УКРАЇНА – НАТО.

СЦЕНАРІЇ СПІВПРАЦІ НА ВИРІШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ

У далекому 1990 році неповторна Маргарет Тетчер під час засідання з питань міжнародної політики у заміській резиденції британських прем’єр-міністрів «Чекерс» сказала феноменально пророчі слова: «Той факт, що останніми роками Захід добився свого, не означає, що нам не треба далі захищатися від чогось гіршого». Ішлося про перспективи європейської та світової безпеки по завершенні тривалого періоду «холодної війни». Тоді вже стояло питання про необхідність продовження функціонування НАТО як гаранта безпеки Європи в умовах імовірного збереження СРСР або ж його наступниці Росії з відновленими силами. Пройшло три десятиліття. Сьогодні, в умовах російсько-української війни, яка своїми завданнями сягає далеко за межі двостороннього міждержавного конфлікту та є зіткненням протилежних глобальних культурних начал і парадигм світової політики, усі нарешті чітко зрозуміли сутність цих слів.

Прогнозування, тим більше передбачення післявоєнного світопорядку, коли на полях бою точаться запеклі бої, а призвідник війни сидить на троні, усе ще впевнений у своїй непогрішності, і продовжує до останнього виношувати підступні плани завоювання, – справа невдячна, непевна і ризикована. Утім, з огляду на важливість побудови подальшої державоствердної стратегії України на міжнародній арені, в центрі якої насамперед постане превентивна система убезпечення від повторення трагедії війни, яку ще прийдеться розробляти, поточний (за багатьма ознаками кульмінаційний) етап війни дозволяє (і навіть змушує) задуматися над тим, який же формат відносин виберуть головні військові союзники (Україна і НАТО) після її завершення.

Відповідь на це запитання лежить у трьох площинах: 1) стабілізація післявоєнної ситуації у формі побудови якісно нової системи безпеки; 2) відновлення (відбудова) економіки України як постраждалої сторони – безпосереднього об᾽єкта агресії і визначення її нового статусу в системі міжнародних відносин як переможця; 3) створення дієвих гарантій безпеки для України та усього міжнародного співтовариства, в центрі яких – унеможливлення (стримування) подальших військових дій агресора (Росії).

Враховуючи загальні тенденції розвитку міжнародних відносин, поточні настрої на міжнародних політико-дипломатичних майданчиках, стан справ на фронті, залишковий військовий ресурсний потенціал сторін конфлікту, без претензій на вичерпність думок спробуємо абстрагуватися від емоційної складової оцінки ситуації (наскільки це можливо в країні, охопленій війною) та окреслити імовірні перспективні сценарії відносин між головними військово-політичними союзниками у протистоянні російській агресії на етапі завершення війни та повоєнного врегулювання міжнародного порядку.

Сценарій 1. Вступ України до НАТО

Набуття членства України в НАТО є давньою метою зовнішньої політики України, а з 2019 року закріплене в Конституції як її «стратегічний курс». Однак процес зближення з Альянсом, навіть в умовах анексії Криму та захоплення частини Донбасу, був практично незворушним, епізодично виринав як елемент політичного популізму і спекуляцій та не віщував кардинального прориву, доки в 2022 році не розпочалася велика війна.

Вторгнення росії в Україну спричинило істотні зрушення в міжнародній політиці та геополітичні пертурбації. Вперше від часів терористичних атак Аль-Каїди на США у вересні 2001 року відбулася безпрецедентно масштабна консолідація Заходу навколо засудження і протистояння зовнішній загрозі, яка знову прийшла зі Сходу. Давній геополітичний розлам Схід – Захід знову проявив себе, як і крайній до цього раз – у період «холодної війни». По її завершенні, немов зачарований позірними міркуваннями про слабкість росії, потім контрольованим характером її відродження та зрештою формуванням т. зв. «неоліберальної» чи «сировинної імперії», Захід пропустив (чи то свідомо не хотів бачити) реінкарнацію історично тоталітарної, завойовницької, шовіністичної неєвропейської по духу і суті держави-агресора в історично найгіршому її варіанті, яка кинула екзистенційний виклик йому самому та усьому цивілізованому світу. Як вірно прогнозував свого часу батько сучасної американської геополітики Самюель Гантінгтон, найбільш потужне «зіткнення цивілізацій» відбулося саме в епіцентрі цього розламу, що пролягає в Україні.

Повноправне членство в НАТО для України має стати чи не найбільшою винагородою за роки збройного опору російській агресії, а ще більше – після трьох десятиліть подолання пострадянського синдрому. Вчергове в історії виборена кров’ю і потом українських захисників свобода і незалежність від російського завойовника повинні нарешті логічно утвердитися шляхом набуття повноправного статусу в когорті держав-членів провідних політичних, безпекових та економічних структур західного світу. Кращого шансу для цього годі сподіватися. Саме тому 30 вересня 2022 року керівництво України підписало офіційну заявку про вступ до НАТО.

Цілком реальні сподівання на довгоочікуване членство України в Альянсі надає сучасна міжнародна політична та військова обстановка і ситуація на фронті, де українські захисники, за збройної допомоги західних держав, не лише успішно відбивають атаки російських військ, але й поступово відвойовують захоплені ними території. Незнана досі в історії України консолідація держав-союзників навколо її безпекових інтересів вражає. Близько шести десятків країн так чи інакше надають допомогу Україні. Незважаючи на наявні певні періодичні переважно логістичні проблеми і неузгодженості з постачанням зброї, інші моменти напруги в діях міжнародної коаліції на підтримку України, які в тому числі нерідко стають наслідками інспірованого росією поширення дезінформації і дії залишкових сил впливу агресора на території західних держав, підтримка союзників сьогодні як ніколи сильна і стабільна. Про це свідчить розпочатий у 2023 році процес надання сучасних зразків західного важкого наступального озброєння, засобів ППО і підготовка до виділення стратегічної авіації. Вкладені в оборону України напередодні та під час війни колосальні 150 млрд. євро сукупної міжнародної допомоги (з яких 65 млрд. – військова допомога), абсолютну більшість якої надали країни НАТО, свідчить про те, що наша держава міцно і надовго увійшла в орбіту інтересів провідних західних структур. Такі ресурси просто так і на коротку перспективу не надають.

Україна всього за рік опору агресії фактично відкрила для себе усі провідні світові дипломатичні майданчики, в тому числі уже постійно представлена на різного рівня форумах НАТО. Зокрема, президент України запрошений на найближчий саміт НАТО, що пройде 11-12 липня у Вільнюсі. Тематика російсько-української війни увійшла в топ-список найбільш згадуваних тем провідних інформаційно-аналітичних періодичних видань Європи і світу, що посприяло формуванню загалом позитивної для нас громадської думки в когорті провідних демократичних суспільств.

В західних еліт сформована стійка позитивна позиція щодо підтримки України, одним з центральних елементів якої вважається її перспективний вступ до НАТО. Реальна російська загроза змусила навіть найбільш лояльних до Кремля політиків, на кшталт Марі Лепен та представників правлячих правих сил в Італії, стати на шлях критики агресора та усвідомити значення України для безпеки Європи. Рупором проукраїнської позиції традиційно виступають Велика Британія, Польща і країни Балтії, а також сам генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг. І це знаково. Адже сам Альянс як колективна структура за останній рік круто еволюціонував від позиції надання нелетальних засобів до виділення на потреби української армії важкого озброєння. Наприкінці лютого Ріші Сунак, услід за Єнсом Столтенбергом, однозначно заявив, що Україна стане членом НАТО, над чим уже сьогодні потрібно працювати спільно з союзниками, надаючи допомогу та тренуючи українських військових. При цьому головний акцент небезпідставно зроблено на необхідності досягнення перемоги, яка може остаточно відкрити шлях до Альянсу для України.  

Досягнутий рівень підтримки західними партнерами, проявлений героїзм і злагодженість підрозділів ЗСУ та інших силових структур, їх безумовно високий рівень професіоналізму довели, що українська армія вочевидь є тією найбільш дієвою і злагодженою структурою в державному механізмі України, яка точно готова стати невід᾽ємною частиною західних структур безпеки на чолі з НАТО.

Сценарій 2. Укладення оновленого спеціального формату відносин Україна-НАТО і відтермінування вступу до Альянсу.

Вступ України до НАТО після завершення війни є логічним і найбільш бажаним, та водночас наявна непевність в реалізації такого сценарію в найближчій перспективі. Тут існує низка цілком реальних ризиків і загроз.

1. Наразі невідомо і складно прогнозовано, на яких умовах відбудеться завершення війни, чи вдасться повністю витіснити російські війська з території України, що є природнім та єдино бажаним варіантом для України. В іншому випадку точно слід очікувати подальшої ескалації війни щонайдалі через кілька років при збереженні постійної зниженої інтенсивності військових дій, як це спостерігалося з 2015 до початку 2022 року на Донбасі. Головними факторами завершення війни стануть здобутки Збройних Сил України та рівень їх підтримки зброєю від міжнародних партнерів. Остання неухильно зростає, що не може не радувати. Відповідно до нещодавно оприлюднених даних видання The Economist, 40% усієї військової допомоги США, які є абсолютним лідером у військовій допомозі Україні, надійшли за останні три місяці, тобто з грудня 2022 року, і продовжують надходити.

Водночас постачання сучасної зброї для України – процес не стільки технічно-логістичний, а політичний. Обмеження військових ресурсів більшості країн-членів НАТО (насамперед в Європі), які за останні 20 років пішли на істотне скорочення військових бюджетів (навіть Велика Британія), а більшість так і не досягла давно обіцяних річних витрат у розмірі 4% ВВП на сектор безпеки (відповідно до стандартів НАТО), тривале прагнення уникнути подальшого загострення відносин з росією і зрештою демократія, яка передбачає досягнення певного внутрішньополітичного консенсусу і підтримки громадськості у прийнятті урядами чутливих рішень про зовнішню військову допомогу не сприяють пришвидшенню процесу передачі Україні необхідних озброєнь. Лише на початку другого року війни в Україну поступово почали надходити сучасні західні зразки важкого озброєння американських та європейських виробників, а процес надання бойових літаків ускладнений прийняттям рішень та узгоджень на рівні окремих держав.

Затяжна війна чи війна на виснаження явно не в інтересах Заходу, а працює «на руку» росії та її союзникам Ірану і Китаю. Керівництво останнього, незважаючи на нещодавно представлений так званий новий «мирний план», стратегічно зацікавлене у продовженні конфлікту або ж досягненні угоди про мир за будь яку ціну, що буде означати подальше замороження конфлікту і перспективу його подальшого відновлення в любий час. Мета – максимальне виснаження усіх сторін, і Росії (з метою посилення контролю над нею), і колективного Заходу (насамперед США, як свого головного глобального суперника). Україна ж для Пекіна виступає розмінною монетою, буферною зоною та водночас бажаною територією для поширення свого економічного впливу в умовах повоєнного відновлення. Тому він всіляко намагатиметься гальмувати вступ України до НАТО, що означатиме її остаточний відхід під західну сферу впливу.

• На другий рік війни усе ще залишається відкритим питання подальших міжнародних гарантій безпеки Україні. Це однозначно уже не буде щось на кшталт бутафорії Будапештського меморандуму 1994 року, але ніхто напевне не знає, яким бути такому формату. Пропозиції президента України річної давнини щодо формування якнайширшої коаліції провідних держав Європи, Північної Америки та навіть Ізраїлю, із можливим залученням деяких країн Азії, зазнали невдачі. Навіть США і Велика Британія виявилися абсолютно не готовими надати гарантії за моделлю статті 5 статуту НАТО, не кажучи уже про сам Альянс. Воювати в Україні і за Україну ніхто не хоче. Станом на сьогодні ідеться про поставки західної зброї, причому переважно застарілого зразка, і різнопланову підготовку українських військових на полігонах країн Альянсу. Зрештою, ніхто не може точно спрогнозувати тривалість війни. Джо Байден, перебуваючи в Києві, сказав коротку і дуже знакову фразу, сенс якої, схоже, мало хто зрозумів: «Попереду важкі дні, тижні та РОКИ». Випадковість? Навряд чи. Не той політичний рівень, щоб розкидатися випадковими необдуманими фразами.

Навіть після завершення збройного конфлікту постане логічне і як видається сьогодні риторичне запитання – що робитиме НАТО у випадку, якщо після приєднання України її територія буде вчергове піддаватися бомбардуванню російськими ракетами? Це головне питання, на яке першочергово повинні дати відповідь в Альянсі перед рішенням про прийняття України. Як показує досвід падіння ракет в Польщі у листопаді 2022 року та прольоту двох російських ракет над небом в Румунії в лютому 2023 року, Альянс на рівні прийняття дієвих рішень виявився паралізованим. США та усі інші країни НАТО не бажають відкритої військової конфронтації з росією і наразі не розглядають можливості військових дій на своїй території, що можуть виникнути у будь який момент. Перебування в перманентному стані військового конфлікту не в традиціях Альянсу, який де факто ніколи в своїй історії тривалий час і в таких масштабах не воював. Залучення обмежених сил НАТО до врегулювання ситуації на Балканах у першій половині 1990-х років та у 1999 році, участь його представників в кількох миротворчих і наглядових місіях в «гарячих точках» не йдуть в жодне порівняння з масштабами війни в Україні. У таких обставинах найбільш дієвим рішенням може стати формування надійної сучасної системи ППО або т. зв. «залізного купола» для захисту повітряного простору України. Однак це все одно потребуватиме зміни парадигми безпеки НАТО – непорушності спільного повітряного простору, адже вимагатиме максимального залучення до охорони неба над Україною сучасних військових систем країн-членів Альянсу і може бути розцінене росією як пряма участь в конфлікті.

А що робити з Придністров᾽ям та Молдовою, де залишаються потужні проросійські важелі впливу? Який рівень відповідальності чинного, хоча й невизнаного керівництва Білорусі та її подальша роль в системі європейської безпеки? На ці питання теж повинна давати відповідь майбутня міжнародна стратегія безпеки України, яка очевидно своїм змістовним охопленням вийде далеко за межі її кордонів і по суті повинна стати стратегією для усієї Східної Європи.

І «вишенька на торті» нової системи європейської та світової безпеки – якою бути післявоєнній росії? Якщо її поразка стане доконаним фактом, де варто поставити кому в майбутньому чинної правлячої верхівки Кремля за відомою схемою «Стратити не можна помилувати»? Якщо росія все ж не розпадеться (що малоімовірно) і не відбудеться зміна керівництва Кремля (що більш реалістично, але теоретично) навіть внаслідок відвертої поразки від України, як домогтися реалізації нашумілої ідеї «трибуналу для путіна і його поплічників»? Врахуємо, що Захід, принаймні публічно, не бажає розчленування росії, повторюючи історичну помилку під час розпаду СРСР, коли Джордж Буш-молодший, Маргарет Тетчер та інші лідери країн НАТО відверто застерігали від його розпаду як загрози міжнародній безпеці.

3. Повертаючись до стану самого НАТО варто врахувати, що об’єднання та його держави перебувають на стадії виснаження військово-технічний ресурсів. Навіть США, не кажучи про європейських союзників, у процесі військової підтримки України зустрілися з реальністю поступового вичерпання запасів зброї і потребою часткового переводу економіки на військові рейки. До обслуговування такої масштабної, інтенсивної і тривалої війни ніхто не готовий. Аналогічна проблема практично в усіх армій в Європі, які потребують інтенсифікацїі роботи військово-промислового комплексу, а нерідко й модернізації. До вирішення проблеми нарешті підключився Європейський Союз, який залучає свої можливості в галузі безпеки та оборони для стимулювання виробництва зброї з метою задовольнити потреби національних збройних сил своїх держав-членів та України.

У зв᾽язку з цим особливої актуальності набула ідея формування східноєвропейського промислового збройного хабу, який би системно поєднував старі та нові можливості з виробництва сучасних зразків озброєнь. Тим більше до цього країни регіону все більш активно схиляють західні партнери, насамперед США і Велика Британія, які традиційно намагаються перекласти більше відповідальності на європейських партнерів. Зокрема, на території Польщі, Чехії і Словаччини працюють заводи з ремонту та відновлення військової техніки, що надходить з полів бою в Україні. Обговорюються проєкти побудови заводів з виробництва боєприпасів західного зразка в Україні, що можуть в певних умовах функціонувати навіть в умовах війни і принаймні частково вирішити проблему тривалості процесу постачання зброї для фронту. Зокрема, німецький концерн Rheinmetall веде переговори про будівництво танкового заводу в Україні, який міг би виробляти до 400 основних бойових танків типу «Panther» на рік. Окрім того наша держава ще з радянських часів володіє значними наукоємними ресурсами і виробничими технологіями для розробки і виготовлення окремих видів зброї, а наявні цивільні засоби за умови належного фінансування доцільно хоча б частково перевести на потреби армії.  

• Зрештою не можна ігнорувати специфіку функціонування Північноатлантичного Альянсу як міждержавної організації, в якій поєднуються (і часом дуже складно) інтереси трьох десятків держав-членів. В самому НАТО ще остаточно не досягнуто одностайної позиції щодо швидкого прийняття України. Показовим для перспектив її євроатлантичної інтеграції є все ще незавершений шлях до НАТО Швеції, вступ якої гальмує Туреччина з політичних мотивів. Ніхто не дасть гарантій проти того, що на фінішному етапі вступу до НАТО України цей процес не буде абсолютно штучно гальмувати насамперед Угорщина, яка з 2017 і до 2022 року блокувала засідання спільної Комісії Україна-НАТО через претензії до українських законів у сфері освіти. Відверта проросійська політика чинного угорського уряду прикривається благими намірами захисту начебто пригнічених прав етнічних угорців Закарпаття. Віктор Орбан уже поспішив заявити, що НАТО варто «тисячу раз подумати» щодо прийняття до своїх лав України. Мовляв навіщо нам проблеми з країною, яка перебуває в стані війни. Для Орбана і компанії війна росії проти України – це війна двох слов᾽янських народів, в яку не повинен втручатися Захід. Гарантією проти угорського вето можуть слугувати лише щедрі фінансові преференції або військова підтримка західних структур, насамперед США, на які Орбан вчергове радо піде заради підтримки і зміцнення особистого режиму.

Окрім того низка членів Альянсу непокоїть перспектива відкритого військового конфлікту з росією. Все ще існує поширена думка про те, що членство України в НАТО може у подальшому спровокувати москву на оголошення війни Альянсу. Чутно й думки про те, що Україна загалом як незаможна проблемна держава, тим більше виснажена війною, здатна тільки послабити НАТО.

• Хоча рішення про вступ чи інший формат співпраці НАТО з Україною – рішення переважно політичне, не варто забувати про вимоги щодо продовження внутрішнього реформування України. У цій частині вже на крайньому анонсованому Вільнюському саміті НАТО на керівництво України чекатиме низка незручних питань, на які доведеться аргументовано відповідати. Першочерговими логічними запитаннями стануть конкретні кроки щодо формування більш прозорої та підзвітної громадськості системи постачання Збройних Сил, рівень боротьби з корупцією, завершення судової реформи тощо – тобто уже нажаль давно відомий стандартний пакет вимог, які безумовно навіть в умовах війни ніхто відміняти не буде.

Отож, швидкому вступу України до НАТО, навіть по завершенні війни з росією, можуть завадити умови мирного договору, який доведеться підписувати на фінальній стадії війни, невизначеність подальшої долі росії та імовірне продовження її латентної збройної агресії хоча б проти окремих територій України, неготовність в таких умовах самого НАТО у політичному та військово-технічному плані взяти під своє «крило» безпеки таку велику країну як Україна, розбіжності всередині Альянсу щодо прийняття до складу України та зрештою стан демократичних реформ в нашій державі, які в любому випадку і за будь яких результатів війни доведеться проводити. Тому сценарій поглиблення співпраці України з НАТО як проміжний етап до імовірного набуття членства по завершенні війни цілком реалістичний.

Розглянемо ще два сценарії подальших взаємовідносин України і НАТО, які гіпотетично можливі, але мало імовірні.

Сценарій 3. Залишити «все як було».

Незважаючи на бажаність і логічність післявоєнного прийняття України до НАТО, що очевидно для переважної більшості суб᾽єктів організації та навіть за її межами, воно саме по собі стане серйозним викликом для Альянсу, адже несе дуже великі ризики. Перший з них – бути втягненим у пряму конфронтацію з росією та перекиданням бойових дій на територію держав-членів Альянсу. Під прямий удар одразу потраплять країни Балтії і Польща. А в стані агонії путінського режиму не можна абсолютно виключати жодного сценарію розвитку подій.

Членство України в НАТО здатне істотно змінити розклад сил в європейській політиці і системі безпеки. Приєднавшись до Альянсу, Україна створить перевірене в боях ядро «європейської армії», а в сукупності з імовірним паралельним членством можливості в ЄС відкриє перед нашою державою в середньостроковій перспективі стати провідною силою на східному фланзі європейської «геополітичної шахівниці», що безумовно буде подобатися не всім. Такі перспективи насамперед здатні послабити вплив на регіон Німеччини і посилити англо-американську складову. Тут варто пригадати дещо призабуту ідею тристороннього союзу Україна – Польща – Велика Британія, який вже сьогодні реалізується насамперед у військово-політичній площині. Як член НАТО з переможним військовим досвідом та в перспективі сильною економікою і проамериканською зовнішньополітичною орієнтацією Україна у тісній співпраці з Польщею і країнами Балтії буде здатна об᾽єднати навколо себе абсолютну більшість країн Центрально-Східної Європи і стати вагомим суб᾽єктом впливу в західних об᾽єднаннях. Така перспектива остаточно поховає будь які геополітичні амбіції росії на вплив в Європі, повністю нівелює давній геополітичний сценарій союзу росії і Німеччини, витіснить на маргінес європейської політики орбанівський режим в Угорщині, створить нові міжнародні умови для подальшої демократизації та утвердження західних структур на Балканах (насамперед в Сербії), створить нові конструктивні виклики та водночас перспективи залучення до європейської політики для Туреччини, у співпраці з якою Україна стане лідером північного сегмента актуалізованого геополітичного та геоекономічного проєкту Балто-Чорноморського союзу.

Таким перспективам безумовно чинитиме опір Китай, який насамперед будь якою ціною до останнього буде прагнути зберегти вплив росії в даному регіоні, хоча і сам має до неї відомі історичні територіальні претензії. Провал просування китайського впливу в Центрально-Східній Європі боляче вдарив по амбіціях просування проєкту «Один пояс – один шлях» в Європі. Хоча присутність Китаю в регіоні Середземномор᾽я через посилення впливу на Близькому Сході і володіння китайською торговою компанією грецького порту Пірей ще змусить Європу рахуватися з цим відносно новим геоекономічним міжнародним чинником. Імовірна ескалація конфліктних відносин Китаю з США, аж до можливої війни, поставить європейські держави (в том числі й Україну) перед необхідністю іти на вагомі ризики і максимально долучитися до розгортання системи глобального протистояння. Загроза швидкого початку китайсько-американського військового конфлікту, імовірно ще до завершення російсько-української війни, може істотно загальмувати або ж узагалі відкласти питання вступу України до НАТО на невизначений час.

З огляду на зазначене можна прогнозувати, що євроатлантична інтеграція України буде піддаватися викликам і спротиву низки потужних суб᾽єктів міжнародної політики як в межах НАТО (німецько-французьке ядро), так і в зовнішньому середовищі (Китай та реалії китайсько-американського конфлікту), що може відтермінувати поглиблення відносин України і НАТО на тривалу перспективу. При цьому вагому показову роль відіграватиме якість досягнених угод щодо попередніх гарантій безпеки Україні, наскільки глибоко вони відповідатимуть рівню стандартів НАТО чи все ж матимуть загально-формальний характер. Визначальним у цьому плані будуть умови юридично зафіксованих результатів російсько-української війни (у формі договору чи, що краще для нас, капітуляції росії) і чи не стане вчергове питання вступу України до НАТО «розмінною монетою» у новому глобальному міжнародному пакті про відносини Заходу і росії (і Китаю) у повоєнний час.

Сценарій 4. Відмова від євроатлантичної інтеграції України

Найменш імовірний сценарій розвитку подій, який в сучасних реаліях виглядає фантастично. Однак як гласить відома в дипломатії приказка «Ніколи не кажи ніколи». Відмова від України як партнера та учасника колективної системи європейської безпеки зруйнує цю систему. Про це не варто забувати лідерам міжнародної спільноти, які братимуть участь у вирішальному етапі дипломатичного врегулювання російсько-української війни та облаштування повоєнної системи безпеки. Зростання західної підтримки в умовах вирішальної фази протистояння агресії росії робить достатньо позитивними, хоча й невизначеними в часі, сподівання на переможне завершення війни для нашої держави. Водночас Україна повинна бути готова до згаданих умов міжнародного тиску, постійно працювати над представленням і посиленням своїх позицій в Європі і світ, що наразі вдається достатньо непогано. Головне завдання – не допустити відходу на другорядний план необхідності вирішення проблеми комплексної російської загрози в умовах наростання нового витка глобальної міжнародної напруги. Загроза «втоми» чи забуття про цю проблему здатна у перспективі знову занурити Україну, Європу і світ у період перманентного протистояння. Україна неймовірно дорогою ціною залишається в епіцентрі глобальної політики. Наше завдання (керівництва держави, армії, суспільства загалом) за підтримки міжнародних партнерів перевести дане геополітичне центрування у площину перемоги та відбудови України.

Провідні неформальні спікери західної коаліції на підтримку України, згадані Ріші Сунак і Єнс Столтенберг, напередодні, в анонсі запрошення Володимира Зеленського на майбутній саміт НАТО у Вільнюсі чітко зазначили, що розгляду питання про вступ в НАТО неодмінно передуватиме питання про гарантії безпеки для України. Сунак вжив термін «нова хартія» з метою захисту України від майбутньої російської агресії. Тобто швидше за все у Вільнюсі ми ще не дочекаємося формального запрошення України до НАТО або це буде комюніке про наміри запросити Україну до членства по завершенні війни. Крок потрібний, але все ж достатньо умовний. Доки коаліція не визначиться, яка доля чекатиме чинне керівництво рф і державу-агресора загалом після перемоги України, будь які заплановані гарантії безпеки залишаться переважно хорошими намірами. Найбільш дієвими з них є подальші поставки західної зброї для потреб оборони України.

На Заході добре розуміють, що членство України в НАТО здатне розв᾽язати головну проблему безпеки сучасної Європи – авторитарна росія, до ліквідації якої колективний Захід уже дозрів. З огляду на вище окреслені реалії розвитку міжнародних відносин, членство України в НАТО сьогодні є питанням не лише регіональної, але й глобальної безпеки. Поразка у війні з Україною відкриє перед постпутінською росією черговий шанс на демократичні трансформації, який на Заході в жодному разі не повинні знову пустити на самоплив, а також зміцнить позиції Європи, США і колективного Заходу на міжнародній арені перед новим глобальним викликом – Китаєм. Питання традиційно в наявності політичної волі міжнародної демократичної коаліції іти до переможного результату та зафіксувати його в новому статусі члена НАТО для України.

P. S.

Наприкінці ери «холодної війни», коли розпадався на очах конгломерат сателітів Радянського Союзу – Організація Варшавського Договору, фінішував процес об᾽єднання Німеччини, а сам СРСР уже «тріщав по швах», журналісти задали президенту США Джорджу Бушу-старшому провокативне запитання «Хто тепер ворог?», на яке той дав блискучу відповідь: «Це апатія і непередбачуваність». Про ці дві вічні загрози не варто забувати вже сьогодні, а тим більше після перемоги ні нам, ні нашим союзникам.

Андрій ГРУБІНКО,

для «Української лінії»