До проблеми нашого повоєнного майбутнього.
В нинішніх надзвичайно складних умовах ведення війни, коли наша держава і українське суспільство несуть її основний тягар, пов’язаний з великою кількістю загиблих і поранених кращих представників нації, постійним бомбардуваннями і руйнаціями соціально-економічної інфраструктури дедалі більше перед суспільством постає проблема формування сучасної української політичної еліти.
Слід зазначити, що зазначена проблема не є такою вже й новою. Ще починаючи з перших років нашої незалежності, як серед громадськості так і в колі експертів виникала проблема якісної характеристики нової політичної еліти її спроможності виконувати поставлені перед тогочасною молодою українською державою завдань. Особливо це стосувалося соціально-економічної сфери, яка була протягом всього періоду незалежності України найбільш проблемною.
На сьогоднішній день, проблема формування нової політичної еліти вимагає свого вирішення, як на рівні теоретичному так і практичному, адже від цього залежатиме не лише наш подальший розвиток як цивілізованої європейської держави, але й сам факт існування української державності. Особливо ця проблема актуалізувалася у зв’язку з нинішньою російсько – українською війною.
В пропонованій статті іі автор здійснить спробу розібратися в цій проблемі, а також накреслити можливі шляхи її вирішення, вже виходячи із сучасних українських реалій.
Що ми розуміємо під поняттям політичної еліти?
Міжнародний та вітчизняний досвід нам доводить, що провідна роль еліти у сучасній політиці полягає перш за все в тому, що вона є ключовим політичним суб’єктом, яка, поряд з ресурсами влади, володіє ще й легітимним правом на здійснення державної політики та прийняття стратегічних рішень. При цьому, найважливішим завданням її є зміцнення стабільності та єдності суспільства, забезпечення суспільного консенсусу стосовно найважливіших питань, недопущення конфліктних ситуацій. Окрім того, в обов’язки і соціальну функцію політичної еліти також входять, вироблення загальнонаціональних ідеалів та цінності, які будуть об’єднувати різні соціальні групи і тим самим захищати їхні інтереси та потреби. Окрім того, саме політична еліта є ідеологом і основним організаційно – керівним центром у здійсненні в суспільстві важливих соціально-економічних та політичних перетворень. На неї також лягає і основна відповідальність за наслідки цих перетворень.
На початку зазначимо, що в сучасній гуманітаристиці і по сьогоднішній день серед науковців та експертів немає єдиного підходу щодо визначення поняття політичної еліти. Сам термін «еліта» у дослівному перекладі з французької мови означає «кращий», «вибраний», «відбірний». Тобто, це повинні бути найкращі, найбільш талановиті, найбільш освідченні та найбільш моральні представники будь-якої нації, які є у всіх відношеннях найбільш підготовленими до виконання такого надскладного завдання, як управління державою та суспільством. Окрім того, елітою також називають осіб, які досягнули значних успіхів і стали найкращими у окремих галузях, науки, мистецтва, підприємницької діяльності тощо. Саме ж поняття «еліта» було запроваджене в загальний лексикон на початку XX ст., з легкої руки французького дослідника Ж. Сореля та італійського вченого В. Парето. Хоча самі ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нижчих», «аристократію» та «простолюдинів» ми вже можемо помічати у творах видатних мислителів різних історичних епох, зокрема Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше тощо.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. з’являються і перші наукові концепції, автори яких намагалися осмислити саме поняття політичної еліти та збагнути її внутрішню природу. Авторами цих концепцій були, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Так, італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці «Основи політичної науки» (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті, на думку Г. Моска, властивий високий ступінь організованості, чим пояснюється її влада над більшістю. Найважливішим критерієм входження в політичну еліту, як зазначає мислитель, є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість над іншими членами спільноти.
Інший дослідник, В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, а її члени об’єднані спільністю соціального походження та досвіду. Основними характеристиками політичної еліти є, притаманні їй енергійність, мужність, доброчесність. Загалом, В. Парето характеризував політичну еліту як групу найбільш активних у політичному відношенні людей, які становлять меншість суспільства і орієнтовані на здобуття влади.
Цікавим в контексті розуміння соціальної природи політичної еліти є розроблений австрійським соціологом Р. Міхельсом на початку ХХ ст. «залізний закон олігархії». Основна сутність цього закону полягає в тому, що у зв’язку з ускладненням у ході суспільного прогресу функціонування суспільств, а також їхніх громадських та державно – правових структур, виникає потреба у їхньому ефективному керівництві, що неодмінно призводить до формування еліти.
Розробляючи свою елітистську теорію, Р. Міхельс робить важливий висновок, у відповідності до якого, всі найбільш значимі політичні питання вирішуються в кабінетах «вузьким колом» осіб і на всенародне обговорення виносяться вже наперед узгодженні рішення.
Звідси науковець робить висновок, що будь-які з’їзди, референдуми, вибори та інші заходи із залученням широкого загалу населення, є нічим іншим як «ширмою» чи «видимістю демократії». Тут слід також зазначити, що свої дослідження Р. Міхельс здійснював на прикладі діяльності австрійської соціал – демократичної партії, яка диспозиціонувала себе як масова, найбільш демократична та відкрита партія, що захищає інтереси найбільш знедолених суспільних верств.
Говорячи про політичну еліту, слід звернути увагу і на проблему основних шляхів її формування. Так, німецько-британський соціолог К. Манхейм виділяв три шляхи формування політичних еліт, а саме на засадах крові, багатства та особистої професійно-духовної продуктивності. З позиції нашої теми цікавим є і погляд цього вченого на процес формування світогляду еліт. З цього приводу він зазначає, що в рамках однієї і тої ж епохи серед представників елітних груп формуються різноманітні стилі мислення, які обумовлені тим, що одна і та ж ситуація може по різному сприйматися представниками різних груп, в залежності від займаної ними позиції у політичній системі країни.
Так, якщо правлячий клас видає свої ідеї за єдино правильні, то він формує власну «ідеологію», яка з часом перетворюється в апологію існуючого устрою. В процесі політичної боротьби «ідеологіям» протистоять «утопії», які породжені світоглядом опозиційних верств і є емоційно забарвленими «духовними утвореннями». «Утопії» так саме як і «ідеології», на думку мислителя, є одностороннім та тенденційним сприйняттям реалій суспільного життя і свою правоту намагаються видати за абсолютну істину. Окрім того, за умови приходу опозиції до влади і зайняття нею пануючих позицій, «утопії» автоматично перетворюються у «ідеології». Подолати вищевказану світоглядну обмеженість, на думку К. Манхейма, спроможна лише одна соціальна верства, «відносно вільна… інтелігенція», яка є «проміжною стратою», що знаходиться не над класами, а поміж ними.
Наявність такої інтелігенції дозволяє політикам вийти за межі обмеженого ідеологічного світогляду і поглянути на суспільно – політичний процес більш широким поглядом. Це, в свою чергу, сприятиме виробленню збалансованої політики, яка б виражала інтереси всіх верств суспільства.
Серед українських мислителів у вивченні питань формування політичної еліти слід виділити науково-теоретичний доробок В. Липинського і Д. Донцова. Так, В. Липинський визначає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам – це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви негідних і аморальних мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.
В. Липинський також є автором концепції «національної аристократії». У відповідності до цієї концепції, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі її політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає «національною аристократією». Він також підкреслює важливість процесу «постійного відновлення або зміни аристократії», тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність.
Найпомітніший слід у розвитку вітчизняної теорії елітизму залишив Д. Донцов. Концепція еліти найбільш повно розроблена Д. Донцовим у праці «Дух нашої давнини». На його думку, головним джерелом формування еліти має бути строгий відбір «кращих людей» з усіх верств суспільства, а не лише з «міфічного «демосу», маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов’язковість суворої «чистки», «проціджування» цього відбору, завдяки чому має зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила та могутність еліти.
Д. Донцов вважав, що до еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. До основних якостей, якими повинні володіти представники національної еліти, мислитель відносив: шляхетність, мудрість, яка передбачає обов’язкову наявність концепції своїх дій; мужність, відвагу, вміння протистояти оточенню й самому собі у всіх слабостях.
Отже, як бачимо, політична еліта є досить таки непростим політичним явищем, тому давати їй якусь однозначну оцінку чи характеристику, буде не зовсім коректно. Тут, як на нашу думку необхідний комплексний підхід. Однак, повернемося тепер до процесу формування української політичної еліти.
В чому полягала основна складність формування української політичної еліти в попередні історичні періоди?
Стосовно формування української політичної еліти, то на сьогоднішній день існує значна кількість наукових праць, автори яких з різних сторін розкривають складнощі цього процесу, а також намагаються з’ясувати основні причини цих складнощів. В статті ми лише будемо намагатися підсумувати їхній науковий доробок.
Так, основною причиною, яка завадила українцям витворити власну повноцінну національну еліту, на наш погляд, є історична перерваність процесу українського державотворення. Все це призвело до того, що українці протягом багатьох століть існували без власної держави, перебуваючи в колоніальній залежності від інших держав, зокрема Речі Посполитої, а пізніше Росії. В результаті цього, чергова втрата українцями своєї державності призводила і до втрати власної політичної еліти. При цьому, так важливий при формуванні будь-якої національної еліти процес наступності поколінь був теж перерваний, в результаті чого кожна нова еліта фактично була «елітою першого покоління» з усіма притаманними їй вадами.
Так, в ході визвольної війни пі проводом Б. Хмельницького, після більш як 300 літньої перерви в українському державотворчому процесі, роль еліти взяло на себе козацтво Запорізької Січі. В тогочасних історичних умовах ця верства відіграла свою історичну роль, звільнивши український народ з-під влади Польщі, але, не маючи необхідного рівня освіти та не володіючи достатнім політичним кругозором, вихідці з цього середовища виявилися неготовими до вирішення надзвичайно складних внутрішніх та зовнішньополітичних завдань, які постали перед новою українською державою.
Тогочасні вади української козацько – старшинської еліти частково компенсувалися вихідцями з православної шляхти, до яких відносилися сам Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Немирич, І. Мазепа, П. Орлик тощо. Ця категорія української еліти мала високий рівень освіченості та культури, тому вона і стала головним носієм ідеї побудови української незалежної держави, і саме завдяки її діяльності українська державність, з усіма складнощами, проіснувала 133 роки (з 1648 по 1781 рр).
Наприкінці XVIII ст. майже вся територія Правобережної та Лівобережної України опинилася в складі Російської імперії, а західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії. За таких обставин участь української політичної еліти була вирішена. Більша її частина, намагаючись захистити свої вузькі корпоративні інтереси та матеріальні статки, або вливалася до складу австрійської, або русифікувалася і ставала частиною російської еліти. Однак, на початку ХІХ століття розпочинається процес бурхливого національного відродження, яке очолила нова еліта в особі української національної інтелігенції. Цьому сприяло також і загострення у Європі протиріч між абсолютизмом і демократією у 1-й половині XIX століття.
Спочатку основним центром цього відродження стає територія Наддніпрянщини де традиції колишньої гетьманської державності ще зберігалися в пам’яті тамтешнього населення. Відповідно, саме вихідці з українського козацько – старшинського середовища, поряд з потомками польської правобережної шляхти, які перейшли на сторону українства і сформували тогочасну національну еліту. Правда в цій закономірності існує виняток, який пов’язаний з постаттю Тараса Шевченка – вихідця із селян – кріпаків. Стосовно західноукраїнських земель, то тут вирішальну роль у формування місцевої національної еліти відіграли представники українського греко-католицького духовенства, які на початках і очолили тут національний рух.
Завдяки зусиллям національної еліти цього періоду ми констатуємо кінцеве формування українців у повноцінну націю. В цей період завершується процес переходу територіальної назви «Україна» у самоназву її автохтонного населення. Однак, майже протягом всього ХІХ століття за своєю ідейно-політичною спрямованістю українська еліта стояла на позиціях автономізму і у своїй діяльності не виходило за межі культурно-просвітницької роботи.
Лише наприкінці століття, під впливом молодого і радикально налаштованого покоління українських інтелектуалів, які об’єдналися у «Братство тарасівців», розпочинається активізація українського національного руху в бік його політизації. На той час, в українській суспільно-політичній думці починає набирати популярності ідея побудови української незалежної держави. Першою ластівкою тут стала видана у 1895 р. науково-популярна праця західно-українського громадсько-політичного діяча Ю. Бачинського «Ukraina Irredenta» («Україна уярмлена»). В цій роботі доводилася потреба здобуття Україною власної політичної незалежності, як головна передумова її подальшого соціально-економічного та культурного розвитку (під гаслом «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ»). Наступною була праця наддніпрянського політичного діяча М. Міхновського «Самостійна Україна», яка побачила світ в 1900 р. і автор якої вже з позицій науково-теоретичного осмислення нашої минувшини доводив право українців мати свою незалежну державність.
Загалом, національна еліта ХІХ століття з одного боку сформувала передумови виникнення української революції 1917-1921 рр. з іншого, перебування українських земель під владою двох імперій призвело до значних деформації у становленні української нації та її політичної еліти.
В цьому контексті І. Мазепа у своїй роботі «Україна в огні і бурі революції 1917-1921 рр» зазначає, що «…революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно. Після довгої московської неволі перед вибухом революції лише селянство залишилось українським щодо мови та національних тенденцій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції – мозку нації – і взагалі мала національна свідомість в народних масах. …Український рух після вибуху революції відразу наразився на великі труднощі через загальну слабість та непідготовленість українських сил…».
А. Каппелер, порівнюючи кількісно-відсоткові статистичні показники зазначає, що частка російської інтелігенції становила 5% російського населення України, українська ж інтелігенції налічувала 0,3% від загальної кількості українського населення.
Досліджуючи роль національної еліти в контексті причин поразки українців у визвольних змаганнях 1917 – 1921 рр., американський політолог Джеймс Мейс у статті «Соціалістичні моделі української державності», дає цікаву порівняльну характеристику суспільств України і Чехословаччини, які перебували у подібних політичних умовах. «Чехословаччина, – пише він,- виникла на політичній мапі світу в ситуації надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імператорську Росію, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина – в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи іншої мови у народній школі чи книжковому ярмарку була б просто незбагненною… Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії… взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою». Іншою була ситуація в Україні. Російськомовне в основній своїй масі міське робітництво було байдужим, а то й ворожим до українського визвольного руху. Еліта ж, на думку Д.Мейса, виявляла часом більшу відданість соціалістичній ідеї, ніж національній.
Фактично після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. українська нація втратила не лише власну державність але й шанс сформувати повноцінну національну еліту.
Основні проблеми формування політичної еліти сучасної України!
Починаючи з моменту проголошення незалежності України в 1991 р. українська нація отримала четверту історичну спробу побудувати власну державу, а відповідно і сформувати свою повноцінну національну еліту.
Однак, як показує більш як тридцятилітній досвід сучасного державотворення, цей процес є надзвичайно складним і суперечливим. Політична еліта сучасної України зберегла наслідування щодо політичної еліти попереднього періоду, що проявляється не лише в тому, що при владі знаходиться багато представників радянської партійно-управлінської еліти, але і в тому, що наявними є багато політичних традицій минулого: схильність до патронажно-клієнтелістських стосунків, злиття влади і приватної власності, збереження персоніфікації влади (що бере початок у минулі століття), ототожнення влади з конкретною людиною тощо.
Фактично політична еліта сучасної України була сформована переважно шляхом злиття представників колишньої комуністичної партійної номенклатури, бізнесу і кримінальних структур. В нинішньому вітчизняному політичному процесі сучасну політичну еліту можна функціонально поділити на чотири групи, які мають суттєві внутрішні розбіжності, суперечності і навіть протистояння.
До першої елітарної групи відносимо управлінську бюрократію, яка сформувалася в умовах незалежної державності й виконує владні функції в центральних державних органах управління та на місцях. Вона характеризується своєю корпоративною замкнутістю у прийнятті важливих політичних рішень.
Другу елітарну групу становить вихідці з бізнесових структур. Володіння величезними фінансовими можливостями відкриває перед представниками цієї групи двері майже всіх управлінсько-владних структур, а комерціалізація, фактично, всіх сторін нашого життя вирішувала на їх користь найважливіші політичні виборчі кампанії країни. Але розглядати сучасну українську політичну бізнес – еліту, як щось монолітне та згуртоване не має сенсу. Вона представлена різними угрупуванням, які перебувають у стані конкуруючих суб’єктів. Боротьба цих угруповань за владу, в тому числі за допомогою залежних засобів масової інформації, є боротьбою за здійснення більш ефективного контролю над фінансово-економічними ресурсами країни заради прибутків та надприбутків. Діяльність цієї групи фактично призвела до дискредитації всієї партійної системи сучасної України, в якій політичні партії перетворилися із виразників інтересів суспільних верств у виразників інтересів окремих фінансово – промислових груп.
Ідеологічні засади політичних бізнес-елітних угруповань не мають чіткої орієнтації, хоча лібералістські ідеї в їхніх програмах існують.
Третя елітарна група сучасної української політики формується на основі активістів впливових політичних партій, хоча формування партійних еліт відбувається важко, з численними труднощами й складнощами. Створена за часів незалежності українська багатопартійність, яку деякі аналітики ототожнюють з партійною системою і вважають величезним демократичним завоюванням, реально не є партійною системою. Наявність за списками Мінюсту в країні на сьогодні 365 політичних партій свідчить не стільки про розквіт демократії, скільки про низьку політичну культуру політизованих прошарків населення.
До четвертої групи еліти України можна віднести представників академічної науки і творчої інтелігенції, котрі не виступають самостійним політичним об’єднанням, але володіють значним інтелектуальним та культурно-духовним потенціалом, який можна і слід використовувати при побудові сучасної ефективної як внутрішньої так і зовнішньої політики. Окрім того, як показує сучасна політична практика, видатні вчені, відомі письменники та діячі мистецтва, популярні журналісти та інші представники інтелектуального прошарку часто використовуються різними політичними партіями задля підняття їхнього рейтингу та політичного впливу.
Загалом нинішній стан української політичної еліти зумовлений низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників, серед яких ми виділяємо наступні:
– вперше в світовій політичній історії відбувається перехід від соціалістичної політичної системи до побудови демократії та ринкових відносин, і такого суспільно-політичного досвіду ще не було;
– пострадянській владі не вдалося своєчасно висунути привабливу модель розвитку, яка враховувала б інтереси різних соціальних верств населення і запропонувала нову систему духовно-моральних цінностей, що замінила колишні соціалістичні цінності;
– управлінські державні органи допустили багато помилок і прорахунків за час становлення ринкових відносин;
– негативне ставлення з боку переважної більшості народу до політичної влади та її повноважних представників в умовах гострих кризових соціальних проблем і зубожіння, безробіття, соціальної незахищеності і т.д.
Сучасний розвиток суспільства, загалом вимагає створення політичної еліти нового типу, яка була б спроможна в сучасних важких для України і її населення умовах розробити ефективну політику та давати гідну відповідь на сучасні виклики.
Тут, на нашу думку, першою і головною проблемою є формування високих особистісних та професійних якостей такої еліти. В цьому відношенні, ми вважаємо за необхідне опертися на наукові висновки М. Пірен, яка вважає, що до національної політичної еліти мають бути пред’явлені наступні основні вимоги:
– висока професійна компетентність, грамотність в оцінках ефективності розробки і прийняття управлінських рішень, прогнозування наслідків виконання;
– уміння формувати працездатні групи виконавців для вирішення проблем державного управління, об’єднувати їх на основі суспільних цінностей і принципів;
– навички роботи з інформаційними ресурсами, уміння обробляти велику кількість джерел інформації, оцінюючи їх корисність і достовірність; комунікативні навички, володіння технологіями ефективного спілкування та здійснення управлінського впливу, використання різноманітних засобів комунікації; здатність підтримувати атмосферу взаємодії та співробітництва всередині управлінських структур та поза їх межами в інтересах вирішення державно-управлінських завдань.
Окрім вищезазначених вимог, можна додати також, патріотизм і національну свідомість, порядність, чесність, скромність в особистому та громадському житті як невід’ємні складники, притаманні політичній еліті. Також, особливо слід звернути увагу на необхідність формування високого рівня відповідальності еліти за прийняті політичні рішення.
Міжнародний досвід переконливо доводить, що значний вплив на соціальне представництво, якісний склад і результативність еліти мають системи рекрутування (відбору) еліт. Такі системи визначають, хто, як та з кого здійснює відбір, які його порядок і критерії, яке коло селекторату (осіб, які здійснюють відбір) та мотиви його дії.
В сучасній науці та політичній практиці сформовані дві основні системи рекрутування еліт: антрепренерська система та система гільдії. Вибір тієї чи іншої системи зумовлений політичними традиціями, рівнем соціальної стратифікації тощо. Антрепренерська система є більш відкритою і переважає у демократичних державах. Ця система орієнтується на творчий потенціал кандидата, індивідуальні якості претендентів на посаду. Сам же процес відбору характеризується гострим протистоянням самих кандидатів.
Одним з найбільших недоліків цієї системи є той, що вона створює умови, за яких можливий прихід до влади політиків – популістів та демагогів.
Система гільдій (більш закрита і та, яка перетворюється у крайньому своєму вияві в номенклатурну) поширена в тоталітарних суспільствах, хоча елементи її трапляються також у Великій Британії, Японії та ро. У зазначеній системі при відборі ймовірних кандидатів акцент робиться на їх політичних та ідеологічних орієнтаціях, чіткому дотриманню правил та настанов організацій (партій, рухів, клубів), особистій відданості лідерам тощо. Ефективність відбору забезпечується високим рівнем його інституалізації, наявністю чисельних фільтрів, формальних вимог для заняття посади (вік, освіта, стаж роботи, попередня посада, партійність, характеристика ділових та моральних якостей і т.д.). Відбір здійснюється закрито і вузьким колом претендентів. Конкуренції між кандидатами не передбачається.
Одним із найтиповіших варіантів системи гільдій є номенклатурна система відбору. Як механізми рекрутування еліти розглядають принципи висування новобранців до політичної еліти, які розрізняються залежно від типу суспільства та історичної епохи (майновий ценз, професійна компетентність, партійна належність, особиста відданість, старшинство чи вислуга років, протекціонізм, кровна спорідненість тощо). До основних інституціональних каналів належать: державний апарат, органи місцевого самоврядування, політичні партії, армія, релігійні організації, система освіти. Домінування того чи іншого каналу зумовлено історичними традиціями політичного розвитку, особливостями політичної системи, специфікою політичного режиму тощо.
Також, слід зазначити, що потужним каналом просування в політичну еліту є наявність системи якісної сучасної освіти. У Франції та Великій Британії, наприклад, можна говорити про практичний збіг системи освіти та елітного рекрутування. Grande Ecole (вищі школи) — це тип привілейованих навчальних закладів, які готують кадри вищої кваліфікації у Франції, багато із яких отримують вищі державні та адміністративні посади. Еліти у Франції, таким чином, управляють за допомогою компетенції та знань. Подібні механізми діють у США (Гарвард, Прінстон), у Великій Британії (Оксфорд, Кембрідж), у Японії діють проекти («Кордон всередині»), спрямовані на індивідуальний розвиток обдарованих дітей тощо. На підтвердження цього, учені стверджують, що для управління країною повинні бути добре підготовленими 2 відсотки населення. Якщо за спеціальними програмами навчати 10 відсотків відмінників, такий розвиток є можливим.
Нова система підготовки еліти повинна формувати у її представників такі особисті якості, як професіоналізм, патріотизм, інноваційну поведінку. Однак варто зауважити, що не існує однозначної залежності між типом суспільства як системи (відкрите чи закрите) і типом елітної ротації: закритий характер суспільства не є автоматичним свідченням закритого характеру елітного рекрутування. Так, не зважаючи на вочевидь закритий характер радянського суспільства, характер процесів елітного рекрутування в ньому мав відкритий характер.
Таким чином, вважаємо, що в сьогоднішніх умовах, формування повноцінної української політичної еліти повинно здійснюватися паралельно із формуванням гармонійно розвинутої особистості (освіченої, творчої, моральної, фізично здорової). Це важливо для самореалізації особистості як у сім’ї, так і в трудовому колективі. Другий постулат – процес формування політичної еліти починається у дитинстві (в родині), далі здійснюється в системі освіти і триває в організаціях за місцем трудової діяльності. Третій – навчання основам формування управлінської еліти в Україні важливе для всіх суспільних верств.
На сьогодні перед Україною та її суспільством постає велика проблема, а саме створити інноваційну теорію і практику управління, сформувати управлінців нової генерації, здатних мислити і діяти по-новому в умовах кризового стану суспільства приймати неупереджені рішення, ефективно використовувати наявні ресурси. За таких умов, особливої актуальності набувають доробки стосовно визначення важливих характеристик управлінців, від здібностей, умінь, ділових та особистісних якостей яких залежить якість управління, та, зрештою, успіхи в економічній, культурній та політичній галузях країни.
А першочерговими завданнями підготовки політичної еліти стає підготовка таких кадрів, які здатні на швидке відновлення довіри до держави, її соціальної легітимності перед громадянами, здобуття довіри суспільства до політичної системи та її гравців, налагодження партнерства держави й суспільства. Потрібні практичні результати, демонстрація реального ефекту від швидких дій політичної еліти в економіці, безпековій, гуманітарній, інших сферах, які усунуть розрив між прийняттям стратегічних рішень щодо подолання інституційної кризи та їх усвідомленням у суспільстві, легітимізують інструменти й засоби державного управління.
І на завершення, оволодіння владою не може бути для представників політичної еліти самоціллю. Це лише етап, з якого, власне, і розпочинає політична еліта свою місію – не просто захопити і втримати владу, а надати самій владі принципово іншого характеру, вийти на вищий рівень політичного керівництва. Тобто влада повинна розцінюватися не як самоціль, а в першу чергу як засіб для досягнення цілі.
В умовах нинішньої російсько-української війни, вищезазначена теза стає по особливому актуальною.
Олег ЦАПКО,
для «Української лінії»
