Дружба навіки чи шлюб за інтересами?
Російсько – китайські відносини є однією з найбільших проблем сучасної світової політики. Особливо ця проблема набрала гостроти після російського масштабного вторгнення в Україну. Справа в тім, що після його початку, проти України і демократичних країн, що її підтримують, Росія почала формувати т. зв. «вісь зла». Її основу складають країни з авторитарною та тоталітарною формою державного правління. До кола цих країн, поряд з Іраном і Північною Кореєю, ввійшов і нинішній Китай. Росія і її союзники пропонують світовій спільноті власне бачення майбутнього світового порядку і розуміння справедливого світоустрою, які загалом носять антизахідне спрямування.
Щодо російсько-китайських відносин, то на сьогоднішній день ми помічаємо їх зближення, яке на офіційному рівні також підкріплюються особливими «дружніми» стосунками, що склалися між російським диктатором В. Путіним і китайським керманичем Сі Дзіньпіном.Окрім того, російська сторона наголошує на стратегічному партнерстві з Китаєм, яке повинно закласти «міцні основи майбутньої російсько-китайської дружби».
В свою чергу, керівництво КНР у відносинах з Росією, з одного боку заявляє про дружбу та особливі партнерські відносини. З другого боку намагається витримувати певну дистанцію у стосунках, не заявляючи про пряму підтримку Росії, намагається витримувати своєрідний нейтралітет. Така двоякість нинішньої зовнішньої політики КНР найбільш чітко прослідковується у ставленні китайського керівництва до російського вторгнення на територію України. Це ставлення є досить невизначеним і важкопрогнозованим. При цьому, зазначена невизначеність стала помітною ще на початку російської агресії на територію України в лютому – березні 2014 р. Саме починаючи з цього періоду, китайське керівництво намагається уникати будь – яких різких зовнішньополітичних заяв, в яких містилася чітка політична та міжнародно-правова оцінка російської агресії щодо України та злочинів, які здійснюються російські окупанти на тимчасово окупованих ними українських землях. Окрім того, Китай відмовляється визнавати напад Росії на Україну, як агресію, називаючи це «українським питанням» чи «українським конфліктом». Саме ж міністерство закордонних справ КНР закликає обидві сторони «виявити стриманість» та закликає сідати за стіл переговорів і домовлятися. Звісно ж на російських умовах.
Все вищезазначене, ще більше підігріває інтерес до стану та подальших перспектив нинішніх китайсько-російських відносин.
Як все розпочиналося?
Для початку слід зазначити, що протягом усієї історії російсько-китайських відносин, китайські правителі ніколи не виявляв особливої вірності підписаним з Росією угодам. Більш того, починаючи з моменту підписання Айгунського мирного договору в 1858 р., Китайвважав ці відносини нерівноправними, оскільки саме під тиском Росії тогочасне керівництводержави змушене було відмовитися від частини етнічних китайських територій по лівій стороні річки Амур та будь-яких претензій на східні території Казахстану і Киргизстану, що тепер ставали зоною російських зовнішньополітичних інтересів.
В середині ХХ століття, задекларована Й. Сталіним і тодішнім лідером КПК Мао Цзедуном «вічна дружба» закінчилася незабаром після смерті радянського диктатора прикордонною конфронтацією між двома колись «братніми соціалістичними країнами». Лише в другій половині 1980-х рр. розпочалося потепління у відносинах між обома країнами. Конкретні кроки в цьому напрямку були зроблені тодішнім Генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим, який у зовнішньополітичних відносинах започаткував політику «нового мислення». Слід зазначити, що тогочасне радянське керівництво, з метою нормалізації відносин з КНР, пішло на певні поступки. Зокрема, дало згоду на ліквідацію всіх ракет малої та середньої дальності в Азії; скоротило чисельність радянських військових угруповань на кордоні з КНР; виявило готовність відмовитися від пункту матеріально-технічного забезпечення військово-морського флоту у в’єтнамській бухті Камрань; офіційно визнало повагу до незалежної і самостійної політики КНР, у сфері реалізації її економічних інтересів через міцні економічні зв’язки з країнами Заходу.
Після розпаду СРСР в 1991 р. російсько-китайське співробітництво і надалі продовжувалося, але у формі своєрідного доповненням до відносин із західними країнами, від яких Росія і Китай тоді сильно залежали економічно й технологічно. При цьому, китайська сторона, для вибудовування співпраці з Росією, керувалася концепцією «нового типу відносин великих держав», сутність якого полягала у наданні переваги в зовнішній політиці КНР чинникам торгівельно-економічним і культурним, у порівнянні чинниками воєнно-політичними. З цього приводу слід зазначити, що, закінчення холодної війни і подальші глибинні зміни в міжнародній системі, дозволили Китаю використовувати «новий тип відносин» на свою користь, з урахуванням тогочасного національного відродження Китаю як стратегічної мети.
Візит президента тогочасного президента Російської Федерації Б. Єльцина в 1992 році став основою для встановлення «нового типу відносин» між Росією і Китаєм, про що вперше було заявлено головою КНР Цзян Цземінем у Москві, під час його візиту з 7-го по 9 травня 1995року з нагоди 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Тоді ж Росія і Китай заявили про необхідність спільно докладати зусиль задля розвитку довгострокових і стабільних відносин добросусідства, дружби та взаємовигідного співробітництва. 23 квітня 1997 року «новий тип відносин» було зафіксовано в «Російсько-китайській спільній декларації про багатополярний світ і формування нового міжнародного порядку». У документі наголошувалося на необхідності встановлення нового світового порядку, зокрема йшлося про те, що жодна країна не повинна прагнути до гегемонії, виступати з позиції сили й монополізувати міжнародні відносини.
Підписання цього документа не в останню чергу було пов’язано з охолодженням американо-китайських відносин через події на площі Тяньаньмень у 1989 році, кризу в Тайванській протоці в 1995–1996 роках, розширення НАТО тощо.
Початок «дружби»
Початком встановлення дружніх відносин між КНР і РФ вважається 16 липня 2001 року коли в Москві було підписано «Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Російською Федерацією та Китайською Народною Республікою». Цей документ став основоположним міжнародно-правовим актом сучасних російсько-китайських відносин, який, за запевненням обох сторін, у повній мірі виражав глибокі історичні традиції добросусідства та дружби між російським і китайським народами, підводить підсумки розвитку російсько-китайських відносин на початок нинішнього століття та окреслювавшляхи їхнього подальшого всебічного розвитку. Крім того, Росія та Китай підтвердили, що не застосовуватимуть першими одне проти одного ядерну зброю і не будуть взаємно націлювати стратегічні ядерні ракети.
Хоча в самому тексті договору підкреслюється, що він не спрямований проти третіх країн, на думку більшості міжнародних експертів, підписання цього договору не в останню чергу було пов’язане з побоюваннями Росії і Китаю щодо посилення впливу США у світі. За зовнішньополітичному рівні Росія і Китай намагаються дотримуватися принципу «м’якої сили». Першим проявом розробок Росією й Китаєм цього принципу, стало заснування в 2001 р. Шанхайська організація співробітництва. У тому ж році була підписана «угода століття»щодо експорту нафти через нафтопровід «Східний Сибір – Тихий океан». Тут лише зазначимо, що у цій угоді Росія вже проявила себе як більш слабкий партнер, бо Кремль гостро потребував китайського капіталу для націоналізації раніше приватизованих нафтових компаній і доставки нафти більш дорогим та небезпечним залізничним маршрутом.
На початок ХХІ століття торгово-економічні відносини і політичні контакти між Москвою та Пекіном значно зросли. Зокрема, в період з 2000-го по 2013 рік обсяг двосторонньої торгівлі зріс більш ніж у одинадцять разів, а саме з 8 до 89,2 мільйона доларів.
Російсько-китайські відносини після 2014 року
Російська агресія щодо України в 2014 р. призвела до значного погіршання відносин Росії зі Сполученими Штатами і країнами Західної Європи. Все це заставляло Кремль змінити основний вектор своєї зовнішньої політики «на Схід». В цей період відбувається значна активізація російсько-китайських зовнішньоекономічних відносин, яка повинна була слугувати своєрідною компенсацією економічних втрат Росії від накладених на неї західних санкцій. З цією метою, між Росією і Китаєм протягом 2014-2015 рр. було підписано низку важливих угод. Однак, в подальшому стало зрозумілим, що всі очікування російської влади від економічної співпраці з Китаєм, не виправдалися. Так, за підсумками 2015 року торговельний оборот між Китаєм і Росією знизився на 28,6 % і склав 68,06 мільярда доларів. У січні 2016 року, за даними Головного митного управління КНР, товарообіг між Китаєм і Росією в доларовому еквіваленті скоротився ще на 8,9 % у порівнянні з аналогічним показником минулого року. Навіть у самій Росії не всі експерти тоді поділялиентузіазм влади і вважають, що за умов подальшої активізації економічних взаємин з КНР, Росія може опинитися в повній залежності від останньої.
У період 2018-2022 рр. взаємодія між РФ і Китаєм проходила по лінії ситуації на Корейському півострові, Близькому Сході і в Північній Африці, в Україні та навколо іранської ядерної програми. В рамках багатосторонньої дипломатії російсько-китайська співпраця підтримувалася в ООН, «Групі двадцяти», АТЕС, БРІКС, ШОС, РВК.
Однак, в цей період, стали також помітні істотні розбіжності між Росією та Китаєм у їхніх зовнішньополітичних пріоритетах. Це в першу чергу стосується їхніх конкуруючих інтеграційних проектів у Євразії. Так, проголошений Сі Цзіньпіном у 2013 р. проєкт «Один пояс, один шлях» передбачає формування нової економічної зони, що включає в себе Китай, Центральну Азію і Європу.
Оскільки цей проект охоплює Казахстан, Таджикистан та Узбекистан, то це створює значну конкуренцію створеному Росією Митному союзу. А це відповідно, не могло не турбувати Москву. Крім того, зовнішньополітичний досвід переконливо доводить, що створення сильних міждержавних об’єднань, можливе тільки на рівноправній основі, коли між союзниками немає значних відмінностей в економічному розвитку і міжнародному впливі. Але Росія та Китай – це країни різних вагових категорій, оскільки на сьогодні ВВП Китаю в більше як п’ять разів вищий, ніж ВВП Росії.
В добавок до вищезазначеного, з метою більш кращого розуміння китайської зовнішньої політики в цей період, автор статті вважає за необхідне звернути увагу на рішення XIX з’їзд Комуністичної партії КНР, який проходив у жовтні 2017 року. На цьому з’їзді головадержави Сі Цзіньпін, зазначав, що «велике відродження китайської нації» буде головним пріоритетом політики країни аж до 2049 року, який стане роком святкування столітнього ювілею створення КНР. До цього часу, як зазначав керманич, країна повинна стати «сучасною могутньою соціалістичною державою». Сі Цзіньпін також заявив, що соціалізм з китайською специфікою вступив у нову епоху, що означало, що китайська нація встала на ноги та стала жити кращим життям, що дозволило їй перетворитися на сильну і могутню.
На думку більшості експертів, вищезазначені заяви Сі Цзіньпіна на з’їзді, є свідченнямпретензії Китаю на світове лідерство. Як підтвердження цього висновку, особливо знаковим є виступ на з’їзді тогочасного міністр закордонних справ Китаю Ван І., який зазначав, що в епоху глобалізації, країни мають якнайменше демонструвати силу і більше співпрацювати в умовах спільних загроз. За словами доповідача, «Китай буде розширювати глобальну мережу партнерств. Як партнер, на якого можуть розраховувати всі сторони, він буде й надалі на рівних звертатися до усіх країн, незалежно від їхніх розміру, сили і добробуту, буде виступати за діалог і політичне врегулювання як за єдиний підхід до вирішення суперечок і протиріч».
При цьому, Китай виступає рішучим противником створення однополярного світу на чолі з США. З китайської точки зору, США вже стали на безповоротний шлях послаблення гегемонії. Ця країна характеризується лідерами держави, як «одинока наддержава», але не «єдиний повелитель». Правда, на думку китайських керманичів, хоча міжнародний порядок зараз рухається від однополярності до багатополярності, Китай ще не зможе перехопити ініціативу та переформатувати сучасний світоустрій у біполярність.
Відносини після 2022 р.
Виходячи із вищезазначених зовнішньополітичних засад керівництвом КНР також розцінювалося і російське повномасштабне вторгнення на територію України в лютому 2022 року. Зокрема, у своїх заявах, Пекін зазначає, що в цьому конфлікті є винуватими обидві сторони і тому закликає їх сісти за стіл переговорів та шукати компроміс. Тим самим китайські керманичі оправдували російську агресію щодо України, підтримуючи її як і економічному так і в політичному плані її. Так, на початку лютого 2022 року, за двадцять днів до вторгнення Росії в Україну, російський диктатор В. Путін зустрічався з китайським лідером Сі Цзіньпіном. Після тієї зустрічі з’явилася спільна заява про дружбу між обома країнами, яка «не має меж», а «у співпраці немає заборонених зон».
В перший же день повномасштабного російського вторгнення Китай відмовився його таким називати, паралельно зазначивши, що «українське питання має дуже складне історичне підґрунтя». Саме ж міністерство закордонних справ КНР постійно закликає обидві сторони «виявити стриманість». 28 лютого 2022 р. міністр закордонних справ Китаю Ван Веньбінь заявили, що потрібно поважати та підтримувати суверенітет та територіальну цілісність усіх країн. У своїй заяві він також зазначав, що «цього принципу Китай послідовно дотримується». Однак, вже під час голосування у Генасамблеї ООН за резолюцію на підтримку України 2 березня 2022 р. Китай утримався, хоча в документі йшлося саме про підтримку територіальної цілісності України, а Росію закликали вивести свої війська.
У середині березня місяця цього ж року, у західних ЗМІ з’явилася інформація, що Росія просить Китай про військову допомогу. Однак, у посольстві Китаю в Україні заявили, що ніколи про такі прохання не чули. За словами посла Фань Сяньжуна, Китай є стратегічним партнером України та підтримуватиме її в економічному плані. В цьому ж місяці війну в Україні прокоментував Сі Цзіньпін, який зазначав що «це зовсім не те, що хочеться бачити Китаю». Однак, будь – якого засудження дій Росії не було, навпаки, МЗС КНР постійно наголошувало про «непорушність дружби» КНР і РФ. У квітні Сі Цзіньпін висловив свій сум з приводу подій в Україні, але в контексті того, що у разі подальшої ескалації російсько-української війни, на відновлення світової економіки підуть роки чи десятиліття. Китайська сторона також заявляла, що українсько-російська війна може призвести до виникнення третьої світової війни. в якій КНР «не є зацікавлений».
В липні 2022 р. китайське керівництво у своїх зовнішньополітичних заявах стало ще більш радикальним, в цей період Китай звинуватив США у «розпалюванні кризи» в Україні. Однак, на осінь цього року, риторика Китаю дещо змінилася. КНР знову виступив за мирне врегулювання, зазначивши, що «жодна країна не стоїть вище за інших, жодна країна не повинна зловживати своєю силою, щоб залякувати інші суверенні країни».
Незважаючи на це, у жовтні 2022 р. Китай знову утримався під час голосування у Генасамблеї ООН – цього разу під час голосування за резолюцію проти спроби анексії Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Крім того, Китай голосував проти резолюції щодо створення механізму компенсації Україні збитків, завданих внаслідок російського вторгнення.
В 2023 р. політика КНР у своїх зовнішньополітичних діях і надалі в тій чи іншій мірі підтримував Росію. Зокрема, в лютому 2023 р., напередодні роковин російського вторгнення,Китай не підтримає запропоновану Україною резолюцію, яка закликає РФ зупинити бойові дії та вивести свої війська з України, а також закріплює основні положення української «формули миру». В свою чергу, 24 лютого 2023 р. КНР оприлюднив анонсований раніше «мирний план» щодо війни в Україні. В цьому документі міститься позиція КНР поважати суверенітет всіх країн, відмовитися від «менталітету холодної війни», припинити воєнні дії та сісти за стіл переговорів. Китайське керівництво також закликало припинити «односторонні санкції».
Всього до китайського мирного плану увійшли 12 пунктів, зокрема:
1. Повага до суверенітету всіх країн.
2. Відмова від «менталітету холодної війни».
3. Припинення воєнних дій.
4. Відновлення мирних переговорів.
5. Вирішення гуманітарної кризи.
6. Захист цивільного населення та військовополонених.
7. Забезпечення безпеки атомних електростанцій.
8. Зменшення стратегічних ризиків.
9. Сприяння експорту зерна.
10. Припинення «односторонніх санкцій».
11. Збереження стабільності промислових ланцюгів і ланцюгів поставок.
12. Сприяння «постконфліктному відновленню.
Однак, навіть і після оприлюднення цього плану, Китай не засудив Росію за повномасштабне вторгнення в Україну.
На доповнення вищезазначеного пунктів китайського «мирного плану», 25 вересня 2024 р. на засіданні ради безпеки ООН, міністр закордонних справ Китаю Ван І, проголосив три принципи врегулювання «української кризи». а саме: припинення військової допомоги»; «діалог і переговори» між обома «конфліктуючими сторонами»; знаття раніше накладених санкцій.
Якщо уважно проаналізувати вищезазначені принципи, то можна дійти висновку, що всі вони, в першу чергу вигідні Кремлю. Так, зокрема, припинення вогню легітимізує окупацію українських територій, переговори дадуть Путіну необхідний час для посилення армії, а про зняття санкцій Росія мріє ще з початку війни в Україні. Також Китай проігнорував, організований Україною в червні цього році Глобальний саміт миру у Швейцарії, заявивши, що на ньому повинна бути присутньою також і Росія.
Поряд з цим, за оцінками аналітиків аналітичного центру Stratfor, Китай на сьогодні відіграє важливу роль у зовнішній і внутрішній політиці Росії. Зокрема, на сьогодні, будучи найбільшим торговим партнером Росії, Китай допоміг їй послабити економічну залежність від Заходу. Окрім того, починаючи з 2022 р. суттєво активізувалася інвестиційна політика КНР в російській економіці. Крім того, Пекін допомагав Москві в її намаганнях зміцнити свої фінансові системи і кіберможливості. Значно також активізувалася спрівпраця КНР і Росії в енергетичній сфері. Так, на сьогодні китайська економіка споживала в добу 1,5. млн. барелів російської нафти, правда за ціною яка більш як в три рази нижча за ринкову. Також, за даними закордонних ЗМІ, попри те, що Китай офіційно не постачає зброю Росії, його компанії продають товари подвійного призначення, які можуть використовуватись у військових цілях. Раніше держсекретар США Ентоні Блінкен закликав Китай припинити постачання таких товарів Росії та натякнув на можливе посилення санкцій.
Окрім того, нещодавно повідомлялося, що Росія розробила і запустила виробництво ударних безпілотників дальнього радіуса дії в Китаї, призначених для використання у війні проти України.
Характеризуючи нинішні відносини між РФ КНР, зазначимо, що така лояльність до РФ з боку Пекіну пояснюється наступним, на відміну від складної діалектики відносин між США і КНР, російсько-китайські зв’язки виглядають більш стабільними, особливо у економічній та військово-технічній сферах. Також, слід мати на увазі, що політичні системи обох країн, основу яких становить одноосібне авторитарне правління, також є досить близькими. На сьогодні, керманичі КНР і Росії не сприймають пропаговані країнами Заходу ліберально-демократичні цінності.
Чи все так добре, і що далі?
Однак, як показав подальший перебіг подій, у відносинах між КРН і РФ все не так однозначно. Згодом, китайському керівництву стало зрозумілим, що довготривале продовження війни в Україні не відповідає їхнім інтересам. Керівництво КНР було розчароване як військовим потенціалом так і якісною складовою російських збройних сил.
Війна показала, що в Китаю та Росії принципово різне бачення побудови світового порядку. Якщо Росія прагне змінити існуючу міжнародну систему, то Китай навпаки, намагається максимально використати її в своїх інтересах. Окрім того, в КНР і РФ, незважаючи на їх зближення, і надалі зберігається ціла низка сфер, які і надалі залишаються об’єктом зовнішньополітичного протистояння. Однією з таких сфер є країни Центральної Азії.
Окрім того, зважаючи на військово-стратегічні невдачі РФ у російсько-українській війні, навесні на восени 2022 р., в КНР почали задумуватися про покращення відносин із західними країнами. Керівництво Піднебесної також, змушене реагувати на застереження з боку Заходу щодо згортання відносин з Пекіном у випадку надання підтримки російським окупантам. Все це заставило їх, стримано поставилось до запитів кремлівських лідерів щодо надання військово-технічної підтримки, натякнувши, що воно не підтримує загарбницької політики щодо України.
Також, на офіційному рівні КНР заявляла, що російсько-українська війна є з економічної точки зору невигідною країні, оскільки вона завдає значної шкоди реалізації проекту «Один пояс-один шлях». Китайське керівництво на офіційному рівні також визнає, що запроваджені західними країнами, санкцій проти Росії та її країни – поплічника Білорусі суттєво скоротило рух вантажів з Китаю до Європи, а керівництво ЄС також зупинило дію всеохоплюючої інвестиційної угоди з КНР. Окрім того, на сьогодні стає цілком очевидним те, що нинішнє китайсько-російське партнерство – це абсолютно несентиментальні відносини, в основі яких лежить, в першу чергу стратегічний розрахунок, а не сповідувані загальні ідеали чи цінності.
Для розуміння нинішньої китайської зовнішньої політики Щодо Росії, слід також розуміти і специфіку китайського світосприйняття. Так, за словами міністра закордонних справ України періоду 2014-2019 рр. П. Клімкіна, на сьогодні ми намагаємося зрозуміти китайську позицію крізь двояку призму, а саме вона більш проросійська — чи більш проукраїнська? Хоча на самому ділі ця політика в першу чергу є прокитайською. На практиці, це означає, що Китай хоче й сподівається одночасно працювати і з Україною, і з Росією. Звісно, по-різному, але не приймаючи нічиєї позиції і, понад те, не наближаючись ні до чиєї позиції й отримуючи зиск із обох.
Зі свого боку лише добавимо, що російське повномасштабне вторгнення показало, що у Китаю та Росії принципово різне бачення побудови світового порядку. Якщо Росія прагне змінити існуючу міжнародну систему, то Китай навпаки, намагається максимально використати її в своїх інтересах. Окрім того, в Китаю і РФ, незважаючи на їхнє зближення, і надалі зберігається ціла низка сфер, які і надалі залишаються об’єктом їхнього зовнішньополітичного протистояння, зокрема країни Центральної Азії
Окрім того, ініціюючи свої мирні ініціативи по врегулюванню «української кризи», Китай тим самим намагається посилити власний геополітичний вплив, формуючи своєрідний імідж «миротворця». Доказом цьому є остання ініціатива КНР, Пакистану і Бразилії, яка стосується створення разом з іншими країнами т.зв. колективного Півдня, платформи «Друзі світу».
Таким чином, в загальному підсумку слід зазначити, що у своїх стосунках і Росія і Китай дотримуються в першу чергу власних інтересів, а відповідно чинник розрахунку в цих відносинах дедалі більше переважатиме. Російський диктатор на сьогодні розуміє всю патовість своєї ситуації і саме підтримка Китаю, країною з найбільшою кількістю населення і другою по величині економікою в світі, дозволить його режиму в цій ситуації вижити. В свою чергу Китай, намагається в цій ситуації отримати для себе максимальну користь, як в сенсі економічному так і політичному.
На сьогодні основна зовнішньополітична доктрина КНР ґрунтується на визначення цієї держави як однієї з лідируючих геополітичних сил, яка намагається запровадити у світову політику власні цінності, підходи та правила. Виходячи з чого, китайське керівництво свою нинішню зовнішню політику вибудовує, виходячи виключно із власних економічних та геополітичних інтересів. При цьому в кожній ситуації її керівництво намагається віднайти для себе максимальну користь.
Цими ж інтересами і визначається ставлення КНР до нинішньої російсько-української війни. Так, на сьогоднішній день Китаю вигідна ослаблена у військовому і економічному планів Росія, однак йому на сьогодні критично невигідно довести російську державу до повного або часткового колапсу, що, на думку китайських лідерів може принести фундаментальні ризики у всіх сферах життя КНР.
Саме останнім і пояснюється нинішня двояка позиція КНР щодо України. З одного боку, наголошується, що Китай і надалі стоятиме на стороні миру та діалогу, підтримуватиме міжнародне співтовариство у досягненні ще більшого консенсусу, спільними зусиллями здійснюватиме пошук практичного та реалістичного рішення для врегулювання «української кризи», з другого боку надає максимальну підтримку Росії у її війні з Україною.
Тому, зважаючи на все вищезазначене, автор статті робить висновок, що подальший вектор відносин між КНР і РФ в сучасних умовах російсько-української війни, буде залежати напряму від успіхів України в цій війні та її якнайшвидшої перемого над російським агресором.
Олег ЦАПКО,
для «Української лінії»
