Століттями у війнах перемагали не лише зброєю, а й словом. Зараз Україна одночасно веде дві війни, гарячу – на полі бою – й холодну, за уяву мільйонів. У цій другій війні арсеналом є історичні міфи, символи та легенди, які формують колективну пам’ять, задають моральний тон суспільству й можуть зміцнити чи, навпаки, паралізувати волю до опору. Вона триває у соціальних мережах, редакціях, телевізійних студіях та, навіть, у приватних чатах. Тут вирішується чия правда (картини реальності) закріпиться у свідомості мільйонів глядачів та зрештою, визначать їхні політичні дії. (Підтримати санкції, пожертвувати на дрони чи навпаки вимагати “замирення” за будь яку ціну). В цьому нам допомагають міфи та легенди, що зрештою стають частиною історії.
Міф – зброя, що б’є по моральному тилу, формує ідентичність та створює “рамки дозволеного” як для медіа та звичайних людей, так і для урядів та президентів.
Україна, яка чинить опір російській агресії з 2014 р., а у 2022 р. перейшла до повномасштабної оборони, стала тим місцем, де на очах усього світу кремлівська міфотворча машини дала збій.
Аналізуючи досвід цих подій можна впевнено стверджувати, що виграє той, хто швидше та впевненіше зможе оперувати наративами. Тож держава, суспільство та, навіть, звичайні інтернет-користувачі повинні підтримувати та підживлювати національні героїчні міфи та легенди, при цьому докладаючи максимум зусиль для руйнування чужих фейків до того, як вони пустять коріння.
Розгляньмо детальніше, чому це так важливо? Ще у 1983 р. професор Бенедикт Андерсон (американський політолог, історик і синолог) довів, що нації формуються через спільні уявлення, насамперед — через історичний наратив. Якщо громадяни не поділяють “канонічної історії”, вони не сприймають себе частиною єдиної нації та скоріше за все стануть частиною “п’ятої колони” противника. Така ситуація, у мирний час породжує байдужість, а у воєнний — катастрофу. Байдужа більшість стає легкою здобиччю пропаганди.
Московити використовують цей принцип практично з моменту своєї появи. Від царської ідеї “Третього Риму” до радянського культу “Великої Перемоги” та сучасної концепції “русского мира”. Українська держава тривалий час не приділяла належної уваги міфотворенню, отже інформаційний простір заповнювали чужі сенси (“братні народи”, “спільна історія”, “малоросія” та інше). Російське вторгнення особливо після 24 лютого 2022 року кардинально змінює цю ситуацію. Суспільство, а разом з ним і держава починають усвідомлювати легенди та міфи частиною безпекової інфраструктури.
Приклади цього – історія “Привида Києва”, що десятками знищує ворожі літаки, не стільки повідомляла факт, скільки створювала переконання – наші пілоти здатні на неможливе. Для захисників це — антидот проти страху, для цивільних — привід вірити та допомагати.
Легенди про кримчан добровольців під Бахмутом чи про хоробру медикиню-гречанку з Миколаєва та пенсіонерку, що збиває дрон бляшанкою консервів показують, що опір це спільна справа всіх громадян України, а не виключно харків’ян, киян чи львів’ян.
Сильний, емоційний, але правдивий наратив перетворює складні геополітичні категорії на прості образи, зрозумілі обивателю в Берліні, Лондоні чи Парижі. Коли британський школяр клеїть на ноутбук наліпку “Russian warship, go…”, він інтуїтивно стає союзником України і тисне на свій уряд через громадську думку.
Один вдалий міф розростається в дюжину форматів: марка “Рускій корабль”, пісня “Байрактар”, комікси про пса-сапера Патрона. Кожен формат заходить у власну аудиторію — від філателістів до TikTok-підлітків — і примножує ефект.
Коли ворог називає захисників “екстремістами” і світ це підхоплює, ти програв, працюєш у мінус. Коли ж у глобальній уяві закріплюється образ “Азова” як оплоту Маріуполя, прокремлівський ярлик “нацисти” тане.
Як показують дослідження найбільший ефект дає перше пояснення події. Віно стає “default-версією”. Подальші спростування сприймають як виправдання. Якщо світ повірив, що “українці самі обстріляли Краматорськ”, кожне нове фото уламків доведеться викладати десятки разів, щоб пробити первинний бар’єр. Тож агресор активно цим користується.
Для російських солдатів міф “боротьби з фашизмом“ — примітивний, але ефективний моральний допінг. Коли OSINT-розслідувачі за гарячими слідами доводять, що у ЗСУ служать євреї, татари, росіяни-дисиденти, мотивацію окупанта б’є розгубленість. “А де ж зник фашизм?”.
Так, фейки на кшталт “Україна продає зброю ХАМАСу” можуть сповільнити міжнародну допомогу та знизити підтримку, якщо вчасно не показати докази зворотного. Час тут буквально дорівнює танкам і системам ППО на полі бою.
Брехня про “ядерні провокації Києва” на Запорізькій АЕС може легко обвалити ринки та зірвати інвестиції, створити додатковий тиск на бюджет оборони.
Навіть гіперболізований сюжет мусить спиратися на реальну подію: об’єкт влучання, реального героя, докази успішної операції.
Формула “один проти багатьох”, “беззбройні, але незламні”, “малюк перемагає велетня” беруть свій початок ще з біблійних часів але і досі лишаються актуальними.
Візуалізація, фото з безпілотника, коротке відео, символ (книга, марка, пісня, тощо) — усе, що “приклеюється” до пам’яті.
Швидке розмноження. Будь який користувач соціальних мереж може долучитися та стати “співавторами” – фан-арт, ремікси, пародії. Чим більше контенту, тим стійкіший міф.
Відомо, що більшість фейків стають вірусними у продовж перших 24 годин. Тут головне швидкість. Геолокація відео, аналіз тіней для визначення часу, метадані файлів — аргументи, якими важко знехтувати.
Всі спростування повинні одразу виходити одразу багатьма мовами (англійською, німецькою, іспанською). Немає сенсу спростовувати в Facebook-UA, якщо брехню вже цитує CNN.
Використання гумору як зброї. Мем “руZZкий військовий корабель” став найсильнішим антивоєнним меседжем саме тому, що об’єднав гнів і сміх. Сміх руйнує страх — головну емоційну опору тоталітарних міфів.
Для більшого розуміння важливості наведемо кілька історичних паралелей:
Польща у 1980-ті — “Солідарність”, легенда про страйкарів-електриків, що поставили імперію на коліна і досі мобілізує польську націю.
Фінляндія 1939-40 — “Зимова війна” і постать снайпера Сімо Гяюгя, приклад маленької країни, що героїзує оборону проти переважаючих сил, чим отримує симпатію світу.
США 1945 — фотографія підняття прапора на Іводзімі, один кадр замінив десятки комюніке. Став символом перемоги та незламності.
Зараз Україна органічно стає в цей ряд великих легенд!
Міфологічний вимір є не маргінальним, а стратегічним ресурсом національної безпеки. Саме на терені символічних смислів вирішується, чи здатне суспільство лишатися цілісним під зовнішнім тиском — або розкладеться на атомізовані групи, уразливі до інформаційного саботажу. Агресор починає війну задовго до першого пострілу, вибудовуючи пропагандистський ландшафт такими тезами, як “failed state” чи “14 000 загиблих росіян Донбасу”. Тому держава-жертва має “мінувати поле” упереджувальними контр-наративами ще до чергового витка ескалації.
Успіх інформаційного протистояння визначає передусім темп. Навіть бездоганний факт-чек втрачає потенціал, якщо з’являється із затримкою; у сфері смислів запізнення рівнозначне поразці. Найефективнішими виявляються наративи, що поєднують емоцію, гумор і простоту, — вони глибше відлунюють у колективній пам’яті, аніж суха статистика чи візуалізації.
Отже, майбутня перемога України полягає не лише у відновленні територіальної цілісності. Вона цементує глобальний міф про незламність демократії перед імперською агресією, знецінюючи будь-які майбутні варіації “русского мира” на десятиліття наперед. Формування, культивування та своєчасне поширення таких наративів стають критичними чинниками стратегії національної стійкості.
Хто формує пам’ять сьогодні — той малює мапу завтра. Цю істину давно і дуже добре зрозумів наш ворог.
Якщо ми хочемо й надалі бачити себе на мапі світу у звичних географічних кордонах, маємо творити власні легенди та міфи так само вправно, швидко й переконливо, аби завтра контури України накреслювали не в чужих кабінетах, а у свідомості цілого світу — нашими живими й незламними історіями. У сучасній війні куля й слово діють однаково ефективно, при цьому слово лишає свій слід набагато довше. Держава, що нехтує інформаційним фронтом, ризикує програти ще до першого артилерійського залпу. Створюючи власні історичні міфи, нація озброює себе вірою, руйнуючи чужі — роззброює агресора. Тому перемога України — це не лише звільнення територій, а й утвердження у свідомості людства простої істини: свобода сильніша за імперський міф.
Григорій ЧМИХАЛО,
для «Української лінії»
