ТІНЬ МОСКВИ В БРИТАНСЬКІЙ ОПТИЦІ

Українсько-британські відносини новітньої доби є вагомою складовою розуміння місця й ролі нашої держави в європейській політиці. Звісно, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії важко назвати державою, з якою в нас найбільше контактів та співробітництва, однак все далеко не так однозначно, як може здатися на перший погляд. В Британії проживає вкрай активна українська діаспора, яка досить системно в міру можливостей працює над представленням України британському суспільству та політикам. Але для повноцінного розуміння того, що маємо зараз треба повернутися у минуле, і подивитися як ретроспективно розвивалася ситуація.

Відносини між українськими землями та Британією беруть свій початок ще в середньовіччі, коли племінниця останнього англосаксонського короля Гаральда Гіта Уессекська стала дружиною Володимира Мономаха. Звісно, в певний період контакти між нашими державами не були такими активними, зважаючи не лише на географічний, але й політичний фактор.

Але в ранньомодерну добу гетьман Богдан Хмельницький листувався з Олівером Кромвелем в сер. XVII ст. Потім, уже за часів модерну одеський єврей Вальдемар Хавкін напр. XIX ст. врятував індусів від епідемій холери та чуми, створивши та випробувавши на собі вакцину.

Однією з важливих постатей для розуміння початкового етапу українсько-британських відносин є Стефан Терлецький – впливовий діяч Консервативної партії, економічний радник Маргарет Тетчер у 1980-х рр. Вже в 1990-х рр. він був радником посольства України в Британії. Терлецький наголошував на тому, що для ствердження нової демократичної, європейської України необхідно вкрай рішуче підійти до недопущення колишніх номенклатурників до влади.

Говорячи про саму Маргарет Тетчер – лідера консерваторів у 1975-1992 рр. та прем’єр-міністра Великої Британії 1979-1990 рр. в контексті України, треба відзначити, що ставлення цього британського політика навряд чи було сприятливим щодо незалежності нашої держави. Тетчер підтримувала багато в чому дії тодішнього радянського керманича М. Горбачова, який прагнув зберегти Союз в іншій формі, але зі старим змістом. Саме тому, виступаючи в Верховній Раді у 1990 року, Тетчер висловилася проти проголошення української незалежності в найближчій перспективі. Втім, це ніяк не применшує роль Залізної Леді в завершенні «холодної війни» та підтверджує той факт, що її популярність в Східній Європі може бути набагато більшою, ніж на Батьківщині.

Схожа політика в орієнтуванні на Москву як центрі політики та нівелювання інтересів пострадянських республік, що прагнули незалежності, продовжилося й за нового прем’єр-міністра Джона Мейджора (1990-1997). На думку українського історика-британіста Андрія Грубінка, лише остаточний розпад СРСР та відставка Горбачова з поста президента Радянського Союзу пришвидшили встановлення дипломатичних відносин між Києвом та Лондоном.

Зрештою, Велика Британія визнала незалежність України 31 грудня 1991 року. І вже з 1992 р. розпочалися повноцінні дипломатичні відносини – з посольствами в Києві та Лондоні. Щоправда без консула з британського боку – через цей фактор тривалий час документи українців, бажаючих отримати візу Сполученого Королівства оброблялися у візовому центрі в Польщі.

Початкову стратегію розвитку українсько-британських відносин було окреслено в міждержавній Спільній декларації, затвердженій 15 вересня 1992 року. В цьому документі пріоритетного значення надавалося саме військово-політичному співробітництву.

Лондон був зацікавлений у тому, що Київ якомога швидше приєднався до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Британська сторона так само як американський істеблішмент прагнули якомога швидшого роззброєння України, не бажаючи розпорошувати радянську ядерну спадщину. Згодом це призведе до підписання сумнозвісного Будапештського референдуму 1994 р. Росією, Україною, Британією та США.

Саме 1992-го тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко домовився за укладення Меморандуму про взаєморозуміння щодо необмеженої свободи пересування. Питання перетину кордонів було ключовим для налагодження партнерських відносин між дипломатами, політиками та журналістами обох країн.

Щодо журналістики треба сказати, що провісником початку такого світового медіа як BBC стала діяльність Миколи Вересня, який ще наприкінці 1980-х рр. допомагав британцям зрозуміти політичні процеси в УРСР часів перебудови. Згодом BBC запустило повноцінну українську редакцію та стало головним медійним майданчиком для висвітлення українсько-британських відносин та світової політики загалом.

Важливим, якщо не сказати піонерським був візит президента України Леоніда Кравчука до Британії в лютому 1993 року. Під час цих відвідин було підписано Договір про принципи відносин і співробітництво між Україною та Великою Британією. Саме там було детально прописано основні напрями двосторонньої співпраці між державами в гуманітарній, економічній, військовій та політичній сферах. З 1993 р. розпочинається військова співпраця, унаочнена візитами делегацій військових відомств та консультаціями в сфері безпеки.

Вже новий український президент Леонід Кучма (1994-2004) поглибив попередній рівень співробітництва між Києвом та Лондоном. У грудні 1995 р., перебуваючи з офіційним візитом у Британії Кучма підписав Меморандум про взаєморозуміння щодо конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом та Угоду про міжнародні автотранспортні перевезення.

В середині 1990-х настав час уже відповідних візитів з боку британських можновладців. Так, у квітні 1996 р. Київ відвідав прем’єр-міністр Британії Джон Мейджор. В рамках офіційних відвідин було підписано двосторонні документи, які мали розширити співробітництво двох держав у сфері боротьби з наркоторгівлею.

З 1996 р. аналогічно розширювалася співпраця українських та британських військових. Саме з того періоду було дозволено британським військовослужбовцям використовувати українські полігони для спільних навчань.

Друга половина 1990-х була позначена підписанням угод в галузях охорони навколишнього середовища, боротьби з тероризмом та контролем митниці. Так само було узгоджено за спільний обмін розвідувальною інформацією. До того ж треба було узаконити статус перебування дипломатичних осіб Британії на території України. Всі ці юридичні нюанси знайшли своє відображення в документах 1998-1999 рр.

Звісно, перше десятиліття українсько-британських відносин більшою мірою складалося з підписання нормативно-правової бази міжнародного діалогу Києва та Лондона. Було домовлено про правонаступництво України відносно договорів, підписаних між СРСР та Британією за часів «холодної війни». Таким чином Лондон визнавав Київ правонаступником Радянського Союзу в юридичному аспекті. Це було доволі важливо для встановлення легітимної участі України в світовій політиці вже в статусі незалежної, суверенної держави.

Результатом дипломатичних баталій між Україною та Британією 1990-х років стало підписання важливого документу, який можна вважати етапом стратегічного партнерства. Це Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва та координації між МЗС України та Міністерством закордонних справ та Співдружності Великої Британії, підписаний у Києві 12 квітня 2000 р. Цей документ став по суті головною стратегією українсько-британських відносин на подальші 20 років.

Згідно з цим документом було домовлено за регулярні зустрічі керівників зовнішньополітичних відомств та їхніх заступників, поступ України в рамках євроінтеграції та всебічну підтримку в контексті співпраці на рівні міжнародних організацій, зокрема ООН. Хоча це ніяк не скасовувало тогочасної багатовекторності української зовнішньої політики Л. Кучми та більшої зацікавленості Лондона в російських інвестиціях поряд з впливом на процеси європейської інтеграції в економіці та сфері безпеки.

Єгор БРАЙЛЯН,

спеціально для «UkrLine»