До Дня Державного Прапору України
Сергій ТРЕУС:
«Прапор України – це не просто символ Держави, це – її душа,
а душу, як відомо, вбити неможливо. Вірю, що Прапор України, який єднає українців усього світу, і надалі буде кликати їх до нових звершень та перемог в ім’я прийдешніх поколінь…»
Новітня історія України знає чимало випадків підняття або демонстрації національного синьо-жовтого прапору задовго до його офіційного прийняття на законодавчому рівні. Пригадаймо декілька з них. 1 травня 1966 року над будівлею Київського інституту народного господарства Віктор Кукса та Георгій Москаленко підняли національний український прапор, зірвавши при цьому з древка радянський. Обоє сміливців були засуджені. Через рік національний двоколор замайорів над центральним проспектом міста Дніпропетровська. Патріоти залишилися невідомими. У 1976 році під час гандбольного матчу між збірними СРСР та Румунії в рамках ХХІ Олімпійських ігор, що відбувалися в Монреалі Любомир Шух вимахував українським прапором, перебуваючи на глядацьких трибунах. А за кілька днів потому під час півфінального матчу з футболу між збірними Народної Демократичної Республіки Німеччини та СРСР у тому ж таки Монреалі, на поле стадіону вибіг Данило Мигаль. Він був зодягнений у вишиванку, тримав синьо-жовтий прапор, вигукував гасло «Свобода Україні», при цьому танцюючи гопак. 26 квітня 1989 року активіст Товариства Лева Юрко Волощак у Львові на площі Ринок на мітингу на честь третьої річниці Чорнобильської катастрофи підняв національний прапор.
Однак, щоб національний прапор був піднятий над підрозділами, що залишалися в структурі всесильного КДБ та перебували під щільним недремним оком партійних органів, такого ніхто собі навіть не міг уявити. Попри те, що ця подія сталася за місяць після проголошення Акту Незалежності України, важливість її для подальшого державотворення є по справжньому історичною.
Одна справа, коли в знак протесту поодинокі відчайдухи піднімають або демонструють національний прапор, а інша, коли це робить людина, яка уповноважена здійснювати насилля іменем держави. Людина зі зброєю…
Наш співрозмовник генерал-майор запасу Сергій ТРЕУС. Саме він у вересні того вікопомного 1991 року був одним з ініціаторів підняття над заставою «Шегині» Львівського прикордонного загону національного прапору. Наша розмова відбулася напередодні Дня Державного Прапору України, що буде святкуватися вже в сімнадцяте в новітній історії нашої країни, тому цілком природньо наше спілкування точилося навколо подій майже тридцятирічної давнини, коли прикордонники першими серед військових формувань тоді вже фактично незалежної України підняли над своїми підрозділами національні синьо-жовті прапори.
Візитка співрозмовника
Сергій Треус. Народився 26 вересня 1955 року. Перший заступник голови комітету Громадської організації «Всеукраїнська організація ветеранів-прикордонників». Ветеран військової служби, генерал-майор запасу. Магістр державного управління. Учасник Антитерористичної операції. Пройшов службовими щаблями від начальника прикордонної застави до заступника директора департаменту персоналу Адміністрації Державної прикордонної служби України. У ГО «ВОВП» створив дієву систему діяльності організації за напрямом національно-патріотичного виховання, що дозволила вивести роботу організації на якісно вищий рівень. Науковими дослідженнями історії українських військових формувань вніс значний внесок у відродження військово-історичної спадщини українського народу. Є ініціатором проведення на державному рівні заходів із відзначення 100-річчя створення Окремого корпусу кордонної охорони Української Народної Республіки. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст. з мечами, відзнаками Президента України: «Хрест Івана Мазепи» та медаллю «За участь в антитерористичній операції».
– Пане Сергію, донедавна вважалося, що першим з військових хто підняв національний прапор, скажімо так, без вказівки зверху, був Народний депутат СРСР командир 55-го Окремого ордену Червоного Прапору Петроківського полку зв’язку 13-ї армії полковник Вілен Мартиросян. І сталося це за його ж словами 2 грудня 1991 року…
З досьє «УЛ»:
«2 грудня ми у ввіреному мені полку підняли жовто-блакитний прапор. Хоча намагалися любими шляхами зірвати цей прапор, ми виставили охорону і не допустили це робити. І я полк привів до присяги…»
З інтерв’ю генерал-майора Вілена Мартиросяна. 5 червня 1996 року.
www.oralhistory.org.ua
– Забігаючи наперед, інформую, що «Українська Лінія» провела власне розслідування і отримала беззаперечні факти, які свідчать про те, що саме прикордонники першими серед силових формувань, що знаходилися тоді на території України, підняли над своїми підрозділами національні синьо-жовті знамена. Зокрема, ми маємо копію замітки, опублікованої в газеті «За вільну Україну» від 11 жовтня 1991 року, що вийшла за вашого авторства. А окрім цього в Центральному музеї Державної прикордонної служби України зберігається той самий прапор, який вересневої днини замайорів над прикордонною заставою «Шегині».
З досьє «УЛ»:
Національний прапор – над прикордонною заставою!
Цілком зрозуміла, загальновідома відома істина: будь-яка суверенна держава починається з кордону. І чи не першими в Україні привели її у відповідність з реаліями прикордонники Львівського прикордонного загону. Факт відрадний: синьо-жовті національні знамена віднедавна майорять над військовими містечками прикордонних застав. Ініціатива знайшла тут підтримку в усіх, включаючи й представників інших національностей колишнього Союзу, які зараз служать в названих підрозділах. В день урочистого підняття та освячення прапорів і застав бажаними гостями «зелених кашкетів» стали сотні жителів райцентру Мостиська та навколишніх сіл, представники різних релігійних конфесій, активісти культпросвітніх організацій. На очах збентежених подією людей бриніли сльози радості. Адже вони стояли перед черговим свідченням того, що Україна таки стає Державою…
Сергій ТРЕУС, військовослужбовець.
Газета «За вільну Україну» 11 жовтня 1991 року.
– Так, дійсно, у вересні 1991 року над прикордонними заставами «Шегині» та «Малнів», що територіально знаходилися в Мостиському районі Львівської області за присутності голів сільських рад, представників громадських організацій та рухів, духовенства різних конфесій, патріотично налаштованих мешканців, а також туристів відбулося підняття синьо-жовтих прапорів.
– Хоча від того часу минуло тридцять років все ж пригадаймо, як відбувалося підняття державного прапору над прикордонними заставами, адже Ви діяли тоді у вересні 1991 року на власний розсуд, ризикуючи, принаймні, отримати сувору прочуханку від високого начальства, де ще мабуть не визначилися з власною позицією, уважно спостерігаючи куди повіє вітер змін.
– Перш ніж розповісти про перипетії вересня 1991 року дозволю собі згадати по справжньому мужні і навіть відчайдушні вчинки, пов’язані з Державним Прапором України. Насамперед, це історія, де присутні і детективна лінія і, водночас, драматургія, притаманна лишень мілітарі-бойовикам. Мова йде про перехід корабля СКР-112 під командуванням капітана другого рангу Миколою Жибарєвим, який 21 липня 1992 року разом з командою підняв Державний Прапор України і вирушив із Кримської військово-морської бази у бік Одеси, маючи намір увійти до складу Військово-Морських Сил України.
Попри спроби росіян за будь-що завадити переходу СКР-112 до Одеси, а це і небезпечне маневрування, імітування торпедних атак та спроб застосування тарану, українському бойовому кораблю вдалося дістатися Одеси. Таким чином українські моряки під керівництвом капітана другого рангу Миколи Жибарєва, продемонструвавши професіоналізм, виучку та мужність, здолали спротив росіян, не тільки продемонстрували прагнення служити народу України під державним прапором, але задовго до поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР, поповнили склад Українського флоту бойовою одиницею.
Нагадаю, що у 2004 році Микола Жибарєв очолив управління Морської охорони Державної прикордонної служби України. У березні 2014 року під час агресії Російської Федерації щодо Українського Криму Микола Євгенович вивів з Керчі 18 кораблів та 300 осіб особового складу до Бердянська.
Продовжуючи тему Державного прапору, не можу не згадати ще одного прикордонника – старшого матроса Владислава Бувалкіна. У 2014 році він повернувся під артилерійським обстрілом до замінованого українськими прикордонниками при відході перед переважаючими силами росіян пункту пропуску «Довжанський», щоби не залишити ворогу Прапор України, що майорів над сторожовою вежею.
Не випадково привів ці два випадки, адже, коли здійснювали свої вчинки пов’язані з Державним Прапором України Микола Жибарєв та Владислав Бувалкін вони зіткнулися з реальною загрозою життю. Ворог, не міг вибачити подібної демонстрації патріотизму, намагаючись просто фізично усунути, героїв, що кинули їм виклик. У моєму випадку було дещо інакше. І підняття прапорів над прикордонними заставами не було спонтанними, воно було підготовлено самими суспільно-політичними процесами, що вирували тоді на початку 90-х. Мені це добре було видно, адже я завжди працював в гущині народу.
Оскільки, наприкінці 80-х в Україні зародилося чимало громадських організацій національно-патріотичного спрямування, ми, військові, не могли залишатися осторонь цих процесів. Тому я, звичайно, як заступник коменданта дуже багато їздив по різного роду зібраннях людей, я бачив їхні настрої та бажання соціально-політичних змін. І коли в Москві стався цей самий серпневий путч, він просто здетонував у суспільстві національно-патріотичні процеси. Імперія стояла на краю прірви і рятувати її ніхто не збирався окрім невеликої купки заколотників в Москві. Інші просто спостерігали, зважаючи, куди ж повіє вітер. Розуміючи незворотність суспільно-політичних процесів, мені як українцю також хотілося підтримати місцеву громаду, настрої якої я досить добре вивчив і розумів. Досить показовим у цьому випадку була ситуація, що склалася на прикордонній заставі «Малнів». Десь у двадцятих числах вересня 1991 року мені зателефонував начальник цього підрозділу росіянин майор Філіппов і доповів, що громадськість села Малнів, має бажання підняти національний прапор над прикордонною заставою. «Що мені робити, товаришу майоре?» – стурбовано запитав мене Філіппов. На що я йому відповів: «Тільки сприяння, тільки сприяння, тільки тісна взаємодія з місцевим населенням! Під час церемонії підняття національного прапору вишикувати весь особовий склад застави вільний від несення служби!»
– І чим все це закінчилося на заставі «Малнів» тоді, у вересні 1991 року?
– Громадськість під керівництвом лідера місцевого національно-патріотичного осередку пана Гусака та отця Української греко-католицької церкви Петра Карпи здійснили відповідну церемонію освячення та підняття національного прапору над нашою заставою. Однак наголошую, що ініціатива та організація підняття прапору тоді цілком належала цивільним активістам. Прикордонники застави «Малнів» були тоді у ролі, скажімо так, «співчуваючих». Забігаючи наперед, скажу, що начальник цього підрозділу майор Філіппов незабаром написав рапорт і звільнився за власним бажанням.
А ось по-справжньому урочистою, нехай і з елементами експромту, церемонію освячення та підняття національного прапору ми провели на заставі «Шегині», яку тоді очолював капітан Анатолій Махнюк. Варто зауважити, що Анатолію Махнюку я передав заставу «Шегині» влітку 1991 року, однак продовжував нею опікуватися і в якості заступника коменданта, оскільки підрозділ ніс службу на одній із найскладніших ділянок західного кордону. Зважте самі, якщо чисельний склад, скажімо так, рядової лінійної застави сягав 45-50 осіб, то в «Шегинях» інколи було до 180 осіб, серед них до дванадцяти офіцерів та прапорщиків. І не випадково, адже прикордонники опікувалися залізницею, шосейною дорогою, тобто застава стояла на шляху нелегальних мігрантів, кримінальних елементів, дезертирів, злочинців, навіть душевнохворих, які за будь що хотіли потрапити до ситої Європи.
Тому підняття національного прапору на такій важливій в оперативному плані заставі, яка була, скажімо так, на виду, звичайно ж, активізувала та прискорила суспільно-політичні процеси, принаймні в окремо взятому регіоні.
– На Вашу думку чи можна вважати, що ж акція проведена патріотично налаштованими військовослужбовцями у вересні 1991 року на заставі «Шегині» вплинула на хід створення національних прикордонних військ нового зразка.
– Безперечно, це показали і наступні події. Прийняття 4 листопада 1991 року Верховною Радою України законів «Про державний кордон України» та «Прикордонні війська України» яскравий тому приклад. Гадаю, що акції на кшталт тих, що пройшли в «Малніві» та в «Шегинях» восени 1991 року стали тими самими рушіями незворотних процесів, що мали б завершити природне прагнення українців багатьох поколінь до створення своєї самостійної і по справжньому незалежної держави.
– Гаразд, повернемося на тридцять років назад, на прикордонну заставу «Шегині». Як готувалося церемонія підняття національного прапору?
– Звичайно, я прекрасно розумів, що тільки залучення до акції місцевої влади, національно-патріотичних організацій, духовенства та місцевої громади стане запорукою майбутнього успіху.
– Народ і армія єдині?
– Щось, на кшталт, цього. Особливо хочу відзначити священника Української автокефальної православної церкви отця Миколу Малетича, а нині архієрея Православної церкви України, митрополита Львівського, постійного члена синоду Макарія. Саме йому вдалося консолідувати для проведення освячення та відповідного богослужіння не тільки парафіян, але й священників декількох християнських конфесій. Це було дуже важливо. Під національним прапором відбувалося єднання українців та вірян різних конфесій. Отже, ми показували приклад державі як має йти її відродження.
У свою чергу мені довелося попрацювати з особовим складом застави «Шегині». Аргумент був такий, оскільки Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголосила незалежність України та створення самостійної української держави – України, ми, як військове формування, дислоковане на території республіки підпорядковуємося, виключно Верховній Раді України. А це значить, ми, прикордонники, маємо дати чіткий сигнал, що готові виконувати відповідні постанови Верховної Ради України.
– Логічно. Однак, реалії мабуть диктували свої правила.
– Всебічна підтримка місцевого населення та її, так скажімо, активу багато в чому спростила для мене, як заступника коменданта просвітницьку роботу серед особового складу. Так, дійсно, на заставі проходили службу представники різних національностей і я розумів, що, звичайно, не всі військовослужбовці сприймуть підняття національного прапору над заставою. Так воно й сталося. Уже згодом декілька офіцерів, а за ними і солдатів написали рапорти про переведення їх до Росії. Однак все ж більшість виявилися національно свідомими і готовими долучитися до анонсованої акції. Отже, у вересні 1991 року на прикордонній заставі «Шегині» відбулося урочисте освячення та богослужіння з нагоди підняття національного прапору. Все відбулося без ексцесів та за підтримки місцевої громади. Пам’ятаю, що на заходах були присутні навіть туристи.
– Гаразд, чи мала наслідки ця Ваша акція. Невже її запросто так проковтнули партійні органи та КДБ? Врешті, як відреагував Київ на прояв такого «свавілля»?
– По-перше, весь процес підготовки я замкнув на себе. Ніяких тобі доповідей я не здійснював навіть у загін. Що там говорити, якщо комендант не знав про підготовку підняття прапору! По-друге, падіння імперії та безлад в країні, неміч репресивного апарату, маю на увазі, КДБ та МВС, ну і звичайно, національно-патріотичне піднесення місцевої громади дозволило нам, буквально без спротиву провести відповідну акцію.
Вже потім я чув погрози у свій бік. Навіть нині, в коментарях в Інтернеті на відгук про сюжет, присвячений підняттю національного прапору над заставою «Шегині», що був відзнятий журналістами телеканалу «Інтер», довелося читати таке: «А чому його не вбили?»
– Це на Вашу адресу?
– Так.Нині, звичайно, це тішить. А тоді. Чи був страх? Мабуть що ні, адже ми будували власну Державу, яка мала починатися з кордону, власного, національного кордону, тому про своє рішення я ніколи не жалкував.
– І все ж Ви, пане генерале, не відповіли, які наслідки мала вищезгадана акція, принаймні щодо Вас?
– Після певного затишшя, збудилася реакційна частина офіцерського корпусу, що очікувала своєрідної реанімації прикордонних структур колишнього Союзу, через новий формат, а саме Прикордонні війська, так званої, Співдружності Незалежних Держав. Рада глав держав цього самого СНД у 1992 році навіть призначила колишнього начальника Прикордонних військ КДБ СРСР генерал-полковника Іллю Калиниченка Головнокомандувачем Прикордонних військ країн-членів СНД. Тому офіцери, які ратували за створення національних Прикордонних військ відразу потрапили в певну опалу. Не минула ця гірка доля і мене. Декілька років, мене не рухали по службі. Просто ігнорували. І хоча я вже давно переріс рівень коменданта прикордонної ділянки, мені не те що нічого не пропонували, мене просто не помічали. Натомість на посаду коменданта призначалися такі собі скоропадьки. Росіяни, молдавани, які декілька місяців після призначення побудуть і залишають цю посаду. Я навіть не встигав запам’ятати їхніх облич. Але це так, до слова…
Однак справжнім одкровенням для мене була реакція росіян на підняття національного прапору на прикордонній заставі «Шегині». У 2009-2012 роках довелося мені служити в якості першого секретаря з прикордонних питань посольства України в Російській Федерації. Звичайно, я налагодив досить плідні стосунки з управлінням міжнародного співробітництва ФСБ, що дозволило нам спростити процедури перетину кордону та вирішити значний масив проблем для мешканців прикордонних районів обох країн, зокрема відвідини шкіл, культурних закладів, магазинів, що знаходилися по різні сторони кордону. Плідні стосунки були налагоджені і в гуманітарній царині.
Але потім, як я дізнався пізніше, керівник управління міжнародного співробітництва ФСБ, його заступник та начальники відділів управління під час візиту до України на запрошення Адміністрації Державної прикордонної служби України та поїздки по нашому західному кордону відвідали, зокрема, і заставу «Шегині» і там мали змогу ознайомитися з історією цього прикордонного підрозділу. Звичайно, вони не залишили поза увагою факт підняття українського прапору у вересні далекого 1991 року, а також прізвище одного з ініціаторів цієї акції…
Але наголошую, про те я не знав. Однак згодом відчув певне охолодження в стосунках. Як наслідок, ті питання, які нещодавно вирішувалися буквально одним «кліком», стали гальмуватися! Що таке? Необхідно було вияснити. Згодом з’явилася така нагода. Одного разу приїжджаю я на якесь зі свят до управління міжнародного співробітництва. Посиділи ми за столом, поговорили і під час досить такої відвертої бесіди начальник управління мені говорить: «А ти, знаєш, Сергію Петровичу, що ми були в Україні?» Кажу: «Знаю». Він продовжує: «А ти знаєш, що ми були на заставі «Шегині?» О! Я тоді зрозумів чому трапилося таке охолодження. Звичайно, я того вечора почув відповідний докір від начальника управління міжнародного співробітництва, мовляв, як ти міг вчинити так? На що я відповів: «А який я прапор мав піднімати?»
– Тобто, відголосок події через майже двадцять років?
– Так. Росіяни відреагували на мої слова приблизно так: «Заповажати можна, зрозуміти – складно!»Після цього, я зрозумів, що такої відкритості і відвертості в наших стосунках не буде. Але то, як каже один популярний телеведучий, зовсім інша історія…
P.S. Найближчим часом «УЛ» планує опублікувати повне інтерв’ю з прикордонником генерал-майором запасу Сергієм Треусом.
Олександр ФИЛЬ, дослідник історії,
спеціально для «Української Лінії»
