НАМІРИ ДРАКОНА

Повномасштабна російсько-українська війна, яка уже стала досі найбільшим військовим конфліктом ХХІ століття та одним з визначальних чинників сучасних глобальних геополітичних трансформацій, від свого початку та по мірі входження в нові фази продовжує структурувати міжнародний простір:

• загострює давні проблеми у відносинах між його ключовими суб’єктами (Росія – США, Росія – ЄС, Росія – колективний Захід, Китай – США, Іран – США і колективний Захід тощо);
• унаочнює кризу та розхитує здавалося б до цього монолітні й давно усталені механізми функціонування міжнародних організацій (ООН, ЄС) або дає «друге дихання» і гуртує (НАТО);
• підсилює новосформовані і породжує нові політико-економічні та безпекові альянси (AUCUS, Росія – Китай, вісь Китай – Іран – Росія тощо);
• змушує держави, офіційною політикою яких ще донедавна був нейтралітет та рівновіддаленість від ключових центрів сили, визначатися з належністю до конкретної політико-безпекової системи з відповідними філософсько-світоглядними цінностями і підходами до побудови сучасної системи міжнародних відносин (Індія), або ж змінювати зовнішньополітичні орієнтири відповідно до ситуації (Саудівська Аравія).

Світ перебуває в процесі масштабного геополітичного перегрупування, що, незважаючи на результат війни в Україні, веде до історичних змін. Воно стало логічним підсумком тривалого процесу деградації однополярної системи міжнародного світоустрою і в’ялотекучого формування поліполярної системи з кількома полюсами сили, що тепер проявляють ознаки групування і повернення до старої доброї системи біполярного протистояння. Одним словом, шлях до другої «холодної війни» (або ж глобального конфлікту Третьої світової, що менш імовірно) лежить через гарячий конфлікт в Україні, який сильно пришвидшив вказане перегрупування.

У цьому контексті, з огляду на явно непересічну роль в системі міжнародних відносин та перспективи побудови нового світопорядку, важливо проаналізувати підходи і роль Китайської Народної Республіки до його формування в контексті вивчення еволюції її взаємодії з провідними суб’єктами світової політики та Україною як епіцентром сучасного глобального протистояння.

Китай в своїй новітній історії пройшов непростий шлях відносин з представниками Західної (Європейської) цивілізації. На ньому було і «століття приниження й ганьби» колоніальної залежності на рубежі ХІХ – ХХ століть, і драматичне завершення імперської історії та встановлення комуністичного режиму після Другої світової війни, який кардинально змінив формат стосунків країни із зовнішнім світом, «культурна революція» Мао та зрештою реформи Ден Сяопіна з встановлення гібридної моделі комуністичного режиму з капіталістичним обличчям. Якраз останні і заклали формулу сучасного успіху Китаю як другої після США економіки світу. Непростий історичний досвід та вкорінені в історичній пам᾽яті сторінки імператорської величі кількох китайських династій, що тривали тисячоліттями, лягли в основу цивілізаційного протиставлення Китаю і Заходу, сприяли формуванню самобутньої китайської ідентичності, витоки якої сягають стародавнього позиціонування країни як центру всесвіту («Піднебесної»).

Головною особливістю новітнього сходження Китаю на вершину світового впливу як потужного центру сили стала напрочуд вдала й ефективна зовнішня економічна політика, яка дала можливість при збереженні традиційного п᾽ятирічного комуністичного планування відносно швидко здійснити справжній прорив в залученні іноземних інвестицій, впровадженні у виробництво високих технологій, відкриття ринку для закордонної торгівлі і стрімкої експансії на зарубіжні торговельні майданчики. Китай став без перебільшення світовою фабрикою, яка готова випускати все – від чіпів для електроніки до етнічних прикрас, посуду, музичних інструментів та одягу, зокрема, українських вишитих сорочок. При цьому такому успіху переважно сприяли західні партнери. Як наслідок на початок 2000-х років Китай став найбільшим кредитором інших держав, в тому числі США. За прогнозами економістів, до 2030 року Китай, за умови збереження темпів приросту економіки останніх двох десятиліть, здатен випередити економіку США. Звичайно, якщо цьому не завадить нова масштабна проблема, на зразок коронавірусу, який в останні два роки суттєво уповільнив економічні показники КНР.

Наростання економічної потуги Китаю та глобілазація її економічної експансії, яка сягнула уже усіх континентів, на певному етапі логічно привели до зростання амбіцій та можливостей у світовій політиці і сфері безпеки. Тим більше, що розпад СРСР, послаблення Росії, а згодом і світового впливу США, формування системи мультиполярного світоустрою, світова економічна криза 2000-х років дали хороший шанс Китаю вийти в лідери світової політики, стати окремим центром впливу в міжнародних відносинах ХХІ століття.

Сучасний прорив Китаю небезпідставно пов᾽язують з ім᾽ям його чинного і з 2013 року незмінного керманича Сі Цзіньпіна. Він дав старт так званій «третій революції» в Китаї, що прийшла услід революціям Мао і Ден Сяопіна. Третя хвиля китайської революції має на меті створення нової епохи модернізації, що підштовхне економіку до більшої доданої вартості і сприятиме появі «помірно заможного суспільства». За два терміни правління йому удалося досягнути багато: утвердити першість Комуністичної партії і домінування держави в національній економіці; провести соціальні реформи в дусі китайського соціалізму; започаткувати масштабну антикорупційну кампанію; Китай став на шлях побудови передової світової потуги (супердержави); розбудовано флот і потужні повітряні сили. Водночас країна стала більш авторитарною, закритою та націоналістичною. Запроваджено обмеження на користування інтернетом та введено інші обмеження, пов᾽язані із свободою слова. Правління Сі стало довічним, чим порушено традицію обмеження президентських термінів двома термінами, запроваджену за правління демократа Ден Сяопіна. Після зміни конституційної норми про два терміни перебування на посаді глави КНР, у березні 2023 року Всекитайські збори народних представників втретє переобрали Сі Цзіньпіна на посаду глави Центральної військової ради, фактично глави держави.

Під час одного з виступів Сі назвав Китай «гордим і непохитним». Добре усвідомлюючи тенденції глобалізації та неможливість жодної країни повністю відгородитися від світу, керівництво КНР первинним ареалом поширення інтересів і домінування своєї країни проголосило Індо-Тихоокеанський регіон (широкий масив територій від Західного узбережжя США до Західного узбережжя Індії, чим кинуло відкритий виклик гегемонії Сполучених Штатів та їх союзників. Спроби остаточно витіснили Військово-морський флот США, Японії і Австралії з Південнокитайського моря, нахабне захоплення островів та провокації проти іноземних суден уже стали хрестоматійними. Взято свідомий курс на розкол єдності країн-членів АСЕАН. Попри військову експансію первинним став традиційний для Китаю курс на поширення економічного впливу в державах регіону. Китай дуже вдало скористався міжнародним режимом вільної торгівлі у світових океанах, за встановлення якого тривалий час боролися США ще з періоду між двома світовими війнами. Другим колом зовнішнього впливу КНР став Близький Схід і країни Африки, третім – Європа. 

Якщо до каденції президентства Дональда Трампа між США та КНР відбувалися спроби порозумітися та визначити спільні правила конкуренції, то з його перемогою на виборах у 2016 році відносини між країнами зазнали ескалації напруги і набули ознак конфронтації. Китай в очах керівництва США перейшов зі статусу партнера, потім економічного конкурента, до економічного, а згодом і стратегічного суперника та навіть ворога. Еру двох десятиліть «боротьби з тероризмом» у зовнішній політиці США замінила ера суперництва з Росією та конфронтації з Китаєм як головною загрозою міжнародного впливу США.

Наявна гонка озброєнь і технологій між конкурентами перейшла на рівень суперництва у сфері штучного інтелекту. Офіційна стратегія економічної модернізації та виробництва – всесвітньо відома «Made in China» («Вироблено в Китаї»), оголошена на 2017 – 2025 роки, має на меті досягнути Китаєм лідерства у високотехнологічних галузях економіки. Символом технологічних та комерційних перемог Китаю на глобальному рівні став світовий флагман впровадження телекомунікаційних технологій, лідер у сфері 5G китайська корпорація Huawei.

Концепція і водночас сучасна практика поширення китайського впливу на світові економічні, та непрямо на політичні процеси, отримала назву «Один пояс – один шлях» («One Belt One Road»). Вперше описана під час виступу в Казахстані Сі Цзіньпіном як «новий шовковий шлях», дана ініціатива і стратегія зовнішньої політики КНР швидко набула поширення не лише як відновлення історичного торговельного шляху з Азії до Європи, а геополітична стратегія поширення китайського впливу фактично на весь світ.

«Один пояс – один шлях» зосереджений насамперед на проектах енергетики, інфраструктури і транспорту. Загальні інвестиційні цілі складають небачені досі 1,4 трильйона доларів. Головна загроза (з позиції Заходу) даної стратегії полягає в тому, що Китай прагне за ширмою торговельно-економічної експансії поширювати власну економічну модель та навіть філософію суспільного життя і модель політичного управління (т. зв. цінності «абсолютного суверенітету», що протиставляються західній практиці зміни режимів, «кольоровим революціям», боротьбі за права людини). За прикладом наслідку такої політики далеко ходити не треба – «неліберальна демократія» режиму Орбана в Угорщині. Квінтесенцією поширення «Поясу і шляху» на Європу став проєкт «16+1» – намагання КНР розвивати торговельно-інвестиційні відносини з країнами Центрально-Східної Європи, до якого пристали також Італія і Греція. Утім за часто веселковими планами економічного зростання і досягнення фантастичного економічного ефекту стоять і суто банальні речі – фінансове кредитування потрібних для керівництва Китаю та бізнесу КНР країн і проектів, більшість з яких, доводиться констатувати, не виправдали себе. Саме тому у 2020 році країни просили відтермінувати виплати боргу Китаю. Одним з наймасштабніших проєктів стала купівля китайськими компаніями контрольного пакету акцій грецького порту Пірей. Однак загалом проєкт «16+1» зазнав невдачі, більшість держав регіону відмовилися від нього під тиском США та ЄС, які вчасно вірно розцінили в ньому спробу поширення політичного впливу Китаю в Європі.

В контексті згаданого процесу глобального міжнародного перегрупування сил та з огляду на тривалий процес зростання могутності цієї держави до рівня провідної світової потуги російсько-українська війна, як уже видно сьогодні, надала сприятливі обставини для реалізації міжнародних амбіцій КНР.

У складній та недостатньо прогнозованій міжнародній ситуації виникнення найбільшого в Європі з часів Другої світової війни військового конфлікту наочно спостерігається еволюція новітньої китайської зовнішньої політики від стратегії нейтралітету і сторони-арбітра (2022 рік) до переважання стратегії конфронтації із Заходом та його союзниками в Азії (насамперед Японія та Австралія), що спостерігається від початку 2023 року. Ключовими факторами зміни стратегії стали:

• переобрання Сі Цзіньпіна на третій термін, що йому «розв᾽язало руки» для подальшого впровадження попередньої політики і легітимізує реалізацію найбільш сміливих планів по утвердженню Китаю на міжнародному рівні;
• рішучість адміністрації президента США Джо Байдена протистояти гегемоністським устремлінням Пекіна щодо Тайваню та зміцнення антикитайської міжнародної коаліції;
• затяжний характер російсько-української війни та послаблення позицій росії із реальними перспективами її поразки на фронті та падіння економіки від західних санкцій, що цілком реально може призвести до зміни правлячої верхівки в Москві.

США – Китай

В умовах сучасного світоустрою США і Китай стали стратегічними конкурентами, а відносини між ними усе більше набувають ознак економічної, політичної та військової конфронтації. Економічні війни упродовж кількох останніх років переросли в дипломатичне протистояння. Нещодавно відбулося взаємне закриття дипломатичних представництв. США запровадили низку санкцій проти китайських корпорацій, а війна з поширенням впливу Huawei в Європі та Америці набула епічного характеру. Першими в Європі від послуг даного китайського гіганта телекомунікацій на догоду американським інтересам у 2020 році відмовилися Польща і Велика Британія.

Потужним чинником наростання напруги між двома країнами стала світова епідемія коронавірусу, яка розпочалася з китайської провінції Ухань. У Вашингтоні відкрито звинуватили Пекін у лабораторному виведенні цього вірусу та умисному витоку в широкі суспільні маси з метою підірвати міжнародну економіку і посилити лідерські позиції Китаю в світі. З огляду на тактику китайського уряду під час подолання наслідків епідемії в інших країнах, насамперед в Європі, такі звинувачення принаймні частково виглядають небезпідставними. Адже саме Китай першим виступив з власною розробкою вакцини проти COVID-19, широке виділення якої для потреб десятків країн світу стало не стільки жестом гуманітарної допомоги, скільки політичною PR-акцією.

Китай як постійний член Ради безпеки ООН давно публічно відстоює зовнішньополітичну лінію на збереження чинної системи міжнародних відносин, поваги до норм міжнародного права, суверенітету інших держав, наполягаючи на своїй конструктивній позиції щодо вирішення нагальних міжнародних проблем, у тому числі військових конфліктів, дотримуючись тактики третьої сторони та миротворчості. Слабким місцем китайської зовнішньої політики традиційно залишається питання дотримання прав і свобод людини, на чому традиційно педалюють та за що завжди критикують Піднебесну країни Заходу. Тавро трагедії на площі Тяняньмень 1989 року в Пекіні висить над китайською владою. Тим більше, що наступники тодішнього режиму ніколи не визнавали своєї відповідальності. Жодних шансів домогтися посилення відповідальності Китаю за політику в сфері прав людини немає і за авторитарного режиму Сі Цзіньпіня, який вважає такі питання виключно внутрішньою справою держави, спробою посягнути на державний суверенітет та окреслює червону лінію для будь яких поступок демократичному Заходу. Така філософія соціальної замкненості, колективізму та авторитаризму, яка лежить в основі азійської (східної) філософсько-цивілізаційної традиції організації суспільно-політичного життя фіксує базові нездоланні відмінності між КНР і як найбільш впливовим сьогодні представником цієї традиції та ліберально-демократичним світом відкритого суспільства, прикладу прав людини, верховенства права і відповідальності держави перед народом.

Пікантності ситуації конфронтації додає те, що обидва суперники є один для одного найбільшими торговельно-інвестиційними партнерами та кредиторами. Тому викликає сумнів і виглядає алогічним ситуація, за якої кредитор на шкоду своїм же економічним інтересам буде проводити політику повного знищення боржника. Скоріш за все у найближчій перспективі керівництво Китаю прагне утвердити країну як один з двох ключових полюсів сили, надалі намагаючись більш активно просувати власні інтереси і вплив в тих регіонах, де це найбільш доцільно та можливо (наприклад, Африка), і послаблювати чи витісняти вплив США та західних структур (наприклад, Саудівська Аравія та Аравійський півострів, Близький Схід, Південна Америка) методами економічної дипломатії, що не виключає поступового нарощування військових ресурсів для формування ефекту паритету з головним суперником у військово-стратегічному плані.

Китай – ЄС

Політика економічної експансії Китаю в Європі в останнє десятиліття мала неоднозначний ефект та не може вважатися дуже успішною. В рамках «Одного поясу – одного шляху» реалізовано всього кілька проєктів будівництва залізничного сполучення в Центральній Європі, а найбільшою інвестицією стала купівля порту Пірей в Греції, що є частиною плану з опанування торговельними потоками в Середземномор᾽ї. Політичну прихильність країн ЄС Китай прагнув досягнути в умовах подолання наслідків пандемії коронавірусу, коли на потреби його держав-членів Китай виділяв масштабну гуманітарну допомогу масками, апаратами ШВЛ та іншим медичним спорядженням. ЄС є крупним торговим партнером КНР. Чимало держав ЄС та навіть Велика Британія забажали співпрацювати з дітищем китайського уряду Азійським інвестиційним банком. 

Однак сторони водночас є глобальними торговельними конкурентами, що ставить певні бар᾽єри для їх подальшого політичного зближення. Головним політичним фактором стримування впливу Китаю в Європі є США, які насамперед через своїх провідних країн-союзниць по НАТО (Велика Британія, Нідерланди, Польща, держави Балтії тощо) чинять наразі ефективний тиск на будь які спроби тамтешніх урядів розвивати спільні проєкти з китайцями.

Китай – Росія

З точки зору цивілізаційного вибору та геополітики відносини з Москвою для Пекіна є найбільш природніми та сприятливими. Історично вони не були надто веселковими, адже Російська імперія завжди, на рівні з іншими провідними імперіалістичними європейськими країнами, у ХІХ – на початку ХХ ст. прагнула нажитися на слабкості Китайської держави. Низка двосторонніх угод зафіксували принизливі для Китаю умови втрати значних територій на користь Росії та затягування Петербургом встановлення фіксованого кордону між державами. Зокрема, Пекінський мирний договір 1860 року зафіксував відмову Китайської імперії від територій сучасного Казахстану, Киргизії та острова Сахалін на користь Російської імперії. А Санкт-Петербузький договір 1881 року, що передбачав чергову відмову Китаю від частини свої територій, уряд в Пекіні узагалі відмовився виконувати. Навіть в період СРСР, незважаючи на ідеологічну близькість двох комуністичних режимів, відносини між сторонами були не надто теплими. Тому щодо відносин Китаю і Росії можна вжити термін «закляті друзі».

Не стали безхмарними відносини між сторонами і на початку ХХІ століття. Наприклад, позиції сторін розійшлися у 2006 році щодо приєднання Індії (найбільшого конкурента Китаю в Азії) до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), у 2014-2015 роках щодо захоплення Росією Криму і частини Донбасу, а також інтервенції в Сирії, у 2022 році щодо масових виступів в Казахстані, коли миротворчий контингент ОДКБ був виведений з території країни незадовго після введення для придушення повстань саме за настійним наполяганням Китаю. В регіоні Середньої Азії Росія і Китай були і залишаються конкурентами, адже обоє розглядають його як сферу впливу на за сфери впливу на пострадянські Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Киргизстан і Узбекистан.

Водночас країни уже тривалий час виявляли спільний інтерес до розвитку співпраці, в основі якої лежить низка головних сприятливих чинників:

• обидві країни з періоду «холодної війни» розглядають США і Захід загалом як стратегічних супротивників;
• Росія і Китай є ядерними державами, авторитарними демократіями зі схожим ментально-цивілізаційним критичним ставленням до головних постулатів ліберальної демократії, як от верховенство права, ідеологічний плюралізм і свобода слова, примат прав людини, з якими в обох великі проблеми, обидві мають досвід побудови комунізму та зазвичай підтримують одна одну на багатосторонньому рівні (насамперед при голосуванні в Раді Безпеки ООН, в рамках форуму G20);
• жодна з них у процесі утвердження на міжнародній арені не може обійтися без визнання і підтримки Азії та регіональних альянсів, як от ШОС, ОДКБ, адже і Росія, і Китай є азійськими державами, хоча з глобальними амбіціями.

Для Росії поглиблення відносин з Китаєм потрібне з огляду на наступні обставини:

• економіка країни не має достатнього запасу міцності, особливо на фоні міжнародних санкцій, щоб забезпечувати глобальні амбіції керівництва Кремля, а тому потребує фінансової та інфраструктурно-технічної підтримки потужної китайської економіки. Російсько-китайські економічні відносини є виражено асиметричними. На КНР в зовнішній торгівлі Росії припадає приблизно 10% від загального зовнішньоекономічного товарообігу. Натомість російська частка в щорічному зовнішньому товарообігу КНР упродовж останнього десятиліття неухильно знижувалася і складає всього близько 2-2,5%;
• Росія є яскраво вираженою ресурсною державою, економіка якої побудована на основі експлуатації та експорту багатих корисних копалин. З часів розпаду СРСР Росія поступово втрачала позиції рівноправного економічного партнера Китаю і поступово перетворилася на джерело дешевої сировини для китайської економіки. Саме нафта і нафтопродукти, газ, вугілля і деревина є головними позиціями російського експорту до Китаю. Навзамін Росія отримує високотехнологічну продукцію, побутову техніку і звичні для масового обивателя дешеві товари широкого вжиту. Тому не випадково Росію називають «сировинним придатком» Китаю;
• Китай життєво необхідний Росії як політичний партнер і джерело імпорту промислових товарів, зокрема й озброєнь, для збереження внутрішньої соціально-економічної і політичної стабільності, забезпечення переважно застарілих військових ресурсів, підтримки реноме незалежного центру протистояння структурам колективного Заходу, що особливо гостро проявляється в умовах війни проти України. У 2022 році імпорт з Росії до КНР сягнув рекордних показників. Упродовж квітня компанії з КНР придбали в РФ товарів на 8,9 млрд. дол. США (на 57 % більше, ніж за квітень 2021 року). Одночасно експорт Китаю з Росії зменшився на 7,7 %
• тісні стосунки з КНР є чи не останнім вагомим засобом економічного виживання Росії в умовах тотального міжнародного санкційного тиску, дають можливість Москві уникнути повної міжнародної ізоляції та посилити контакти з іншими антизахідними, авторитарними режимами азійського регіону (насамперед Іран).

Увага керівництва КНР до розвитку співпраці з РФ пояснюється такими домінантними причинами:

• необхідність подолання відставання від США у військово-технологічному плані в умовах оголошеної Пекіном політики гонки озброєнь та перспективним завданням перегнати Вашингтон як провідного центра сили в світі. Лише Росія, яка володіє кількісно найбільшим ядерним арсеналом в світі, може забезпечити Китаю необхідні умови безпеки та поділитися відповідними військовими технологіями, без яких Китаю не вдасться стати другим полюсом сили в системі нового блокового протистояння ХХІ століття. Безпека і зброя в обмін на фінанси і промислові товари – відмінна формула для співпраці з Росію з точки зору китайської сторони.

Водночас, незважаючи на традиційну офіційну позицію Пекіна щодо миролюбності своєї зовнішньої політики, прагнення дотримуватися неупередженої позиції арбітра та миротворця між сторонами конфлікту, в Пекіні не гребують тіньовими поставками легкого озброєння та деталей до військових засобів. Зокрема, відповідно до оприлюдненої виданням Politico та інформагенцією CNN в березні 2023 року інформації, посилаючись на дані зарубіжних митних органів, китайські компанії у 2022 році продавали російській стороні гвинтівки, бронежилети, деталі для безпілотників, механізми для гелікоптерів, які цілком могли бути використані на війні проти України. Згадується насамперед державна оборонна корпорація «China North Industries Group». Загалом Росія вже отримала 12 партій деталей БПЛА з Китаю. Ідеться про схему постачання Пекіном для потреб Москви не прямих військових поставок, а т. зв. товарів «подвійного призначення». Схема вибрана не випадково, адже замовниками товарів виступали російські фірми, які підпадають під санкції США за їх причетність до війни Росії проти України.

Також, відповідно до оприлюднених даних інформагенцією Sky News китайська супутникова компанія Spacety надавала аерофотознімки найманцям ПВК «Вагнер», що є прямим порушенням режиму міжнародних санкцій;

• енергетична безпека – другий після зброї актуальний сегмент в пріоритетах розвитку співпраці з Росією. Відносно дешеві російські газ і нафта є життєво необхідними для загалом все ще енергозатратної китайської промисловості і масштабної соціальної сфери;
• політико-ідеологічна складова російсько-китайських відносин зумовлена необхідністю для Китаю заручитися підтримкою Росії як найбільшої країни світу, ядерної держави та водночас послідовно антизахідного режиму зі схожими цінностями. Аналіз зовнішньої політики КНР у 2022 – 2023 роках показує, що керівництво держави стало на шлях формування антизахідної, китаєцентричної вісі держав за участі Китаю, Росії, Ірану, імовірно Саудівської Аравії, тіньової присутності КНДР, та низки менших держав, які поки що неофіційно сприяють функціонуванню цієї коаліції, зокрема, через допомогу РФ в обході санкцій і постачанні озброєнь на війну проти України. Ідеться про Вірменію, держави Середньої Азії, Сирію тощо. Помітне прагнення Пекіна реанімувати давні зв᾽язки в рамках міжнародного об᾽єднання БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка) насамперед для подальшого поширення свого впливу на Південну Америку й Африку. Така вісь чи коаліція покликана стати основою майбутнього геополітичного домінування Китаю як світового центру сили. За винятком Індії, яка все більше дрейфує в сторону проамериканської позиції, усі згадані держави є достатньо лояльними до Китаю і такими, що зазвичай солідаризуються з позицією Пекіна на зовнішній арені. В умовах створення у 2021 році і подальшого посилення транснаціонального військово-політичного блоку AUKUS (Австралія, Велика Британія, США), розвитку військової співпраці США і НАТО з Японією, Південною Кореєю та Індією Китай намагається не відставати від стратегічних суперників і займається формуванням свого блоку союзників, в якому Росія посяде чільне місце.

Китай – Україна

Зближення Китаю з Росією, що спостерігається на фоні російсько-української війни, стало можливим не в останню чергу завдяки слабкості відносин України і Китаю. Китайсько-українські відносини за увесь період їх офіційного здійснення не можуть похвалитися особливими успіхами. Підписана 20 червня 2011 року Спільна декларація про встановлення і розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною і Китайською Народною Республікою констатує вагомий потенціал міждержавної співпраці. Однак реалії міжнародних відносин сьогодення свідчать про зовсім протилежне. Цьому є низка об᾽єктивних та суб᾽єктивних причин:

• відсутність політичної волі у китайської сторони розвивати співпрацю з українськими партнерами поза контекстом відносин з РФ, яким в Пекіні надається абсолютна першість. Україна розглядається стереотипно як історичний сателіт Москви, залежна країна, яка не може цілком самостійно реалізувати власний суверенітет. До речі, в умовах сьогодення і наростання протистояння по лінії КНР – США, в китайських ЗМІ лунають схожі твердження щодо України, але уже як маріонетки США, яка фінансується, постачається зброєю та відповідно управляється з Вашингтона. Взагалі використання російських інформаційних методичок і стилістики ведення антизахідної пропаганди притаманне для інформаційних ресурсів Китаю, який досі не сформував окремої повноцінної стратегії комунікації з Києвом. І в цьому вина не лише Пекіна, а й Києва;
• незважаючи на миролюбні декларації, керівництво Китаю, толеруючи непрямі поставки легкої зброї і військового спорядження до Росії, іншу нелетальну допомогу і політичну підтримку агресору демонструє політику подвійних стандартів щодо війни в Україні та своїми діями перекреслює можливість для КНР дійсно стати перспективним миротворцем чи дипломатичним медіатором між сторонами конфлікту;
• в Пекіні декларують політичну лінію на формальне збереження незалежності і територіальної цілісності України, що відповідає нормам міжнародного права. Однак неодноразово продемонстрована позиція утримання при голосуванні на Генеральній Асамблеї та Рабі Безпеки ООН щодо засудження російської агресії свідчить про політичну «розтяжку», в якій перебуває Китай у прагненні задовольнити усі свої інтереси і виграти на всіх напрямах зовнішньої політики. Про це свідчить і запропонований урядом Китаю на початку березня 2023 року т. зв. «мирний план» врегулювання російсько-українського конфлікту, оголошений фактично після року мовчання щодо своєї офіційної позиції.

12 пунктів китайського «мирного плану» містять загальні декларації про повагу до «суверенітету всіх країн», необхідності дотримання міжнародного права (насамперед, цілей і принципів Статуту ООН), відмови від «менталітету холодної війни», заклик до «раціональності і стриманості» сторін військового конфлікту та відновлення мирних переговорів, наголос на необхідності вирішення гуманітарних проблем. Знайшлося місце і підтримці Чорноморської зернової ініціативи, характерному для китайських інтересів пункту про «підтримання стабільності промислових ланцюгів і ланцюгів поставок». Однак на фоні постійних обстрілів Росією житлових будинків, дитячих садків і шкіл, лікарень, вулиць міст і сіл, території Запорізької атомної електростанції особливо штучно і навіть цинічно звучить заклик до обох сторін щодо захисту цивільного населення та військовополонених, а також до підтримки безпеки атомних електростанцій. При цьому жодної згадки про агресора та його дії в тексті плану немає, наче агресор та жертва повинні нести солідарну відповідальність за злочини і руйнування під час війни. Викликає подив і пункт 10 щодо засудження Китаєм «односторонніх санкцій, несанкціонованих Радою Безпеки ООН». Ідеться про санкції Заходу та інших демократичних країн (наприклад, Японії, Австралії тощо) проти путінського режиму, які КНР вочевидь готова запросто відмінити як умову майбутніх мирних переговорів. Такі «справедливість» і «рівність» як основа майбутнього миру явно не підходять Україні. Зрештою показово, що Пекіну так і не вдалося відійти від обмеженого та неадекватного означення російської агресії як «українська криза». Стратегічними для безпеки КНР можна вважати неоднозначні пункти «плану» щодо заперечення посилення безпеки регіону шляхом «зміцненням чи розширенням військових блоків». Тут явно помітний натяк на поширення НАТО та застереження від прийняття до його складу України, що в давніх інтересах Москви. Окремий пункт із закликом до протистояння «загрозі або використанню ядерної зброї» теж лише натякає, але прямо не вказує на головне сьогодні джерело загрози світовій безпеці – агресивний і непередбачуваний кремлівський режим з ядерною кнопкою в руках. Ну і зрештою на завершення пункт 12 «Сприяння постконфліктній відбудові» містить уже явні гарантії для бізнес інтересів Китаю – відвертий натяк на готовність країни «надати допомогу та відігравати конструктивну роль» у зусиллях з післявоєнної відбудови України. Тільки чомусь жодним чином не згадано про підтримку КНР міжнародних вимог до Росії щодо компенсації Україні та її громадянам масштабних матеріальних і моральних збитків. Про це автори документа воліли свідомо дипломатично промовчати.

Після аналізу змісту цього тексту уже не дивно, що цей «план» однозначно засудили усі західні партнери України як нереалістичний та фіктивний, висунутий з метою затягування часу і прагнення зі сторони Китаю хоч якось зберегти реноме російського керівництва в умовах підготовки контрнаступу ЗСУ зі звільнення захоплених суверенних територій України і явних військових невдач бездумної російської військової навали. Цинізм позиції Пекіна полягає в тому, що укладення будь якої угоди з агресором-Росією на даному етапі війни буде неодмінно передбачати пункт про чергові територіальні поступки України за рахунок власної суверенної території, на що, очевидно, Китай готовий закрити очі. Як і готовий надалі не помічати кричущі злочини Кремля на території України та уникати характеристики російського режиму як агресора, а російську війну проти України вперто продовжує називати «українською кризою», інспірованою Заходом.

• керівництво Китаю навіть не забажало жодного разу за період війни провести двосторонні переговори з українською стороною та зрозуміти її аргументи. Проблема в тому, що воно наразі не бачить причин говорити з владою України, яку проголошено в китайських ЗМІ маріонеткою Заходу, а свідомо орієнтується виключно на російський наратив. Така позиція, абсолютно непрофесійна, хибна та безперспективна, виключила КНР з когорти партнерів України у справі допомоги для здобуття перемоги і подальшого гарантування безпеки. Це принаймні дивно, з огляду на амбіції Пекіна як окремого світового центру сили;
• позиція Китаю в ході російсько-українського конфлікту засвідчує повний провал двосторонньої політики побудови стратегічних міждержавних відносин України і КНР та наявність відвертих прорахунків української влади різних каденцій в стратегічному плануванні зовнішньої політики України на її далекосхідному напрямі. Одним з них є відсутність більше двох років посла України в Китаї, що неприпустимо з огляду на роль і значення цієї країни в сучасній світовій політиці та трансаціональних економічних процесах. Така неувага до попередньо проголошеного «стратегічного партнера» з боку офіційного Києва викликає подив і створює для нього додаткові причини для завідомо програшної позиції у відносинах з КНР. Загальна дипломатична пасивність української влади на далекосхідному напрямі зовнішньої політики дає формальні підстави китайській стороні відкладати анонсовані попередньо он-лайн переговори Сі Цзіньпіна з президентом України Володимиром Зеленським;
• курс на зближення Пекіна з Москвою зумовлений не в останню чергу прагненням підтримати Росію в умовах імовірної поразки на фронті в Україні та посилення західних санкцій. Китай зацікавлений у збереженні Росії як єдиної держави та більше – правління чинного політичного режиму в Москві на чолі з Путіним, адже це для КНР гарантуватиме безпеку, прогнозованість міжнародного курсу Росії, можливість подальшого її втягування в свою орбіту і залежність від власних інтересів, використання Росії як ресурсної бази і полігону для нарощування військових ресурсів, які можуть бути корисними Китаю для протистояння зі США. При цьому інтереси України практично знехтувані.

Україна сьогодні не розглядається режимом КНР як стратегічна країна для реалізації інтересів Китаю в Європі. Дипломатична активність КНР у стосунках з РФ та Білоруссю у першому кварталі 2023 року засвідчує, що для просування китайських товарів до Європи північною гілкою обрано шлях через ці дві країни в обхід України. Однак, зважаючи на підсанкційний режим їх економік і можливу подальшу внутрішню нестабільність внаслідок прогнозованого успішного наступу ЗСУ та перемоги України у війні така тактика Пекіна є надто ризикованою і навіть безперспективною. Без українських портів та інших транспортних мереж і природних ресурсів реалізація стратегії «Один пояс – один шлях» на європейському напрямі буде надто затратною справою, а її успішний результат малоймовірний.

Водночас пропонований Китаєм «мирний план» не містить вказівок на необхідність будь яких територіальних чи інших поступок з боку України за імовірності майбутніх мирних переговорів про завершення війни. Це свідчить про те, що загальний і не надто конкретний зміст документа формувався таким свідомо, в традиціях китайської дипломатії, і може у подальшому використовуватися китайським керівництвом у залежності від ситуації, по мірі успіхів однієї з сторін конфлікту на полі бою. Це добре розуміють в Пекіні і очевидно добре розуміють в Києві. Для України така здавалося б неконкретність позиції Китаю, яку вже поспішили розкритикувати провідні російські пропагандисти, зокрема, за невизначеність статусу захоплених українських територій, відкриває нові можливості в дипломатичній площині. Якщо Китай нам не допомагатиме, то хоча б принаймні не заважатиме успішно досягати переможного результату у захисті своєї країни.

Тут варто пригадати результати голосування на засіданні Генасамблеї ООН від 23 лютого 2023 року щодо запропонованої Україною резолюції до річниці повномасштабного російського вторгнення «Про справедливий і сталий мир в Україні», яка закликає Росію зупинити бойові дії та вивести свої війська з її території, а також закріплює основні положення української «формули миру». Резолюцію підтримала 141 країна, проти – 7. Китай утримався, чим показав свою подальшу вичікувальну позицію. І це показово. Як то кажуть, «наразі вдячні і на тому». Нехай пасивна підтримка України, але вона присутня і залишає надії на подальшу роботу для двосторонньої дипломатії.

Війна в Україні до певного моменту була вигідна КНР з наступних міркувань:

1. послаблює військовий потенціал та економічні ресурси усіх сторін конфлікту – насамперед скорочує потенціал колективного Заходу, водночас виснажуючи і Росію як військову потугу, що до певної міри вигідно КНР, адже пришвидшує втягування Москви в орбіту міжнародних інтересів Пекіна. В любому випадку – за перемоги чи поразки Росії у війні, – Китай вийде переможцем, адже отримає певні бонуси в геополітичному та геоекономічному плані;
2. підвищує статус Китаю на міжнародній арені як незалежної сили, яка готова виступити гарантом дотримання-відновлення принципів міжнародного права для досягнення миру, що приховує істинне прагнення керівництва КНР – використати слушний момент для посилення свого впливу і пришвидшення досягнення стратегічної мети – досягнення статусу другого центру світової політики на рівні з США. Згаданий так званий завідомо нереалістичний для виконання китайський «мирний план» свідчить, що в Пекіні в умовах очевидної неможливості Росією досягнути швидкого військового успіху в Україні бачать вигоду в переведені війни в латентну (затяжну) фазу, адже це окрім виснаження сторін конфлікту, в тому числі колективного Заходу і окремо США) відверне увагу Заходу від кулуарної гри Пекіна, спрямованої на нарощування власного потенціалу і розширення міжнародного впливу будь якою ціною;
3. війна в Україні для КНР виконує роль своєрідного спостережного полігону для вивчення тактичних прийомів ведення бойових дій в різних умовах та аналізу можливостей Заходу застосовувати різні види озброєння на території третіх країн. Проблема Тайваню нікуди не поділася і залишається як ніколи актуальною у зв᾽язку з черговим загостренням американсько-китайських відносин, активізацією військових можливостей КНР в Південнокитайському морі. Китай ретельно аналізує причини, чому Росія зазнає невдач у війні в Україні, аби потім використати ці знання у протистоянні з США. Насамперед ведеться робота з вивчення стратегії і тактики подолання оборонних редутів і сили спротиву на прикладі ЗСУ та інших підрозділів героїчної оборони України. Окрім сучасних видів класичних озброєнь, ідеться про розробку своїх удосконалених бойових безпілотних літальних апаратів, альтернативних джерел Інтернет-зв᾽язку типу Starlink, розробку додаткових засобів захисту військової техніки від модерних засобів ураження типу Stinger і Javelin, ефективність використання яких в умовах протистояння наступу російських військ в Україні безсумнівна.

На досягнення вказаних завдань міжнародної політики Китаю був спрямований офіційний візит до Москви Сі Цзіньпіна, що відбувся 20-22 березня 2023 року. Його результати засвідчили наступне:

• Росія все більше входить в залежність від геополітичних та економічних інтересів Китаю як окремого повноцінного центру сили в сучасній світовій політиці. Анонсований Путіним під час зустрічі з китайським лідером перехід зовнішньоекономічної політики Росії на юані остаточно підтвердив, куди рухається Росія ХХІ століття, а іншого вибору зрештою в неї не залишилось;
• Китай вправно використовує суттєві економічні і міжнародні політико-дипломатичні обмеження сучасної Росії в своїх інтересах, вчасно пропонуючи альтернативну підтримку, «руку допомоги», яка утім теж має свою ціну. Пікантності візиту Сі Цзіньпіна до Москви надало винесення за кілька днів до того рішення Міжнародного кримінального суду в Гаазі рішення про арешт президента Росії Путіна на підставі звинувачень у справі про викрадення українських дітей під час війни з Україною чи як це називає кремль «спеціальної військової операції». Режим КНР засвідчив, що не зважатиме на таке рішення міжнародної кримінальної інституції, але головне те – що це рішення ставить у патову ситуацію подальші відносини демократичного Заходу з путінським режимом, які просто уже стали неможливими. Тому «дружній» візит підтримки для Путіна від китайського лідера став як ніколи вчасним, насамперед для посилення впливу Китаю на політику та економіку Росії;
• сподівання російського правлячого режиму на беззастережну підтримку КНР аж до формування міждержавного військового блоку зазнали невдачі. Тут спрацював задекларований, зокрема, у згаданому китайському «мирному плані» принцип уникнення побудови будь яких військових блоків та укладення союзів проти третіх сторін. Окрім того бойові дії в Україні створили для Китаю низку суттєвих проблем: 1) газова війна Росії проти ЄС мала наслідком зменшення грошей у західних споживачів на купівлю китайських товарів; 2) наростання різкого загострення конфлікту із Заходом (насамперед з ЄС) не вигідне китайській владі, яка наразі з економічних причин до нього не готова; 3) на прикладі України Китай отримав наочний урок щодо можливості організації потужної консолідованої підтримки з боку колективного Заходу, яку в Пекіні явно недооцінили. Це стало добрим уроком для китайського режиму щодо стримування реалізації плану силових дій проти Тайваню, який КНР традиційно вважає своєю суверенною територією. Китай вже повною мірою усвідомлює ймовірність того, що Росія зазнає невдачі в Україні та вийде з конфлікту «другорядною державою», значно ослабленою економічно та дипломатично, що впливає на рівень її практичної підтримки з боку КНР, зокрема, військової. Тому Росія може розраховувати на певну дозовану військову допомогу від КНР, але лише у тому об᾽ємі, в якому захоче керівництво останньої. Очевидно про надання важчих озброєнь наразі не йдеться. Китай не піде на підтримку ескалації конфлікту в Україні, адже уже пересвідчився в неспроможності Росії до швидкого ефективного наступу, а до Третьої світової війни в Пекіні, принаймні поки що, явно не готові.

В Китаї уже зрозуміли, що ескалація війни в Україні їм невигідна. Тут спостерігається явна заслуга ЗСУ та українського суспільства загалом, яке показало подивованим китайцям, як і всьому світу, межі російської могутності та приклад ефективності застосування героїзму і військової вправності за обмежених ресурсів. В Китаї домінує розчарування здатністю сучасної російської держави до ефективної зовнішньої політики, насамперед її військово-політичного сегмента, що на руку Україні і створює непогані шанси для подальшого відновлення контактів з китайською владою і відновлення українсько-китайських відносин за умови належної активності і наполегливості української сторони;

• візит в Москву Сі Цзіньпіна засвідчив, що Китай, роблячи наголос на поглибленні стосунків з Росією в умовах активного процесу розбудови антизахідної коаліції, не повністю відійшов від політики стратегічної невизначеності в умовах російсько-української війни, яка домінувала у 2022 році, залишивши за собою можливість коригування підходів своєї зовнішньої політики залежно від конкретної ситуації. Точно непорушними залишилися підходи Пекіна щодо незастосування ядерної зброї та неприпустимості погроз її застосування. Як уже традиційно повелося, реальну позицію китайської влади часто варто читати «між рядків» текстів офіційних заяв та документів. Зокрема, оприлюднена 27 березня 2023 року заява китайського МЗС, як реакція на попереднє оголошення Путіним рішення про розміщення на території Білорусі ядерної зброї, містить пряму вказівку на текст спільної заяви лідерів ядерних держав від 5 січня 2022 року про те, що «…слід уникати воєн між державами, які мають ядерну зброю, і варто знижувати стратегічні ризики». Так дипломатично в Пекіні засудили відповідне рішення Москви, показавши межу можливого в системі китайсько-російського партнерства. Китаю цікаві російські ядерні технології, але не цікаве їх застосування для знищення світу.

Російським ура-патріотам не варто забувати, де знаходять найбільші ринки збуту китайських товарів – вони далеко не в Росії, а на Заході (в Європі і США). Наростання напруги в китайсько-американських відносинах і критика КНР, що лунає в Європі, ще не свідчить про падіння інтересу до подальшої співпраці між партнерами / конкурентами. В умовах глобалізації межа між цими статусами учасників міжнародних відносин дуже умовна і часто ситуативна. Досягнення Китаєм реноме другого центру сили в світовій політиці без підтвердження глобального статусу своєї економіки, що досягається шляхом збереження найбільших ринків збуту своєї численної продукції, категорично неможливе. Тому керівництву Росії не варто сподіватися на сліпу підтримку китайських партнерів будь яких спонтанних актів агресії в процесі агонії чинного керівництва кремля. Росія цікава Китаю доти, доки приносить прагматичну користь як джерело дешевих енергоресурсів і володарка значного збройного потенціалу. Не більше.

Окрім того варто врахувати безумовний інтерес Китаю до російських територій в Сибіру, значна частина з яких історично перебуває в зоні його впливу. Активна торговельна політика та заселення китайцями безкрайніх територій російського Далекого Сходу останні тридцять років тривають надзвичайно інтенсивно. Владивосток, Хабаровськ, Сахалін уже тривалий час відчувають сильний вплив китайського сегмента в місцевому соціально-економічному житті. За недавньою інформацією, оприлюдненою міністерством природних ресурсів Китаю, там уже відновили карту з давніми топонімами китайською мовою. Безумовно КНР, вірна принципам державного суверенітету та з огляду на ядерний статус Росії не піде на військове захоплення її відповідних територій. Однак активний процес економічної експансії на російські малозаселені простори продовжиться та імовірно буде активізований і зрештою з часом стане вагомим чинником політичного життя Росії, а можливо й одним з чинників її подальшої політично-територіальної дезінтеграції та дефрагментації.

За будь яких умов один з найбільших ключів до розгадки сценарію подальшого розвитку подій в історії сучасного світового геополітичного протистояння, побудови нового світоустрою (як і перспектив російсько-китайських відносин) знаходиться на полях фронтів в Україні. Це добре розуміють не лише на Заході, але й в Пекіні та Москві. Різними залишаються інтерпретації цього розуміння та підходи до реалізації власних інтересів. Для України важливо надалі дотримуватися обраної стратегічної лінії на інтеграцію в західні економічні та військово-політичні структури. Однак варто врахувати уроки східної дипломатії та взаємодії з нею, адже майбутнє світоустрою вже точно буде визначатися між Західним і Східним полюсами сили. Останній репрезентуватиме Китай. «Схід – діло тонке». Про це не варто забувати офіційному Києву.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»