З поверненням до Білого дому президента Дональда Трампа у січні 2025 року в зовнішній політиці США запанувала тенденція зосередження уваги на політичних, економічних та безпекових справах Західної півкулі, де історично зосереджені американські стратегічні інтереси. Вже за перший місяць правління адміністрація Трампа фактично вирішила питання відновлення монопольного американського впливу на Панамський канал, донесла попередження щодо неприпустимості засилля наркобаронів та неконтрольованої міграції до керівництва Мексики, озвучила шокуючу для чутливих вух представників демократичного світу експансіоністську ідею про приєднання Канади до складу США в статусі 51 штату та прагнення заволодіти найбільшим в світі острова Гренландія, який формально належить Данії. Розгортання міжнародної напруги навколо Венесуели, що завершилося арештом американським спецпідрозділом «Дельта» президента Ніколаса Мадуро 3 січня 2026 року, блокування міжнародного судноплавства в Карибському басейні засвідчило радикалізацію зовнішньої політики США, мета якої очевидна –відновлення домінування Вашингтона насамперед в Західній півкулі. Ця мета стала невід’ємною частиною політичної філософії чинної американської адміністрації під назвою «Make America Grait Again» (MAGA).
Як не дивно, ідеологічно-доктринальне виправдання такої політики було підібране дуже швидко – його віднайшли за аналогією з історичною доктриною Монро, яка своїм корінням сягає часів боротьби американських штатів за незалежність та була оформлена як системна політика держави у ХІХ ст. Не вдаючись до надмірної деталізації публічно доступної інформації про сутність цієї доктрини зазначимо, що вона була офіційно виголошена п’ятим президентом США Джеймсом Монро в ході звернення до Конгресу 2 грудня 1823 р. Це був період інтенсивного становлення американської державності, коли проходив процес первинного територіального розширення та водночас прагнення остаточно позбутися залишків історичного європейського колоніального минулого. Тому в основі цієї доктрини перебували ідеї про ексклюзивне право США на вирішення справ у Західній півкулі та заперечення втручання європейських держав у справи її країн як потенційно вороже до Сполучених Штатів. У свою чергу США заявляли про своє невтручання у справи європейських держав, визнавали наявні на той час колоніальні завоювання європейців в Америці. Фактично доктрина Монро була невід’ємною частиною міжнародного ізоляціонізму, який домінував у зовнішній політиці США аж до Другої світової війни. Водночас практичного впровадження ця доктрина набула саме в ХХ ст., коли США реально набули ваги і можливостей для реалізації тиску на сусідні держави з метою диктувати дотримання своїх національних інтересів, в тому числі військовим шляхом.
Водночас Дональд Трамп не був би Дональдом Трампом, якби не прагнув «підігнати» під своє бачення сутності та механізмів зовнішньої політики базові постулати цієї історичної концепції позиціонування США на міжнародній арені, враховуючи реалії сучасного міжнародного світопорядку. Тому уже 3 січня 2026 року, за кілька годин після блискавичної спецоперації з повалення президента Венесуели Ніколаса Мадуро, президент США без жодної тіні скромності, перефразувавши всесвітньовідомий історичний аналог, назвав свою політику в Західній півкулі не інакше як «доктрина Донро», а Білий дім на своїй офіційній сторінці поспішив розмістити постер президента з написом «Це наша півкуля»(«This is our Hemisphere»).
Оприлюднена на початку грудня 2025 року нова Стратегія національної безпеки США містить офіційне формулювання «Доповнення Трампа до Доктрини Монро». Документ стверджує, що США «підтверджують і застосовують дотриману Монро, щоб відновити американське панування в Західній півкулі». Хоча які саме «доповнення» запровадив чинний президент, не уточнюється. Експерти з питань зовнішньої політики описали цей крок як бажання розділити світ на «сфери впливу» між Сполученими Штатами, росією та Китаєм. У 2025 році The New York Times зазначала, що «вищі посадовці адміністрації чітко дали зрозуміти, що їхня головна мета – утверджувати американське панування над своєю половиною планети». Після захоплення Мадуро Трамп заявив, що ці дії були застосуванням «доктрини Донро», а «американське панування в Західній півкулі більше ніколи не буде поставлено під сумнів».
Отож, проаналізуємо, чим є сучасна політика США в Західній півкулі – продовженням призабутої історичної доктрини Монро чи все ж чимось принципово новим, і чи має місце оригінальна «доктрина Донро»?
Як і в ХІХ ст. за часів запровадження доктрини Монро, Вашингтон надає перевагу формуванню геополітичного та геоекономічного осердя з країн найближчої периферії як своєрідної «стратегії фортеці» проти зовнішніх впливів. Однак головна відмінність історичного досвіду з реаліями сьогоденняполягає в тому, що геополітичними суперниками США сьогодні виступають не держави Європи, а Китай та росія.
Відродження головного акценту зовнішньої політики США на Західній півкулі загалом є цілком природнім та очікуваним, особливо на фоні загострення протистояння з Китаєм, торгово-економічних суперечок з ЄС та наростанням стратегічного протистояння з росією. Китайська експансія в регіон Карибського басейну, який на Заході прийнято називати «заднім двором Сполучених Штатів», та в економіку країн Південної Америки стала упродовж останнього п’ятиріччя справжнім мейнстрімом регіональної політики та економіки. Фактичне захоплення китайцями стратегічно важливого для світової торгівлі Панамського каналу, активне вливання китайських капіталів в недорозвинену транспортну інфраструктуру та гірничо-видобувну промисловість держав регіону стали реально загрожувати національним інтересам США. Тому проголошене зосередження уваги і ресурсів адміністрації на американському, а не на азійському континенті може суперечити політиці протистояння Китаю, яку Трамп активно просував упродовж усього 2025 року.
Приєднання Бразилії як географічно та економічно найбільшої держави Південної Америки до антизахідного (насамперед антиамериканського) об’єднання БРІКС, головні промоутери якого Китай і росія поставили амбітнезавдання витіснити долар США з позиції головної резервної світової валюти, засвідчило реальну загрозу підриву геоекономічних позицій Сполучних Штатів не лише в Америці, але й у світі. Натомість Росія традиційно ще з радянських часів намагалася підтримувати тісні контакти з державами Карибського басейну та Південної Америки в плані «експорту соціалізму», що після розпаду СРСР перетворилося на експорт військових технологій і намагання інтегруватися у нафтову промисловість регіону. Тут знову насамперед пригадується Венесуела.
Головна помилка адміністрації Трампа полягає в тому, що при цьому вони відштовхують і навіть підважують цілісність Європи як інституційного явища, надаючи перевагу співпраці лише з окремими державами, правлячі верхівки яких ідеологічно та особистісно імпонують стилю управління Трампа і його команди. Це особливо помітно на фоні запровадження ідеї формування Ради миру на чолі з самим Трампом. У ХІХ ст. американці прагнули своїм показовим ізоляціонізмом як наслідком своєрідної постколоніальної травми утвердити власну суб’єктність насамперед в регіональній політиці і для цього протиставити себе європейським імперіалістам, де майже на століття після Віденського конгресу запанувала система «концерту великих держав». Зрештою США розвивалися як первинно демократична держава з республіканською моделлю управління, що протиставлялася домінуванню монархізму в Європі. Як тут не згадати працю Алексіса де Токвіля «Про демократію в Америці».
Сьогодні ж політична ідеологія відійшла на другий план, якщо взагалі має якесь значення для адміністрації Трампа. Президент США готовий дружити з авторитарними лідерами сучасності, навіть такими відвертими вбивцями і терористами, як путін, Кім Чен Ин, заради досягнення необхідної для нього рівноваги сил в світі і позірного зміцнення американських позицій. Безумовно, це дружба до першого зіткнення інтересів, бо там де «горить» вигода, там для бізнесмена Трампа друзів не буває. Свідчення – активне витіснення росії з нафто-газового сектора світової економіки. Однак при цьому нахабний тиск на європейських партнерів з метою поступитися американським інтересам і відверте прагнення зруйнувати усталену систему євроатлантичної взаємодії, якою б недосконалою вона не була, і яку створили самі ж американці після Другої світової війни, тим більше на фоні наростання загрози відкритого військового конфлікту Заходу з росією, несе дуже непередбачувані руйнівні наслідки.
На відміну від часів доктрини Монро, коли молоді та недосвідчені Сполучені Штати як держава регіонально рівня могли собі дозволити зміцнюватися в умовах ізоляціонізму в Західній півкулі, намагаючись публічно не втручатися в конфлікти європейських імперій аж до 1919 року, сьогодні США все ще залишаються провідною глобальною державою, інтереси якої простягаються фактично на всі регіони світу. Це насамперед регіон Далекого Сходу та Південнокитайського моря, де зосереджено до 40% світової торгівлі, монопольне право на контроль за якою прагне отримати Китай. Це традиційно Близький Схід, де провідний союзник США Ізраїль продовжує протистояти різним угрупованням арабських фундаменталістів, підживлюваних антизахідним режимом аятол в Ірані. США змушені протистояти фактичній вісі зла, яка нарешті оформилася на набула чітких рис стабільної військово-політичної та геоекономічної взаємодії на фоні російсько-української війни. Ідеться про фактичну коаліцію диктатур росія-Північна Корея-Китай-Іран, до якої примикають ряд сателітів, на зразок Білорусі та головного європейського бунтівника – орбанівської Угорщини. Водночас, окрім традиційних зон геополітичних інтересів США ми бачимо активну політику адміністрації Трампа в Центрально-Східній Азії, на Південному Кавказі, в Африці. Тут бізнес-інтереси Трампа, які сягають світових масштабів, дуже контрастують з радикальними закликами до ізоляціонізму в середовищі його практично кишенькового руху MAGA. Це уже призвело до посилення голосу низкиневдоволених ортодоксальних представників цього руху, зокрема, демаршу сенаторки Марджорі Тейлор Грін.
Химерне поєднання американського ізоляціонізму та водночас регіонального імперіалізму в стилі ортодоксальних поглядів MAGA веде до занепаду американського впливу в світі, як не дивно насамперед в регіоні Західної півкулі. Про це свідчить насамперед ситуація з Канадою, яка в умовах загострення американського експансіонізму аж до публічного зазіхання адміністрації Трампа на її державний суверенітет, все більше дрейфує в сторону тісної інтеграції з ЄС (в тому числі у військово-політичній сфері) та поглиблення економічного співробітництва з Китаєм. Підписання довгоочікуваної комплексної торговельної угоди ЄС з об’єднанням держав Південної Америки МЕРКОСУР в січні 2026 року стало ще одним ударом по амбіціях адміністрації Трампа в Західній півкулі та світовій торгівлі загалом і засвідчило, що вона не зможе тотально контролювати міжнародні процеси навіть на своїй найближчій периферії.
Американська зовнішня політика періоду президентства Трампа втратила свою ідеологічну основу, набувши відверто комерційного (трансакційного) характеру, а дипломатія перетворилася на часто другорядну прислугу з фіксації комерційних оборудок наближених до президента кіл. Це дуже помітно на прикладі переговорів про план миру з Україною, ситуації у Венесуелі та навіть в Ірані. США відійшли від стратегії демократизації злочинних режимів, натомість намагаючись точково видаляти неугодних представників правлячих режимів без їх системної заміни, переконавшись у подальшій лояльності. Яскравий та найсвіжіший приклад – Венесуела. Схожі плани щодо тиску та часткову заміну режимів у Вашингтоні уже озвучили і щодо Куби, Мексики та Колумбії. Утім індульгенцією для збереження влади і покращення відносин з США може стати лише одне – готовність місцевих еліт віддати на відкуп американцям значну частку своїх запасів корисних копалин або гарантувати інші торгово-економічні преференції, припинивши будь-яку співпрацю з головними геополітичними конкурентами Вашингтона – Пекіном та Москвою.
Особлива тема – Гренландія. Відверте прагнення адміністрації Трампа захопити чи приєднати острів до США будь якою ціною, навіть нехтуючи інтересами збереження стратегічних взаємин з європейцями і збереження цілісності НАТО, залишається квінтесенцією «доктрини Донро», але аж ніяк не відродженням доктрини Монро. Остання не передбачала посягань Вашингтона на територіальну цілісність європейських володінь в Західній півкулі. Однак Трамп не виключає навіть силовий сценарій захоплення острова, де вже і так знаходиться американська військова база, що не може мати жодного виправдання навіть через його вагоме геостратегічне значення.
Прагнення чинної американської адміністрації до відновлення панування в Західній півкулі як ключового елемента збереження світового впливу США в сучасних умовах неможливе без співпраці з Європою. Як би не ідеалізував Дональд Трамп систему міжнародних відносин ХІХ століття, вона кардинально відмінна від системи ХХІ століття. Насамперед інші самі США, в плани який очевидно не входить стати державою регіонального рівня. США були і залишаються світовою державою завдяки союзу з Європою, яка все більше виходить з їх військово-політичної та економічної тіні, що тільки посилює обидві сторони. Жодні інші позірні переваги меркантильних угод з іншими країнами, тим більше ідеологічно ворожими прокомуністично-мусульманськими диктатурами, не забезпечать США продовження світового лідерства. Те ж стосується і співпраці в широкій акваторії Західної півкулі та будь якого іншого куточка світу. Американські інтереси у довгостроковій перспективі можуть бути реалізовані не всупереч, а завдяки консолідації демократичного світу, близького не лише за політичними установками, які так не любить Трамп, але й через економічні підвалини ринкової економіки. Не закриваючись, а ще більше відкриваючись світу, американська культура має шанс продовжити свій передовий світовий вплив. В іншому випадку її славетна історія швидко завершиться. Ізоляціонізм в Західній півкулі може принести тимчасові шалені прибутки від продажу нафти, контролю за торговими шляхами, але в умовах глобалізованого світу не зможе ефективно стримувати проникнення впливів інших культур та економік.
За таких умов для США все ж краще триматися усталених перевірених часом союзів і партнерств, стимулюючи їх розвиток, адже погоня за ефемерними новими союзами не несе надійних довгострокових альтернатив, а лише здатна пришвидшити (стимулювати) нове світове протистояння, що набирає обертів. Закритися на «своїй півкулі», як у ХІХ – на початку ХХ століття, американцям уже не вдасться, бо російська стратегічна авіація уже все впевненіше долітає до повітряного простору американської Аляски, а китайські товари і дешеві цифрові технології, попри трампові мита, давно заполонили ринки масового споживання в самих Сполучених Штатах та усій Західній півкулі. Тому доктрина Монро у чистому вигляді безумовно стала реліктом історії, а «доктрина Донро» швидше за все увійде в неї як шарж на спроби 47-го президента США перевернути систему світоустрою з ніг на голову.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»