The real game is coming up.
Прочитуючи символіку політичних жестів зустрічі Дж. Байдена та В. Путіна в Женеві.
Швейцарія здавна славиться своєю банківською системою, яка охоплює практично всі куточки світу і є ласим місцем для грошей з усього світу. Гроші, які мають в свою чергу працювати прогнозовано і формувати спокійний взаємовигідний порядок денний. Зрештою, гроші можуть як стати джерелом конфлікту, так і змусити сторони замиритися.
Але не лише фінансові можливості притягують до країни кантонів та альпійських гір. Швейцарія також тривалий час виступає в якості місця, де політичні лідери країн знаходять можливість для медіаторства та діалогу. Свого часу зустріч М. Горбачова та Р. Рейгана саме в Женеві поклала початок новому конструктивному етапу міжнародного життя, ставши політичною увертюрою до завершення «холодної війни». І не дарма команда президента США Дж. Байдена обрала саме Женеву, бо в цьому контексті ініціатива примирення мала би походити з боку протилежної сторони, в даному випадку російського президента В. Путіна.
Це вже 5-ий американський президент, який зустрічається з російським лідером, намагаючись психологічними і дипломатичними методами домогтися прогнозованості в діях опонента. Це ще поки далеко до своєрідного «рекорду» кубинського лідера Ф. Кастро, який пережив аж 11 президентів США. Проте і у випадку з куди меншою Кубою американській стороні лічені рази вдавалося хоч якось вплинути на протилежну сторону і прилучити її до «демократичного порядку денного».
Зустріч із російським «кіллером» стала фінальним акордом європейського турне Байдена. Вашингтон очевидно хотів показати своїм європейським та євро-атлантичним партнерам, лідерам Великої Сімки, що він зробить все можливе для того, щоби уникнути доволі стратегічно незручної спіралі конфлікту з Росією, дивлячись більшою мірою в бік Китаю. У той же час така схема політичних контактів мала би й посилити позиції самого Байдена, піднести його статус і рівень зустрічі як лідера консолідованої позиції Заходу.
Команда американського президента ретельно готувалася до дуелі. Буквально перед відльотом до Європи Байден зібрав в Білому домі в кімнаті Рузвельта групу експертів з Росії, куди входили також і представники ще адміністрацій Обами та Трампа. Нам не відомі деталі цієї зустрічі, проте непрямі свідчення вказують на рекомендації поєднувати товариський тон із жорсткістю обстоювання принципів.
З точки зору статусного позиціонування то сам факт запрошення Путіна до діалогу для останнього став значним іміджевим виграшом. Обрізана з Великої Вісімки Москва таким чином демонструвала свій рівний статус з американською наддержавою і підставою регулярно констатувати, що «без Росії не можна вирішити жодної світової проблеми». До того ж російський цар здобув ще один привід вчергове продемонструвати світові особливу позицію Росії щодо широкого кола питань, що непрямим чином якось би легітимізувало дії Москви.
Вже після офіційного оголошення про женевські переговори було очевидним, що ніяких зобов’язуючись документів підписано не буде і для Байдена, як представника все-таки старої дипломатичної школи, напевне що найважливішим методом зрозуміти опонента було проведення своєрідного «психологічного скринінгу». Власне Байден під час своєї завершальної прес-конференції й сам зізнався, що одержати від Путіна обіцянку дотримуватися слова не так важливо, як провести своєрідну «верифікацію інтересів». “Враховуючи характер влади в Росії американський президент не помилявся, адже з лідерами такого типу таких політичних культур як російська встановлення особистих контактів, довіри, розуміння способу мислення, започаткування постійної комунікації в багатьох випадках продуктивніше за підписання конкретних політичних паперів. Принаймні тут на думку спадає як приклад ситуація під час Кубинської ракетної кризи, де саме рішення Д. Кеннеді та М. Хрущова зупинили нагнітання ситуації, на яке були запрограмовані воєнні машини США та СРСР.
Найважливішими (хоча він і виявилися доволі вербально прихованими) стратегічним мотиваційним підтекстом для зустрічі були теми Китаю та України. Як свого часу наприкінці 1960-х – початку 1970-х рр. в трикутнику «США – СРСР – КНР» Вашингтон прагнув вже цього разу домогтися ситуації нейтралізації чи принаймні дистанціювання Росії та Китаю, натякаючи першій на необхідності побоюватися посилення залежності від свого південного сусіда. Китай як головний стратегічний подразник для США зрештою і змушував Байдена бути більш гнучким. Російська сторона доволі чітко прочитувала такі настрої і Путіну вдалося повністю уникнути китайської теми як це зрозуміло з прес-конференцій до зустрічі, так і після, не даючи таким чином своєму стратегічному антиамериканському союзникові жодних сумнівів у своїй лояльності лінії Пекіна.
Буквально напередодні саміту насамперед з американських Washington Post та Politico вийшла анонімна інформація, абсолютно прогнозовано миттєво розтиражована в російських (і не лише) ЗМІ про затримку американської воєнної допомоги Україні в рамках Ukraine Security Assistance Initiative. Транш на суму 125 млн. дол. мав би стати першим в період президентства Байдена і таким чином засвідчити тяглість політики підтримки України, враховуючи ще й ту обставину, що законопроєкт «Про безпекове партнерство з Україною» (Ukraine Security Partnership Act), внесений ще наприкінці березня групою сенаторів від республіканців та демократів явно забуксував в піраміді прийняття політичних рішень Сполучених Штатів. Безумовно, така інформаційна спецоперація, (як швидко з’ясувалося інформація була фейком), мала би значною мірою дезорієнтувати американських союзників та партнерів, а також вплинути на тактику переговорів самого Байдена, в системі впливів якого на позицію Путіна воєнна допомога Україні відігравала би роль послідовності дій США щодо російської агресії.
Проте позиція американського президента виглядала монолітною – США заявили вчергове про підтримку територіальної цілісності України. Розуміючи, що на часі можливі суттєві коригування т.зв. «мінського формату» і відповідних угод Путін намагався випередити небажані для нього події, натякаючи візаві на невиконанні Україною домовленостей і поклавши таким чином на неї відповідальність, а також здійснивши нескладний логічний трюк, – приєднавши в своїй заключній прес-конференції позицію Байдена до Мінських угод, як основної дорожньої карти врегулювання. Таке позиціонування навколо України в основному відображає той глухий кут різного розуміння причини проблем, в якому ми не фіксуємо й міліметрового зближення: американська сторона таким чином натякала на російській агресії як ключовому факторові війни; російська ж і далі педалювала тему «мінських домовленостей», які по-суті дають для неї широкий простір для довільного трактування.
Набагато більш продуктивним і таким, який дещо розкриває підтексти зустрічі, став банальний обмін подарунками. Сама по собі традиція подарунків є жестом дружби, співробітництва і доповнює дипломатичні підтексти. Байден подарував Путіну скульптуру американського бізона з кришталю, виробництва знаменитої в минулому столітті фірми Steuben Glass, яка, щоправда, вже не функціонує і закрила свої магазини. Бізон, як відомо, один із головних національних символів Сполучених Штатів, який символізує силу. На додачу до цього жесту російському лідеру було передано більш особистий подарунок, – пару окулярів ручної роботи у стилі Aviators виробництва американської Randolph, якою вже тривалий час користується чинний американський президент. Можливо це поєднання символізувало натяк на те, що силу треба відкласти в минуле, адже на будь-яку силу може знайтися аналогічна і взагалі, бажано дивитися на світ через одні окуляри? У відповідь Путін передав Байдену писемний набір «Хохлома», також ймовірний знак того, що ним можна скористатися для підписання якихось документів.
А ось інший предмет, який потрапив у руки Путіна, викликав насамперед у республіканців серйозну хвилю критики. Мова йде про список з 16-ти позицій, які стосуються критичної інфраструктури США і які американська адміністрація розглядає як своєрідні «червоні лінії» кібер-атаки на які матимуть відповідь з боку Вашингтона. Республіканці наголошували на тому, що Байден фактично «засвітив» ті об’єкти, від яких критично залежить функціонування інфраструктури, а зокрема: дамби, систему охорони здоров’я, ядерні, водні та транспортні системи. Можна говорити про те, що це теж певною мірою жест довіри російській стороні, але водночас і попередження.
Така щедрість значною мірою прояснюється словами самого Байдена. По поверненню до Вашингтона він охарактеризував положення Росії як «доволі складне», «затиснуте Китаєм» і що та «відчайдушно хоче залишитися головною державою». І що від власне поведінки Москви залежить, чи світ вийде із найбільш глибокої точки потенційного конфлікту за останнє десятиліття.
Женевську зустріч навряд чи можна назвати подією, яка значно сприяла досягненню якихось конкретних результатів. Путін одержав сигнал, що поведінка Москви чим більше буде деструктивною, тим менше для нього буде можливостей відновити відносини співробітництва із Заходом. Зрештою, як на цьому сходиться більшість коментаторів, ця зустріч і не мала на меті досягнення якихось цілей, перезавантажень чи проривів. Більшою мірою вона стосувалася теми менеджменту й управління фактичним конфліктом, від якого Росія не відмовляється і на майбутнє. Американсько-російські відносини, таким чином, знайшли ще одну описову формулу на найближчий час – «недружня конфронтація», або ж «ворожість з повагою», в рамках якої вималювалися і контури обмеженого співробітництва.
Для української сторони варто зробити й свої висновки на майбутнє, в контексті підготовки візиту Президента України В. Зеленського до США. На нашу думку ймовірність демонстрації воєнних м’язів з боку Путіна не зменшилася, право сили, на думку Москви, може бути фактором глобальної політики, а міжнародні інституції (насамперед ООН), як це вже було продемонстровано неодноразово, фактично паралізовані впливом Росії та Китаю. Від реформ в Україні та ініціативності Києва більшою мірою залежатиме наскільки нас сприйматимуть у Вашингтоні та в рамках НАТО принаймні як відповідального перспективного союзника, прагнення якого до прогресу сильніше за вимоги сприяти цьому прогресові.
‘The proof of the pudding is in the eating it.’ (все перевіряється на практиці) We’re gonna know shortly.”
Сказав Дж.Байден під час свого інтерв’ю.
Макар ТАРАН,
спеціально для «UkrLine»
