Спорт – неймовірно ефективний інструмент пропаганди, і пояснити цей феномен доволі просто: народу завжди потрібні національні герої, а владі потрібні ефективні агітаційні «голови що розмовляють», які завжди підтримають потрібну людину в потрібний час на потрібних заходах. Спорт просто неможливо переоцінити, це – один великий інкубатор для народження подібних народних орієнтирів. Також, у часи особливо неспокійні, спорт – як і інші культурні надбання – може виконувати функцію забави, що відвертає увагу від реальних проблем.
Просто уявіть: ви – звичайний глядач спорту, який не сильно знається на економіці чи політиці, але який бачить як його країна посідає перше місце на олімпійських іграх тридцять перший раз поспіль. Невже ви не побудували б цей, здавалося б, логічний причинно-наслідковий зв’язок: «якщо ми краще всіх у спорті – ми краще всіх у всьому іншому»?
Ретроспектива. Нацистська Німеччина, 1936-й рік: вирують, на той момент, найбільш масштабні олімпійські ігри в історії. Змагання намагались бойкотувати такі країни, як США, Франція, Чехословаччина, Нідерланди, Великобританія, Франція. Щоправда, ніяких успіхів це не принесло, і всі з перерахованих країн поїхали до Берліну.
І ось: тільки-тільки стартував турнір, однією з перших дисциплін відбувається «фехтування» серед жінок, Німеччина ще не має призових місць у скарбничці, і… О ТАК! Першу медаль приносить Хелен Меєр – вона посідає друге місце! Саме ця дівчина запускає римський салют, і тим цікавіше може стати для вас той факт, що вона – єврейка по татовій лінії. Чи не дивовижно?
Так, шляхом проведення ігор, німецька влада планувала репрезентувати себе світові як лагодлива, толерантна держава, і для цього робилось все: допускались і євреї, і афроамериканці – причому як у статусі спортсменів, так і в статусі туристів-глядачів. В очах преси, німці «повернулись в лоно націй», стали більш гостинними й навіть «більш людяними». Цей прецедент лише один з сотень, який я можу навести задля розвіювання міфу про «спорт поза політикою».
Сьогодні ми поговоримо про часи, коли політизація спорту і культури загалом переживала свій пік – часи холодної війни. Саме тоді Сполучені Штати та Радянський Союз мали за мету експлуатувати спорт для вирішення своїх політичних цілей, і в хід йшло все.
Глава 1: США, ЦРУ, відбілення репутації та постколоніалізм
Переносимось у 1945-й рік: закінчується друга світова війна, світ стає біполярним і починається холодна війна, а разом з нею починаються два масштабних перегони між СРСР та Штатами: космічна гонка та гонка озброєнь. Окрім змагань у галузях підкорення всесвіту та військового спорядження, починаються й інші, менш масові протиборства: пам’ятаємо ідею Горбачова «догнати й перегнати Америку» в галузі виробництва м’яса.
І звичайно, політики ніяк не могли пройти повз спорту, адже як ми взнали зі вступної частини – це золота жила для пропаганди. Першими на шлях покращення результатів у спорті стали американці: у 1953-му році тести фізичної підготовки, проведені в Європі та Сполучених Штатах, показали, що 60% американської молоді має неймовірно низьку фізичну підготовку, тоді як в Європі цей показник складав 9%. Саме після цього було прийнято рішення перевернути ситуацію догори ногами: не стільки тому, що влада переживала за здоров’я свого населення, скільки тому, що потрібно було підтримувати суворий імідж, а також такий брак фізформи тодішніх тінейджерів міг згубно позначитись на стані армії в майбутньому.
Це питання було настільки важливим, що його кураторством зайнявся особисто
президент: вже через два роки після оприлюднення тестових результатів Ейзенхауер створив спеціальний комітет, який займався популяризацією спорту серед молоді. Але тут було одне «але»: план з комісією Ейзенхауера був розрахований на довгостроковий результат, тоді як країні потрібно було розв’язувати деякі проблеми тут і зараз: наприклад, для США спорт мав ключове значення в питанні «обілення репутації» перед країнами нового, постколоніального світу, адже через деякий час після другої світової війни імперії почали руйнуватись. Питання на засипку: якої раси була більшість населення нових країн? Правильно, афроамериканської, а історія взаємовідносин між расизмом та Америкою має сюжет, якому позаздрила б «Санта-Барбара».
Тож американцям потрібно було в терміновому порядку наладжувати зв’язки з
«новачками» у великій грі та показати свій новий погляд на речі: якщо цього не зробити – ці ж самі новоспечені держави можуть перейти на «червону» сторону, що вже ніяк неприпустимо. Саме в цьому питанні спорт мав відіграти ключову роль. До прикладу, Сполученим Штатам потрібно було налагоджувати відносини з Кубою, яка тільки що вийшла з-під іспанського панування. Для цього був застосований бейсбол: розвинута в Кубі промисловість США почала розповсюджувати свою «національну розвагу» по всьому острові. Як результат, вже через декілька років кількість кубинських гравців у НБЛ потроїлась, тоді як американські гравці, які не тягнули рівень національної ліги, знаходили собі роботу на кубинських майданчиках.
Також потрібно відзначити, що до кризи популяризація американського спорту на Кубі впливала і на популяризацію американського спорту по території всього басейну: починаючи від Мексики і закінчуючи Венесуелою. Крім цього, США старались вплинути на те, щоб вчорашні імперії по максимуму експлуатували свої вчорашні колонії: найяскравіший приклад – Португалія. Збірна Португалії з футболу мала в складі немало вихідців з Африки, враховуючи легендарного Ейсебіо, що мав мозамбіцькі корні. Теж саме можна сказати про кращий клуб світу початку 60-х – португальську Бенфіку. Для інтеграції афроамериканців до португальської спортивної інфраструктури навіть було створено спеціальну програму, і португальцям створювати її допомагали спеціалісти саме зі Сполучених Штатів.
Цікавий факт: відголос колоніальної спортивної експансії ми можемо бачити навіть сьогодні: футбольні фанати жартівливо таврують збірну Франції «збірною Африки» через неймовірну кількість темношкірих гравців, що мають корні з «чорного континенту». Не дивно, що США допомагали португальцям зробити програму по інтеграції атлетів з інших країн, адже американці самі практикували подібне: У 1956-му році, на Олімпійських іграх у Мельбурні, стався матч з водного поло, який потім назвали «кров’ю в басейні»: на стадії півфіналу збірна Угорщини зустрічалась зі збірною СРСР, а паралельно, в Угорщині, Радянський Союз жорстоко душив збройне повстання. Нікому ідея проведення цього матчу не здавалась вдалою, але поєдинок все ж провели. Результатом стали нескінченні провокації, суперечки, «ненавмисні» удари по руках і ногах зі сторони спортсменів обох команд. Кульмінацією була пролита кров: під кінець матчу Валентин Прокопов, – гравець збірної СРСР – не витримавши провокацій, завдав удару угорцю Ервіну Задору, наслідком чого стала розсічена шкіра під правим оком. Задор залишав матч з лицем, пофарбованим у кольори країни-суперниці…
Але також примітно те, що відбувалось після зустрічі: угорці перемогли в турнірі, і вже після Олімпійських ігор весь склад тієї збірної побіг натуралізуватись для виступів за американську команду. Такий наплив нових гравців, готових покласти душу за Америку, відбувався в усіх галузях культури: від кіно до архітектури. Спочатку всі вважали це усвідомленим вибором кожної окремої людини, але трохи потім все стало зрозуміло. Діло з угорцями, яке ми описали раніше, спонсорував американський тижневик «Sports Illustraited», який своєю чергою був дочірнім проєктом видавничої імперії «Time-Life», яка вже своєю чергою належала затятому антикомуністу – Генрі Льюїсу, а його активно фінансувала влада США. Через такі дії та схеми Штати тактично контролювали спорт та виправляли презентували себе в новому амплуа перед новими незалежними державами, адже натуралізованих афроамериканців в американському складі також було немало.
Глава 2: допінг, бойкоти, здруження з Канадою – ситуація в СРСР
Ми вже зрозуміли, що країни в часи холодної війни повинні поділяти розвиток спорту на два типи: короткостроковий та довгостроковий. Для довгострокового шляху СРСР вживав заходів, які мало чим відрізнялись від американських: з 1960-го по 1980-й було подвоєно кількість басейнів та стадіонів, а кількість залів різного типу та призначення зросла на 60 тисяч. Також, саме в 60-х фізична культура стала обов’язковою в школах, а на пропагандистських вуличних плакатах почало з’явилось набагато більше закликів до заняття спортом, і практично завжди зі змагальним контекстом. Деякі вчені пишуть, що в якийсь період спорт був настільки інтегрований у життя звичайних людей, що для них це була просто «ще одна робота».
Але куди більша різниця між Штатами та Союзом полягала в методах, які застосовувались для покращення спортивних результатів «тут і зараз»: «червоні» не могли дозволити собі забирати в інших країн кращих спортсменів – імідж не дозволяв. Замість цього вони брали атлетів з радянських земель, і накачували їх стероїдами. Це була нехитра, але ефективна схема.
За допомогою цього фактору СРСР переміг на двох олімпіадах підряд – 1956 та 1960, тим самим створивши собі національних героїв та показавши ефективність радянської системи своєму населенню.
Тактика «советів» – пічкати своїх атлетів хімією – виявилась краще за тактику Америки – натуралізовувати кращих серед кращих по всьому світу. Таким чином Союз змусив інші країни-суперниці застосовувати допінг, і через декілька років, шляхом годування своїх атлетів стероїдами, вже в 1964-му році США виграють Олімпіаду, і, по факту, СРСР запустив допінговий флешмоб, який продовжуватиметься аж до 1999-го року, поки не з’явилась всесвітня антидопінгова служба.
Якщо Штати використовували спорт для знаходження нових друзів у постколоніальному світі, то Радянський Союз використовував спорт для утримання старих друзів з соціалістичного блоку: НДР у спорті були гіперболізованою версією СРСР: допінгу в східній Німеччині було «через край», тому відверто слабке покоління спортсменів зайняло третє місце в загальному заліку Олімпіади 1972, а перед цим, коли Німеччина виступала на Олімпіаді як
«Об’єднана команда Німеччини», де були зібрані кращі атлети з усієї країни – основний костяк команди складали також атлети зі східної частини.
Все б нічого, але громадянам підконтрольної «червоним» Німеччини подавали
інформацію так, що саме радянська система виховала краще покоління спортсменів країни в історії, і на деяку частину населення це дійсно діяло.
Але з цього не випливає, що радянський Союз взагалі не використовував спорт як інструмент для налагодження зовнішніх стосунків, просто це було не в такому «конвеєрному» вигляді, як у Штатів. Приклад також є.
Радянська пропаганда активно розганяла тему могутності своєї держави, але через часткову спортивну ізоляцію надати фактичних доказів було неможливо, тож національною мрією був матч з піонерами цієї дисципліни – канадцями. І матч відбувся, але більш цікаво те, за яких обставин вдалось домовитись про нього.
У той час США мали великі проблеми з зовнішнім світом через війну у В’єтнамі, і щоб скористатись моментом та поширити свій вплив, прем’єр-міністр СРСР – Олексій Косигін, поїхав до Канади. Цікаво, що Косигін не позначав хокей як одну з тем розмови на зустрічі, але обрав саме хокейний матч як розважальну перерву на перемовинах.
Тільки приїхавши у Ванкувер Олексій зазнав нападу, через що відрядження вже можна було назвати провальним, але прем’єр робив велику ставку на хокей, і добився свого: йому вдалось вивести розмову в правильне русло і результатом стала каталізація прямих перемовин щодо матчу двох супердержав. Суперсерія двох, на той момент, кращих хокейних команд світу, стала знаковою подією культурної холодної війни. Потрібно зазначити, що до СРСР точно використовував спорт виключно на зразок елементу пропаганди як мінімум до приходу на посаду Генерального Секретаря Леоніда Брежнєва. Сталін ставився до спорту абсолютно нейтрально, тоді як Хрущов – відверто вороже.
Але при Брєжнєві все різко змінилось, адже він обожнював спорт. Тому саме за часів Брєжнєва Союз по-справжньому почав претендувати на проведення Олімпійських ігор, а також розвивати спорт не тільки з корисливих інтересів. Основна ціль поїздки Косигіна в Канаду була зовсім не спортивною – були справи важливіше, і раніше над хокеєм, як темою перемовин, ніхто не задумався б. Як наслідок нового відношення до спортивних змагань, СРСР отримує право на прийняття Олімпіади 1980-го року. Цей турнір можна назвати піком напруги між Америкою та Союзом у спортивному сегменті. 24 грудня 1979-го року, до ігор шість місяців, і Союз робить фатальну помилку – починає війну з Афганістаном. Ця дія була репутаційним самогубством: країну ізолювали ще сильніше, і звичайно, під відміну не могли не попасти Олімпійські ігри. Вони стали першими за всю історію, що піддались бойкоту зі сторони 60-ти країн: Франція, Великобританія, Голландія, Греція, звичайно Штати, тощо. Ігри все одно були тепло прийняті місцевою публікою, все ж не кожного дня приїжджають закордонні збірні, хоч і не всі. Це, яка ніяка, ознака поваги та підтримки не тільки в межах своєї країни. Але всі ми розуміємо, наскільки б ці ігри могли мати інший рівень, якби не бойкот. Самі ж американці придумали свій, альтернативний турнір, який мав назву «Liberty Bell Classic», де брала участь більша кількість спортсменів і країн, ніж на оригінальних іграх. У відповідь СРСР бойкотувала Олімпійські ігри 1984, що відбувались в Лос-Анджелесі, а також повторила хід з альтернативними іграми, назвавши їх «Дружба-1984». У цих змагання брали участь спортсмени з країн Варшавського договору. Ці чотири роки були символом роз’єднаності ідеологій навіть у період, коли самі страшні події Холодної війни минули, і саме через спорт напругу між двома світовими контендерами відчували звичайні люди.
Холодну війну та спорт пов’язує ще одна історія, коли союз не зміг втримати ілюзію «дружби народів» східного лагерю.
1980-й рік, та сама бойкотована олімпіада в москві. Відбувається змагання зі стрибків з шестом. Йде неймовірно щільна боротьба між спортсменами СРСР та Польщі, в якій другі отримують перемогу, а спортсмен що поставив крапку в змаганні однією дією забезпечив усі західні таблоїди гарантованим заголовком на першій сторінці. Спортсмен, у пориві емоцій, показав принизливий жест у сторону радянських трибун. І не було б це такою сенсацією, якщо б не історичний контекст: Польща була ключовою країною Варшавського договору, по якому радянський союз заключав альянс з низкою східних європейських країн. Пропаганда всіма силами показувала своєму народу що це саме союз між країнами, а не експлуатація, якою вона насправді була. Цим жестом Казакевич – так звали того самого спортсмена – показав людям справжній стан речей, відкрив очі масам. Наслідком для нього стали репресії, сила яких була настільки велика, що йому аж до розпаду СРСР прийшлось покинути територію країн що входили до альянсу з Радянським союзом.
Глава 3: «Ігри доброї волі», матч з Чехословаччиною та загальний висновок.
Вищевказаними тезами ми доводили, що спорт використовувався для збільшення напруги серед населення своїх держав, але чи на 100% все було тільки так? Звичайно ні, і чудовий тому приклад – «Ігри доброї волі».
«Ігри доброї волі» були проведені 1986-го року, в них взяло участь понад 3000
спортсменів з 79-ти країн – це практично рівень звичайних Олімпійських ігор. Створено цей проєкт було з метою загоєння ран, отриманих обома сторонами в часи холодної війни. Турнір мав приголомшливий успіх та давав надію на дружні стосунки двох держав. Після дебюту ці змагання були проведені ще чотири рази.
Крім цього, бувало немало прецедентів дружнього спілкування між спортсменами СРСР і країнами західного світу. Матч «Чехословаччина – Радянський Союз» відбувався в розпал Празької весни, а закінчився обіймами серед вболівальників, хоча і самі чеські спортсмени відмовились потискати руки людям, в яких бачили уособлення всього жаху, який тоді відбувався в їхній державі.
Отже, висновок: спорт – чудовий психологічний інструмент, адже тяжко звичайній людині обрати – за яку вона політичну ідеологію. Питання сильно серйозне. А в спорті ця звичайна людина може в ігровій формі формувати свою ідентичність. Через погляди на політику бару, кабаре, фабрики, району чи церкви людині набагато легше розвивати своє «я», ніж коли тема стосуються чогось настільки глобального, як ідеологія. Це – повсякденні речі.
Як би авторитарні режими не політизували спорт – він все одно залежить від фанатів, які приходять за насолодою. В останню чергу люди йдуть туди за визначенням своїх глобальних поглядів.
Як би авторитарні режими не просували ідею національного єднання через спорт – спорт все одно лишається тим, що, в першу чергу, об’єднує людей різних поглядів та смаків. Невже за всю статтю ви побачили пряму причетність спорту до якоїсь неймовірно важливої історичної події? Максимум – опосередкована причетність. Той же приклад з Америкою і Кубою. Невже знайдеться хоч одна людина, що оцінила б результат плану американців з налагоджування відносин з кубинцями через спорт як вдалий? Навряд чи. Все, що дав спорт державам у піковий період своєї політизації, це локальні суперечки, пару цікавих історій, символізм та бойкоти, які дуже слабко били по грошовому становищу держав-приймальниць у масштабах бюджету.
Чи спорт поза політикою? Ніяк ні. Чи вдалось політиці його зіпсувати? Ще. Більш. Впевнене. Ні.
Глава 4: паралелі з сучасною росією
Не дивно, що методи, використані в СРСР, екстрапалювались на сьогодення: всі ми, до прикладу, пам’ятаємо скандал 2015-го року, коли міжнародна антидопінгова служба взнала що легкоатлети збірної росії активно і систематично приймали заборонені речовини для покращення результатів на змаганнях. Більше того, слідство дійшло до такого висновку: «в ході розслідування з’ясувалося, що спокійне ставлення до цього явища має давню традицію та поширене на всіх рівнях спортивної системи. Небажання легкоатлета брати участь у «допінговому механізмі» може призвести до того, що він не зможе тренуватися у найкращих професіоналів і йому не вдасться досягти великих успіхів». Тобто це набуло масштабів норми, коли не приймаючи допінг, ти стаєш скоріше «фріком», ніж «справжнім та чесним спортсменом». Це підтверджує ще одна цитата з офіційного докладу: «Є задокументовані випадки, коли легкоатлети, які відмовлялися брати участь у цій системі, стикалися з тим, що їх не включали до російської збірної для участі у міжнародних змаганнях».
У своєму стилі, російські чиновники почали формувати відмовки на кшталт «це провокація з ціллю скомпрометувати росію». Як би там не було, глава московської антидопінгової лабораторії пішов з посади вже через добу після реєстрації докладу міжнародної служби. Результатом стало те, що: у росії двічі забирали прапор на олімпіадах, не давали проводити великі олімпіади і масово відбирали медалі у спортсменів з відповідним громадянством. Цей скандал вважається наймасштабнішим за всю історію спорту.
Ще одна, не менш цікава паралель: після початку повномасштабного вторгнення росію тотально відмінили зі спортивної точки зору: ніякої участі в більшості змагань з більшості дисциплін. Ті спортсмени, які все ж лишились у спорті маючи російське громадянство, виступають під білим прапором. Як дві краплі нагадує бойкот СРСР після вторгнення в Афганістан.
Як то кажуть, історія рухається по колу.
Дмитро ГНАТЮК, для «Української лінії»
