Як вона впливатиме на подальшу долю регіону?
Початок нового 2025 року ознаменувався черговим загостренням ситуації в Придністров’ї, яка була пов’язана з енергетичною кризою. Все почалося з того, що 1 січня було припинене постачання на територію регіону російського газу. В результаті, більшість мешканців Придністров’я опинилися перед загрозою повної повного відключення тепла і світла та ще й в умовах зими.
В чому ж полягали причина Придністровської енергетичної кризи?
Для початку зазначимо, що ця криза не була такою вже й не очікуваною. Справа в тім, що понад 30 років саме російський «Газпром» був єдиним постачальником газу на територію Придністров’я. При цьому, це постачання здійснюється абсолютно безоплатно, формально записуючи борг на Молдову, яка його ніколи не визнавала. А далі все здійснювалося у відповідності до спеціально розробленої «газової схеми», за якою частину російського «безплатного» газу придністровська влада продавала побутовим і комерційним споживачам, а також комунальним підприємствам регіону. Прибуток же від його продажу потрапляв виключно до бюджету Придністров’я і ним влада регіону ні з ким не ділиться.
Однак, основний об’єм російського газу потрапляє на Молдовську ДРЕС, що знаходиться в місті Дністровськ, і вироблена електроенергія якої в подальшому експортується на територію Молдови, яка в свою чергу платить за неї реальну ринкову ціну. Кошти від експорту електрики також потрапляють в бюджет самопроголошеної Придністровської республіки.
Таким чином, виходячи з вищевказаної газової схеми, з одного боку формувався кістяк придністровського бюджету на основі якого і тримається придністровський сепаратистський режим, з іншого боку в масовій свідомості більшості населення регіону була сформована т. зв. видимість добробуту і соціальних гарантій, а бізнесу – конкурентні переваги.
Однак, російське повномасштабне вторгнення на територію України в лютому 2022 р. внесло суттєві корективи в газову схему Придністров’я. Для початку зазначимо, що газопостачання Придністров’я здійснюється через територію України. З України до Молдови (зокрема й до Придністров’я) заходить кілька ниток газопроводу, що у нормальній ситуації гарантувало надійність постачань. Однак, з 2022 року газ постачався лише одним маршрутом – через трубопровід Уренгой–Помари – Ужгород з точкою входу в м. Суджі.
Наразі місто Суджа в Курській області РФ перебуває під контролем України і армія РФ завдає по цій території активних авіаударів, тож загроза пошкодження або руйнування газовимірювальної станції є достатньо високою. Поруч, а саме у Сумській області України, яка також зазнає активних російських обстрілів, розташована компресорна станція, у разі пошкодження якої транзит зупиниться до її відновлення. Словом, гарантії надійності цього також маршруту небуло ніяких.
Але саме важливим було те, що наприкінці 2024 року закінчується контракт на прокачування газу між «Газпромом» і українським «Нафтогазом» і у зв’язку з війною Україна природно розірвала будь-які прямі контракти із «Газпромом», як компанією країни – агресора.
Таким чином, зважаючи на все вищезазначене, постачання Придністров’я російським газом було припинене, що зрештою і спровокувало енергетичну кризу. Відразу після виникнення кризи, уряди Молдови, України та низки європейських країн запропонували керівництву Придністров’я альтернативні джерела постачання газу та інших енергоносіїв в регіон. Однак, звикла до дармового російського газу придністровська влада відмовляється розглядати будь-які варіанти постачання газу, окрім «безкоштовного», адже тоді зникне фінансова основа існування Придністровського режиму.
Певний час влада Придністров’я плекала надії на те, що «Газпром» в останній момент подарує хоча б мінімальне постачання газу. Технічно це можна було реалізувати через так т.зв. трансбалканський газопровід, який проходить з території Росії до Туреччини, а далі через Болгарію та Румунію до Молдови. Ці надії вона не втрачала навіть тоді, коли Москва офіційно оголосила, що з 1 січня постачання газу до Придністров’я припиниться, демонструючи при цьому неабиякий спокій. В тодішніх умовах придністровська влада переконувала людей, що все під контролем, що регіон має запаси вугілля на ТЕС і протримається до кінця зими. Однак, як показав подальший перебіг подій, далі все пішло не так.
Розпочата енергетична криза у Придністров’ї за тиждень набула небачених масштабів. 300-тисяч мешканців регіону залишилися без газу, опалення, гарячої води, При цьому, навіть холодна надходить з перебоями. Усі промислові підприємства припинили свою роботу. Періоди ж вимкнення електрики постійно зростають і сягнули вже восьми годин на день, а у короткій перспективі не буде й цього, бо на ТЕС закінчиться вугілля.
Попри такі обставини, «влада» Придністров’я і надалі зберігала оптимізм. У своїх офіційних зверненнях до мешканців, місцеві керманичі використовувади три основні меседжі.
Перший меседж полягав у запевнення, що все «все буде добре». Так, зокрема, не пояснюючи жодних деталей, самопроголошений нинішній «президент» Придністровської республіки Вадим Красносельський періодично заявляє, що треба ще трохи потерпіти – і все налагодиться.
Другий меседж стосується винуватців цієї кризи. При цьому, на Росію в Тирасполі, звісно ж, не покладають жодної провини. Не звинувачують також і Україну, що зрештою є досить дивним, єдиним винуватцем кризи називають Молдову та її чинну владу. Так, у місцевих ЗМІ наголошується, що «Молдова перекрила Придністров’ю газ», а також, що «Молдова організувала енергетичну блокаду Придністров’я». Все це загалом суперечить будь-якій логіці та здоровому глузду, однак цілком вкладаються у стратегію, яка стає дедалі очевиднішою.
Третій пропагандистський меседж визначається у частому повторенні тези про те, що мешканцям сусідньої Молдови також нелегко, оскільки в них, через енергетичну кризу, вдвічі зросли тарифи на електрику (і це на додаток до зростання цін на газ наприкінці 2024 року). Через це, мовляв, молдовани просто не зможуть оплачувати рахунки.
Ця теза є найбільш абсурдною, оскільки в Придністров’ї при відсутності світла та газу, їх низька ціна вже не є настільки вагомим аргументом. Однак насправді це є дуже важливі складові російської стратегії, до чого ми ще в нашій статті повернемося нижче.
Якщо оцінювати сучасну енергетичну кризу в Придністров’ї, слід зазначити, що вона є логічним продовженням давнього Придністровського конфлікту, який виник на початку 1990 – х рр. і призвів до створення самопроголошеної Придністровської республіки. В цьому відношенні вважаємо за необхідне зазначити, що ХХІ століття для більшості країн Центральної та Східної Європи є принципово новим періодом у їх історії, який перш за все обумовлений радикальними реформами та масштабними змінами їх геополітичної парадигми. З одного боку руйнація біполярної системи міжнародних відносин, яка стала наслідком розпаду в 1991 р. СРСР надали значний імпульс геополітичній трансформації країн, які виникли на території колишньої СРСР.
Однак, поява п’ятнадцяти нових незалежних держав на політичній карті світу не могла не супроводжуватися періодом політичної турбулентності, яким скористалася владна верхівка Російської Федерації з метою зберегти пострадянський простір у зоні свого політичного, економічного та культурно – духовного впливу. Як один з феноменів нової пострадянської системи міжнародних відносин стало виникнення на території колишнього СРСР самопроголошених державних утворень, одним з яких, поряд з Абхазією, Осетією та Нагіно-Карабаською республікою стала і самопроголошена Придністровська Молдовська Республіка. Географічно ця республіка, розташована переважно на лівому березі річки Дністер. Це вузенька смужка землі без природних ресурсів і цілісної логістичної системи.
Також слід зазначити, що однією з головних особливостей формування Придністровського регіону є його історично сформований багатонаціональний склад, що в подальшому створювало об’єктивну перепону у його національно – державному та історичному визначенні. Тут протягом тривалого історичного проміжку часу проживали представники трьох національностей, а саме молдавани, українці та росіяни. Поряд з цим, слід також мати на увазі, що протягом довготривалого історичного проміжку часу, Придністров’я, зважаючи на своє географічне розташування, перетворилося в зону військово – політичного протистояння різних держав, кожна з яких намагалася реалізувати свої територіальні претензії.
Новим етапом у історичному розвитку Придністров’я вважається XVIII століття, коли тут з’являється новий геополітичний гравець у особі Російської імперії. Після цього, протягом декількох десятиліть, придністровські землі починають активно заселятися представниками різних національностей, зокрема росіянами, українцями, болгарами, сербами, греками тощо. Цьому також сприяла і міграційна політика російської влади, яка всіляко заохочувала процес заселення території Придністров’я, поряд з іншими новоприєднаними районами Північного Причорномор’я. В цей період завершується процес формування етнічної картини Придністров’я в якому жодна з націй не становила переважної більшості населення регіону.
Стосовно етнічного складу тогочасного населення Придністров’я то тут звертає на себе і система міжнаціональних відносин, які склалися в краї. Зокрема, протягом останніх 125 років в Придністров’ї не велося жодних воєн і військових дій та не було зафіксовано жодного етнічного або релігійного конфлікту. У таких умовах інтенсивно проходили процеси взаємного збагачення етнокультурних груп, запозичення традицій, відбувався обмін історичним досвідом різних народів. Однак, незважаючи на це, процес національної самоідентифікації населення Придністровського регіону носив незавершений характер, що в подальшому визначальним чином вплинуло на подальший перебіг історичних подій в ньому.
Починаючи з моменту свого входження до складу Молдовської радянської Соціалістичної республіки в 1940 р., Придністров’я мало свої суттєві особливості, на відміну від решти території Молдови. Так, якщо основна територія Молдови завжди була аграрним регіоном, то Придністров’я відразу формувалося як промисловий регіон республіки. Наявність в Придністров’ї значної кількості промислових об’єктів загальносоюзного підпорядкування, перетворювало керівну директорську ланку цих підприємств в людей з особливим «загальносоюзним» статусом і відповідними зв’язками на рівні найвищого керівництва СРСР.
Все це загалом, формувало економічну незалежність Придністров’я від інших більш відсталих в промисловому відношенні районів МРСР тощо.
Поряд з цим, в період перебування у складі СРСР, Придністров’я зазнало значної русифікації. Політика русифікації тут в першу чергу полягала в ігноруванні особливостей, національних інтересів та потреб народів, які населяли цю територію, особливо це стосувалося титульної нації – молдаван. Радянським керівництвом також тут проводилася активна міграційна політика, що призводило до дедалі більшого зростання частки росіян та російськомовного населення в краї. Сюди також слід добавити і дискримінаційну кадрову політику в Придністров’ї, яка призвела до значного зростання частки осіб російської національності, які займали найважливіші керівні посади в республіці.
Самим же молдовським культурним та мовним проблемам тогочасне радянське керівництво або приділяло неналежну увагу або ж взагалі ігнорувало, що зрештою стало однією з основних причин радикалізації молдовського національного руху наприкінці 80-х початку 90-х рр. ХХ століття.
Після розпаду СРСР в 1991 р. Придністров’я відразу опинилося в сфері геополітичних інтересів з боку Росії. Тут лише зазначимо, що Російська Федерація завжди була не лише активним учасником урегулювання Придністровського конфлікту, але, і є однією із її діючих сторін. Існування Придністровської республіки стало можливим саме завдяки російському плану з дестабілізації ситуації в Молдові, що складався з наступних кроків:
– створення, за підтримки 14-ї армії колишнього СРСР, незаконних військових формувань, озброєних і укомплектованих російським озброєнням і військовими РФ;
– провокацію збройного конфлікту між сепаратистським режимом у Придністров’ї і владою Республіки Молдови;
– пропозицію щодо посередництва РФ у конфлікті між сепаратистським режимом і конституційною владою, що перетворило Росію на посередника у врегулюванні конфлікту.
Окрім того, саме РФ весь час підтримувало самопроголошену Придністровську республіку, надаючи її керівництву усесторонню фінансово-економічну і політичну підтримку. За це Придністров’я розплачувалося свою безмежною відданістю російському правлячому режиму, підтримуючи всі його імперські плани на пострадянському просторі. При цьому, зауважимо, що вищезазначене «газове донорство» було лише однією з частин російської політики в Придністров’ї.
На сьогоднішній день, Придністровський регіон називає себе «незалежним», хоча цю «незалежність» не визнає жоден член ООН, навіть Росія, яка насправді контролює його через розміщений там військовий контингент. Так, на території Придністров’я, без дозволу Молдови розміщено Оперативну групу російських військ (ОГРВ). У свою чергу, в суспільстві Молдови немає сильного відчуття єдності з окупованою територією. Опитування громадської думки ніколи не показували, що повернення Придністров’я є пріоритетним для громадян Молдови.
Одна з ключових причин полягає у тому, що Придністров’я вийшло з-під контролю Кишинева ще за часів Радянського Союзу, у 1990 році, а відповідно, вже в 1991 році, коли Молдова проголосила незалежність, Придністров’я де-факто вже не було під її контролем. Додаткова причина браку суспільного запиту на реінтеграцію Молдови – болючий досвід війни 1992 року, яку Молдова програла. Відповідно, такий досвід робить токсичним будь-який військовий сценарій.
Всі вище перелічені чинники загалом вплинули на нинішні стосунки між Молдовою і Придністров’я та їхні дії щодо вирішення енергетичної кризи у Придністров’ї. На перший погляд здавалося б, що нинішня ситуація має змусити керівництва Придністров’я шукати альтернативні джерела постачання газу і електрики. Але цього не відбувається – попри різке погіршення стану енергосистеми, численні аварії та навіть смерті людей, що намагалися хоч якось зігрітися (десь житло згоріло, десь люди потруїлися чадним газом).
Навпаки, вже цього року Тирасполь відмовився від офіційної пропозиції Кишинева про допомогу в закупівлі газу. Інші ідеї з відновлення газопостачання також зустріли відмову, яку не змінили навіть запевнення Молдови у тому, що вона допоможе з пошуком західного фінансування для подолання цінового шоку Придністров’ям. Так, ще 31 грудня 2024 року АТ «Молдовагаз» спільно з АТ «Energocom» готові надати допомогу, включаючи технічну та комерційну підтримку, SRL Tiraspoltransgaz в організації закупівлі природного газу на будь-якій європейській газовій платформі на основі ринкових умов, щоб забезпечити жителів Придністров’я енергоресурсами в нинішній кризовій ситуації. Про це йшлося в листі тимчасово виконуючого обов’язки президента ради директорів SA «Moldovagaz» пана Вадима Чебана до керівництва SRL «Tiraspoltransgaz». Згідно з цим листом, природний газ може поставлятися різними альтернативними транспортними маршрутами до кордону Республіки Молдова на основі агентської угоди з SRL «Tiraspoltransgaz».
Також у листі йдеться, що у зв’язку з неможливістю реєстрації АТ «Молдовагаз», як учасника ринку газу в країнах Європи, компанія уклала відповідний агентський договір з АТ «Energocom». У відповідності до цього договору, в тестовому режимі було успішно завершено закупівлю природного газу для SA «Moldovagaz» на платформі Balkan Gas Hub, Болгарія. Обсяг закупленого газу становив 240 МВт-год.
Однак, у Тирасполі і надалі продовжують чекати газу з РФ.
Щодо Росії, то на сьогодні вона зайняла досить неоднозначну позицію. Так, стосовно газової кризи, на сьогодні є лише одне офіційне повідомлення, а саме заява посольства РФ у Кишиневі, в якій було зазначено що «Ні в кого не повинно бути сумнівів: захист російських громадян і співвітчизників – абсолютний зовнішньополітичний пріоритет». Які форми може мати цей «захист», дипмісія не уточнила. Тут правда доречно нагадати, що більша частина мешканців Придністров’я мають паспорти громадян РФ.
Під впливом цих заяв, нині діючий уряд Придністров’я, ухвалив рішення відновити навчання у місцевих школах. Які є підстави розраховувати, що на початок навчання, та ще й в зимовий період в школах буде опалення або принаймні електропостачання, не повідомляється. Прикметним є також рішення про перерозподіл на північ регіону залишків газу у системі, що використовується лише для живлення конфорок (тобто для приготування їжі) у житлових будинках.
Окрім того, Росія на сьогодні використовує придністровську газову кризу для свого чергового посилення в цьому регіоні. Так, як зазначається у більшості ЗМІ, на сьогодні всі пропагандистські зусилля Кремля та його сателіта в особі придністровської влади сконцентровані на тому, щоби покласти вину за припинення газопостачання на нинішнє молдовське керівництво, зокрема президентку Молдови Маю Санду та прем’єра Доріна Речана. Одна з тез цих звинувачень – що вони, мовляв, не захотіли домовлятися з Москвою стосовно постачання газу. Відразу зазначимо, що ці звинувачення є неправдивими, адже уряд Молдови ще наприкінці листопада 2024 року надсилав до РФ делегацію на чолі з міністром енергетики саме для цих переговорів, але коли йдеться про російську пропаганду, реальність не має значення.
Усе це заклало інформаційний фундамент, на якому московський Кремль повинен здійснити наступний важливий крок. А саме, до Москви має попрямувати хтось із проросійських політиків Молдови, якому та ж сама приймаюча російська сторона з легкістю надасть необхідний обсяг газу для порятунку Придністров’я. При цьому ситуацію буде показано у такому вигляді, що мовляв уся проблема була у Санду, яка не попросила у росіян газ. Та й сама Молдова могла б мати дешевший газ, якби Кишинів спробував про нього домовитися – а натомість Санду примушує вас, молдован, платити більше, аби лише Молдова продовжила ворожнечу з Росією.
А якби Молдовою замість Санду керував ось цей політик або політикиня – то ви би вже зараз мали менше проблем.
Таким чином, за російським сценарієм, політик, який спромігся «домовиться» з Путіним, має сформоване реноме народного героя, «рятівника» народу, що зміг врятувати придністровців від голодної та холодної смерті, а Молдову – від гуманітарної кризи. А оскільки до осені 2025 року в Молдові мають відбутися парламентські вибори, то ця людина отримає неабиякий бонус. І дуже ймовірно, зможе стати наступним прем’єром та лідером владної коаліції.
Хто стане цим «рятівником»? Наразі невідомо.
На думку аналітиків, це може бути добре відомий українцям експрезидент Ігор Додон, що підкреслює своє добре ставлення до РФ і не проти знову стати кандидатом, на якого Кремль зробить ставку. Утім, наразі Додон старанно утримується від заяв з придністровської тематики і не просуває російські наративи з цього питання.
Наступним кандидатом в «рятівники» може стати Ірина Влах – колишня керівниця Гагаузії та у минулому відкрито проросійська політикиня, яка віднедавна позиціонується ближче до центру, але місцеві експерти вважають, що вона зберегла зв’язки з Москвою. Її риторика щодо кризи цілком збігається з кремлівською.
Місцеві політичні оглядачі також допускають і кандидатуру олігарха-втікача Ілана Шора, що за останні роки став фаворитом Кремля.
Як на нашу думку, нехай якого «героя» обере Кремль – можна стверджувати, що у подальші місяці тиск на Санду та її партію за цього сценарію лише наростатиме. Адже, поза сумнівом, Росія не відновить постачання газу в тих обсягах, що були до кінця минулого року (5,6 млн кубометрів на добу).
По-перше, у трансбалканському проводі немає такого вільного обсягу на весь опалювальний період (станом на 31 грудня вільними були близько 3 млн кубів на добу).
А по-друге, раніше значна частина газу використовувалася для виробництва електроенергії, яку Придністров’я продавало Молдові.
На сьогоднішній день для Путіна важливо, щоб Молдова не мала доступу до дешевої електрики, щоб люди платили якомога більше, заздрили придністровцям, «які змогли», і покладали провину за свої негаразди на чинну прозахідну владу.
Що буде з Придністровським регіоном далі?
Нинішня енергетична криза дедалі більше загострила питання подальшої долі Придністровського регіону та його жителів. Тут лише зазначимо, що на сьогодні більшість науковців – фахівців роблять подальші перспективи існування Придністров’я досить примарними. Примарність цих перспектив перш за все полягає у визначальній ролі російського зовнішньополітичного фактору в регіоні, а відповідно, саме від Росії в подальшому залежатиме напрямок подальшого існування Придністров’я. Як зазначив з цього приводу один з українських експертів, «не можна сказати точно, що буде з Придністров’ям через, скажімо, 10 – 20 років, проте цілком можна змоделювати розвиток ситуації в регіоні у разі впливу на неї тих чи інших чинників».
В контексті зазначеної статті ми схильні визначити три ймовірні варіанти подальшого розвитку Придністров’я.
Перший варіант стосується інтеграції Придністров’я з Молдовою в єдину федеративну державу з визначенням його автономного статусу у складі цієї держави, як це видно на прикладі Гааузіі. В реалізації цього варіанту зацікавлені переважна більшість держав, а саме Молдова, Україна, країни ЄС, США, і навіть Росія, яка бажає цим самим добитися для себе зниження санкційного тиску з боку західних країн. У цьому випадку Придністров’ю надається широка автономія, Росія зберігає частковий вплив на регіон, а ЄС біля своїх кордонів отримує довгоочікувану зону безпеки та стабільності.
Однак, реалізація цього варіанту , гальмується декількома чинниками:
1. Значним впливом на переговорний процес, а також політична і військова допомога Російської Федерації, яка розглядає сам факт існування «ПМР» як свій важіль впливу на весь регіон. Наприклад, навіть своїм офіційним визнанням існування «ПМР», Росія значно зменшила шанси на повернення даного регіону під контроль Молдови.
2. Відсутність об’єднаної, чітко вираженої позиції світової спільноти. Провідні держави світу не визнають «ПМР», так саме як і інші квазі – держави пострадянського простору, але посилення і системність санкцій та інших методів впливу на сепаратистську владу могло б значно прискорити вирішення проблеми.
3. Відносна економічна та політична слабкість Молдови, яка до цього часу не змогла створити достатньо привабливе для населення «ПМР» середовище.
4. Деякі успіхи керівництва Молдови у сфері державного будівництва, що проявляються у посиленні власного авторитету і контролю над сепаратистською територією.
5. Досить значний проміжок часу, за який з’явилося нове покоління «ПМР», що сприймає Молдову як ворога.
З цього приводу українська дослідниця Н. Беліцер, справедливо зазначає, що «серед населення «ПМР» так само як і інших квазідержавних утворень, можна спостерігати тверде переконання, що краще жити в бідній, некомфортній, невизнаній жодною країною світу, але в своїй державі».
Другий варіант полягає у «розмороженні» Придністровського конфлікту в різних його варіантах. Найімовірнішим з цих варіантів є «м’яке розмороження» у форматі поглиблення інтеграційного співробітництва Молдови та ЄС. Цей варіант буде супроводжуватись вимогами остаточного виконання Росією умов Стамбульського саміту 1999 р. щодо виведення її військ з території Молдови. Саме такий сценарій підтримує Україна, однак проти нього рішуче виступає Росія, оскільки це призведе до послаблення її впливу на регіон.
Третій варіант стосується збереження теперішнього «підвішеного» стану Придністров’я у вигляді замороженого конфлікту і цей варіант ними розглядається як найбільш ймовірна версія. Зі свого боку добавимо, що реалізація цього варіанту аж ніяк не сприятиме кінцевому вирішенню подальшої історичної долі Придністров’я, а лише його затягне на невизначений період і Придністров’я надалі буде представляти собою, як джерело небезпеки для межуючих країн, зокрема для України.
Крім того, «заморожений» на території Молдови конфлікт внаслідок підтримки Росії таїть в собі небезпеку поновлення збройного протистояння. Як показує нинішній політичний досвід, будь-яка присутність Росії на будь – якій території, незалежно, це присутність фінансово-економічна чи військово-політична, супроводжується практичним вилученням цих територій з регіональних, європейських та світових соціально-економічних процесів. За умов постійної підтримки з боку Росії, ці території стають мілітаризованими закритими зонами, що слугують здебільшого для забезпечення геополітичних потреб Москви. Склади зброї та боєприпасів російської армії, що знаходяться на території Придністров’я, теж несуть потенційну загрозу життю та здоров’ю не лише українського населення Молдови, але й власне українців по цей бік кордону, а також природному середовищу.
Що потрібно зробити Україні?
Говорячи про основні перспективи розв’язання Придністровської проблеми зі сторони України зазначено, що початок російської агресії по відношенню до неї повинен вплинути на нашу нинішню оцінку перспектив вирішення Придністровського конфлікту. Окрім того, для нас на сьогодні є вкрай важливим мати стабільність на своєму кордоні. Однак нинішня Придністровська енергетична криза таїть в собі загрозу призвести до тривалої нестабільності на південному заході її кордонів.
Та найбільша проблема для України полягає у тому, що для багатьох у ЄС Україна та Молдова – це держави, об’єднані в один «пакет розширення». Без Молдови підтримка вступу України також радикально знизиться, бо відпаде Румунія (відданий прихильник вступу Молдови до ЄС) і зменшиться ентузіазм Італії та Франції, для яких румуномовний регіон має особливу вагу.
І це ми ще не зачіпали питання статусу російських військ, збереження російської бази у Молдові тощо.
Як на нашу думку, вирішення подальшої долі Придністров’я, так саме як і вирішення долі інших квазі – державних утворень пострадянського простору визначально буде залежати від зменшення військо – політичного впливу РФ на ці конфлікти. Крім того, Україні необхідно прикласти максимум зусиль для створення спільного антиросійського фронту країн де існують етнополітичні конфлікти. ЇЇ союзниками у цьому можуть бути країни Балтії, Молдова, Грузія, Азейбарджан тощо.
На завершення добавимо, що нові ініціативи України по врегулюванню проблеми Придністров’я повинні будуватися на принципах демократизації регіону, підвищення стабільності і безпеки шляхом демілітаризації, зокрема скорочення кількості російських військ. Миротворчий контингент має бути розширеним з обов’язковим включенням українських військових фахівців. Україна повинна мати не тільки стратегію участі у придністровському врегулюванні, а й чітку тактику з урахуванням нових тенденцій та власних інтересів, представлених на локальному рівні, зокрема інтересів українців у РМ і «ПМР», регіональному проєвропейському та міжнародному ОБСЄ рівнях.
Олег ЦАПКО, для «Української лінії»
