Після завершення бойових дій головним питанням буде не лише те, хто гарантуватиме Україні безпеку, а й те, яку роль сама Україна матиме в новій європейській архітектурі.
Під час однієї з дискусій 35-го Економічного форуму у польському місті Карпачучасники намагалися говорити про європейську стратегію щодо Росії після війни. Але розмова швидко повернулася до базового питання: яким саме буде завершення війни і яка безпекова система постане після нього. Це важливе зміщення. Післявоєнна політика щодо Росії не може бути однаковою за різних результатів війни, а припинення вогню саме по собі ще не створює безпеки.
Для України це особливо важливо. Якщо після активної фази війни збережеться високий ризик нового нападу, країні доведеться одночасно відновлювати економіку, утримувати велику армію і залишатися одним із головних елементів стримування Росії. Така конструкція не може бути стійкою, якщо вся її ціна буде покладена лише на український бюджет.
Саме тому дискусія про післявоєнні гарантії не повинна зводитися до простої формули: Україна має стати сильнішою і сама фінансувати свою оборону. Сильна армія потребує не лише зброї, а й довгої економічної основи — виробництва, інвестицій, податкових надходжень, людського капіталу, доступу до технологій і стабільного фінансування. Отже, відбудова, інтеграція до ЄС і безпекова політика є частинами одного процесу.
Європейська безпекова архітектура також змінюється. Це не обов’язково вибір між НАТО і «самостійною Європою». Значно реалістичніше виглядає багаторівнева система: США зберігають стратегічну й частину військової ролі, НАТО залишається координаційним каркасом, європейські держави беруть на себе більше виробництва, фінансування та регіональної оборони, а окремі коаліції закривають ті функції, які не охоплюються формальними союзницькими механізмами.
У такій системі Україні потрібна окрема роль. Не як території між Росією і НАТО, не як нескінченного отримувача допомоги і не як додатку до політики сусідніх держав. Україна вже має унікальні спроможності: бойовий досвід, швидку адаптацію технологій, виробництво безпілотних систем, радіоелектронну боротьбу, ремонт, кіберзахист, захист енергетичної інфраструктури та знання сучасної російської війни. Після війни ці спроможності мають бути оформлені як постійні функції європейської безпеки.
Звідси випливає і фінансова логіка. У перші післявоєнні роки Україна не зможе одночасно відбудувати країну й самостійно оплачувати повний масштаб стримування Росії. Тому зовнішнє фінансування критичних спроможностей має бути не короткою «допомогою до завершення війни», а перехідним механізмом. Його завдання — зберегти достатню силу України, поки відновлена економіка поступово перебирає більшу частину витрат на себе.
Це може працювати через багаторічні оборонні контракти, спільне виробництво, закупівлю української продукції європейськими партнерами, фінансування ППО та боєприпасів, спільні навчальні й логістичні програми, а також через окремі гарантійні формати. Важливо, щоб такі механізми створювали прямі відносини України з європейськими та трансатлантичними центрами ухвалення рішень.
Саме тут виникає ще одна зміна. Протягом десятиліть безпека східного флангу значною мірою мислилася через великі інституції та кілька ключових столиць. Але війна прискорила формування мережевої системи, де зростає роль Польщі, країн Балтії та Півночі, Румунії, Чорноморського регіону, окремих оборонних коаліцій і самої України. Це робить систему складнішою, але водночас менш залежною від одного переговорного або логістичного центру.
У цьому контексті варто згадати російські вимоги до США і НАТО наприкінці 2021 року. Їх логіка виходила з уявлення, що ключові параметри безпеки в Європі можна зафіксувати через домовленість із верхнім рівнем західної системи. Після 2022 року ця логіка дедалі гірше відповідає реальності. Якщо військові, фінансові, виробничі та політичні функції розподілені між кількома центрами, домовленість з одним із них уже не визначає автоматично поведінку всіх інших.
Для України це створює і можливість, і ризик.
Можливість — увійти в нову систему як самостійний учасник із прямими зв’язками та власною функцією.
Ризик — дозволити іншим розподілити ці функції раніше, ніж Україна закріпить свою роль. Саме тому Києву важливо не чекати остаточного оформлення післявоєнної архітектури, а вже зараз входити у спільні виробничі програми, оборонне планування, інфраструктурні проєкти й механізми гарантій.
Це стосується і відносин із найближчими партнерами. Сильні Польща, Румунія, Балтія та Північна Європа відповідають українським інтересам. Але стійка система повинна будуватися на взаємодоповнюваності, а не на залежності від одного маршруту або одного посередника. Чим більше Україна має прямих зв’язків із різними центрами, тим вища її стійкість і тим важче ухвалювати рішення про неї без неї.
Тому післявоєнна дискусія має починатися не з питання, чи стане Україна «буфером» або «форпостом». Ці слова залишають Україну об’єктом чужої архітектури. Значно важливіше інше: які критичні функції європейської безпеки Україна контролюватиме сама і які зовнішні механізми допоможуть їй зберегти ці функції в період відбудови.
Після війни Європа навряд чи повернеться до старої моделі безпеки. Для України це шанс перейти від ролі держави, яку захищають, до ролі держави, без якої європейське стримування Росії працює гірше. Саме таке місце — самостійне, пряме і функціонально необхідне — має бути українською метою.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор Центру стратегічного аналізу «TESPA»,
для «Української лінії»