Щойно заступивши на посаду, 20 січня 2025 р. новообраний президент США Дональд Трамп видав указ, який мав на меті відновити географічні назви, що вшановують американську велич. Серед іншого, указ передбачав зміну назви Мексиканської затоки на затоку Американську (Gulf of America), а найвищої вершини США Деналі на Мак-Кінлі. Вже 24 січня Міністерство внутрішніх справ США доручило Раді з географічних назв, яка перебуває в його підпорядкуванні, змінити деякі географічні найменування на федеральному рівні. Відтепер, ці зміни обов’язкові для органів державної влади Сполучених Штатів і будуть використовуватися як офіційні такими міжнародними організаціями, як Міжнародна асоціація авіаційного транспорту.
11 лютого 2025 р. картографічний інтернет-сервіс Google Maps змінив назву Мексиканської затоки на Американську затоку, але тільки для користувачів із США. Для користувачів з Мексики зміни не передбачені, а для інших країн будуть видні обидві назви.
Процес зміни назв відбувається постійно, охоплює різні країни, в тому числі й Україну. З 2006 по 2015 роки відповідними питаннями опікувалася Національна рада з географічних назв, однак вона була ліквідована.
Українська держава закріпила транслітерацію Kyiv, ще у 1995 р. Означена американська Рада з географічних назв ще в жовтні 2006 р. ухвалила рішення про зміну назви української столиці з русифікованої форми «Kiev» на українізовану «Kyiv». Однак там зазначалося, що паралельно можна продовжувати використовувати стару назву.
У 2018 р. Міністерство закордонних справ України запустило інформаційну кампанію #CorrectUA, пропагуючи правильне написання українських географічних назв, в тому числі й міста Києва. Став відомим хештег #KyivNotKiev. Багато іншомовних статей Вікіпедії перейшли на нову або подвійну транслітерацію. Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну більшість держав, проявляючи солідарність, остаточно перейшли на транслітерацію Kyiv.
Однак, використовуючи приводи вищеозначених перейменувань, варто обговорити непросту ситуацію, яка складається в українській словесності. На сьогодні вона нагадує повний хаос.
Недоперейменована географія: українізувати і навести лад
Почнемо з назв географічних на прикладі інтернет-ресурсу Вікіпедія. Переконуючи світ відмовитися від використання русифікованої транслітерації українських географічних назв, водночас ми повинні поважати їх право вчинити по-своєму. І ми також зовсім не зобов’язані бути компліментарними чи політкоректними по відношенню до інших країн більше, ніж до власної. Адже традиційні географічні назви також є частиною багатства і розмаїття української мови. Відмова від них під впливом сучасних обставин чи моди збіднює наш словниковий запас і завдає шкоду природному для нашої мови звучанню (фонетиці).
Як, зокрема, це роблять поляки. Вони продовжують називати українські міста так, як це історично прийнято у Польщі, хоча другою чергою і подають назви цих міст в українській транслітерації: Kijów (Кійоф), а не Kyiv (Київ); Lwów (Львуф), а не Lwiw (Львів); Tarnopol, а не Ternopil (Тернопіль); Trembowla (Трембовля), а не Terebowla (Теребовля); Białogród nad Dniestrem (Бялогруд над Днєстрем), а не Biłhorod-Dnistrowśkyj (Білгород-Дністровський); Białopole (Бялополе), а не Biłopilla(Білопілля); Brzeżany (Бжежани), а не Bereżany (Бережани); Dąbrowica (Домбровіца), а не Dubrowica (Дубровиця); Gródek (Грудек), а не Horodok (Городок). Хіба що Iwano-Frankiwsk польська Вікіпедія подає в українській транслітерації, але не забувши через кому вказати історичну назву Stanisławów.
У такому випадку, напевно, поляки не образяться, якщо ми також будемо називати деякі населені пункти Польщі їх історичними назвами. Автори української Вікіпедії вже розпочали цей процес і замінили польську назву Жешув на українську Ряшів, Пшемисль на Перемишль, Бжозув на Березів, Пшеворськ на Переворськ, Динув на Динів, Соколув-Малопольські на Соколів-Малопольський, Любачув на Любачів, Кросно на Коросно, Хелм на Холм, Влодава на Володава, Замосць на Замостя, Хрубешув на Грубешів, Радзинь на Радинь, Бяла-Подляска на Біла Підляська, Мєндзижец-Подляскі на Межиріччя, Тарнув на Тарнів, Тарногруд на Тарногород і так далі.
Тарнобжег на Тарноберег, Звежинець на Звіринець, Сандомир на Судомир поки що не замінили, але будем на те сподіватися.
Загалом, можемо констатувати, що процес пішов хоча би по відношенню до населених пунктів Польщі. Необхідно поширити цю практику на інші країни і, врешті, побачити це на картах. «Вікіпедісти» процес розпочали, чекаємо на приєднання журналістів, філологів, істориків, географів та інших.
Польська і чеська Вікіпедії і німецьке місто Лейпциг називає Липськ. Бо вся Східна Німеччина – це колишні слов’янські землі лужичан і більшість населених пунктів там має відповідні назви, які пізніше онімечили. Тобто спочатку був Липські тільки потім він став Лейпцигом, а не навпаки.
Оскільки загальнослов’янська фонетика нам ближче, ніж німецька, то і нам варто подумати про те, щоб не забороняючи назву Лейпциг, взяти Липськ як основну. Те саме стосується тамтешніх міст Будишин (Бауцен), Згорелець (Гьорліц), Кременичів (Кріммічау), Дрождяни/Дрезно (Дрезден), Розтоки (Росток), Бранібор(Бранденбург) тощо.
Подібно до поляків роблять і румуни. Деякі історичні для них топоніми не осучаснені, а подаються в традиційному для румунів звучанні: Четатя-Албе (CetateaAlbă), а не Білгород-Дністровський; Козмень (Cozmeni), а не Кіцмань; Мункач(Muncaci), а не Мукачево; Рахеу (Rahău), а не Рахів; Берег (Bereg), а не Берегове.
Цього ще немає в українській Вікіпедії, але вже з’явилися українські карти, на яких молдавські населені пункти пишуться у відповідності до румунської, а не української фонетики: Кишинеу (а не Кишинів), Белць (а не Більці), Дубесарь (а не Дубосари), Орхей (а не Оргіїв), Унгень (а не Унгени), Вулканешть (а не Вулканешти). А надміру толерантні вітчизняні вчені-археологи вже пишуть наукові праці не про Трипільську, а про Кукутень-Трипільську культуру, бо бачте, вона в Румунії зветься культура Кукутень і там не менше її пам’ятників, ніж в Україні. Ну то й що? У нас є своя назва. Чому ми завжди під чужих намагаємося прогнутися, а не під своїх і своє?
Натомість, українська Вікіпедія навіть не згадує, що румунське місто Бреїла – це український Браїлів. Добре хоч, що та ж Вікіпедія згадала, що інші румунськіміста Галац і Римніку-Серат, це колишні Малий Галич і Римник. Те саме стосується і міст Бирлад і Бакеу, які українською називаються Берладь і Баків. Всі ці населені пункти входили до складу українського Галицько-Волинського князівства.
Власне, культурний і політичний вплив Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, а згодом і козаків, на волохів і молдаван був такий, що 30% їхньоїлексики мало слов’янське походження, а їх літературною мовою з ХIV по ХVІІІ ст. були староболгарська або староукраїнська. Румунська мова тільки з 1862 р. була переведена з кириличної на латинську графіку і пройшла штучну чистку від слов’янських елементів.
І тут постає питання, чому першу волоську столицю Тирговіште не називати її первісним слов’янським іменем Торговище? Дотримання власної фонетики і використання власних історичних назв зовсім не є неповагою до молдавського/румунського народу.
Сьогодні українська Вікіпедія підлаштовується під інші мови, нехтуючи власною фонетикою та історичною традицією. Наприклад, історична українська назва Бесарабія і пов’язані з нею імена та прізвища з коренем Бесараб завжди писалися в нашій мові з однією літерою -с-. Однак українська ж Вікіпедія першим серед можливих ставить варіант з двома «с»: Бессарабія. І це при тому, що і в румунській, і в гагаузькій, і в болгарській мовах (тобто на мовах народів, які живуть у цій місцевості) цей топонім пишеться і читається з однією -с-.
В умовах формалістської напівфеодальної культури, яка продовжує панувати в головах значної частини чиновників, це означає, що начебто дозволений другий варіант Бесарабії з однією -с- буде витіснятися з ужитку і по факту вважатися неправильним. Повірте практику.
Чому румуни можуть «обзивати» наші Чернівці як Чернеуць-Cernăuți (а не Cernivți), а ми Сфинту-Георге в дельті Дунаю Святим-Георгієм не можемо? Адже приналежність дельти Дунаю, де довго мешкали запорозькі козаки, є спірною. Та ж Добруджа на час входження до Румунії була заселена різними народами (болгарами, гагаузами, татарами, турками) і румуни не складали серед них більшість. Болгари досі неофіційно вважають цей регіон історично болгарським. Сучасний румунський регіон Марамуреш історично був заселений закарпатськими українцями. Уся Бесарабія була заселена слов’янськими племенами уличів і тиверців. І пізніше цю територію активно заселяли русини-українці. Такі, як румунський реваншист і путініст Келін Джорджеску і його прибічники, які мріють приєднати до Румунії українські Буковину і Буджак, повинні знати, що зазіхання на землі сусідніх народів завжди обертаються претензіями навзаєм.
Угорці не соромляться називати закарпатські міста Мукачево як Мункач(Munkacs), Берегове як Берегсас (Beregszasz), Виноградів як Надьсьольош(Nagyszőlős), Ужгород як Унгвар (Ungvar). Такий же принцип угорці застосовують до всіх топонімів на території сучасних України, Сербії, Хорватії, Словенії, Словаччини, Румунії та Австрії, які колись належали до Угорського королівства: якщо в них є історичні угорські назви, то саме вони використовуються як сучасні та офіційні. На нашу думку, саме цей принцип має бути взятий на озброєння українською філологією.
Тому угорські міста Дебрецен, Мішкольц, Естергом, Комаром в українській мові повинні називатися споконвічними слов’янськими іменами Дебречин, Мишковець, Острігом, Комарно. Сьогодні завдяки мадяризованим географічним назвам угорський уряд не тільки зберігає чистоту власної мови, а й здійснює експансію на землі сусідніх народів. Поки що культурну і психологічну.
На противагу цим намірам варто нагадати собі та угорським реваншистам, що вся Угорщина лежить на колишніх слов’янських землях Великої Моравії, а згадані Дебрецен і Мішкольц в середні віки були заселені українцями. Власне, весь північний схід Угорщини населяли русини-українці, не кажучи вже про сучасні Мукачево, Берегово. Третина корінної угорської лексики також має слов’янське походження. Ба більше, у жилах значної частини угорців в цьому регіоні течеукраїнська кров. Особливо у тих із них, хто належить до греко-католицької церкви.Адже в минулому приналежність до цієї конфесії означала русинську самосвідомість. Треба нагадати про це прем’єр-міністру Угорщини Віктору Орбану, який полюбляє вдягати шалик із зображенням карти максимальної території Угорського королівства. Краще хай береже те, що залишилось.
Аналогічно чинять і білоруси: Кiеў, а не Кыев; Львоў, а не Львів; Роўна, а не Рівнэ; Цярнопаль, а не Тернопіль. І це стосується написання всіх українських топонімів в білоруській мові. Разом з тим, це не заважає білорусам поправляти українців, коли вони кажуть Білорусія і наполягати на вимові «Бєларусь», що протирічить українській фонетиці.
Напевно, й українцям слід згадати про власні історичні назви міст, населених українськими поліщуками: Берестя, а не Брест; Кобринь, а не Кобрин.
Не переймаються думкою українців і росіяни. В російській мові всі українські топоніми наскрізь русифіковані: Белая Церковь, а не Била Церква; Ровно, а не Ривне.
Тут необхідно застосовувати принцип взаємності: по можливості українізувати топоніміку Росії. А також зафіксувати нову літературну норму «на Росії» замість «у Росії». Поки вони не повернуться до норми «в Україні».
Показовим є приклад з російським містом Владимир, яке саме так назване в українській Вікіпедії, хоча українцю набагато зручніше вимовляти цю назву як «Володимир», не кажучи про те, що це місто з початку свого заснування в часи Київської Русі так і називалося: «Володимѣрь». Так само і Київ ніколи не був Кієв, а з літописних часів називався «Кыѥвъ».
Сьогодні російське, але тісно пов’язане з українською історією слобідське місто Білгород тепер чомусь прийнято називати «Бєлгород». Ба більше, українські кубанські станиці тепер теж в рідній мові перейменовані: Кущівська на Кущевську, Чорноріченська на Чорнорєченську, заснована у 1836 р. переселенцями з України Благовіщенська стала Благовєщенською, названа на честь запорозького Конелівського куреня однойменна станиця чомусь пишеться як «Канеловська». Причому тут не спостерігається ніякої послідовності, адже станиця з первісно адигською назвою Собероашхська, пізніше перейменована на «Крєпостную», тобто її назва немає традиційного українського відповідника, в україномовній Вікіпедіїподана як «Кріпосна». І це правильний підхід, але він має бути застосований і до інших географічних назв.
Чому українці мають називати одне з перших на Кубані українських поселень станицю Уманську радянізовано-російською назвою «Ленінградська», а станицю Поповичеську «Калінінською»? Берімо приклад з литовців і поляків, які відмовилися від потворного «Калінінграду» на користь своїх історичних назв цього міста, Karaliaučius та Królewiec, і теж називаймо його традиційним ім’ям Королевецьабо простіше і теж по-українськи Кролевець.
Величний Константинополь, захоплений і перейменований турками під свою фонетику на Істанбул, росіяни стали писати як Стамбул. Але чому українці мають використовувати оригінальний турецький або викривлений російський варіант цієї назви, а не давньоруське красиве ім’я Царгород? При всій повазі до Туреччини, чому грекам можна продовжувати називати його «Κωνσταντινούπολη» (Константинополь), а українцям Царгородом не можна?
Українізувати іноземні імена – це нормально
Це природний процес для будь-якої мови, коли іноземні слова спрощуються і підлаштовуються під власне звучання. Саме так варяги Ingvar, Hrorekr, Helgi, Helga, Ragnhildr, Rögnvaldr в давньоруських літописах асимілювалися як Ігор, Рюрик, Олег, Ольга, Рогніда, Рогволод.
Росіяни «нічтоже сумняшеся» (без жодного сумніву) русифікували давньоруських князів. Володимир Великий став «Владімір», хоча в літописах він писався як «Володимѣръ». Святослав Хоробрий (Свѧтославъ Хоробры) для росіян став Святославом Храбрым. Тільки сестра Кия, Щека і Хорива Либідь в російській мові все-таки залишилася як «Лыбедь».
Подібним чином білоруська Вікіпедія підлаштовує під свою фонетику українські імена: Аляксандр (Олександр), Яўген (Євген), Сцяпан (Степан), Лідзія(Лідія), Мікалай (Микола).
Натомість, деякі українські автори пробують перейти від написання російських імен в українському стилі до російського. Наприклад, «Владімір Путін», «Пьотр І», «Єкатеріна ІІ» замість традиційного «Володимир Путін», «Петро І», «Катерина ІІ». Не варто цього робити.
Сучасні географічні назви
Злива перейменувань тільки наростає і набуває все більш анекдотичних рис. Якщо назви далеких, історично непов’язаних з Україною країн періодично змінюються і українські словники під них слухняно підлаштовуються: була Бірма стала М’янма, Свазіленд став Есватіні, Цейлон – Шри Ланкою. Берег Слонової Кістки перестав перекладатися з французької і став Кот-д’Івуар, а Острови Зеленого Мису – з португальської і стали Кабо-Верде. Вимовляючи ці оновлені топоніми пересічний українець ламає собі язика. А тут ще Індія заговорила про те, що хоче змінити свою «колоніальну» назву на автохтонну «Бгарат». А Грузія захотіла, щоб весь світ називав її «Сакартвело».
А як будемо писати міста Мілан і Турин? Традиційно чи по-сучасному? Бо місцевими мовами вони так і звучать, а літературною італійською – це Мілано і Торіно.
Називайтеся як хочете, але не нав’язуйте іншим свою фонетику. Чому не повернути в українську мову Молдавію, яку не знати з якого дива замінили на Молдову? Чим термін Семигород гірше, ніж Трансильванія?
Уявіть собі, що ми й інші держави «автохтонно» перейменуємо: Австрія стане Йостеррайх, Албанія – Шкіперія, Бельгія – Бельжик, Вірменія – Аястан, Греція – Еллас, Данія – Данмарк, Єгипет – Маср, Ірландія – Ейре, Іспанія – Еспаньол, Китай – Чжунго, Литва – Лєтува, Ліван – Любнанія, Марокко – Аль-Магріб, Німеччина – Дойчлянд, Південна Корея – Теханмінгук, Польща – Польска, Таджикистан – Тоджикістон, Туреччина – Тюркійє, Угорщина – Мадярорсаг, Швеція – Сверіге, Шотландія – Скотленд, Японія – Ніппон і так до безкінечності. Ми точно цього хочемо?
Такий самий абсурд можна влаштувати і з містами: Алжир тепер буде Аль-Джазаїр, Александрія в Єгипті – Ескендерейя, Бухара стане Бухоро, Бухарест перейменуємо на Букурешть, Баку на Баки, Вашингтон – Уошинтон, Гонконг – Сянган, Каїр – Аль-Кахіра, Касабланка в Марокко – Дар-ель-Бейда, Париж – Парі.
На що перетвориться українська мова, якщо ми продовжимо брати участь у цій цирковій виставі? Зрозуміло, що зовсім без перейменувань навряд чи вдасться обійтися, але настав час розробити якісь принципи й окреслити межі, щоб подальший процес перейменувань не перетворився на анекдот.
Які мають бути критерії при доборі імен власних?
Щоб навести хоча б відносний лад у написанні власних назв, необхідно розробляти і, при потребі, оновлювати критерії, за якими це має робитися. Безперечно, вони вченими-філологами вони визначені, але чомусь не завжди спрацьовують.
На мій хлопський розум, наприклад, при написанні географічних назв мають враховуватися наступні критерії у заданій пріоритетності:
✓ українськість (присутність цієї назви у сучасній українській мові або у складі застарілої української лексики, тобто при виборі між іноземним варіантом і вітчизняним обираємо свій, притаманний нашій фонетиці),
✓ слов’янськість (якщо назви нема в українській мові, але є в іншій слов’янській – віддаємо йому пріоритет перед іншими мовами),
✓ європейськість (обираючи між неєвропейською і європейською назвою, віддаємо першість останній),
✓ благозвучність (тобто обираємо найбільш красиве звучання, але після того, як врахуємо попередні критерії),
✓ історичність (пріоритет віддаємо тій назві, яка є історичною, традиційною),
✓ стислість (тобто серед декількох варіантів обираємо найкоротший),
✓ оригінальність (тобто відсутність омонімів).
Іноземщина
Наведемо спочатку влучну цитату: «Однією з граней самобутності і краси будь-якої мови є її лексична неповторність. Власне українська лексика якраз і відображає національні особливості української мови. Саме цю лексику упродовж століть підступно намагалися знівечити, затушувати, замовчати, відсуваючи її на задній план, облудно чіпляючи до слів ярлик застарілості, вилучаючи їх зі словників і повсякденного вжитку. Тому для відродження української мови є дуже важливим широке використання у мовленні такої лексики».
Ще однією проблемою стало засмічення української мови русизмами, англіцизмами та іншими «-ізмами». Ладно ще, коли замінили одні іншомовні слова на інші: жаргон на сленг, флаг на баннер, девіз на слоган, фальшивку на фейк. Але коли якийсь чиновник одноосібно може вводити в українську офіційну мову нові іноземні слова, ні з ким не радячись, це вже занадто. Що залишиться від самобутності нашої мови, коли ми безупину її набиваємо іноземним мотлохом?
Наприклад, так сталося зі словом «стейкголдер», яке офіційно використовується в урядових документах приблизно з 2015 р. Хто дозволив так паплюжити співучу українську мову? Чому такі речі дозволяються? У приватному спілкуванні всі посміялися-поглузували, а на офіційному рівні всі промовчали. І це при тому, що існує український відповідник цього терміну: «зацікавлена особа» або «зацікавлена установа». Українські словники додають ще варіантів перекладу цього потворного слововитвору: причетник, зисківник, зискувач, дотична особа, дотичник, користач та багато інших. Не можна було з них вибрати?
Іншомовні, неадаптовані до нашої вимови слова звужують сферу функціонування мови української. Вони роблять її некрасивою, несамобутньою, а зрештою – нецікавою. Адже кожна мова може бути цікава тільки своєю несхожістю на інші. Із засиллям іноземною лексики, особливо англійської стикаються не тільки українці. У Франції навіть виникло поняття «франгле», тобто французька розмовна мова, сильно засмічена англіцизмами. Французька громадськість і держава сприйняли це як загрозу суверенітету і розробили заходи боротьби з цим негативним явищем. Паралельно з’явилися суржики іспано-англійський (спангліш), китайсько-англійський (чингліш), російсько-англійський (рунгліш).
Ту саму хворобу зараз переносить й українська мова. Не встигли позбавитися русизмів, як треба вже боротися з англіцизмами. Вони активно проникають у ЗМІ, де вже нікого не дивують такі слова, як «фейк» замість «підробка/фальшивка», «фрик» замість «дивак», «адженда» замість «порядок денний», «вік-енд» замість «вихідні/кінець тижня», «колаборація» замість «співпраця», «хейт» замість «ненависть/негативні відгуки». На вулиці все частіше можна почути «фор фан» замість «заради сміху/веселощів», «сорі» замість «вибач».
Нашим грантовим активістам і чиновникам Міносвіти дуже полюбилися словечки «булінг» і «харасмент». Чим їм «цькування» і «домагання» не підходить, я не можу второпати. Може, вони просто цінують іноземне більше, ніж своє? А може, це свідоме «зловживання/жорстоке поводження» по відношенню до українців. Ой, даруйте, правильно ж українською казати «аб’юз»?
Від авторів «стейкголдера» вийшла ще одна ідея, що в офіційних документах у підписі тепер не потрібно використовувати по-батькові, а тільки ім’я та прізвище. Для чого, з якою метою це зроблено? Щоб було як на Заході чи щоб не було як наРосії? Заради чого нам відмовлятися від двохтисячолітньої традиції використання по-батькові? Що стане краще, що це суттєво змінює? А з країною порадилися? А думку не кишенькових філологів та істориків запитали? А більше нема чим зайнятися під час страшної російсько-української війни?
По-перше, усунення з офіційного вжитку по-батькові не демократизує професійне спілкування (якщо така мета ставилася), бо демократизація забезпечується іншими засобами. Реальними, а не формальними.
По-друге, звернення по-батькові – гарний спосіб висловлювати повагу. А нам так не вистачає поваги до всього українського, до нашої історії та культури, до іншої думки, один до одного…
По-третє, використання по-батькові веде свій початок не від росіян (якщо хтось так вирішив), а від української держави Київська Русь. Тому до дерусифікації це не має жодного відношення.
По-четверте, це дуже зручний спосіб швидко відшуковувати людину у списках, визначати родинні зв’язки між людьми, відрізняти осіб з однаковими прізвищами або іменами, якого немає на Заході.
Спробуйте в США знайти людину у списку, якщо вона має однакове прізвище та ім’я, не має по-батькові, а список традиційно починається не з прізвища, а з імені.Оскільки однакових імен значно більше, ніж однакових прізвищ, то скільки людей вам треба проглянути у списку, перш ніж ви знайдете потрібного? А український список не тільки починається з прізвища, а ще й має по-батькові. Все це значно полегшує і скорочує пошуки.
Отже, українське – не означає погане. І не все західне – зручне чи корисне для нас. Трамп не дасть збрехати.
Але не завжди запозичення з інших мов треба оцінювати негативно. В українській мові є слова західноєвропейського походження, яким можна було б знайти відповідники в інших слов’янських мовах. І якщо ми доволі багато запозичили з тої ж польської, то не варто обходити увагою словацьку, чеську, сербо-хорватську та болгарську мови.
Попри зрозумілу відразу до Росії, можна було б запозичувати і деякі терміни з російської. Але тільки ті, для яких не можемо знайти відповідників в інших джерелах. Чому ні? Вони ж у нас запозичують і не соромляться. Скарб, хлебороб, абы, сырники – ці та багато інших слів росіяни взяли з нашої мови. Навіть таку національну страву як борщ хотіли у нас вкрасти на міжнародній арені.
Наприклад, нам би не завадило запозичити слово «мужчина», щоб чіткіше його відокремити від поняття «чоловік». Знайти би нам якісь синоніми для неслов’янських слів «позитивний» і «негативний». Спростило б наше мовлення і використання дієприкметників (деепричастных оборотов) як в російській мові. Але я не наполягаю. Просто пропозиція для роздумів.
Вони збагачують свою мову за наш рахунок. А нам чого соромитися? Вони імперська нація, яка майже всю свою культуру в інших народів колись запозичила. І не комплексує.
Араби запозичили «арабські цифри» в індійців. Греки свою абетку створили на основі фінікійської. Сучасна англійська мова – це колишній англо-французький суржик. Ці народи створили потужні цивілізації.
Якщо ми не хочемо залишитися на своєму глухому хуторі, а прагнемо стати хоча б регіональним лідером, то і нам треба брати приклад з імперських націй і не соромитися творчо запозичувати найкращі зразки чужого і робити своїм. Це я тільки про культуру… Поки що.
Власне, ми теж так вміємо: козакування як спосіб життя запозичений у тюркських народів, але настільки творчо нами перероблений, що цього явища давно нема у тюркських культурах, а феномен козацтва асоціюється тепер з Україною.
Як сказав Тарас Шевченко: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь».
Як писати імена та прізвища у паспортах?
Не все в порядку у нас і з написанням прізвищ. Багато українців, першою мовою яких була російська, часто не відчувають різниці між російським звуком -ы- та українським -и-. Останній більш закритий, звучить м’якше, і його іноді можна сплутати зі звуком -е-. Наприклад, слово «пиріг» можна почути як «періг». Але тим, хто звик до російського відкритого -ы-, часте використання в українській мові звука -и- здається, що це звучить грубо і не так красиво, як в російській мові. Тому вони,часто підсвідомо, намагаються його уникати або просто до нього ще не звикли.
Багато українців навіть не здогадуються, що саме правильна вимова нашого звука -и- надає основної краси і поетичності нашій мові. Адже він відрізняється по звучанню не тільки від російських -и- або -ы-, а й від англійської -і-.
Не все в порядку і в написанні власних прізвищ, де сьогодні просто засилля русизмів: Стефанішин, хоча українська фонетика вимагає писати Стефанишин, Маліновський замість правильного Малиновський, Михайліченко замість Михайличенко, Пшінько замість Пшинько, Кійко замість Кийко, Фріз замість Фриз, Кармазін замість Кармазин, Рисіч замість Рисич. Чому прізвище Камишін пишуть через -і-? Хтось так вимовляє це прізвище хоч в українській, хоч російській мові? У російській воно пишеться «Камышин», але читається «Камышын». То і в українській треба робити не механічний і неправильний переклад з російського написання, а писати відповідно до українського звучання: «Камишин». Бо в українській мові, як правило, як чується, так і пишеться.
Те саме з китайськими термінами, які перекладаються, звісно ж, не з китайської, а з російського написання і тому неправильно пишуться в українській як «династія Цін» (у той час, як російською це вимовляється як «Цын») замість більш автентичного написання «династія Цин».
Роблять кальки не тільки з російської, а й з польської: Гливінський замість Гливинський, Зарубінський замість Зарубинський, Деревінський замість Деревинський.
Не претендую на те, щоб учити власників цих прізвищ, як їм самим себе писати. Вони мають право на будь-яке написання. Але їм не завжди видніше:
1) У радянські часи якби ви захотіли неправильно записати себе у паспорті українською як Маліновський, вас би поправили і записали як треба, а не як ви хочете. Ніякого Кірілла замість Кирила та Ільї замість Іллі в Радянській Україні теж не допускалося. Та й сьогодні, скоріш за все, вам не дадуть записатися «Маліновскій» без м’якого знака або «Малінофскі». Хіба що сильно наполягатимете.
2) Пишу це не для того, щоб комусь нав’язувати свою думку, а лише проінформувати тих, хто, можливо, цього не знає або просто не звертав на ці дріб’язки свою увагу. Якщо я вас не переконав – пишіть як хочете.
Але щось мені підказує, що недалекий той час, коли наступний етап українізації буде передбачати і виправлення неправильно записаних у паспортах прізвищ. А ще через деякий час дійдемо і до українізації імен, коли непопулярним стане «Євгеній» і буде замінений на «Євген», коли «Тимофій» захоче бути «Тимошем», а «Філіпп» – «Пилипом». «Анна» перестане твердити, що «Ганна» – це зовсім інше ім’я і буде мліти від ласкавого «Ганнуся» або «Гандзя», а не від «Анєчка» чи «Анюта». Деякі «Володі» вже ображаються на «Вову».
Зараз подібну тенденцію переживають баски в Іспанії та ірландці, які підкреслено беруть національні імена, навіть тоді, коли не знають рідної мови. І баск «Хосе» просить називати його «Хосеба», а ірландець «Джеймс» записується як«Шимус».
Є проблема і з іноземними прізвищами. Телевізійні коментатори у прізвищі футболіста з Польщі старанно намагаються відтворити польську фонетику і вимовляють «Томаш Кенджьора», в той час коли для українця легше вимовити «Кендзьора». Це доволі поширене українське прізвище. В нашій історії був такий народний депутат Ярослав Кендзьор та інші достойники. Воротар Войцех Щенснитеж чомусь вимовляється як «Войчех». Навіщо силувати свій язик непритаманними звуками і калічити власну мову? Чого тут більше, комплексу меншовартості чи необізнаності?
Та сама біда з деякими грузинськими прізвищами, написання яких калькуєтьсяз російської, замість того, щоб писатися у відповідності до української вимови: Цінцадзе замість Цинцадзе, Шервашідзе замість Шервашидзе. Англійський Ширертеж часто калькується з російської як Шірер. Югославські прізвища деякі журналісти також взяли собі за правило писати не у відповідності з нашою фонетикою: Мілошевіч замість правильнішого Милошевич, Бартуловіч замість Бартулович, Ліліч замість Лилич.
Берімо приклад з інших країн. Англійський коментатор навіть не пробує правильно вимовити прізвище «Мхітарян». Він одразу підлаштовує це слово під власну фонетику і в нього виходить щось подібне на «Мікітаріан». Цей же коментатор не буде шукати у словнику, як поставити правильно наголос у прізвищі «ЗІнченко», він просто скаже як йому зручно: «ЗінчЕнко». Француза Жана від назве Джоном, а німця Вальтера – Уолтером. Йому байдуже, що фірма «Toshiba» японською звучить як «Тосіба», оскільки в японській немає звуку -ш-. Кого в англомовних країнах це хвилює? Всі вони вимовляють «Тошиба». Немає в японській і звуку сполучення -дж-. Тому правильно говорити «дзю-дзюцу», а не «джиу-джитсу». Але британцю важко таке вимовити і він говорить по-своєму. І спить спокійно.
І нам так треба. А якщо не так, то так нам і треба.
Транслітерація
У нашому випадку, транслітерація – це офіційно встановлені правила передачі української кирилиці латинськими літерами. Загальноприйняті норми потрібні при написанні власних імен в документах, а також у науковій літературі.
Тут ми теж примудрилися зробити гірше, ніж можна було. Для чого було характерний для української вимови фрикативний -г- передавати латиницею як «h»? А наш звук «х» вирішили передавати диграфом «ch». А латинська літера «g» дісталася нашому твердому -ґ-. «Фсьо смєшалась в домі Аблонскіх».
У результаті, маємо складнощі в передачі звуків. До прикладу, тепер ім’я «Сергій» ми зобов’язані транслітерувати як «Serhii».
По-перше, в багатьох європейських мовах «h» просто не читається і при вимові у них може вийти щось на кшталт «Сері/Сірі». Наш Михайло Грушевський звучить в англійській транслітерації як «Хрушевскі/Рушевскі-Hrushevskyi», «Гай-Нижник» як «Ай-Нижник», а Олесь Гончар як «Ончар-Honchar». Як на мене, то в устах іноземців «Ґрушевскі» і «Ґончар» звучало би благозвучніше і ближче до оригіналу.
По-друге, буква -ґ- в українській мові не часто зустрічається, а пишеться дуже схоже до фрикативного -г-. Подекуди в самій українській мові ці літери взаємозамінні. Наприклад, слово «організація» я можу написати і як «орґанізація». У радянські часи взагалі літера -ґ- була під забороною й обидва звуки передавалися буквою -г-. Це для українців різниця цих звуків має значення, але ж транслітерацію ми робимо для іноземців. Ну, то можна було -г- та -ґ- при транслітерації передавати однією літерою «g», а «х» як «h»?
Чи не можна було спочатку подумати про зручність й адекватність транслітерування? Порадитися з кимось не пробували? Дізнатися іншу точку зору?Пілотний проєкт запустити, перш ніж остаточно поширити ці норми на всю країну?
Не знаю, чи можна тепер щось змінити, коли вже маємо, те що маємо. Але,якщо це не створить нових значних незручностей, то я би поміняв.
Міняймо незручні норми!
Немає раціонального пояснення, чому чинний правопис примушує українців писати і вимовляти німецькі міста як Кельн, Геттінген і Менхенгладбах, а не як Кьольн, Гьоттінген і Мьонхенгладбах. Адже останній варіант не тільки ближче до автентичного німецького звучання, але головне – так легше вимовляти українцям.
Постраждали від чинного правопису і французькі міста Перігьо, Мельон, Еврьо, які чомусь треба писати Періге, Мелен та Евре. Ніхто і ніколи в розмовній українській не казав і не скаже «костел», всі споконвіку кажуть «костьол». Але правопис цього ніби не помічає.
Те саме стосується німецького письменника Йогана Вольфганга Гете. Чому не Гьоте? Чи буде вважатися за жорстоке поводження з тваринами, якщо котаШредінгера перейменувати на Шрьодінгера?
Кого з філологів так налякала прекрасна українська буквосполука «ьо»? Давайте цього «добродія» ще помучимо чудовими українськими фразами: соловейко тьохкає, пташка дзьобає, дитинка цьомає, сльози капають, льон цвіте, льох повний, сьогодні тепло.
Ще однією застарілою літературною нормою є написання на початку слова літери -ї-: Ван Ї, їдиш. У розмовній мові ніхто так не говорить, тому що це незручно. Справді, ашкеназька вимова звучить як «йідіш/йідиш», але наша задача не зробити приємно представникам інших етносів, а не зламати власного язика, вимовляючи іноземні слова. То невже не можна поміняти написання і вимову цих слів на «Ван І» та «ідіш/ідиш»?
Торік уперше довелося почути вимову «асфальт» замість «асвальт». Раніше вважалося, що пишеться з -ф-, а вимовляється з -в-. Сподіваюся, вимова через -ф- не стала новою нормою. А взагалі, давно пора привести вимову і написання у відповідність: пишемо і читаємо «асвальт» та й годі.
В цій же площині лежить норма говорити «Ютьюб». Чому так? З якого дива ми настільки сильно підлаштовуємося під англійську вимову? Українцеві легше казати «Ютуб». Ми ж кажемо «Лондон», хоча в англійській це слово вимовляється як «Ланден».
Те саме з вимовою держави США. Норма вимагає казати «сша», а народна вимова каже «сешеа». От і маємо: в офіційному мовленні панує перший варіант, а в розмовній мові – другий.
Міняйте незручні норми!
Прийменники
Краса і багатство нашого словника визначається також і прийменниками та їх правильним використанням. Деякі правила в сучасній розмовній мові використовуються все рідше. Наприклад, в нашій культурі ходять не за хлібом, за грибами і за водою, а по воду, по хліб і по гриби. Погодьтеся, це не тільки красиво, але й урізноманітнює нашу солов’їну. Але все менше людей так говорять.
Також майже перестали їздити «до Львова», «до Києва», «до Одеси». Всі чомусь тепер їздять «у Львів», «у Київ», «в Одесу». Дозволяється і так їздити, але це збіднює нашу мову. Давайте ще замінимо «додому» на «у дім».
Літературні редактори чомусь незлюбили прекрасне народне слово «біля» і всіляко намагаються його витіснити словом «близько». Не вбивайте красиве слово! Нехай будуть обидва!!! Чому це я не можу написати «біля трьох тисяч»? Чому мушу обов’язково писати «близько трьох тисяч»? Українське «біля» має широке розмаїття смислів. Не тільки «возле», але й «около».
Мало хто правильно використовує варіанти прийменника «з». Частіше пишуть «з» або «із» і витісняються з ужитку форми «зі» та «зо». Ті ж напівграмотні редактори намагаються переправляти «зі Львова» на «із Львова». І попробуй доведи, що вони не зовсім розуміють українську фонетику і правопис.
Слабка мовна просвіта
Не секрет, що кількість органів, нормативних документів і посадових осіб, які наглядають за якістю освіти невпинно зростає. А от сама якість середньої і вищої освіти так само швидко падає. Це напряму стосується і мовної грамотності.
Зниження освітнього рівня українців призвело до того, що все більше людей в розмовній мові кажуть «біжати» замість «бігти», «біжають» замість «біжуть», «біжали» замість «бігли». І це можна почути не тільки від посполитих, а й від деяких лідерів громадської думки.
Хоча Вікіпедія правильно передає найменування кримськотатарського орнаменту «орнек» (örnek), по численних вітчизняних ЗМІ чомусь кочує русизм «орьнек», який не є притаманним ні українській, ні кримськотатарській фонетиці. Орнек та знання про нього у 2021 р. було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства, який ведеться ЮНЕСКО, а ми навіть не знаєм, як його правильно написати. Ну, давайте тоді говорити «четверьг» і «вверьх», як це можна часто почути за «поребриком». Якщо не знудить.
Проблема почасти полягає в тому, що багато українців вивчають або загалом вивчили власну мову по книжках і словниках, але майже не чули живої народної мови або не навчені до неї прислухатися. Мені запам’ятався випадок, коли такий «словниковий» українець, в якого перша мова була російська, навчав носія української «правильно» ставити наголос у гаслі «Христос народився – Славімо Його!». Він безапеляційно наполягав, що треба наголошувати не «славІмо», а «слАвімо». «Бо так у словнику написано». Однак одного словника для розуміння мови недостатньо. Треба було ще почитати про традицію, по усталені вислови, про переміщення наголосу. Про все, що збагачує варіативність нашої мови та робить її однією з найпоетичніших і найбагатших у світі.
«Руський» чи «російський»?
Окрім слабкості мовної просвіти, нам бракує і просвіти історичної. Тут спостерігається мішанина як в розмовній, так і в офіційній сферах. Давайте коротко:
«Руський» – українське слово, яке не є синонімом російського слова «русскій». «Руський» означає те, що відноситься до Київської Русі або до українців. Бо первісна назва українців: «русин, русин, руський». І історична спадщина Київської Русі належить українцям, а не росіянам. Сьогодні кожен українець з повним правом може сказати про себе, що він русин-українець. Власне, русин і українець – це слова синоніми.
Пам’ятаєте як назвав свою працю наш видатний історик Михайло Грушевський: «Історія України-Руси». Бо це, в широкому розумінні, тотожні поняття.
Тому неприйнятно використовувати слово «руський» по відношенню до росіян. До росіян ми використовуємо слово «російський».
«Русскіє» остаточно стали «русскімі» тільки на початку 18-го століття при Петрі І, коли замість Московського царства було проголошено Російську імперію. До того їх називали «московити», «москалі». Територія сучасної Росії ніколи не називалася Руссю в часи Київської Русі. Тільки пізніше назва Русь була привласнена московитами-росіянами.
Відповідно ідеологія путінізму під назвою «русский мир» не може перекладатися українцями як «руський мир/світ». Переклад має звучати як «російський світ», але краще взагалі не перекладати, а писати «русскій мір». Так само, як ми не перекладаємо НАТО, КГБ чи НКВД.
Сьогодні, щоб не плутатися у термінах і не дозволяти московитам красти нашу самоназву і нашу історію, все голосніше лунають пропозиції взагалі перейменувати Росію назад у Московію/Московщину. Гаряче підтримую.
Розмовна і літературна мови
Борючись з мовною безграмотністю, все ж не варто втрачати певний баланс і здоровий глузд. Розмовна мова завжди відрізняється від літературної. І це добре, якщо ми правильно цим користаємося. Розмовна мова завжди прагне до спрощень, скорочень, максимальної зручності та запозичень. Вона завжди видозмінюється швидше, ніж літературна. Саме завдяки розмовній мові збагачується літературна. Натомість, літературна мова теж активно впливає на розмовну. Така взаємозалежність є корисною.
Саме завдяки розмовним скороченням літературна мова збагатилася такими словами, як «мабуть» (а спочатку це були два слова «має бути»), «торік» («того/минулого року»), «спасибі» («спаси тебе Бог»), «напрочуд», «хтозна», «катма», «казна-що», «бодай», «далебі», «бігме» і багато інших.
Розмовне спрощення дало нам слова «паламар» на додачу до «пономар», «бурмистр/буймистер» замість «бургомистр», прізвище Мандебура як похідне від «магдебурзького права».
Власне, наша сучасна літературна мова починалася як мова розмовна. Адже книжна староукраїнська мова кінця 18-го – початку 19-го століття вже сильновідрізнялася від мови, якою говорили на вулицях. Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають українські президенти, написана саме староукраїнською.
Тоді серед українських інтелектуалів розпочалася дискусія: що взяти за основу для подальшого культурного і національного розвитку? Якою мовою далі писати книжки? Старою книжною чи новою народною? Відповідь прийшла сама собою. Після написання народною мовою високохудожніх і високопопулярних літературних творів «Енеїда» Івана Котляревського і «Кобзар» Тараса Шевченка народний варіант переміг.
А от норвежці так і не змогли визначитися. Аналогічна мовна дискусія у них завершилася тим, що одні провінції віддали перевагу застарілій книжній мові, а інші – новій розмовній. Так і досі у Норвегії паралельно побутують дві норвезькі мови. Як вони з тим справляються, не знаю. Тут би з однією ради дати.
Довгий час українська освіта нехтувала говірками та діалектами. Вважалося, що говорити можна тільки правильно, а правильно – це по-літературному. Не дай Боже вам було сказати «їден» замість «один», «бараболя/бульба» замість «картопля», «кирниця» замість «криниця», «хтів» замість «хотів», «боцюн» замість «лелека», «сидю, ходю» замість «сиджу, ходжу». Одразу вас виправляли і соромили.
Але діалекти – таке ж багатюще джерело для літературної мови, як і розмовна мова. У багатьох країнах діалекти викладають і вивчають у школах та університетах. Бо це не баласт, а скарбниця будь-якої мови. Ми всі цінні один для одного не однаковістю, а чимось своїм неповторним. Розуміймо це і цінуймо!
Післямова як Передмова
Україна має поважні інституції, які опікуються мовними питаннями: Інститут української мови НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні НАН України, Український мовно-інформаційний фонд НАН України (інакше – Інститут мовно-інформаційних досліджень), Українська ономастична комісія. Друкуються науково-теоретичні журнали «Українська мова» та «Мовознавство». Від 1999 р. почав функціонувати веб-сайт «Словники України online», з 2010 р. розпочато видання академічного тлумачного 20-томного «Словника української мови», у 2014 р. видано «Етимологічний словник топонімів України», у 2019 р. розроблено і затверджено новий правопис. Вже три видання витримала Енциклопедія «Українська мова». Суспільство ж голос цих поважних інституцій практично не чує.
Чимало зробив для популяризації рідної мови Олександр Данилович Пономарів. Не відстають від нього і сучасні вітчизняні відеоблогери, як то інтернет-спільнота «Словотвір», Ідея Олександрівна та інші.
Щоправда, ці поважні особи та інституції не завжди між собою погоджуються. Коли 22 травня 2019 р. Кабмін ухвалив нову редакцію українського правопису, директор Інституту мовознавства імені О.О.Потебні Богдан Ажнюк схвально оцінив це рішення. Водночас, у червні 2024 р. директор Інституту української мови Павло Гриценко заявив, що цей правопис містить «десятки грубих помилок і неточностей» і не є легітимним. Як сказати українською «у сємі нянєк дітя бєз глазу»?
Що ж, якщо мовознавці не мають узгодженої точки зору, а мовні питання потребують ширшого розголосу, то це залишає мені можливість вставити сюди і свої п’ять копійок (тобто шагів). Не претендуючи на істину в останній інстанції, залишаючи собі право на помилку, віддаючи пріоритет фахівцям-філологам, все ж хочу висловити власні оцінки і пропозиції з точки зору пересічного носія і споживача рідної мови.
Мета статті не нав’язувати свою точку зору, а привернути увагу до проблем, які потребують вирішення.
Досвід останньої російсько-української війни пробуджує в українців хвилю патріотизму, зацікавлює власною історією та культурою, утверджує впевненість у власній цінності для себе і для цілого світу. Все більше людей усвідомлюють, що меншовартісна нація з недостатньо розвинутим почуттям власної гідності не буде жити власним розумом, а стане оглядатися на «авторитети» і прогинатися під їхню позицію. У повній мірі це стосується і мовно-термінологічних питань.
Микола СЛОБОДЯНЮК,
для «Української лінії»
