Аналізуючи геополітичні тенденції, Збігнєв Бжезинський визначив Центральну Азію як «Євразійські Балкани». Цей регіон є не просто етнічно-релігійною та політичною мозаїкою, а й перехрестям різних впливів, що робить його ключовим для консолідації Євразії.
Нагадаємо, що таку консолідацію Бжезинський розглядав як виклик глобальній гегемонії США. Конкуренти Сполучених Штатів ніколи не приховували, що сприймають американську присутність у Афганістані, яка була фактом, починаючи з жовтня 2001 року, як визначальний елемент американської геостратегії. Військова присутність у Афганістані давала можливість одночасно тиснути на російське «м’яке підчерев’я» в Центральній Азії, на китайську Ахіллесову п’яту у Сінцзяні, а також на шиїтський Іран та сунітський Пакистан. Однак утримання угруповання за тисячі миль від території США потребувало надійної тилової бази, гарантованої логістики, твердих союзників.
Створити тилові бази у Киргизстані та Узбекистані вдавалося тільки до певного часу. Пакистан після ліквідації 2 травня 2011 року Усами бін Ладена поступово відходив від союзу зі США. Натомість союзник Пакистану – Китай впродовж останнього десятиліття послідовно змінював політичну ідентичність афганського руху Талібан. Саме китайські фінансова підтримка і пакистанська військова підтримка дали можливість талібам впродовж червня 2021 року перейти у наступ та радикально скоротити масштаб території, контрольованої урядовими афганськими військами. Адміністрація президента США Дж. Байдена прийняла рішення залишити територію Афганістану до 4 липня 2021 року.
Німецький бундесвер залишив базу у Мазарі-Шариф 30 червня. Німецька преса нагадала, що за два десятиліття перебування на території Афганістану за ротаційним принципом там побувало майже 120 тисяч солдат бундесверу та спецназу. За цей час там загинули 59 солдат бундесверу. Військові експерти вважають, що цей досвід досі визначає стратегію і тактику розвитку бундесверу. Натомість аналіз причин невдачі в Афганістані виходить за межі традиційного наративу про Афганістан як могильник усіх імперій. Мова йде про суттєву зміну глобальних і регіональних сил.
По-перше, Китай спромігся розірвати сегмент «кільця Анаконди» на центрально-азійському напрямку. Цьому сприяла відсутність чіткої стратегії перемоги НАТО. Традиційні структури афганського суспільства вкотре виявились потужнішими за зовнішній тиск у напрямку модернізації.
По-друге, адміністрація Байдена намагається використати відхід із Афганістану з метою стимулювання сварки Росії і Китаю та «регіонального даху» їх взаємодії у вигляді «Шанхайської організації співробітництва».
По-третє, ризики дестабілізації Афганістану створюють виклики для російського впливу у країнах Центральної Азії та дискредитують російську військово-політичну структуру «Організації договору колективної безпеки». Опоненти цієї точки зору вважають, що катастрофічних змін у Афганістані не відбудеться. Звичайно, знадобиться час, аби стабілізувати ситуацію. США мають нагоду грати на протиріччях між інтересами регіональних гравців. Китай намагається використати особливі відносини з Пакистаном та Росією, аби просувати свої інтереси в регіоні. За цією взаємодією з підозрою стежить Індія. Успіхи талібів вже позначились на ризиках індійській присутності у Кашмірі. Прихильники незалежності Кашміру стали настільки «просунутими», що вже здійснюють регулярні напади безпілотних літальних апаратів по індійським військовим базам у цьому регіоні. Ця тенденція підвищує ризики прямих збройних зіткнень індійців як з китайцями, так і пакистанцями.
Своє місце в Афганістані шукає Туреччина. Ердоган декларував готовність встановити безпечний контроль у Кабулі. Росія розраховує, що стимулює Іран і Туреччину до взаємодії у Афганістані за прикладом Сирії. Але саме сирійський приклад не додає оптимізму, адже там вже воюють десять років. Звичайно, у Афганістані воюють більшу частину його «свідомої» історії, починаючи від часів Олександра Македонського. Тому ймовірність продовження цієї військової історії насправді набагато більша за шанси на стабілізацію.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «UkrLine»
