Геополітичний соціум України – Румунія
Румунія… Споконвічна південно-західна сусідка України, відносини з якою впродовж всього періоду існування румунського та українського народів складалися по-різному, в залежності від геополітичної обстановки у світі і варіювалися у межах від відверто ворожих до люб’язно добросусідських. Однак, оскільки в міжнародних відносинах зі зрозумілих причин не може існувати сталих та постійних величин, на сьогоднішній день ми можемо спостерігати дружньо налаштовану до України Румунію, яка, незважаючи на всю нестабільність у регіоні, викликану, як не складно здогадатися, діями росії, все-одно продовжує підтримувати нашу країну у її боротьбі. Власне подібну «еволюцію» відносин між нашими країнами ми й намагатимемося прослідкувати та пояснити за допомогою конкретних історичних прикладів.
Почати варто з того, що державні утвори, які можна вважати пращурами сучасної Румунії – Трансильванія, Валахія, Семигородщина, Молдавія та українська козацька держава обрали різні вектори орієнтації своєї геополітики. Румунія належала до орбіти інтересів Османської імперії або якщо говорити мовою тодішніх міжнародних відносин «Великої Порти», в той час, як Україна вбачала можливих союзників в Польщі (пізніше в Речі Посполитій) та Московському царстві (згодом – Російській імперії). Таким чином, між Україною та Румунією виник певний цивілізаційний кордон, який характерний для всіх тих ситуацій, коли культура Заходу межує з культурою Сходу. Це доволі іронічний факт, враховуючи, що обидві країни знаходяться у східній Європі і станом на тепер сповідають схожі культурні цінності, однак, як відомо, в історії відсутній умовний стан, тож маємо приймати історичні реалії такими, як вони є.
На кожній лінії подібного стику різних культур та частин світу виникає певна місцевість, яку сучасні українські історики називають «пограниччя». Пограниччя населяють певні «особливі» верстви населення, які формують свій стиль життя на основі декількох культурних традицій та в залежності від особливо нестійкої обстановки, яка побутує на таких територіях. Відповідно в кожній країні ці прикордонні місцини мають свою абсолютно унікальну специфіку. В анналах історії можна знайти інформацію про граничарів, пандурів, Україна ж може похизуватися своїми козаки. Очевидно, що незважаючи на певні культурні відмінності українсько-румунських контактів уникнути було неможливо, однак носили вони переважно локальний та ситуативний військовий характер, адже кожен народ існував у своєму «геополітичному соціумі» і плекав надію на власну державність.
Подібні наміри румунів здійснилися за результатами російсько-турецької війни 1877-1878 років, під час якої румунська армія брала участь у військових діях на боці Російської імперії. За результатами Берлінського конгресу, який був скликаний країнами Європи для того, щоб ратифікувати, а якщо говорити правдиво, то значно урізати надто вигідний для Російської імперії Сан-Стефанський мирний договір, Румунське князівство нарешті отримало повну незалежність. Однак повноцінні міждержавні контакти між Україною та Румунією почалися в перші повоєнні роки «Великої війни».
Перша світова війна стала квінтисенцією всіх вимог народів Російської імперії на самовизначення і український не став виключенням. Створена у своїх історичних кордонах Українська Народна Республіка, спочатку на правах автономного утвору в складі Росії, а згодом, як незалежна держава претендувала на території, які історично входили до її складу.
Румунія, станом на початок двадцятих років XX століття залишалася аграрною країною з доволі хиткою економікою. Як багато хто може пам’ятати ще зі шкільної програми або ж університетського курсу основ економіки, існують два основні шляхи розвитку цієї галузі: інтенсивний та екстенсивний. Якщо пояснювати принципову різницю між цими двома підходами, то справедливо буде сказати, що перший полягає в «якості», в той час, як другий бере «кількістю». Як не складно здогадатися, «якісний варіант» був важкодоступним для тодішньої Румунії, тож логічним є те, що свій вибір румунська влада зупинила саме на шляху, що веде до збільшення території країни, а українські території гирла Дунаю – Бессарабія та Буковина виглядали доволі апетитним шматком для румунського короля Фердинанда I.
Варто окремо зосередитися на тій ролі, яку відіграла Румунія у Першій світовій війні, адже саме це дозволить пояснити ту легкість з якою румунський монарх висуває територіальні претензії до своєї сусідки. Румунія воювала у Великій війні на боці Антанти і, незважаючи, на те, що деякий час вона перебувала під окупацію військ Четвертного союзу, все ж змогла вкрити себе епізодами бойової звитяги у боротьбі з окупантами. Станом на 1918 рік Румунія – це союзник Великобританії, Франції та Сполучених Штатів Америки у переможній для Антанти війні, це країна з армією, яка мала можливість «нюхнути пороху» та геополітичними амбіціями в регіоні. Оскільки умови мирних повоєнних договорів диктувалися б державами-переможницями, то Румунія мала всі шанси урвати для себе свій ласий шматок території, адже, з очевидних причин, союзник по Антанті визнали б ці загарбання цілком правомірними.
У той же час УНР таких привілеїв не мала. Українці воювали на фронтах Першої світової війни у складі Російської імператорської та Австро-угорської армій. Новостворена республіка спочатку намагалася знайти порозуміння з так званою «демократичною» Росією Керенського, а згодом й з більшовицькою Росією Леніна. Після цієї закономірної невдачі, адже, як слушно зауважив перший прем’єр-міністр УНР Володимир Винниченко: «демократія Росії закінчується там, де починається українське питання», новий український уряд на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським дотримується чіткої пронімецької позиції. За допомогою німецьких та австро-угорських військ більшовицькі орди виганяються з України, а контингент військ Четвертного союзу забезпечує непорушність українських кордонів. Таким чином, Україна постає перед країнами Антанти, як очевидний супротивник. Немає жодної країни, яка б змогла захистити новостворену республіку. Російська імперія гине в лютому 1917-го, а союзники України Німецька імперія та Австро-Угорщина зустрічають свій кінець у листопаді 1918 року. Знекровлена війною проти Польщі, більшовицької Росії та Білогвардійських підрозділів (і це не рахуючи анархістів та отаманські загони), Українська Народна Республіка не змогла чинити серйозного спротиву румунській інтервенції до Буковини та Бессарабії у січні-листопаді 1918 року відповідно. Влада Румунії над цими територіями була очікувано закріплена Паризьким протоколом з легкої руки союзників по Антанті. Українське населення цих територій почало зазнавати примусової румунізації та національного гноблення. Апогеєм народного невдоволення стало Татарбунарське повстання 1924 року, жорстоко придушене румунською армією.
Таким чином, Румунія після Першої світової війни увійшла до елітного клубу країн-переможців, значно розширила свої територіальні межі та стала багатонаціональною країною. Подібне національне піднесення прийнято вважати початком ери «Великої Румунії». Здавалося б, для румунів настали так звані «золоті часи», однак, як неодноразово згадувалося на сторінках цієї рубрики, в геополітиці немає сталих понять та величин.
Неуклінно наближалася Друга світова війна. Світ був просякнутий бензиновими парами і однієї іскри було достатньо, щоб знову розпалити світовий конфлікт. У випадку Румунії алегорія з бензиновими парами має подвійне значення, адже Друга світова стала без перебільшення «війною моторів», а саме у надрах цієї країни знаходилися найбільші в Європі родовища нафти в регіоні Плоєшті. Адольф Гітлер, танкові армії якого потребували великої кількості пального бажав бачити Румунію серед своїх союзників, адже контроль такого потужного джерела «крові війни», як влучно охрестили нафту, давав неабиякі переваги.
Однак, змусили Румунію вступити в Другий всесвітній конфлікт трохи інші події. Так само, як у її сусідки Угорщини, у Румунії була своя концепція національної величі. Мова йде про конструкт «Великої Румунії», яка об’єднала у своєму складі всі території на які претендує ця країна і на яких живуть румуни, навіть якщо вони не становлять там більшість. Об’єднання всіх румунів у складі однієї країни дещо нагадує діяльність Гітлера, який також претендував на території на яких живуть німці: польський Данциг, чеські Судети, литовський Мемель та Австрію. Те саме можна сказати й про Угорщину, яка воліла приєднати Карпатську Україну та інші свої, як їм здавалося, етнічні території. Однак, станом на 1930-ті роки, Румунія змогла успішно зібрати абсолютно всі території, на які претендувала, тож що власне пішло не так ?
Радянський союз, до складу якого напередодні Другої світової війни входила більшість українських територій , в ультимативній формі зажадав від Румунії повернення Буковини та Бессарабії до складу УСРР. Як не складно здогадатися, Румунія, яка не могла розраховувати на підтримку інших країн у протистоянні з Радянським Союзом і збройні сили якої не змогли б чинити адекватного опору, була змушена погодитися.
Другого удару «Велика Румунія» зазнала в 1940 році під час Другого Віденського арбітражу, за результатами якого Північна Трансильванія відійшла до складу Угорщини, яка таким чином втілювала концепцію умовної «величі» власної країни. Гадаю не буде зайвим наголосити на одній простій закономірності, яка полягає в тому, що під час втілення однієї концепції національної величі обов’язково руйнується інша. Перефразовуючи, можна сказати, що баланс у такий системі майже неможливий і ми маємо пам’ятати про це станом на сьогодні.
Третій удар полягав у входженні до складу Болгарії Північної Добруджі. В результаті цього понад 100 тисяч румунів були змушені покинути цей регіон, де вони проживали з 1913 року. Не буде великим відкриттям той факт, що після подібних подій концепція «Великої Румунії» була фактично розтоптана її сусідами. Саме вищезгадані події спричинили появу румунського іредентизму та заклали підвалини для бажання реваншу та повернення, як вважали румуни, «свого по праву». Авторитет короля Кароля II впав до катастрофічної позначки, тому, в результаті перевороту, до влади приходить лідер румунських фашистів та маршал армії Іон Антонеску. Це й визначило бік на який стала Румунія у Другій світовій – країни Осі.
На початку стрімких успіхів німецького вторгнення до Радянського союзу, Румунії під контроль була віддана територія Трансністрії (землі між Дністром і Південним Бугом) та Буковина з Бессарабією. Логічний реванш таки стався, однак, як відомо, ненадовго. Німеччина програла у війні і Румунія не змогла зберегти своїх територіальних надбань, до слова, як і її сусідка Угорщина. Обидві концепції «величі» спіткав однаковий кінець. У результаті вже іншого військового перевороту маршала Антонеску було скинуто, владу отримав молодий король Міхай І, а сама країна приєдналася до війни на боці союзників та надовго увійшла до сфери геополітичного впливу СРСР.
Тепер, я, власне, хочу пояснити читачам навіщо стільки часу ми приділили обговоренню румунської історії та сутності концепції «Великої Румунії». На превеликий жаль, навіть у наш час серед румунських політиків знаходяться люди, які роблять популістські заяви, де з ностальгією згадують часи так званої «величі». Так наприклад, колишній очільник міністерства закордонних справ Румунії Андрей Марга у вересні 2022 року зробив заяву про «неприродні кордони України» і потребу віддати Галичину Польщі, Закарпаття – Угорщині, Буковину – Румунії, і, як неочікувано, Крим та Донбас – росії. Колишній міністр оборони Румунії Василе Динку заявив про необхідність підписання Україною миру на російських умовах. Як мінімум дивно чути такі необдумані та резонансні у своїй безглуздості заяви від далеко не останніх людей у своїй країні, які мали б розуміти потребу ретельно зважувати все, що вони говорять.
Однак, варто обов’язково зазначити, що уряд Румунії завжди підкреслював, що вислови певних високопосадовців не є висвітленням справжньої позиції румунського уряду. Вже згадувані у тексті цієї статті люди були звільнені зі своїх посад за заяви, що мають на меті погіршити стосунки між дружніми країнами. Таким чином, в той час, як на прихильників «великої Угорщини» уряд цієї країни дивиться крізь пальці з позиції мовчазного схвалення, прихильники та адепти великорумунських настроїв не можуть похизуватися справжньою та відчутною підтримкою своєї влади. У цьому й полягає така різниця між урядами Румунії та Угорщини, яка так важлива для України в контексті сучасних міжнародних відносин.
Для прихильників ідеї «Великої Румунії» можу лише нагадати про всі ті втрати та руйнування, яких зазнала їхня країна, втілюючи цю амбітну у своїй безглуздості концепцію. Зруйнування міст та промислових центрів (яких у Румунії того часу і так було обмаль) внаслідок бомбардувань авіації союзників під час рейдів на нафтородовища Плоєшті, майже 500 тисяч убитих, 365 тисяч поранених румунів в ході бойових дій та вступ Румунії до сфери геополітичних інтересів та прямого впливу Радянського Союзу. Незайвим буде згадати про чималу кількість румунських жінок та дівчат зґвалтованих під час «братньої навали» радянських солдатів до «союзної» Румунії. Та й, врешті-решт, варто мати сміливість дати відповідь на одне з найбільш актуальних питань тієї війни для румунської нації: чи коштували 3 роки контролю над окупованими територіями України, так званою «Трансністрією», всіх тих полеглих солдатів та руйнувань, що їх зазнала Румунія в ході участі у Другій світовій війні на боці Третього Райху, а, на завершальному її етапі, на боці СРСР ? Відповідь є очевидною, однак треба мати сміливість її визнати. Очевидно, заяви про необхідність відновлення «Великої Румунії» мають ту ж саму мету, що й на території її сусідки Угорщини – шляхом популістських гасел підняти серед народних мас популярність певної партії чи ідеї. Не можна виключати також того факту, що вже згадувані румунські діячі отримували зарплатню не тільки на місці своєї прямої роботи, але й зі спеціальних фондів російської федерації. На жаль, подібні сумні реалії є абсолютно допустимим та поширеним явищем у сучасній міжнародній ситуації.
Про непопулярність ідей «Великої Румунії» серед населення цієї країни може красномовно розповісти один факт. З 1991 року в Румунії існувала партія під назвою «Велика Румунія», політичну програму та засади якої, гадаю, можна зрозуміти й без додаткових пояснень. До 2014 року представники цієї, так званої «націоналістичної» партії, мали місця у парламенті. Однак, після 2014 року, за підсумками виборів вони не здобули собі жодного місця. Очевидно, поштовхом для відкидання будь яких ідей геополітичної ревізії стали події в Україні. Можна припустити, що дивлячись на стан сучасної росії, румуни не жалкують про свій вибір.
Підсумувати цей блок варто одним твердженням. Для України є важливим той факт, що ідеї «Великої Румунії» не отримали широкої підтримки серед румунського народу та не вітаються румунським урядом. Окремі ж висловлювання високопосадовців чи політиків не є репрезентацією позиції чинного румунського уряду і, як наслідок, не можуть вплинути, тобто погіршити відносини між Румунією та Україною.
Станом на сьогоднішній день українсько-румунські стосунки можуть похизуватися своєю стабільністю та позитивною динамікою свого розвитку. За даними українського історика-фахівця з питань міжнародних відносин Степана Віднянського, між Україною та Румунією укладено більш ніж 12 договорів про співпрацю, в тому числі у військовій сфері. Румунські боєприпаси та устаткування неабияк допомагає Україні в її боротьбі. Незайвим буде нагадати, що саме Румунія першою ратифікувала угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Не можна забувати й про те, що саме на території Румунії знайшли свій прихисток більш ніж мільйон українських біженців.
Можна з впевненістю сказати, що існують всі передумови для ще більшого покращення українсько-румунських відносин. Румунська влада відрізняється своєю логічною та поступовою політикою щодо України, а той факт, що над територією Румунії також пролітають російські балістичні ракети та дрони-камікадзе ще більше укріплюють її бажання допомагати Україні.
В цілому, можна сказати, що незважаючи на історичні конфлікти між Україною та Румунією, станом на сьогоднішній день неможливо побачити вияви румунського іредентизму чи реваншизму. Можна сміливо заявити, що «сокира війни» наших народів є глибоко закопаною та забутою, а в обличчі цієї країни Україна знайшла надійного партнера та приязного сусіда, а це неабияк важливо для гарного геополітичного соціуму України.
Володимир ЛИТВИН, для «Української лінії»
