«Талібан» змінив євразійську геостратегію
15 серпня 2021 року загони афганського руху «Талібан» без перешкод інфільтрувались до Кабулу. Президент Афганістану Ашраф Гані емігрував з країни. Міністр оборони його уряду Рашид Дустум виїхав до Узбекистану. Закінчилась історична епоха перебування на території Афганістану військ США та їх союзників по НАТО, що тривала з 7 жовтня 2001 року.
В інформаційному просторі наявні різні версії причин виведення американських військ і контингентів країн Північноатлантичного альянсу з території Афганістану. Російські пропагандистські «засоби масової дезінформації» ведуть мову про «історичну поразку» американців, яка майже така ж потужна, як і за підсумками в’єтнамської війни (1964-1975 років). Цю точку зору підтримують прихильники Дональда Трампа, які звинувачують адміністрацію Джозефа Байдена у підриві міжнародної репутації США. Але республіканці забувають, що Трамп планував виведення військ із Афганістану починаючи з 2017 року і йому не вистачило часу на це до листопадових 2020 року президентських виборів.
На перший погляд здається, що Байден виконує «ізоляціоністську» програму Трампа. Адже анонсований і вихід військ США з території Іраку до кінця 2021 року. Тобто до проміжних листопадових 2022 року виборів до палати представників і сенату адміністрація Байдена не матиме справи з двома затяжними конфліктами, що висмоктували ресурси та обмежували можливості для дипломатичного маневру. За деякими підрахунками опосередковані витрати США на афганську та іракську військові компанії за два десятиліття склали астрономічну суму у майже п’ять трильйонів доларів.
Тепер адміністрація Байдена матиме нагоду зосередитись не на безкінечних регіональних конфліктах, а на анонсованому стримуванні Китаю та Росії. У цьому сенсі перемога критиків США може виявитись тактичною і тимчасовою. Адже Китай та Росія отримали такого не прогнозованого сусіда як талібський Афганістан. Історичний досвід першого перебування талібів при владі в 1996-2001 роках відверто лякає багатьох афганців. Адже за два роки перебування військ НАТО на території країни виросло покоління, яке не звикло до жорстоких повсякденних шаріатських практик суспільного та особистого життя.
У русі «Талібан» існують принаймні дві фракції. Одна, прагматична, готова до поміркованих компромісів заради не повторення помилок, які привели до втрати влади восени 2001 року. Але наявне й більш радикальне крило фанатиків, готових до силового встановлення «справжнього ісламського порядку». Тому існує вірогідність того, що замість розгромленого на території Сирії угруповання «Ісламської держави» світ отримає «Афганський емірат», який буде ще страшнішою загрозою. Хто переможе у середовищі талібів – помірковані чи радикали – стане зрозуміло до кінця 2021 року.
Досі лунають різні аргументи щодо ступеня залучення Китаю до успіхів талібів. Як відомо, що в 1996 році пакистанська військова розвідка доклала зусиль, аби створити з учнів шкіл при мечетях загони «талібів» (учнів) для замирення Афганістану. В свою чергу Пакистан є стратегічним союзником Китаю у Південній Азії. Саме Пакистан є посередником між талібами та китайцями. Формально Китай виграв від виходу військ США і НАТО з Афганістану. З’явились можливості для реалізації проектів побудови додаткових газових трубопроводів із Туркменістану до Пакистану. Зважаючи на великі поклади корисних копалин на території Афганістану, туди можуть і за режиму талібів прийти китайські інвестиції. Але заради цього потрібен мир на території Афганістану.
Правда, мирного стану буде досягнути непросто, адже нікуди не поділись протиріччя, що традиційно заважають Афганістану модернізуватися. Строкатою і складною є етнополітична картина афганського суспільства. Кістяк воїнства талібів складають представники різних пуштунських племен. Але у них складні стосунки з іншими афганськими етнічними групами. Найбільші групи афганських етнічних меншин таджики, узбеки, хазарейці. Починаючи з 2019 року, таліби робили все, аби пом’якшити міжетнічні протиріччя. До певної міри це їм вдалося, адже до загонів талібів у окремих випадках долучалися навіть хазарейці, які є близькими до сусіднього Ірану шиїтами, тоді як самі таліби суніти.
На користь замиренню грає те, що найвпливовіші сусіди Афганістану зацікавлені, аби ця країна була мирною і стабільною. Іран, який переживає непростий період загострення відносин із Заходом, мотивує союзних собі хазарейців до поміркованості. Пакистан не зацікавлений у тому, аби його кордон із Афганістаном, де розташований ареал мешкання пуштунських племен, перетворився на базу радикальних терористичних угруповань. Китай сподівається, що ситуація в Афганістані не буде негативно впливати на його мусульманську меншину у Сінцзян-Уйгурському автономному районі. Велику стурбованість розвитком подій у Афганістані висловлює Індія, яка зважає на ризики переорієнтації терористичних угруповань з території Афганістану на спірний із Пакистаном штат Джамму і Кашмір.
Усі згадані ризики є об’єктивними, адже талібам після перемоги над урядом Ашрафа Гані треба буде довести свою монополію на владу. Це буде непросто зробити, зважаючи на певну кількість «альтернативних» терористичних угруповань, починаючи з «Ісламської держави», та «Ісламського руху Узбекистану», які присутні на афганській території. Не виключено, аби стабілізувати внутрішньополітичне становище, керівництво талібів може прийняти рішення про зовнішню експансію на територію країн Центральної Азії. Найбільш вразливою мішенню у цьому кидку «на північ» є Туркменістан, який серед центрально-азійських держав має найбільший незахищений периметр кордону з Афганістаном. Не менш перспективними напрямками для експансії талібів є таджицько-афганський та узбецько-афганський кордони. Адже перенаселена та етнічно строката Ферганська долина також входить до експансіоністських територіальних планів талібів, багато хто з них своєю столицею вважає узбецьку Бухару.
Зважаючи на це, існує ще одна конспірологічна версія розвитку подій навколо Афганістану. Нібито адміністрація Байдена спеціально вивела війська звідти не тільки з метою концентрації ресурсів у протистоянні Росії та Китаю, а й заради прямого використання експансіоністського потенціалу талібів проти двох ключових конкурентів США. Росія і Китай як лідери «Шанхайської організації співробітництва» декларують намір захищати стабільність у Центральній Азії. Але у такому випадку суттєвого підсилення вимагатиме російська військова потуга на кордонах з країнами Центральної Азії. Однієї військової бази РФ на території Таджикистану може не вистачити для стримування талібів. Тим паче, що в процесі експансії до Центральної Азії вони, скоріше за все, звернуться до гібридної тактики партизанських проривів, а не до фронтального наступу. Таліби можуть переходити кордон і як біженці, граючи на нормах гуманітарного міжнародного права, створюючи сплячі ланки терористичних угруповань, здатні активізуватись у «час Х». Єдине, що напевно зрозуміло – фактичне повернення талібів до влади в Афганістані незворотньо та радикально змінює розстановку сил у Євразії.
У будь-якому випадку успіхи талібів саме той «чорний лебідь», тобто несподівана подія, яка невільно грає на користь України. Вихід талібів на кордон з країнами Центральної Азії вимагатиме від Росії стратегічної переорієнтації із конфронтації з Україною та демократичними країнами Заходу на захист своїх вразливих місць на кордонах з країнами Центральної Азії. Може статися й так, що ресурсів на утримання ОРДЛО у Кремля також не вистачить. Зрештою, навіть набагато більше ресурсів США виявилось недостатньо, аби вести впродовж двох десятиліть антитерористичну війну на два фронти – афганський та іракський.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української Лінії»