Людина може знайти сенс у житті,
тільки присвятивши себе суспільству.
А. Ейнштейн
У славній когорті відомих державотворців доби Української революції 1917 – 1921 рр. чільне місце належить Сергію Павловичу Шелухіну. Він є уродженцем Шевченкового краю (мого рідного с. Деньги на Золотоніщині) й зажив загальнонаціональної слави не лише як видатний державний діяч і дипломат, але й як знаний учений-правник, письменник, історик, публіцист.
Родове коріння й становлення
Попри своє російське прізвище, С. П. Шелухін насправді має українське родове коріння й козацьке походження. Одна з гілок його роду бере свій початок від полковника Панькевича – соратника Богдана Хмельницького. Прапрадід майбутнього достойника Кіндрат Іванович Шолуха належав до сотенної військової старшини. Вдалося виявити історичне джерело, яке засвідчує факт отримання дворянського звання його прадідами Василем і Кирилом, позаяк «Иван Шолуха (батько Кіндрата) войсковым товаришем действительно был, …а отец Кондрат в числе сотенных старшин служил». Отже, це було так зване «вислужене» дворянство, отримане за військові заслуги предків.
Вартим уваги є й той факт, що прізвище родини пройшло не одну трансформацію, перед тим, як набути свого остаточного варіанту – Шелухіни. Так, дружина одного з родоначальників Кіндрата Івановича, Катерина, після смерті чоловіка записана як вдова Шулушиха (Шолушиха), а згодом – «умершаго дворянина Кондрата Шолухи жена Екатерина, удова». Сини вдови Василь та Кирило узагалі не мають прізвища й зареєстровані в документах по батькові як Кондратови (Кондратенки). Лише в записі за 1801 р. вказано «Василин Кондратиев сын Шолуха».
До речі, С. Шелухін власноруч уклав свій родовід, який у своїй назві якраз і відображає вказані прізвищні перипетії: «Родословная дворян Шолух, они же Шелухины, …Шолуха, Шулуха, Шелуха, Шолушенко, Шулушенко, и Шелушенко, сын Шелухин…».
Дід майбутнього державотворця Яків Васильович мав скромний цивільний чин колезького реєстратора і саме в його особистих документах за 1846 р. з’являється перелицьоване на російський лад (на той час це було доволі поширене явище в дворянському середовищі) прізвище «Шелухін». Проживав він зі своєю дружиною Тетяною Прокопівпою (уродженою Папкевич) в с. Панське і саме тут в 1823 р. народився Павло, батько Сергія Шелухіна.
Павло Якович понад 20 років перебував у військових лавах, воював на Кавказі, дослужився до чину капітана й за свою мужність відзначений орденом Станіслава 3-го ст. та кількома медалями. Додому повернувся інвалідом, і вже у зрілому віці (40 років) побрався з деньгівчанкою Явдохою Демченко. До речі, її рідні брати стали відомими людьми: Василь – доктор права, заслужений професор Університету Св. Володимира, а Яків – відомий публіцист і фольклорист. Доктором права, професором став і її племінник – Григорій Демченко.
6 жовтня 1864 р. у деньгівському маєтку Шелухіних з’явився первісток Сергій, якого охрестили в місцевій Свято-Михайлівській церкві. Зростав хлопчик у багатодітній родині, де виховувалося шестеро дітей.
Першим вчителем майбутнього державотворця став Іван Бойко – племінник Тараса Шевченка. Здобувши початкову освіту, Сергій вступив до Лубенської класичної гімназії, яку очолював на той час відомий український громадський діяч та письменник, викладач грецької мови Матвій Симонов (Номис). Під час навчання в гімназії Сергій виявив неабиякі здібності: у восьмому класі уклав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості (1883 р.).
Відразу після здобуття середньої освіти вступив до університету св. Володимира в Києві, де прослухав курси на фізико-математичному факультеті у професорів Ващенко-Захарченка, Авенаріуса, Роммера та Шіллера. У 1885 р. перевівся на юридичний факультет університету, аби здобути професію правника, Університетські студії талановитий студент поєднував із науковою роботою, яка діставала високі оцінки наставників.
Життєве розкрилля
У 1888 р. С. Шелухін завершив університетське навчання, й життєві обставини змусили його шукати заробіток, а не займатися наукою. Упродовж 5 років він обіймав різні посади в окружному суді м. Єлисаветграда, був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи, а згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. При цьому він досить активно займався дослідницькою й публіцистичною роботою, опублікував низку правничих статей в «Єлисаветградському віснику» та часописі «Бессарабець». Тоді на загал ним було написано понад 20 праць із питань права, публікація яких викликала великий резонанс.
У 1902 р. Сергій Павлович переїхав до Одеси, де 15 років служив членом Одеського окружного суду, потім – Генеральним суддею, і нарешті – сенатором цивільного департаменту. Він домігся відкриття в гімназіях курсу правознавства, який сам і викладав. Продовжуючи свою дослідницьку роботу, виступав з доповідями, публікував статті у журналах «Одеський листок» і «Право» (м. Санкт-Петербург). Наукові студії правника й публіциста були помічені в Києві, тому його обрали дійсним членом Київського юридичного товариства при університеті Св. Володимира, а також історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті.
Синівська любов до України та усвідомлення її підневільного становища привели С. Шелухіна в лави національно-визвольного руху уже з кінця позаминулого століття. Він обрав тернистий шлях опозиціонера, який супроводжувався постійним поліційиим наглядом, затриманнями та допитами в жандармських відділеннях.
У 1905 р. наш земляк став одним зі співзасновників одеської «Просвіти», де часто читав лекції та реферати – переважно з української тематики. Так, у 1905 р. Сергій Павлович виступив перед двотисячною аудиторією з лекцією про злуку України з Москвою і, до речі, це була перша в Україні лекція, прочитана українською мовою з галузі права. Лише упродовж 1906 р. він виступав на засіданнях «Просвіти» 18 разів, і кожен із його рефератів був ґрунтовною розвідкою в царині української історії та літератури. С. Шелухін виступив одним із організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові.
У серпні 1908 р. відомий громадський діяч виступив з доповіддю «Про стародавності і державно-правове значення назви «Україна» на Всеукраїнському археологічному з’їзді в Чернігові. Він часто підкреслював, що український народ має особливу ментальність й вищий за московитів рівень правового мислення.
Виступаючи переважно українською та постійно цитуючи класиків національної літератури, С. Шелухін намагався ствердити належний статус рідної мови як «самодостатньої й наукової». На сторінках педагогічного журналу «Світло» (Київ) була опублікована його праця «Значення рідної мови для народності і творчості», яка згодом побачила світ окремим виданням.
Саме в той період у нього остаточно вкоренилася ідея автономії України. Зрештою, Сергій Павлович став одним із провідних функціонерів Української радикально-демократичної партії, входив до її ЦК.
Вірним помічником і соратником С. Шелухіна в громадській роботі стала його дружина Любов Миколаївна Шелухіна (уроджена Рігельман). Вона була однією з ініціаторок проведення Різдвяних свят для дітей в Одесі, які зрештою перетворилися на добру традицію. Так, у 1907 р. на Різдвяну ялинку в помешканні «Просвіти» зібралося близько трьохсот дітей, які співали і декламували українською мовою в національних костюмах. Любов Шелухіна була й редакторкою однієї з перших в Одесі українських газет (1906 р., «Вісті»).
З початком революційних подій 1917 р. С. Шелухіна було обрано головою Одеського ревкому. Відмовившись від високої посади в селянському департаменті, він залишив Одесу, переїхав до Києва й поринув у законодавчу й державотворчу роботу. Від самого початку створення Української Центральної Ради він був у числі її найактивніших членів (від Херсонської губернії). Згодом він очолив в УЦР фракцію самостійників і різко критикував ідеї автономістів-федералістів, відстоюючи повну незалежність УНР.
На аванпостах утвердження українства
У грудні 1917 р. С. Шелухін обійняв відповідальну посаду Генерального судді Республіки (згодом сенатора). Після проголошення незалежності УНР у січні 1918 р. його було призначено на посаду міністра юстиції в уряді Володимира Голубовича.
У добу Української держави гетьмана П. Скоропадського С. Шелухін був обраний членом Державного Сенату. Саме він став автором першого офіційного документу щодо державного статусу української мови (записка С. Шелухіна прем’єр-міністру Ф. Лизогубу). У цьому його зверненні підкреслювалося таке: «Одкидання державної мови – не тільки одкидання національної ознаки української державності, а й величезна неповага до душі і совісті народу…».
Про високий державний авторитет нашого земляка свідчив хоча б той факт, що саме С. Шелухіну було доручено очолити делегацію Української держави на досить драматичних перемовинах з радянською Росією (травень – жовтень 1918 р.). Як згадують сучасники, він виявив неабиякий дипломатичний хист і поряд з цим наполегливо та послідовно відстоював інтереси молодої держави.
Після повалення Гетьманату в грудні 1918 р. С. Шелухін зайняв в уряді Директорії уже звичну для себе посаду міністра юстиції. Одночасно він був і Генеральним прокурором. За всіх урядів української державності показав себе як висококласний фахівець і організатор, який ставив інтереси України вище партійних уподобань чи особистих амбіцій.
Проте його державна діяльність виявилася не тривалою, адже згодом УНР загинула, і від 1921 р. наш земляк опиняється у вимушеній еміграції (Чехословаччина). Тут він обіймав посаду професора Українського вільного університету у Празі, продовжив свою громадсько-політичну, наукову та літературну діяльність.
Серед іншого відомий державотворець займався питаннями української автокефалії: у 1925 р. його призначили представником УАПЦ у справах церковно-релігійних відносин із Церквами Чехо-Словаччини, Югославії, Болгарії, Греції, Польщі та Сходу. С. Шелухін неодноразово підкреслював, що лише Українська автокефалія забезпечить реальну соборність і незалежність нації. Ця його думка звучить особливо актуально в наші доленосні дні, коли в боротьбі з московською церквою утверджується ПЦУ.
Перу С. Шелухіна належить низка глибоких наукових публікацій з права, історії, політології. Зокрема, у своїх працях («Звідкіля походить Русь», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та ін.) він проаналізував драматичні сторінки історії України, непрості колізії боротьби за українську державність, висунув оригінальну концепцію етногенезу тощо. У трагічному фіналі боротьби за державність великий українець звинуватив насамперед українську інтелігенцію, як еліту нації: «Було фатальним блудом, що українська інтелігенція з 1917 р. …відкинула історичні права народу й традиції. Проголосила себе монопольним носієм істини, розумності, знання. …А УНР зробила коритом для себе і своїх прибічників». Звучить дуже актуально!
С. Шелухін відомий і своїми талановитими поезіями, які репрезентовані переважно громадянською лірикою. Вони виходили під псевдонімами Павленко. Кондратенко, Просвітянин та ін.
Серце відомого Українця перестало битися на 75-у році життя 25 травня 1938 р. А місцем його останнього спочинку стала чеська Прага.
У родині С. ІІІелухіна зростало троє дітей: первісток Юрій, 1893 року народження, син Павло (1896 р. н.) і донька Ксенія (1898 р. н.). Відомо, що Юрій проживав у с. Деньги, був відомим пасічником, утримуючи понад 1000 вуликів. У селі його знали за автентичним родинним прізвищем ІІІолуха (ІІІелуха). Втім, незабаром йому довелося покинути своє село та спішно виїхати на Кавказ. Там і загубився його слід. Дочка Ксенія Сергіївна до 1917 р. навчалася на історико-філологічному факультеті університету як вільна слухачка, подальша її доля невідома. Відсутні відомості й про сина Павла.
Ім’я великого державотворця С. Шелухіна увічнює одна з вулиць у райцентрі м. Золотоноша. А в його рідних Деньгах нещодавно з’явився пам’ятний знак відомому Українцю (скульптор Єгор Тєрєхов).
Григорій ГОЛИШ,
для «Української лінії»
