Депортації чеченців, інгушів та інші злочини:
Наприкінці лютого 2024 року в м. Києві відбулася Міжнародна Конференція, присвячена 80-річчю депортації чеченського та інгушського народів. Одним із учасників цього заходу став автор «Української лінії» – громадський і політичний діяч, аналітик, письменник – Юрай Месік. Його виступ до вашої уваги…
«Для більшості європейців депортації такого масштабу та жорстокості, як депортації чеченців, інгушів, кримських татар, черкесів та інших народів, перебувають просто за межами їхньої уяви. На жаль, для переважної більшості європейців і американців вони є абсолютно невідомою їм частиною історії. Сподіваюся, ця конференція хоч частково це змінить.
Для європейців слово “депортація” тісно пов’язане з транспортуванням європейських євреїв до нацистських концентраційних таборів і таборів смерті під час Другої світової війни. В історії моєї країни депортація словацьких євреїв до нацистських концентраційних таборів стала найпохмурішою і найганебнішою подією, найтяжчим гріхом. Більшість словаків це знають і розуміють. Депортації та геноцид євреїв також є найтяжчим гріхом і найбільшою ганьбою німецького народу. Переважна більшість нинішніх німців знають і визнають це. Заперечення геноциду єврейського народу вважається злочином у всій цивілізованій Європі.
Під час війни німці не хотіли знати про злочини, скоєні від їхнього імені. Навіть у 1945 році більша частина німецького народу, якому промили мізки роки нацистської пропаганди, вважала себе жертвою, а не винуватцем звірств, скоєних під час війни. Лише після розгрому нацистської Німеччини німецький народ був змушений дізнатися про злочини, скоєні від його імені. Це була ключова частина денацифікації німців. Більшість німців з радістю залишилися б через жалість до самих себе жертвою: вони аж ніяк не прагнули засумніватися у власному сумлінні.
Однак були серед них і ті, хто ставив запитання. 1946 року німецький філософ Карл Ясперс опублікував фундаментальне есе “Питання про винуватість ” – в оригіналі “Die Schuldfrage“. У цій книзі він спробував знайти відповідь на важке питання: чи всі німці відповідальні за злочини, скоєні нацистською Німеччиною? Чи їх були всього лише одиниці – а решта, ті, хто “не знав”, залишилися-таки чистими і невинними?
Це питання – питання про винність – у всій його повноті актуальне впродовж усієї російської історії, зокрема й сьогодні, коли багато росіян щиро підтримують агресивну війну – так само, як вони та їхні батьки підтримували анексію Криму, війну в Грузії, геноцидну війну в Чечні чи російське вторгнення в Афганістан, у Чехословаччину, в Угорщину та багато інших війн та агресій. Водночас багато росіян роблять вигляд, що війна в Україні – це чужа війна, війна когось іншого. У західних ЗМІ з вуст лідерів російської “опозиції”, які живуть у вигнанні, ми знову і знову чуємо слова про “путінську війну в Україні”. Начебто війна і геноцид можуть бути здійснені окремою особою, без згоди й активної підтримки мільйонів російських солдатів, працівників репресивного апарату, робітників, які працюють на заводах, що виробляють зброю, боєприпаси, паливо, без згоди десятків мільйонів росіян, які платять податки для підтримки так званої “путінської” війни!
Пекучі запитання Карла Ясперса про винуватість німців у злочинах Другої світової війни – це ті ж самі запитання, які росіяни мали б ставити собі протягом усієї своєї кривавої історії. C ними доведеться зіткнутися в найближчому майбутньому, після військової поразки Росії в Україні та подальшого краху і дезінтеграції Російської імперії, нині замаскованої під назвою “Російська Федерація”. Совісливі росіяни, а також представники поневолених народів, що живуть під російським ярмом, можуть багато чому навчитися на прикладі відповідей Ясперса.
Ясперс виділив чотири рівні німецької провини: кримінальний, політичний, моральний і метафізичний. Ми не маємо зараз часу описувати ці рівні провини, але важливо пам’ятати, що коли йдеться про злочинну державу, ми маємо справу не тільки з тими, хто вчинив злочини власними руками, а й із багатьма іншими провинами різного ступеня тяжкості. Винні й ті, хто підтримував уряди, що організували депортації, війни та геноциди, а в моральному сенсі винні навіть ті, хто не виступав активно проти злочинів, скоєних від їхнього імені.
Це те, що говорив Карл Ясперс. Але чи знають росіяни про злочини, скоєні від їхнього імені та за їхньої активної або навіть мовчазної підтримки? Чи знали вони коли-небудь про це? Чи усвідомлюють вони свою відповідальність і провину? На жаль, ми знаємо відповідь. Як писав Юрій Нагібін у своїй книзі “Темрява наприкінці тунелю”, “Найбільша провина російського народу в тому, що він завжди безвинний у власних очах“.
Російський народ, зокрема “демократична” опозиція, майстерно заперечує російські злочини, скоєні в перебігу історії, а коли це стає неможливим, уміє майстерно перекладати відповідальність на когось іншого, уникаючи в такий спосіб відчуття і знання власної національної провини. Не росіяни, а Сталін відповідальний за депортації і геноцид чеченців, інгушів, кримських татар, і багатьох інших! Не росіяни, а Путін відповідальний за кримінальні війни в Чечні, Грузії та Україні! Не росіяни, а Брежнєв вчинив геноцид афганського народу, а до цього вторгнення до Чехословаччини. І так далі…
Нагібін відповідає своїм співвітчизникам. Усе це заперечення, це, за його словами, “зручна, хитра, підла брехня. Усе в Росії робилося російськими руками, з російською угодою, самі й хліб сіяли, самі й мотузки намилювали. Ні Ленін, ні Сталін не були б нашим роком, якби ми цього не хотіли“.
Сьогодні масові вбивці, такі як Ленін, Сталін і Путін, вважаються росіянами “найважливішими людьми всіх часів і народів”. Згідно з репрезентативним опитуванням, проведеним Левада-центром, Сталін є “найважливішою людиною всіх часів і народів” для 38% росіян, Ленін для 32%, Путін для 34%. Ці цифри – не аномалія, вони тримаються на цьому рівні протягом усіх 30 років “демократичної” Росії. Уявіть собі маси німців, які б у 21 столітті думали те ж саме про Гітлера, Гіммлера і Геббельса, уявіть собі меморіали і статуї, споруджені цим злочинцям, що стоять по всій Німеччині.
Пройде ще довгий шлях, перш ніж більшість росіян усвідомлять свою національну й особисту відповідальність за злочини, вчинені від їхнього імені руками їхніх співвітчизників. Допоки вони не зроблять цього і не попросять вибачення, їх вважатимемо варварською нацією вигнанців, яка вчинила геноцид.
Нацією в очікуванні своєї денацифікації.»
Резолюція Міжнародної Конференції, присвяченої 80-річчю депортації чеченського та інгушського народів
Прийнята одноголосно у Києві 28 лютого 2024 року та відображає рішучість учасників Конференції добиватися миру, справедливості та поваги до прав людини для всіх народів.
У цей рік значних і пам’ятних дат ми, учасники Міжнародної Конференції, об’єднуємося, щоб відзначити і поглибити розуміння подій, що залишили незабутній слід в історії наших народів: 80 років від дня трагічної депортації чеченського та інгушського народів, 30 років від початку російсько-чеченської війни та 10 років з моменту початку російсько-української війни. Кожна з цих подій ознаменована боротьбою за права та свободи, їх наслідки продовжують луною відгукуватися у сучасних викликах, з якими стикаються наші країни.
Віддаючи шану незліченним жертвам цих трагедій і визнаючи тривалу і болісну боротьбу народів за свою ідентичність і право на самовизначення, ми наголошуємо на необхідності продовження нашої спільної роботи з подолання наслідків минулих репресій та прагнення до мирного та справедливого майбутнього для всіх постраждалих сторін. У зв’язку з цим учасники Конференції закликають:
1. Настійно закликаємо Парламенти та уряди країн Європейського Союзу, Канади, Сполучених Штатів та Японії, наслідувати приклад України та офіційно визнати депортацію чеченського та інгушського народів, здійснену у 1944 році, як акт геноциду. Це визнання має стати основою відновлення історичної справедливості та гарантування, щоб такі трагедії більше ніколи не повторилися в історії людства. Ми наголошуємо на необхідності міжнародного визнання та засудження всіх форм геноциду як крайнього заходу боротьби з безкарністю та попередження майбутніх порушень прав людини.
2. Для подальшої реалізації Постанови Верховної Ради України від 18 жовтня 2022 року, учасники Конференції закликають визнати Державний Комітет Деокупації Чеченської Республіки Ічкерія орган, який очолює боротьбу чеченського народу з деокупації Чеченської Республіки Ічкерія.
3. На фоні наданої підтримки під час першої чеченської війни ми висловлюємо незмірну подяку українському народу і закликаємо світові спільноти посилити свою підтримку народам, які борються за свою свободу. Ця дія є визнанням не лише спільної боротьби за незалежність, а й взаємної підтримки в особі глобальних викликів.
4. Наголошуючи на невпинній цінності людської солідарності, ми глибоко дякуємо казахському та киргизькому народам за їх неоціненну допомогу чеченцям та інгушам під час їхньої депортації. Ми закликаємо світову спільноту не лише згадати цей акт гуманності, а й надихнутися ним для активізації гуманітарних зусиль та розширення підтримки народів, що постраждали від конфліктів. Також ми закликаємо до посилення міжнародного діалогу та співпраці з метою запобігання майбутнім актам насильницького переміщення населення.
5. Ми наполягаємо на невідкладності та критичній важливості проведення всебічного, незалежного та об’єктивного розслідування всіх військових злочинів, скоєних російською владою та їх колабораціоністами в Чеченській Республіці Ічкерія з 1994 року. Учасники Конференції закликають міжнародні правозахисні організації, трибунали та судові інстанції взяти активну участь у документуванні порушень та забезпеченні правосуддя для жертв, не допускаючи ухилення від відповідальності та забуття скоєних злочинів. Ця дія має стати запорукою необхідності припинення циклу насильства та гарантією миру та безпеки в регіоні.
6. З урахуванням рішення Верховної Ради України, ми закликаємо парламенти країн-партнерів Європейського Союзу, Канади, Сполучених Штатів Америки, Японії та інших демократичних держав наслідувати цей приклад і офіційно визнати територію Чеченської Республіки Ічкерія, окупованої російськими військами. Таке визнання підкреслить неприйнятність окупації, що триває, і необхідність дотримання та зміцнення міжнародних норм і стандартів суверенітету національних кордонів і прав на самовизначення.
7. Нагадуємо світовому співтовариству про тисячі борців за свободу і незалежність, незаконно затриманих і ув’язнених у російських в’язницях за сфабрикованими звинуваченнями. Ми закликаємо до негайного припинення репресій, тортур та інших форм жорстокого поводження з політичними в’язнями та вимагаємо їх безумовного звільнення та реабілітації відповідно до міжнародних стандартів прав людини та основоположних принципів правосуддя. Ми звертаємося до міжнародних організацій та правозахисних інститутів із закликом активізувати зусилля щодо моніторингу ситуації, надання необхідного захисту та підтримки постраждалим, а також вжиття ефективних заходів для недопущення подібних порушень у майбутньому.
