Пам‘яті сенатора Ліндсі Грема
7-8 липня в Стамбулі відбувся черговий саміт НАТО. Подія сама по собі нетривіальна. Адже як повелося, такі зустрічі лідерів держав-членів Альянсу із залученням очільників ключових країн-партнерів традиційно перебувають у переліку визначальних політичних подій року. Утім зазначимо, що такі саміти стали щорічними лише у 2022 році – з початком повномасштабного вторгнення росії на територію України. Тому не дивно, що тема оборони України в контексті загальної проблематики зміцнення Альянсу вкотре стала і цього разу однією з центральних для обговорення і прийняття рішень на саміті євроатлантичної спільноти. Однак давайте усе по порядку.
Рік, що пройшов від саміту НАТО в Гаазі (червень 2025), вніс низкузнакових та водночас неоднозначних змін в сучасну систему міжнародної безпеки. Карколомна за свої успіхом спецоперація спецназу США зі зміщення президента Венесуели Ніколаса Мадуро та водночас початок війни США (спільно з Ізраїлем) проти Ірану 28 лютого виявили як сильні, так і слабкі сторони в можливостях ще донедавна єдиного світового гегемона. Провал спроб швидкого врегулювання війни в Україні «за 24 години» шляхом домовленостей із закостенілим терористом путіним за рахунок територіальних та можливо інших поступок України, що виразно показово назвали в кремлі «дух Анкориджа», посилення оборонних спроможностей України на весну 2026 року та звичайно внутрішньополітичні резони змусили Білий дім підкоригувати власні підходи до стосунків з Європою та конкретно з Україною. Як наслідок, якщо у підсумковій декларації саміту НАТО 2025 про Україну практично не згадували, то цього року, за словами глави Місії України при НАТО Альони Гетьманчук, наша держава постала в «новій ролі» – від звичайного прохача допомоги вона перейшла у статус контрибутора системи європейської безпеки та оборони. Водночас напруга в стосунках США з європейськими партнерами, початок виводу американських сил і засобів з європейської оборонної системи НАТО стали мейнстрімом політичної обстановки в Альянсі та навколо нього напередодні саміту в Анкарі. Значні перестороги в партнерів викликала й запланована зустріч тет-а-тет Трампа і Зеленського. Тому очікування від саміту залишали значну непевність в можливостях досягнути якихось істотних домовленостей щодо майбутнього Альянсу та розширення підтримки України.
Головну роль в загальному доволі успішному проведенні та результатах турецького саміту НАТО відіграли три фактори:
1) зусилля генерального секретаря НАТО Марка Рютте, який вкотре проявив себе як талановитий тактик і перемовник. Він все ж зумів переконати Дональда Трампа у необхідності дослухатися до аргументів європейських партнерів;
2) активна і як завжди винахідлива позиція президента Туреччини Таїпа Ердогана, особисті дружні стосунки якого з Дональдом Трампом стали, як кажуть в західній пресі, головним аргументом участі американської сторони в саміті. Причому участі рекордно чисельної (близько 1 тис. чоловік делегації);
3) інтерес Білого дому в обговоренні нагальних питань сучасної світової політики, де американці мають безпосередній інтерес – це події навколо Ірану та України. Причому проблемність першого треку посилює інтерес американців до другого. Це стало очевидним уже на початку саміту і зрештою відображено у тексті його підсумкової декларації.
Цьогорічний саміт НАТО унаочнив низки визначальних тенденцій в сучасній системі євроатлантичної взаємодії.
1. Відносини Америки та Європи, як і стан системи євроатлантичної колективної безпеки загалом непевні і надалі перебувають на етапі переформатування.
Плазування європейських лідерів перед Трампом в Гаазі у 2025 році замінено на терпіння та навіть в чомусь вимушене розуміння в 2026. Сам американський президент не оминув нагоди висловити своє незадоволення і навіть відверту особисту неприязнь до лідерів провідних держав Європи. Найбільше очікувано дісталося прем’єр-міністрам Іспанії, Великої Британії та Італії, звинувачених у недостатній підтримці (чи то у відсутності підтримки) американської операції «Епічна лють» проти Ірану. Американський президент навіть виголосив запальне рішення про припинення торгівлі США з Іспанією. Утім як виявилось ненадовго. Уже в літаку Air Force One, повертаючись додому, Трамп доволі компліментарно висловився про іспанських партнерів, фактично заперечивши сказане ним напередодні.
Особисте незадоволення Трампа, що межувало напередодні і навіть в ході саміту на грані притаманних йому хамських реплік, очікувано вдалося врегулювати фінансовим аспектом. Продемонстровані багатомільярдні європейські контракти на переозброєння із залученням американської сторони певним чином зарадили справі. Водночас відновлення військової напруги між США та Іраном, оголошена Трампом фактична відмова від нещодавно укладеного перемир’я не додали йому настрою і поставили американського лідера вчергове в уразливу позицію, з якої так чи інакше доведеться виходити із залученням європейської сторони.
Так зване НАТО 3.0., яке проголосили в Анкарі як вивіску для декларування довгоочікуваної оборонної автономії Європи від домінування США, повинне ще довести свою реалістичність. Справа в тому, що ні США не збираються повністю полишати Європу, залишаючись начебто лише гарантом ядерної безпеки, ні Європа не готова повністю перебрати на себе увесь «тягар»континентальної безпеки. І справа тут не лише у фінансуванні. Проголошено виділення європейцями стартових 50 млрд. дол. на нові оборонні контракти (закупівля літаків далекого радіолокаційного виявлення, транспортної авіації, БПЛА тощо). Ідеться, по-перше, про забезпечення функціонування усіх логістичних, інфраструктурних каналів зв’язку та операційної спроможності цієї системи. Чи готові американці відмовитися від використання такої широкої інфраструктури, яка гарантує їм майже безпроблемне проведення військових операцій фактично в любій точці Євразії та Африки? Чи готові США, вивівши більшість своїх військ з Європи, оголити тили перед загрозою експансії росії і потенційно Китаю? Чи готові американські корпорації ВПК змиритися з втратою ринку через розвиток європейського ВПК, що неодмінно передбачатиме згадана автономізація Європи? Усі ці питання риторичні. США точно залишатимуться головним експортером зброї до Європи. От навколо цього питання і йдуть головні торги – усе це начебто роздратоване «бурмотіння» Трампа в адрес європейських партнерів стало їх зовнішнім театралізованим вираженням.
2. Майбутнє НАТО усе ще залишається невизначеним. Перехід на трансакційну модель співпраці США і Європи у форматі «купи-продай» не дають відповіді на питання про ефективність Альянсу в умовах сучасних загроз, що наростають. Наприклад, на якому етапі втілення перебуває ідея про створення антидронної коаліції в Європі як протидії загрозі повітряної агресії росії? Чи може діяти така система колективної безпеки, в якій за гарантії безпеки платитимуть не всі? Адже як відомо, від своєї закономірної частки фінансування оборонної підтримки України відмовилися Словаччина, Чехія та Угорщина. Зрештою фактично уперше на самітах НАТО жодним словом не було піднято теми про перспективи членства України як фактичного «щита»Альянсу. Отже, оскільки не всі в НАТО усвідомлюють спільну загрозу, то колективна безпека явно не є монолітною системою, а перелік учасників і зміст укладених угод явно свідчать про остаточний перехід організації до формату мікрорегіональної кластерної кооперації чи мікроальянсів. Тобто НАТО 3.0. –фактично лише політична оболонка для реальної постійної мікрорегіональної оборонної кооперації. Без членства України в НАТО такий формат реальної роботи Альянсу в довгострокових реаліях безпеки Європи у співжитті чи тим більше постійному відчутті загрози від агресивної росії ризикує стати одвічним і зрештою призведе де-факто до його розпаду. Однак ці та інші теми залишились без належної відповіді.
3. НАТО в реаліях сьогодення та перспектив об’єктивно уже не здатен дієво функціонувати без України, хоча і не може в силу своєї недореформованості та оборонної апатії надалі відігравати більш активну та ефективну роль у формуванні підвалин її перемоги над росією. Сьогодні уже насамперед потрібно змінювати не вивіски, а філософію НАТО – від «не дратувати росію» і «як не програти Україні» до «як перемогти росію». Причому перемогти спільно. І робити це повинні насамперед європейці. Інакше ніякої автономії від США їм не бачити, а підписання десятків контрактів та укладання програм військового будівництва позбавлені сенсу. Україна є водночас полігоном для розробки і випробовування новітніх військових технологій, новітнім хабом ідей і лабораторією втілення реальних військово-технічних проєктів. Безумовно усе це – за підтримки західних партнерів виробничими територіями, фінансами, деталями. Тому фактично жоден захід в рамках саміту не обходився без присутності делегації України, яка в динамічному режимі стає обов’язковим партнером для спільного виробництва озброєнь і проведення військових навчань для тих країн Європи, які здатні щось виробляти і розвивати реальні збройні сили, та США. В таких умовах та з урахуванням традиційних пересторог «не дратувати росію» членство України в НАТО стало політичною формальністю, за якої виникає логічне запитання: «Кому сьогодні більше потрібне таке членство – Україні чи самому НАТО?»
4. Головними технологічними питаннями саміту стали забезпечення масштабування балістики (далекобійної зброї) та анти-балістики (засобів ППО на рівні американського «Patriot»), криза у виробництві яких в демократичному світі сьогодні очевидна. При цьому якщо у питанні засобів ППО Україна спільно з партнерами перебуває на стадії розробки, то у випадку далекобійних ракет підприємства росії уже не один місяць відчувають на собі наявність таких ударних засобів. Розробка і виробництво різновидів бойових та розвідувальних дронів українського походження та їх ефективність відпрацювання по ворогу уже стали буденною справою. Головна проблема в конкуренції на ринку, де українські технології наразі почувають себе все більш упевнено. Це стало однією з причин зміни підходу американців до співпраці з Україною та усвідомлення необхідності збільшення тиску на росію з метою примусу до миру. Обіцянки Трампа про ліцензію на виробництво «Patriot» та контракти на закупівлю українських дронів стали закономірною реакцією американських виробників зброї на появу нового конкурента. Окрім того резонансна заява Трампа щодо можливості закриття неба над Україною по завершенні активної фази війни може свідчити про перспективу прямого залучення сил НАТО до захисту українського повітряного простору.
Отож, інтеграція (реальна, а не декларативно-політична) України до системи євроатлантичного співробітництва стала мейнстрімом цьогорічного саміту НАТО. Без перебільшення головна зустріч саміту між президентами Трампом і Зеленським, що тривала майже годину, сигналізувала про зміну підходів американської адміністрації до співпраці з українськими партнерами, яка намітилася після очевидного провалу та зупинки так званого переговорного процесу про мир навесні цього року. Як не дивно, це засвідчив не стільки факт сонячно-компліментарного стилю поведінки і показово прихильної риторики досвідченого політика-актора Дональда Трампа, як відсутність його дзвінка путіну після саміту. «Трамп досі не подзвонив путіну?!», – можна було прочитати перші дві-три доби після саміту на шпальтах провідної світової преси. Хоча робив він це неодноразово і як правило завжди напередодні зустрічі із Зеленським. Причини цього комплексні:
1) діп-стейту, насамперед в особі Марка Рубіо, та його однодумців (наприклад, сенатора Ліндсі Грема) вдалося відтіснити з «поля для гри»особистих трампових переговірників Віткоффа і Кушнера та довести до Трампа правдиву інформацію про стан справ на фронтах, успішні дії українських Сил оборони та розвідки проти військових цілей на території росії, стан її економіки, що в сукупності призвело до тактичної переваги України у війні;
2) недоговороздатність путіна шокувала особисто Трампа, який спершу розглядав московського диктатора-фанатика крізь призму свого бізнес-погляду, тобто через систему прагматичного раціо-підходу та у цьому жорстко прорахувався. Останньою краплею в розумінні необхідності безальтернативності політики посилення тиску на Кремль стали оприлюднені в західній пресі (та очевидно відомі раніше зі зведень розвідки) дані про кількарічну співпрацю росії і Китаю щодо розробки технологій для подавлення роботи установок Starlink. У такій ситуацій навіть дуже терплячій до витівок москви адміністрації Трампа уже явно репутаційно неможливо не реагувати на такий резонансний факт антиамериканської діяльності путінського режиму;
3) у Трампа головна проблема на внутрішній арені – довибори до Конгресу у листопаді 2026 року, що цілком імовірно приведуть до втрати республіканцями більшості як мінімум у Палаті представників. Наслідок – дуже імовірна спроба імпічменту президента й істотне обмеження його влади. Тому Трампу потрібні результати, перемоги, нові мирові угоди тощо. Зважмо, що антиросійські настрої та підтримку України сповідують близько 70% американців. В таких умовах Трампу демократи точно пригадають «мир за 24 години» і його відсутність;
4) Україна своїми вдалими технологічними рішеннями у сфері ВПК стала привабливою американцям як партнер по бізнесу, конкуренції з боку якого варто запобігти. В цих умовах Україна не отримає ракет «Tomahawk» та навіть анонсованої ліцензії на одноосібне виробництво «Patriot» насамперед з техніко-безпекових причин. Водночас американці точно захочуть поставити під контроль виробництво українських ракет в Європі і це уже їм до певної міри вдається. Адже значна залежність українського ВПК від постачання насамперед американських та інших деталей зарубіжного виробництва стримує масштабування насамперед ракетних технологій. Щодо ракет «Patriot»американці нададуть перевагу дозволу на збільшення їх виробництва на території Німеччини, де уже створено відповідні виробничі можливості та відносно безпечно для попередження можливості знищення виробництва чи потрапляння його в руки ворога;
5) імовірний відхід США з Європи у військовому плані чи принаймні скорочення присутності створять вакуум безпеки в Європі, навіть попри спроби окремих держав ЄС і НАТО гарячково надолужити десятилітні скорочення фінансування, технічного переоснащення та чисельності особового складу національних збройних сил. У Вашингтоні добре розуміють чим це може обернутися в сучасних умовах не тільки для Європи, але й для міжнародного впливу США. Відхід американців з Європи, принаймні частковий, усе ж вважаємо уже вирішеним та неуникненним з об’єктивних обставин. Тому найдешевшим як для США, так і для Європи варіантом попередження утворення такого вакууму безпеки стануть саме функціональні Збройні Сили України, які Трамп не випадково ще у травні означив як найсильніші в Європі. При цьому якщо представники останньої в умовах необхідності підготовки до реальної загрози війни з росією об’єктивно зацікавлені у продовженні війни в Україні як гарантії «виграти час», то в американців такого резону немає. Їм цікаво завершити війну і отримати за це максимальні зиски, про що очевидно досі мріє Трамп. Тим більше, що американці уже не несуть великих витрат на допомогу Україні і роблять це за кошти європейців.
Доволі лаконічна декларація саміту в Анкарі серед головних положень, окрім традиційних мантр про «єдність, солідарність та колективну силу», передбачає вірність зобов’язанням декларації саміту Гааги щодо поступового збільшення рівня фінансування оборони кожною країною до річних 5% ВВП, підтверджує статус росії як «довгострокової загрози» для «євроатлантичної безпеки та стабільності». Спеціально для очей Трампа констатовано збільшення сукупних видатків НАТО на оборону на 139 млрд. дол., що символічно співпадає із запланованою сумою допомоги Україні на два роки. Правда потрібно чітко розуміти, що дана сума не надійде до України у повному обсязі, а буде переважно розподілена на ВПК самих держав-членів НАТО, логістичні та навчальні програми, тобто інвестуватиме і стимулюватиме європейську та американську оборонну і частково цивільну індустрію, а тому не є виключно прямою пожертвою потребуючому партнеру. Та й таку суму допомоги Україні ще потрібно зібрати. Утім обнадіює обраний Альянсом довгостроковий системний підхід щодо інвестування в оборону України у співпраці з державами-членами, тобто і після 2027 року. У пункті 3 декларація зосереджено увагу на посиленні зобов’язань європейського флангу НАТО та Канади щодо «більшої відповідальності за оборону Альянсу». Тут американці фактично домоглися свого, але все ж поступилися лобійованим ними формулюванням про НАТО 3.0., яке залишилося неформальним.
Відрадно, що ідеться в документі і про конкретні напрями розвитку співпраці. В галузі ВПК особливу увагу логічно відведено збільшенню спроможностей Альянсу щодо використання далекобійної зброї, інтегрованої ППО та ПРО, безпілотних систем, передових технологій, зокрема, ґрунтованихна ШІ, і розвідки. У цих сегментах Україна безумовно уже неформально посідає вагомі позиції в євроатлантичні спільноті. Окремо згадано про розробку «взаємосумісної трансатлантичної бойової хмарної платформи» як гарантії кібербезпеки та бойового забезпечення. Утім про створення антидронної коаліції, про яку так багато говорилося на міжнародному рівні ще восени 2025 року на фоні хвилі вторгнення у повітряний простір держав НАТО різних російських БПЛА, нічого не йдеться. Очевидно НАТО надалі готове реагувати ad hoc на кожний конкретний випадок прольоту дронів на територію держав-членів без системного реагування. У цьому криється вагома небезпека і слабкість Альянсу сьогодні та на найближчу перспективу. Однак, як видно, політичної волі для вирішення цього питання немає. Деяким державам-сусідам цікавіше згадувати історію та педалювати часто надумані проблеми гуманітарної етнічної політики в Україні, ніж думати про спільну безпеку. Однак усьому свій час.
Знаковим для України став пункт 4 декларації, де усі держави-члени уперше в історії Альянсу погодилися на формулювання її статусу як «контрибутора» («contributes») до трансатлантичної безпеки, а союзники «єдині у непохитній підтримці України, яка захищає свою свободу, суверенітет та територіальну цілісність». Правда про захист свободи усієї Європи якось дипломатично змовчали, бо незручно визнавати власні проблеми і прорахунки. Таким чином визнано, що Україна де-факто виконує одну з головних вимог членства у НАТО – вагомий внесок до спільної системи безпеки. Фінансові зобов’язання щодо допомоги Україні взяли на себе лише європейці та Канада, а про США уже офіційно не йдеться. Також натяк на багаторічне фінансування допомоги Україні від ЄС у формі програми «Ukraine Support Loan» свідчить про те, що передбачені витрати НАТО будуть співвідноситися з аналогічними програмами в Європейському Союзі та не є нічим іншим, як продовженням спільних європейських програм фінансування потреб безпеки та оборони.
В ході десятків зустрічей українській стороні вдалося укласти низку домовленостей з партнерами в рамках програми «Dront deal» і гарантування поставок засобів ППО. Норвегія, Данія, Канада та Німеччина погодилися профінансувати додаткове придбання і низка наступних поставок до України ракет PAC-3 для роботи системи «Patriot». Форум оборонних індустрій відзначився, зокрема, підписанням угоди про розвиток БПЛА з Нідерландами, Данією та Естонією, декларації про співпрацю з Німеччиною, яка взяла на себе додаткові зобов’язання щодо виробництва зброї за чинними американськими ліцензіями. Канада оголосила про виділення допомоги Україні на суму 900 млн. дол. у вигляді боєприпасів, військової техніки та засобів ППО. Оприлюднено інформацію про предметні переговори щодо спільного виробництва зенітних ракет CAMM-ER з Італією. Бельгія пообіцяла передати Україні решту свого повітряного парку F-16 після відповідного поповнення новими американськими стратегічними бомбардувальниками. На вимогу низки держав-членів НАТО погодився перетворити свою багаторічну місію з патрулювання повітряного простору країн Балтії на місію з протиповітряної оборони, що надасть військовим Альянсу ширші повноваження.
Остаточно підтверджено формування т. зв. міжнародної «Антибалістичної коаліції» – когорти провідних європейських держав (наразі відомо про 9 держав-учасниць), які безпосередньо готові взяти на себе тягар закупівель та у перспективі організації спільного виробництва ракетних засобів ППО для потреб України. Ну і головна сенсація – слова Трампа щодо можливості надання ліцензії Україні на виготовлення ракет-перехоплювачів до установок «Patriot», які, на його думку, українці зможуть виробляти абсолютно успішно. Безумовно тут ідеться насамперед про збільшення виробництва антибалістики в Європі для потреб України і можливо спільно з Україною. Утім у даному випадку насамперед цінний інформаційний шум навколо заяви, ніж її зміст, бо вона посилює ефект довіри до українських зброярів. Наступним логічним кроком з боку американців став анонс запровадження довгоочікуваних санкцій проти росії з боку Вашингтона, про що обережно неофіційно говорили в кулуарах саміту, а публічно заявив сенатор Ліндсі Грем в Києві 10 липня, через два дні по завершенні саміту в Анкарі та нажаль за добу до своєї кончини.
Серед цікавинок саміту в Анкарі – запроваджений турецькою владою безпрецедентний навіть для досвідчених світових лідерів режим безпеки і «чеське диво» подвійного представництва.
Посилені заходи безпеки навіть з тимчасовим вимкненням Інтернету в столиці Туреччини мали на меті убезпечити місце саміту від імовірної атаки терористів чи навіть Ірану, який загалом знаходиться відносно недалеко, переконати насамперед особисто президента США у безпечності його перебування на саміті та заодно провести профілактичні «чистки» в рядах все ще наявної опозиції авторитарного режиму Ердогана. Щодо Трампа, то завдяки пишноті прийому та особистій значній увазі Ердогану вдалося досягнути наразі усної домовленості про зняття американських санкцій через придбання у 2017-2019 роках турками російської системи ППО С400 та довгоочікуваної згоди Вашингтона на продаж Анкарі суперсучасних бомбардувальників F-35. Одразу після саміту турецька сторона ініціювала переговори з москвою про можливість передачі/продажу комплексу С-400 третій стороні. На цьому фоні заяви Ердогана про необхідність військової підтримки України, підтримки програми PURL щодо закупівлі американської зброї та необхідність посилити роботу з примусу росії до миру абсолютно логічно вписалися в загальний тренд саміту, поточну позицію Трампа і вкотре засвідчили здатність досвідченого турецького лідера швидко ловити політичний «напрям вітру». Чи стануть такі дії Туреччини остаточним дрейфом від росії, яка залишається для неї головним постачальником газу, покаже час.
На саміті цьогоріч відзначилася Чехія, яка запропонувала безпрецедентну не лише для самітів НАТО політику двох делегацій. Прибуття на турецьку землю двох лайнерів окремо з президентом Петером Павелом та прем’єр-міністром Бабішем на борту з інтервалом у пів години засвідчило не лише кумедність ситуації та м’яко кажучи не сприяло підвищенню іміджу Чехії на міжнародній арені, але показало загострення тенденції протиборства правопопулістських політичних і традиційних ліберально-демократичних сил конкретно на національному рівні та на рівні Європи загалом. Політико-правова система Чехії, що визначена Конституцією як парламентська республіка, але із правом зовнішнього представництва президента, не витримала «пастки»ідеологічно-особистісного конфлікту двох чинних лідерів, якій не дав ради навіть своїм рішенням Конституційний Суд, дозволивши президенту Чехії подолати спробу обмеження візиту зі сторони уряду. Водночас налаштованість популістів в Європі до узурпації влади і ослаблення традиційних західних демократичних союзів як видно стане мейнстрімом європейської політики на довгі роки.
Отже, 36-й саміт НАТО в Туреччині підняв на новий рівень актуальність реформування НАТО, спробу якого принаймні браво оголосили адепти автономізації європейського флангу від впливу США. Хоча господарі саміту (турецька влада) поспішили заявити про досягнення історичної єдності. «післясмак» зустрічей явно говорив про збереження фундаментальних розходжень у баченні подальшого розвитку системи євроатлантичної взаємодії між американцями та європейцями, що не виключає розвитку процесу структурних трансформацій в Альянсі, де самоізоляція США призведе до поступової втрати ними монополії на прийняття рішень. Проєвропейський прем’єр-міністр Канади Марк Карні ініціював заснування Міжнародного оборонного банку для створення незалежного механізму фінансування оборонних видатків охочими приєднатися державами без залучення США. Утім настільки далеко мрії більшості європейців ще не заходять. Їх головна мета сьогодні та на найближчу перспективу незмінна – максимально стримати імовірний різкий відхід американців з Європи і спробувати форсувати регіональні програми ВПК, паралельно підтримуючи критичний рівень обороноздатності України. Щодо останнього відбулися якісні зміни в політиці США. Якраз Україна може стати тією сполучною ланкою партнерства між США та Європою у сфері безпеки через реальну співпрацю у військових технологіях і заповнення вакууму безпеки, який виникне у результаті об’єктивного зменшення ролі США в регіоні.
Для України це був саміт більше приземленої конкретики у співпраці, ніж ефемерних обіцянок членства. Така сьогодні ситуація в міжнародній спільноті і на полях боїв в Україні, що не виключало бажаності формалізації членства. Про це свідчив і головний формат переговорів – засідання Ради Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ, що мав цьогоріч більше рутинно-робочий, ніж пафосно-декларативний характер. Зміст численних домовленостей засвідчив залежність перспектив України щодо повноправного членства уже від успіху оновленого формату НАТО 3.0., де головну скрипку невдовзі відіграватимуть саме європейці і Канада. Тому наразі надзвичайно важливо швидко та ефективно інтегруватися в практичні складові системи співпраці Альянсу. Головні угоди були досягнуті в кулуарах та під час зустрічі президентів України і США. Зміна сприйняття досягнень української сторони у війні з боку американців стала стратегічним завданням офіційного Києва, з яким схоже справились.
Саміт привніс новели у розвиток міжнародної ситуації щодо припинення російсько-української війни. Цілком реальне імовірне досягнення максимальної синхронізації санкційного тиску Європи і США та повне публічне схвалення євроатлантичними партнерами ударів Сил оборони України по військових цілях на росії нарешті як дієві засоби тиску дають сподівання на реальний примус до миру кремлівського диктатора. Озвучена з досвідом генерала НАТО думка президента Чехії Петера Павела по завершенні саміту про наявність у міжнародної спільноти та України вікна можливостей для досягнення припинення вогню тривалістю у два місяці до імовірної нової ескалації агресором військових дій безумовно виявила наявні настрої в середовищі владних західних еліт і недвозначно натякнула про можливість проявити свою суб’єктність Україні, і насамперед Європі. Інакше для чого ж хитрий і по східному завбачливий президент Туреччини як господар саміту презентував на прощання кожному з поважних лідерів-учасників подарунковий револьвер місцевого виробництва.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»