сприятливого політичного середовища на регіональному і загальнодержавному рівнях. Тому для олігархів, які не прагнуть публічності своєї політичної й бізнесової діяльності, таке обмеження не складе особливих труднощів.
Водночас, виникає питання щодо монопольного становища у певній галузі економіки, яке олігарх посилює. У цій ситуації вступає у дію законодавство, яким регулюється положення монополій. Зокрема, варто звернути увагу на регулювання становища на суміжних ринках із природними монополіями, особливо це стосується енергетики і транспорту, зважаючи на посилення впливу СКМ на енергетичному ринку і Інтерпайп у забезпеченні постачання трубопровідних монопольних компаній та залізничного транспорту. В даному разі має бути встановлено умови для системної співпраці РНБО і Антимонопольного комітету. У безпосередній компетенції АМК перебуває моніторинг ситуації на ринках на предмет наявності конкурентної ситуації й регулювання. Відповідно, логічним є введення до складу РНБО керівника цього відомства.
Окреме питання щодо положення Закону «Про олігархів» відносно статків розміром більш як мільйон прожиткових мінімумів. Отримати такі дані для РНБО можливо лише від Податкової служби. Тобто, наявні процедурні питання щодо отримання інформації про статки для прийняття рішення щодо відповідності четвертій ознаці для визнання олігархом. Власне, ніде в законодавстві не зазначено, що підозра в олігархічності є підставою для отримання інформації про статки від Податкової служби. То ж, логічним є участь в складі РНБО керівника Податкової служби.
Очевидним є прагнення Президента посилювати вплив за допомогою РНБО на усі критично важливі для національної безпеки країни сфери її життя. В умовах війни такі заходи мають сенс, зокрема і в частині регулювання критично важливих секторів економіки, якими, безперечно, є енергетика і транспорт. Не менш важливим є створення умов для мінімізації механізмів політичного лобізму, зважаючи на фактичний стан війни. Законодавство України вибудуване для умов мирної й демократичної країни і часто є не готовим реагувати на агресивні виклики країни-агресора та її колаборантів в середині країни. Проте, більшість українського олігархату виявили готовність навіть втрачати активи на окупованих територіях заради того, щоб не опинитися під санкційним тиском зі сторони ЄС чи США, та навіть і України. Відповідно, поглиблення інтеграційних процесів із ЄС є добрим стимулом для того, щоб з’являлись нові можливості ставити захист від виявлення інтересів власниками крупного капіталу до лобіювання прагнень країни-агресора. Сам процес усе більшого проникнення європейського капіталу в Україну також є запорукою відкритості економіки та прагнення власників активів і капіталу до максимальної прозорості, а тому в пріоритеті для держави заради послаблення економічних і політичних позицій олігархату має бути залучення саме європейських і американських інвестицій. Українські власники крупного капіталу, які мають активи в галузях, орієнтованих на суміжні ринки із природними монополіями, мають бути зацікавленими у пожвавленні цих ринків заради зростання конкурентоздатності української економіки в цілому і, відповідно, споживання продукції цих ринків. Європейський же інвестор готовий прийти в Україну лише за прозорості й передбачуваності ситуації на цих монопольних і суміжних ринках, за її незалежності від політичної кон’юнктури. Тому для РНБО важливим було би скоординувати роботу органів виконавчої влади і Верховної Ради України щодо вироблення умов для пожвавлення інтересу європейських інвесторів до української економіки.
Павло САЦЬКИЙ,
спеціально для «Української Лінії»
