«ЗЛОНАМІРЕНИЙ ТРЕТІЙ» ВИКЛИКИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ДІАЛОГУ ПРО МИНУЛЕ

«ЗЛОНАМІРЕНИЙ ТРЕТІЙ» ВИКЛИКИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ДІАЛОГУ ПРО МИНУЛЕ

11 Травня, 2021 Off By admin

Одним з найважливіших моментів, який відрізняє взаємини України з Польщею від відносин з іншими нашими західними сусідами, є стала присутність в них «історичного фактору».

У тому, наскільки важко знайти «спільний знаменник» у спірних/конфліктних питаннях складної минувшини мали змогу переконатися, на початку 2000-х, президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський. Тоді знадобилися буквально «надзусилля» на найвищому рівні, щоб зрушити з місця вирішення проблеми «Цвинтаря орлят» у Львові. В історії з яким, до речі, так і не поставлено остаточної крапки й до нашого часу (роками триває суперечка навколо окремих елементів оформлення меморіалу).

Польський військовий меморіал у Львові (Cmentarz Obrońców Lwowa – «Цвинтар оборонців Львова») є історично важливою пам’яткою національної ідентичності Польщі. Натомість в багатьох українців він викликає суперечливі емоції, оскільки нагадує про програну українсько-польську війну 1918-1919 рр. В період відбудови на початку 2000-х точилися гострі суперечки навколо формулювання написів на монументах та використання певної символіки, значення якої неоднаково трактується в Польщі та Україні. Наприклад – зображення реліквії польських королів меча Щербець. За легендою, меч отримав своє ім’я після того, як на ньому залишилася щербина після удару Болеслава Хороброго цією зброєю по київських Золотих воротах.

Примарними виявились сподівання на те, що можливо буде досягнути консенсусу з найбільш дражливих питань у період, коли на чолі наших країн перебували, відповідно, Віктор Ющенко та Лєх Качинський. Навіть навпаки –рішення про присвоєння Степану Бандері звання «Герой України» передбачувано «зіграло в мінус» в діалозі щодо складних сторінок історії ІІ-ї Світової та повоєнного часу. Втім, й скасування відповідного Указу В. Ющенко за його наступника, Віктора Януковича, аж ніяк не полегшило історичний діалог між двома країнами. Те, що проросійська Партія Регіонів демонструвала ненависть до «бандерівців» та Української Повстанської армії не означало, що Україна готова була на офіційному рівні погодитись з рішеннями польського Сейму, в якому події 1943–1944 на Волині визнавались геноцидом (на той момент – ще у певному «компромісному» формулюванні).

У тому, яку несподівану роль може грати «спірна історія» міг переконатися Президент Броніслав Коморовський. Те, що саме під час його візиту до України, 9 квітня 2016, Верховна Рада ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (вкрай негативно сприйнятий у Польщі) вважається одним з чинників, який вдарив по рейтингу польського лідера напередодні президентських виборів та унеможливив переобрання на другий термін.

Натомість його український колега, Петро Порошенко, мав нагоду впевнитися, що недієвим/недостатньо дієвим є повторення символічних кроків, які «спрацьовували» у процесі польсько-німецького післявоєнного примирення. Базована на християнському розумінні любові до ближніх формула «Прощаємо і просимо прощення», запропонована польськими та німецькими єпископами у 1965-му, занадто багатьма у Польщі вважається неприйнятною для «українського кейсу». Доречнішою їм здається старозаповітне «око за око, зуб за зуб» та вимога одностороннього каяття з боку українців.

Два пам’ятники у серці Вроцлава (нім. Бреслау), які ілюструють різницю підходів до процесів польсько-німецького та польсько-українського примирення. Перший – кардиналу Болєславу Комінку, одному з авторів листа єпископів польських до єпископів німецьких з 1965-го року. З вибитою на ньому ключовою формулою з того документу – «Przebaczamy i prosimy o wybaczenie» («Вибачаємо і просимо вибачити нас»). Другий –«Pomnik ofiar ludobójstwa dokonanych przez OUN-UPA na kresach wschodnich» («Пам’ятник жертвам геноциду, здійсненого ОУН-УПА на Східних кресах»). На ньому вибито цитату з поеми Адама Міцкевича «Dziady» («Дзяди» («Діди»)): «Jeśli zapomnę o Nich, Ty Boże …, Zapomnij o mnie!» («Якщо забуду про них, Господи…, Забудь (і) про мене»). Це алюзія до 93 Псалма («Бог помсти Господь, Бог помсти з’явився»).

Варто відзначити, що й в Україні далеко не всі позитивно сприйняли жест П. Порошенко, коли, він, 8 липня 2016 року, став на коліна перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві (в певному сенсі це була й «відсилка» до дій канцлера ФРН Віллі Брандта, який так само вчинив біля пам’ятника Жертвам повстання у Варшавському гетто у 1970-му). Позицію скептиків посилив той факт, що попри всі зусилля з українського боку, польський парламент майже одноголосно ухвалив рішення про визнання Волинської трагедії 1943–1944 року актом геноциду та запровадив відзначення 11 липня як «Національного дня пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти поляків».

Період 2016–2018 рр. є «піковим» за рівнем негативного впливу різного трактування історичних подій на поточні взаємини між двома країнами та домінування «волинської» тематики у внутрішньопольських дискусіях з приводу ставлення до України та українців. Тоді пролунали слова лідера правлячої партії «Право та справедливість» Ярослава Качинського про те, що українці «не увійдуть до Європи з Бандерою». Сейм ухвалив законопроект про заборону пропаганди так званої «бандерівської ідеології», а Україна та Польща «обмінялися» заборонами на в’їзд для окремих осіб, мотивацією для чого були їхні «неправильні» (з точки зору однієї з сторін) слова чи дії, пов’язані з «історичною» тематикою.

Постер контраверсійного фільму Войцеха Смажовського «Волинь», який вийшов на екрани у 2016-му році та сприяв нагнітанню антиукраїнської істерії в Польщі. Українці, назагал, в ньому показані як темна маса головорізів та садистів. Підспудно висловлюється сумнів, що український народ здатний до створення власної державності і перебування «поза контролем» з боку «цивілізованіших» націй. Фільм заборонений до показу в Україні, що окремі польські діячі, час від часу, наводять як приклад небажання українців сприймати «історичну правду».

З невідомих причин польська сторона вважала, що визначальну роль в тому, що Україна не бажає йти на односторонні поступки, грає суб’єктивний чинник. Окремі з українських чиновників (насамперед – директор Українського Інституту національної пам’яті В. В’ятрович) були гротескно «демонізовані» в Польщі і сприймались як чи не «єдина перепона» для нав’язування Україні польського історичного наративу. На цьому тлі народилися завищені очікування, що все зможе «виправити» зміна влади в Києві. А Анджею Дуді вдасться досягнути на перемовинах з Володимиром Зеленським, того, чого не вдалося отримати від Петра Порошенка.

Результати такого підходу, втім, виявились неоднозначними. І точно скромнішими, аніж могли на то розраховувати у Польщі. Протягом другої половини 2019 – початку 2020 рр. було досягнуто якихось несуттєвих «подвижок» у справах, пов’язаних з дозволами на пошукові роботи та ексгумації на місцях польських поховань в Україні. Натомість стало очевидним, що навіть за великого бажання український лідер (і немає різниці хто ним буде) не зможе публічно підтримати польську історичну візію та солідаризуватись з агресивно-негативними оцінками діяльності УПА. Чи погодитись, від імені України, з визначенням трагічних подій на Волині у 1943–1944 як «акту геноциду». Не лише тому, що абсурдним є «виставлення претензій» до держави Україна, якої не існувало на момент згаданих подій. Але й тому, що таке визнання потягнуло б за собою наслідки не лише в «символічній», а й в правовій площині…

У будь-якому разі, можна стверджувати, що суттєвого прогресу в непростих «розмовах про минуле» можна буде досягнути лише у випадку, коли будуть подолані базові перепони на цьому шляху.

По-перше, варто визнати, що плідним може бути лише рівноправний діалог. Історія взаємин між поляками та росіянами чи німцями – не менш (а то й – більш) складна, ніж з українцями. Проте лише останній випадок у Польщі неформально вважається «особливим», до якого нібито неможливо застосовувати компромісні підходи. Розмова, в якій одна сторона апріорі виходить з позиції своєї «вищості», непомильності та абсолютної правоти (й, відповідно, неправоти своїх візаві) є шляхом в нікуди. Так само тупиковим є спроба підмінити знаходження спільних рішень пошуком зручних співбесідників, з тих чи тих причин готових піти на необґрунтовані односторонні поступки.

Ступінь готовності відповідних польських структур (насамперед – Інституту національної пам’яті) до рівноправності та паритетності у взаєминах з Україною кожен може оцінити по тому, до яких єзуїтських викрутасів вдаються чиновники задля того, щоб не відновлювати зруйновані вандалами пам’ятні знаки та намогильні хрести вояками УПА на польсько-українському прикордонні.

По-друге, припинити вдаватись в крайнощі в питанні, хто має грати визначальну роль в такому діалозі. З одного боку ми бачимо численні приклади того, коли «тренди» в обговорені задавали політики. З іншого – чуємо настійливі заклики «залишити історію історикам». Що з того виходить на практиці можна проілюструвати на прикладі одного з польських депутатів-українофобів, який у виступах в Сеймі підкреслював, що є доктором габілітованим з історії і тому до некомпетентних дурниць щодо України, які він виголошував, всі мають ставитись як до істини в останній інстанції.

Оптимальним (хоча цього навряд чи вдасться досягнути в реальному житті) було б застосування й до «історичних кейсів» стандартної практики ґрунтовної експертної оцінки, що передувала б прийняттю тих чи тих політичних/законодавчих рішень. Справді, фахова історична чи історико-юридична експертиза могла б упередити прийняття принаймні деяких суперечливих законів (нагадаємо, що т.зв. закон про «пропаганду бандерівської ідеології» зрештою був визнаний Конституційним трибуналом невідповідним положенням Основного Закону Республіки Польща). У випадку ж України, звернення до фахівців дозволило б знаходити більш «дипломатичні» формулювання та, й чого приховувати – утримувало б від виголошення беззмістовних (хоча й прийнятих з нібито шляхетною метою) декларацій про дружбу та примирення.

По-третє, чесно задекларувати «кінцеву мету» таких «розмов про історію». Вже самозрозуміло, що ціла низка проблем минулого з польської та з української перспективи завжди виглядатимуть по-різному. А особи, які вважатимуться в одній країні злочинцями (як то є у тому ж випадку С. Бандери) в іншій входитимуть до національного пантеону. Зрештою, це не є чимось унікальним в світовій історії.

Це не означає «табу» на об’єктивну оцінку діяльності таких історичних діячів (чого, до речі, й немає – в Україні більш, ніж достатньо критиків того ж Бандери). І не може бути «індульгенцією» для тих, проти кого є докази участі в злочинах проти людяності (а такі фігури були з обох боків). Проте є чітким позначенням «межі», до якої може бути значимою точка зору, висловлена з-за кордону.

Так само очевидним є й те, що за останні роки відбувся хворобливий «перекіс» у концентрації лише на кількох конфліктних темах з історії ХХ ст. Полякам та українцям, насправді, дуже легко (за бажання) знайти у глибині віків про що поговорити/посперечатися. Чим, зрештою, пишатись як спільною історичною спадщиною/надбанням. І звернення до цих сторінок історії часто дуже вдало «екстраполюється» на сьогодення та не генерує непорозумінь.

На жаль, польські ініціативи в цій площині не завжди знаходять розуміння у нинішньої української влади. Про що красномовно свідчить небажання долучатись на високому представницькому рівні до відзначень річниць Січневого повстання 1863-го, пам’ятних дат, пов’язаних з подіями польсько-радянської війни 1920-го року тощо. В цьому ж ключі може бути витлумачена і відверта неготовність українського Президента до змістовного виступу у Варшаві на нещодавніх торжествах, присвячених 230-й річниці польської Конституції 3 травня 1791 року.

Таким чином, справжній сенс діалогу полягає не в тому, щоб написати історію, яка б однаково влаштувала обидві сторони. А в тому щоб минуле перестало бути «мінним полем», на якому закладені вибухові пастки для cьогодення. До речі, і українцям і полякам варто, зрештою, усвідомити та визнати, що у більшості випадків «бікфордів шнур» до такого роду «вибухового минулого» підпалювали не з Варшави і не з Києва.

А з Москви.

І саме цей «злонамірений третій» (російський імперіалізм) завжди отримував зиск від непорозумінь та конфліктів між нашими народами. Ми маємо твердо спільно засвоїти хоча б цей історичний урок.

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «UkrLine»