Популісти і демагоги у світовій політиці. 

В чому секрет їхньої популярності?

Починаючи з 2000 – х рр. стало помітним значне поширення в політичних системах багатьох країн світу політиків-популістів та демагогів, що завдають значної шкоди їх політичній та економічній стабільності, а також призводять до негативних соціальних наслідків для населення цих країн. 

Зазвичай це відбувається наступним чином. На початку широкий загал населення захоплюється їхніми різкими висловлюваннями, категоричністю суджень, обіцянками швидко і радикально вирішити найбільш складні соціально-економічні та політичні проблеми. На перший погляд, це здається свіжим, рішучим і досить прогресивним, багатообіцяючим та ефективним. Однак з часом приходить розуміння, що за простими словами часто ховаються трагічні наслідки, за категоричністю – небажання бачити альтернативні варіанти, за швидкими рішеннями – поверховість і значна доля ризиків, а на перший погляд пропоновані ефективні рішення на практиці зазвичай не є такими.  

З часом починаємо розуміти, що кожна різка фраза може стати початком конфлікту, кожен глобальний план – випробуванням для мільйонів. Прості ж рішення в політиці та суспільному житті – це здебільшого великий обман, за що в подальшому доводиться розплачуватися в майбутньому цілим поколінням.

На сьогодні ми з прикрістю змушені констатувати той факт, що в сучасних європейських країнах підтримка радикальних популістських партій вища, ніж будь-коли протягом останніх 30 років. Так зокрема, аналіз  результатів виборів за останніх чотири роки показує, що у 22 європейських країнах партії з антиелітарною, нативістською та націоналістичною риторикою в середньому набрали 16% загальної кількості голосів на останніх парламентських виборах в кожній з країн. Ще десять років тому цей показник становив 11%, а у 1997 році — 5%. Окрім того, популісти в останній час очолюють уряди та держави. 

Стосовно України, то, в умовах нинішньої війни з росією, популізм і супровідна йому політична демагогія набувають особливо загрозливих масштабів, і поряд з проблемою корупції, представляють постійну небезпеку хиткій стабільності її політичної системи, а також таять в собі загрозу нівелювати навіть найконструктивніші ініціативи. 

Все це ставить під загрозу саме існування української держави та нації. 

Розглядаючи популізм та демагогію як суспільно – політичні феномени, слід зазначити що ці політичні явища є поширеними як в бідних так і в заможних країнах; як в постсоціалістичних, так і в зразково ринкових; як в суспільствах з притаманними їм неоліберальними стихіями, так і в державах загального добробуту.

В пропонованій статті ми намагатимемося з’ясувати,  в чому секрет самого явища популізму і чому демагогічні гасла є настільки популярними серед суспільних мас?  

Для початку зазначимо, що поява самого терміну «популізм» (лат. populus – народ) загально прийнято ототожнювати із виникненням у наприкінці XIX ст. у США масового фермерського руху. На сьогоднішній день, феномен «популізму» має доволі широку інтерпретацію. Під ним розуміється перш за все перехідний тип політичної свідомості, що склався історично; використовують для оцінки різних соціально-політичних рухів і ідеологій, в основі яких лежить апеляція до народних мас; політична діяльність, базована на маніпулюванні популярними в народі цінностями й очікуваннями. 

Якщо охарактеризувати популізм загалом, то це діяльність, яка має на меті забезпечення популярності в масах, ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. Тому, популіст у сучасній політиці, це особа, яка заграє з масами. Сам же популізм можна охарактеризувати, як набір відповідних політичних і соціальних гасел, що розраховані на широку мобілізацію мас проти правлячих еліт і державних інститутів (традиційні партії, профспілки, громадянське суспільство це не підтримують), характеризується активною маніпуляцією масової свідомості через ЗМІ та  ґрунтується на харизмі лідерів.

З поняттям популізму напряму пов’язують і поняття політичної демагогії. Так, зокрема, у стародавній Греції політиків-ораторів, які були популярними у суспільстві, називали демагогами (демагог – народний вождь, а демагогія –«управління народом»). З часом, термін «демагогія» набув іншого значення, з негативним відтінком. Так наприклад,  в словнику В. І. Даля демагог визначається як крайній демократ, що домагається влади в ім’я народу; таємний підбурювач; поборник безначальності, що прагне повалити порядок управління; а сама демагогія характеризується, як панування влади народу, черні в управлінні. Нині етимологія цих слів означає, що демагог – корисливий шукач народної популярності, а демагогія – запобігання перед народом. У політичному розумінні демагогія – це оцінка виступів, заяв політиків, які не містять конструктивних ідей і пропозицій, заплутують проблему і відвертають увагу від актуальних питань.

В умовах українських політичних реалій, демагогія сприяє впровадженню в суспільну свідомість помилкових уявлень, переконує маси в позитивному русі без видимих на те підстав. Демагоги – це політичні діячі, які створюють собі популярність, домагаючись власних цілей неправдивими і безвідповідальними обіцянками, перекрученням фактів, обманом, лестощами, маніпулюванням свідомістю людей, спекулюючи на почуттях і прагненнях мас, вводячи їх в оману. 

Однак, загальносвітова політична практика на сьогодні доводить, що бути демагогом і бути популістом – не одне й те саме. Тут зазначимо, що популізм передбачає значно менш негативний спосіб отримання популярності серед мас, а ніж демагогія. Демагоги спекулюють реальними проблемами своєї аудиторії, представляють події, погляди опонента у фальшивому світлі, вдаються до фальсифікації фактів. Тоді як у сучасній політичній практиці популізм виступає набагато складнішим та неоднозначним явищем, а демагогія є лише одним із багатьох його інструментів і стратегій. У цьому аспекті близьким за змістом є поняття «політиканство», яке на ряду із демагогією є одним з негативних проявів популізму.

У своєму історичному розвитку популізм та політична демагогія пройшли великий період становлення та еволюції, в ході якого змінювалися їх основні форми та методика впливу на широкий загал населення різних країн.

Як ми вже раніше зазначали, сучасний популізм та політична демагогія своїми витоками виходять із руху американських фермерських або аграрних популістів кінця ХІХ ст. Виникнення та розвиток американського аграрного популізму було пов’язане із становленням крупного промислового виробництва, коли відбувалася стрімка індустріалізація країни, зростали міста, посилювався вплив великого капіталу, розгорталася класова боротьба у вигляді піднесення фермерського та робітничого руху – верств, які були найбіднішими, а відповідно, найбільшою мірою вразливих до економічних та соціальних потрясінь. Причинами такого стану були збитки американських фермерів та інших соціальних прошарків через постійне зниження цін на свою продукцію, що було продиктовано впровадженням нової техніки у виробничий процес та революцією в транспорті, яка призвела до появи на американському ринку гравців із інших країн, тим самим породивши конкуренцію.  

У цих умовах, як провісники популізму формувалися фермерські рухи, котрі отримували значну підтримку від виробників продуктів із середнього Заходу, бавовни та тютюну з Півдня. Зосереджуючи увагу на проблемах залізничного транспорту, фермери домоглися значних результатів на рівні штатів і вплинули на федеральний залізничний статус. Ці факти на фоні загального невдоволення діяльністю Республіканської та Демократичної партій призвели до створення незалежної «популістської» або Народної партії у 1891 році. В програмі цієї партії знайшли своє відображення низка вимог фермерського та робітничого класу, серед яких основними були:

– запровадження 8-годинного робочого дня;

– державний контроль над залізницями;

– створення особливих умов для продажу земель фермерам;

– прямі вибори президента, віце-президента та сенату США.

Також американські популісти висунули низку важливих ідей пов’язаних із розширенням демократичних інститутів, контролем за діяльністю владних структур тощо. 

Однак, будучи невизначеним за своєю ідейно – політичною спрямованістю, цей політичний рух не зміг існувати самостійно. У 1896 році Народна партія ввійшла до складу Демократичної партії, підтримавши на чергових президентських виборах кандидатуру У. Брайана, висунутого від демократів. Слід зазначити, що саме з ім’ям У. Брайана було пов’язане кінцеве утвердження в тогочасній американській політиці «популізму» та «демагогії» як основних методів політичної боротьби. Так, завдяки своїм популістським гаслам, У. Брайан сподівався залучити на свій бік широкі народні маси для підтримки його, як кандидата у президентській кампанії. Пропагуючи себе «месією», а боротьбу за Білий дім, як святу справу, він був щедрим на обіцянки швидкого покращення життя фермерів та робітників, і тим самим доводив, що за допомогою популізму можна добитися більш кращих результатів ніж використовуючи помірковано – конструктивістські гасла.

Загалом, головною метою американського аграрного популізму було покращення становища найбільш соціально незахищених верств населення, що на їх думку, мало досягатися шляхом зростання регулюючої ролі держави в економічній сфері. Адже, як зазначив відомий американський історик Р. Хофстедтер, якого вважають найбільш суворим критиком популізму, саме популізм став у США першим значним політичним рухом, який наголошував, що держава несе повну відповідальність за загальний добробут її громадян.

Другим етапом у історичному розвитку популізму і політичної демагогії став популістський рух в країнах Латинської Америки, який почав організаційно оформлюватися ще на початку ХХ століття. Формуванню та подальшому розвитку цього руху сприяла експансіоністська політика США по відношенню до латиноамериканських держав, яка розпочалася в цей період і тим самим зумовила інтенсивний розвиток національно-визвольної складової латиноамериканського популізму. Прихильники цього руху виступили не лише проти негативних рис капіталістичної експлуатації, а й «північноамериканського імперіалізму», за націоналізацію ключових галузей промисловості та землі тощо. Сам же латиноамериканський популізм визначався як надкласовий політичний рух, з наявними в ньому харизматичними лідерами, намаганням запровадити радикальну реформістську політику та засудженням революції як головного засобу досягнення соціально – економічних та політичних цілей.

Популістські рухи в Латинській Америці у своєму розвитку породили цілу низку ідейно – політичних течій, найбільш поширеними серед яких є апризм, жетулізм і перонізм. Апризм був заснований в Перу, лідером лівого студентського руху Віктором Раулем Айя де Ла Торре (1895–1979 рр.) у 1924 році і тісно був пов’язаний з діяльністю Американського народно-визвольного альянсу (исп. Alianza Popular Revolucionaria Americana – APRA).

Програми діяльності цього руху зводилися до боротьби з колоніальним феодалізмом та закордонним імперіалізмом. Основну мету своєї діяльності апристи вбачали у проведенні аграрної реформи, націоналізації власності іноземного капіталу, створенні державної фінансової корпорації. В програмових документах апристів також передбачалося проведення соціально-політичних перетворень, зокрема, встановлення системи демократичного правління, забезпечення рівноправності громадян та соціальної справедливості (захист бідних і голодних), запровадження загальної початкової освіти тощо. 

Загалом АРRА, так саме як більшість латиноамериканських популістських рухів та організацій являла собою велику родину однодумців, об’єднаних єдиною метою національного і політичного визволення народу від гноблення політичних фарисеїв, що правили країною. Водночас APRA трактувалася як понадпартійний рух покликаний очолити загальнонародну боротьбу за зміни. 

Наступний напрямок – жетулізм, отримав назву від очільника бразильського популістського руху Жетуліо Варгас (1882–1954). Сам рух, як і його лідер, що сповідував ідею популістського ліберального альянсу, мав визначальний вплив на всі сфери життя у Бразилії, внаслідок чого в історіографії використовують поняття «Ера Варгаса», або «Нова держава» (Еstado Novo). Покладені в основу його програми ідеї були спрямовані, в першу чергу, на стимулювання економічного розвитку країни. Крім того, Ж. Варгас був послідовником фінансової та економічної незалежності Бразилії від іноземних країн, сприяв обмеженню імпорту і заохочував купівлю лише продукції національного виробника. На думку Жетуліо Варгаса, розбудова держави в першу чергу, має відбуватись у напрямі забезпечення єдності всього суспільства. 

Засадничими положеннями програми Жетуліо Варгаса виступало формування заможного середнього класу, як соціальної сили, що має забезпечити ефективний і стабільний розвиток держави.

Ще одним яскравим популістським лідером країн Латинської Америки був Хуан Домінго Перон (1895–1974), аргентинський державний діяч та президент країни з 1946 до 1955 та з 1973 до 1974 рр. Свою діяльність цей лідер спрямував на розвиток профспілкового руху, що був активно підтриманий представниками середнього класу та військовими. Сама назва цього напряму популістського руху (перонізм) тісно пов’язана з висунутою Пероном програмою реформ, яка на початку мала назву юстиціалізм, а згодом її почали називати іменем реформатора. Сутнісним змістом цієї програми став націоналізм, втілившись у гаслі «великої Аргентини», яке передбачало перш за все встановлення соціальної справедливості та забезпечення класового спокою. 

У своїй практичній політичній діяльності Х. Д. Перон позиціонував себе в якості суспільного арбітра, і прагнув побудувати державу, яка б піклувалася про робітників. У своїх виступах перед столичними і провінційними працівниками він часто апелював, до гідності кожної людини її високого покликання. 

Новий етап розвитку популістського руху припадає на період 30 – х рр. ХХ ст. який пов’язаний з найбільш тривалою та руйнівною кризою яка отримала назву «велика депресія». Ця криза зумовила не лише падіння життєвого рівня населення, але й активізацію суспільних настроїв, що призвело до піднесення популізму на новий якісний рівень. Так у США, система заходів, запропонованих та проведених урядом президента Ф. Рузвельта, була спрямована на посилення державного регулювання економіки з деякими реформами в соціальній сфері, отримала назву «Новий курс». Це був, по суті, комплекс окремих, не завжди пов’язаних між собою заходів і пропозицій пропагандистського характеру, що потім лягали в основу президентської програми.

Стосовно американського аграрного популізму, то в цей час його представники виступали проти:

– неконтрольованого розростанню державного управлінського апарату;

– корупції, плутократії, бюрократії, влади грошей та правлячого класу, який створив монополію на владу;

– надмірного індивідуалізму у відносинах між громадянами;

– модернізації економічно-виробничої сфери;

– урбанізації; 

– зарубіжних інвестицій тощо.

На другу половину ХХ століття припадає четвертий етап історичного розвитку світового популістського руху і який пов’язаний з поширенням популістсько – демагогічних течій у країнах Західної Європи. В цей період європейські партії та рухи популістського типу набирають особливої популярності. При цьому, на відміну від аграрно фермерського популізму в США та популізму латиноамериканського, західноєвропейський популізм характеризувався крайньою правою ідейно – політичною спрямованістю.

Така спрямованість була властива Партії свободи в Австрії; французькому Національному фронту; німецькій партії «Республіканець»; нідерландській партії «Центр»; в Бельгії – фламандській партії «Фламандський блок» та валлонський Національний фронт; датській Партії прогресу; Партії прогресу в Норвегії та шведській «Нова демократія».

Крім того, популістську складову можна знайти у «Північній Лізі» в Італії та Швейцарській народній партії. 

Спільною ознакою ідеологічної доктринальної основи цих партій є застосування ними у політиці методів популістського впливу на свідомість і поведінку населення з метою підтримки ними ідей та гасел, спрямованих на боротьбу з емігрантами; захист національних цінностей і національної єдності; захист основних прав і свобод своїх громадян тощо. 

В той же час, представники європейських популістських партій активно виступали проти плюралістичної складової системи демократичних цінностей. У цьому контексті, слід звернути увагу той факт, що, наприклад, Австрійську партію свободи (Freiheitliche Partei Osterreichs), яку в середині 50-х років ХХ століття заснував та став на чолі колишній представник нацистської партії  А. Фейнгалер. Проіснувавши на політичній арені майже 40 років ця партія лише у 1995 р. змінила свою назву на («Вільні мислителі» (Die Freiheitlichen). Подібні популістські установки характерні також для Французького Національного фронту, який у своїх передвиборчих програмних документах визначив пріоритетні завдання і мету досягнення соціальної гармонії у вигляді підтримки і збереження традиційних моральних цінностей, національних надбань народу. Забезпечення національного шляху розвитку (способу життя); зміцнення основ правопорядку, вирішення питань соціальних меншин, надання їм прав і свобод на рівні з усіма громадянами держави. 

На території СРСР процес «перебудови», який розпочався в середині 80-х рр. ХХ ст. і супроводжувався демократизацією радянського суспільства та всієї системи державного устрою характеризувався яскравими прикладами популістських проявів різних відтінків. У цьому контексті можна відзначити діяльність М. Горбачова – тодішнього Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу. Його постійні поїздки по країні, відвідування різних підприємств (заводів, фабрик), державних установ та організацій – своєрідне «ходіння до народу», безпосередні апеляції до широких верств є класичним зразком вмілого застосування популістських прийомів у політичній діяльності.

Завдяки вірі в гасла, що проголошувалися перед простим народом під час його «походу в маси» перші роки перебування при владі М. Горбачову вдалося завоювати симпатії простих людей. Однак, як показав подальший розвиток політичних подій, все це не підкріплювалося практичними позитивними результатами і призвело до втрати його авторитету, а згодом і реальної політичної влади.

П’ятий етап розвитку популізму та політичної демагогії припадає на 90-і рр. ХХ ст. і пов’язаний з поширенням рухів та партій популістського типу країн Центральної та Східної Європи. Зазначені політичні сили у своїх програмних документах і гаслах досить широко стали використовувати ідеї неолібералізму популістського спрямування. В цьому відношенні слід виділити партію «Самооборона Республіки Польща», яка була заснована у 1992 р. одним із лідерів Профспілки працівників сільського господарства Анджеєм Леппером. В її засадничих, власне передвиборчих програмах, зверненнях до різних політичних груп і організацій містилися вимоги державної допомоги приватним сільськогосподарським виробникам, що передбачало ліквідацію заборгованостей, розробку державної програми з надання низько відсоткових кредитів на довготривалий період, запровадження державної монополії в окремих високоліквідних галузях економіки, надання державної грошової допомоги у випадку безробіття, збільшення розміру мінімальної соціальної допомоги, зниження пенсійного віку тощо. У цих програмах, а особливо в політичних гаслах був завжди присутній заклик до подолання корупції та хабарництва шляхом удосконалення механізмів суспільного контролю.

Варто також звернути увагу на те, що в країнах Центрально – Східної  Європи, котрі перебували на перехідному етапі свого розвитку в напрямі демократії, популізм набував також і форми політичної мобілізації. Це найчастіше виявляється під час виборів у прагненні сподобатись усім: використанні яскравих епітетів, оцінок щодо правлячої еліти, без жодних застережень стосовно якості аргументів, безкомпромісності у критиці конкурентів, відсутності політичної відповідальності тощо. На жаль, ці характеристики набули надзвичайного поширення, і не передбачається, що в найближчому майбутньому вони зникнуть з політичного життя. Інколи важко знайти відмінність між популізмом і демагогією стосовно певного політика чи політики.

В країнах пострадянського простору, перехідний період, що характеризується зміною соціалістичної моделі розвитку суспільно-економічних відносин та введення ринкової системи у суспільному виробництві вимагав відповідних популістських методів політичної поведінки, зокрема щодо вирішення питань в економічній сфері. В цьому відношенні яскравими прикладами популістського лідерства є колишній президент РФ Б. Єльцин, російський, політик В. Жириновський та президент Білорусі –  О. Лукашенко.

Слід зазначити, що популізму Б. Єльцина, який був дещо радикальнішим за популізм М. Горбачова ґрунтувався на обіцянках забезпечення основ демократії та необмеженого суверенітету всіх суб’єктів Російської Федерації, ліквідації соціалістичного ладу в цілому. З допомогою подібної популістської риторики Б. Єльцин протягом кількох тижнів підвищив свій рейтинг з нуля до рівня, що дозволив йому отримати переконливу перемогу на виборах. Натомість популізм В. Жириновського, маючи певну радикальну спрямованість, забезпечив підтримку мас завдяки гостроті і злободенності порушених проблем суспільства як, наприклад, обіцянка «підняти Росію з колін», що зумовлено було тяжким економічним становищем держави, загальним розчаруванням людей у політичних лідерах і державних діячах, невдачами проведення економічного курсу, політичною нестабільністю. І ці радикально-популістські ідеї, наповнені ще й елементами переконливого ораторського мистецтва знайшли підтримку серед значної частини російського населення.

В свою чергу О. Лукашенко, ще перебуваючи на посаді депутата парламенту Білорусі в 1990–1994 pp., у своїх виступах як з трибуни парламенту, так і перед білоруським народом, гостро критикував наявність корупції у всіх гілках державної влади. Припинення «злодійської» приватизації стало основним його завданням і метою. У внутрішній політиці його правління характеризувалось постійним порушенням норм конституції та законів, боротьбою проти парламенту та парламентаризму, проти опозиції, вільної преси. Міжнародні спостерігачі регулярно фіксували значні порушення та недемократичний характер президентських і парламентських виборчих кампаній. 

Апелюючи до народу зі своїми програмами і популістськими гаслами, О. Лукашенко здобув собі авторитет і повагу значної частини населення, що повірила «батькові» і готова й надалі служити йому вірою та правдою.

Таким чином, можемо зазначити, щоякщо порівняти численні історичні практики виникнення та розвитку популізму, а також негативний досвід тоталітарних і авторитарних режимів XX століття, які значною мірою стали результатом популізму, на сьогодні ми не можемо говорити про нього як про доктрину, певний тип політики та ідеології. Функціонування та поширеність популізму у сучасних політичних системах характеризується його обумовленістю культурними, історичними, політичними особливостями країн. Однак при цьому, незважаючи на відмінності конкретних виявів популізму, можна виокремити низку спільних змістовних характеристик, які мають універсальний характер і властиві більшості з них: народ; моральна сфера; демократія versus авторитаризм; антиінтелектуалізм; лідерство.

Поряд з цим, досліджуючи популізм та політичну демагогію в історичній ретроспективі, можна також зробити висновок, що об’єктивні умови виникнення цих суспільно – політичних явищ були пов’язані із соціальною тенденцією, у відповідності до якої  маси є лише об’єктом політики. Суб’єктивні передумови для виникнення та поширення популізму викликані недосконалістю відносин «панування – підпорядкування», домінуванням масового суспільства, невирішеністю проблеми бідності тощо. 

Стосовно України, то поширення популізму в ній, як на нашу думку, в першу чергу пов’язане з формуванням в ній своєрідного «інституційного склерозу», що постав внаслідок тривалого домінування в системі реального представництва інтересів розподільчих груп олігархічного типу і який не подолано і по сьогоднішній день, навіть незважаючи на війні. Окрім того, в країні і надалі зберігаються неформально-тіньові інститути, які були сформовані ще у 90-і рр.. ХХ століття і набули свого найбільшого поширення в часи режиму В. Януковича. Окрім того, слід зазначити, що відмінністю вітчизняного досвіду від європейських та американських варіантів, стало те, що групи, які забезпечували накопичення зазначених склеротичних симптомів, не просто впливали на політиків та владу, а самі безпосередньо інтегрувалися в неї, забезпечуючи т. зв. «зрощування держави і бізнесу». Внаслідок такого злиття і держава, і великий бізнес позбувалися своєї функціональної автономності. Головним же його наслідком стала масштабна корупція, яка і до Революції Гідності, і, тим більше, після неї оцінюється як головна проблема модернізації і формування конкурентоздатності України. Іншим наслідком, міцно пов’язаним з перерозподільчим процесом загалом та неформальною інституалізацією домінування інтересів вузького конгломерату політико-економічних груп у перерозподілі ресурсів, стало розкручування маховика популізму. Передусім у його соціальній версії ‒ підтримуючи і культивуючи патерналістські настрої в суспільстві. 

Отож, головним висновком про можливість утвердження в Україні популізму як домінуючої конкурентоздатної політичної альтернативи стала наявність тривалої інституційної кризи, коли значна частина суспільних вимог залишається незадоволеною, коли «інституційна система втрачає здатність поглинати соціальні вимоги». Така ситуація відкривала все більші та більші можливості для представників політичного класу у боротьбі за електоральну прихильність та владу вводити в публічний простір інтерпретації цих вимог та інтересів. При цьому можливостей їх реалізації не було не лише на рівні відсутності стимулів для політиків бути відповідальними за свої обіцянки, але й через стрімко скорочувану спроможність існуючих інститутів виконувати такі завдання. В такий спосіб розкручувався маховик українського популізму, різношерстого на рівні ідей і символів та повсюдного на рівні технологій. Поширення, що переросло в домінування і, зрештою, вийшло на гегемонічні позиції, стало однією (хоча, можливо, і не найбільш поки що впізнаваною) із причин через розгортання революційної ситуації в Україні в період 2004-2005 рр. (Помаранчева революція) та в період 2013-2014 рр. (Революція Гідності). Як на нашу думку, без нейтралізації інституційного «паралічу» та його наслідків, без формування нової, функціональної та ефективної інституційної системи сподіватися на суттєву втрату популізмом його нинішніх позицій не доводиться.

Саму ж соціальну базу популізму становлять зазначай перехідні, проміжні та межові групи суспільства до яких зазвичай відносяться середні верстви населення, маргінальні групи, декласовані маси, люмпени, котрі з причини свого суперечливого становища уявляють свої інтереси понадкласовими і виявляють через це найбільшу податливість для демагогічно – популістських гасел. Аморальність популізму полягає ще й в тім, що він маніпулює довірою людей та деформує її.

Олег ЦАПКО, 

для «Української лінії»