СТРАТЕГІЧНІ УДАРИ
по національним системам енергопостачання в умовах війни
Системи енергопостачання вважалася пріоритетними мішенями практично в більшості сучасних війн, починаючи з Другої світової війни та ймовірно залишаться такими і в майбутньому. Незважаючи на значну кількість проведених військових операцій щодо знищення такої важливої підсистеми інфраструктури як енергетика, ще в більшості з них спостерігається різне бачення та розуміння того як поводить себе влада в країні, яка визначена об’єктом військової операції.
Так, ще в 1994 році майор ВВС США Томас Гриффіт підготував доповідь для Пентагону на тему: “Стратегічні удари по національним системам енергопостачання” в якій проведено аналіз ефективності військових ударів по системам енергопостачання противника з метою досягнення воєнних та політичних результатів.
Довідково. Майор Томас Гриффіт закінчив Академію ВПС США, Массачусетс, Університет Алабами. Був офіцером систем озброєння F-15E, закінчив Школу передових досліджень авіаційної бази Максвелл, Алабама. Брав участь у військових операціях на F-4 в Osan AB, Корея та Ramstein AB, Німеччина. В подальшому проходив службу у штабі авіації в офісі заступника начальника штабу з міжнародних справ у рамках програми ASTRA. У 1988 році був обраний у складі початкових кадрів для переходу на F-15E і став начальником відділу стандартизації та оцінки. Брав участь в операції “Буря в пустелі” і був збитий під час свого третього бойового вильоту 19 січня 1991 року, захоплений іракцями та утримувався протягом 42 днів, перш ніж був репатрійований 4 березня 1991 року. Томас Гріффіт є видатним випускником командно-штабного коледжу авіації.
В роботі розглянуто декілька воєнних операцій в яких доведено ефективність застосування стратегічних ударів по енергетичній інфраструктурі, а саме: в Північній Кореї (знищено 90% енергосистеми країни, понад 2 тижня країна була у повному блекауті); В’єтнамі (85-90%); Іраку (війна у Перській затоці у 1991 році, понад 90% енергосистеми знищено).
Томасом Гриффітом визначено 4 основних завдання, розв’язання яких, на його думку, дозволило б, вплинути на: систему військової інфраструктури, виробничу інфраструктуру, морально-психологічний стан лідерів країни та настрої населення в країні, яка атакована.
Стосовно військових завдань, Томас Гриффіт вважав, що військова інфраструктура має пріоритетний доступ до мережі генеруючих потужностей. Удари по енергомережам можуть внести безумовно розбрат в рядах військ противника, але до повноцінного успіху на полі бою не призводять (для прикладу: системи ППО та зв’язок продовжують працювати).
Найбільшої шкоди може буде нанесено виробничій інфраструктурі, але пошкодження системи енергопостачання допомагає у довготривалій війні на виснаження проти великих за розміром країн. В той же час, це не спрацьовує при короткотермінових військових операціях.
На думку Томаса Гриффіта: “У війні проти невеликої за розміром країни з зовнішньою підтримкою, удари по енергосистемі для призупинення функціонування виробничої інфраструктури не матимуть значного ефекту, враховуючи відповідні можливості перерозподілу виробництва та зовнішню допомогу (про що говорить досвід проведення військових операцій у Північній Кореї та В’єтнамі)”.
Вплив на керівництво держави також не є досить ефективним, враховуючи такі наслідки: по-перше у зростанні почуття націоналізму в країні, яка себе захищає та готовності населення йти на жертви ради перемоги, по-друге зміна поведінки лідера країни може бути прийнято суспільством як його слабкість, тому він на відповідні поступки країни агресора не йде. Населення крани дійсно страждає та поступово стає схиляється до апатії, але як доводять дослідження Другої світової війни не конвертує своє невдоволення на політичні дії.
Підводячи підсумки майор Томас Гриффіт пропонує Пентагону не ставити пріоритетом напрямок щодо знищення в країні енергетичної інфраструктури під час проведення воєнної операції. Чому саме: по-перше це не дає можливості щодо досягнення політичних результатів у війни, оскільки військові всеодно зберігають доступ до енергопостачання, враховуючи їхню можливість щодо автономного військового енергозабезпечення, а цивільне населення не змінює владу через проблеми зі світлом в умовах війни з агресором; по-друге самі авіаудари не завжди бувають вразливими та не завжди ними можна повністю знищити енергосистему, для цього вона має бути сконцентрована в одному місці, не мати резервних ліній та зовнішнього енергопостачання; по-третє такий підхід щодо знищення інфраструктури ускладнює післявоєнне відновлення країни та має негативний репутаційний ефект: до нього вкрай негативно відносяться зовнішні спостерігачі.
Слід зазначити, для того щоб знищити військово-промисловий комплекс країни у довготривалій війні, держава не повинна отримувати повноцінну допомогу від інших країн з метою перемоги над агресором. У такому випадку у військово-повітряних ударах по енергетичним системам країни не має зиску.
На думку офіцера, удари по енергосистемі, що спрямовані на зниження морально-психологічного стану населення також не будуть ефективними для зміни його політичної поведінки. Спроби вплинути на уряди шляхом збільшення витрат, орієнтуючись на національні електричні системи, також були неефективними. Як правило лідери країни, починають діяти з високою рішучістю, і тому не бажають змінити свою політику просто через втрату електроенергії. Окрім цього політичні лідери та збройні сили готові до таких непередбачених ситуацій, а тому добре підготовлені щодо можливості втрати національної електромережі та здатні продовжувати функціонування.
Навпаки, атака на електроенергію може бути ефективною лише для припинення функціонування об’єктів оборонно-промислового комплексу, виробництва військової продукції, а при тривалій війні проти самодостатньої нації атакувати енергетичні системи було б нерозумно.
Однак, враховуючи нинішній обмежений та тимчасовий характер війни проти малих держав, військово-промисловий комплекс не стане пріоритетним чинником у найближчому майбутньому.
Крім того, при застосуванні ударів по енергосистемам слід визначити такий негативний вплив як смерть та хвороби цивільного населення. Також це викликає негативний міжнародний осуд, що може виникнути внаслідок таких дій.
Тимчасові політичні та військові здобутки, отримані від проведеної воєнної операції є мінімальними в контексті майбутнього корисного політичного потенціалу та є контрпродуктивними.
Таким чином, у кожному збройному конфлікті після Другої світової війни (окрім корейського, в’єтнамського та власне косовського) командир театру військових дій завжди ставив перед авіацією завдання контролю над сухопутними військами в зоні операції військ противника.
Для прикладу Ірак після війни був третім найбільшим у світі експортером нафти, поступаючись лише Саудівській Аравії та Росії. Перед вторгненням у 2003 році денний видобуток становив 2,8 млн барелів. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), до 2035 року доходи Іраку від експорту нафти складуть майже 5 трлн дол., що в середньому складає 200 млрд дол. на рік, але головною перешкодою для економічного-соціального розвитку країни ще досі залишається відсутність надійного електропостачання. На сьогодення середнє домогосподарство країни отримує електроенергію з державної мережі лише упродовж 8 годин. Втрати електропостачання є одними з найвищих на Близькому Сході, що є результатом пошкодження енергосистеми в ході першої війни в Перській затоці у 1991 році. Незважаючи на те, що на нафту припадає найбільша частка ВВП Іраку, країна досі немає необхідних потужностей для її переробки в тому числі і на потреби власного ринку електроенергії. На повоєнну відбудову країни витрачено приблизно 213 млрд дол. На думку фахівців ІЕА, пріоритетами мають стати проекти з будівництва нових електростанцій на природному газі. В останньому звіті ООН за індексом людського розвитку Ірак посів нижче місце, ніж інші арабські країни.
24 березня 1999 року війська НАТО, без формальної згоди Ради Безпеки ООН, почали військову-повітряну операцію в Югославії. Однією з головних цілей НАТО було завдання югославській армії таких втрат, які би понизили можливості проведення репресій щодо населення Косово. Основною складовою військової операції було застосування авіації для бомбардування стратегічних військових та цивільних об’єктів на території Сербії. Основу угруповання НАТО, що брало участь в операції складали військово-морські та військово-повітряні формування США, Великої Британії, Франції, Німеччини. Безпосередню участь в операції шляхом надання збройних сил або території брали і інші країни Європи. Протягом воєнної операції, що тривала 78 днів, літаки НАТО завдали близько 2300 ракетно-бомбових ударів по 990 об’єктах на території Сербії і Чорногорії. Кількість задіяних в операції літаків перевищувало 1000 одиниць, а на Югославію було скинуто 14 тисяч бомб (в цілому 23 тисячі бомб і ракет) загальною вагою більше 27 тисяч тонн. За 78 днів регулярних бомбардувань території Югославії загинули до 528 мирних жителів. Від бомб, крилатих ракет і в зіткненнях з албанськими націоналістами в Косові загинули 1002 військовослужбовця та поліцейських. Розмір збитків країні, за різними оцінками, вимірювався сумою від 50 до 100 млрд доларів. Було знищено та пошкоджено близько 200 промислових підприємств, нафтосховищ, енергетичних споруд, об’єктів інфраструктури, зокрема 82 залізничних і автомобільних мости.
В результаті чого масовані бомбардування перетворили всю територію Югославії на зону екологічного лиха. Бомбардування нафтопереробних і нафтохімічних заводів привели до випадання чорного кислотного дощу. Нафта, нафтопродукти і токсичні речовини уразили водну систему Югославії та інших Балканських країн. Резолюцією ООН від 10.07.1999 №1244 було підтверджено суверенітет та територіальну цілісність Союзної Республіки Югославії, але у 2008 році було проголошено незалежність Косова, яку визнали більшість країн-членів НАТО.
Бомбардування Югославії силами НАТО в 1999 році створило серйозний прецедент, насамперед для російської федерації, яка вирішила використати його для незаконної анексії Криму в 2014 році та розпочати у тому ж році гібридну війну на сході України, а у 2022 році повномасштабне вторгнення в нашу країну.
Проведемо історичну паралель стосовно військової агресії росії в Україну та військову операцію “Союзницька сила” блока НАТО в Югославії.
Слід зазначити про те, що військова операція “Союзницька сила” країн-членів НАТО проходила в теплу пору року з 24 березня по 10 червня 1999 року. Метою ж країни-агресора – російської федерації є знищення енергетичної інфраструктури України в умовах зими, що впливає в першу чергу на цивільне населення. Російський ракетний терор погіршив гуманітарну ситуацію в Україні, мільйони людей не мають доступу до водопостачання та опалення. У наслідок масштабних російських ракетних обстрілів, які тривають від початку жовтня, українська енергетична інфраструктура зруйнована майже на 50%. Навмисні ракетні удари по цивільній інфраструктурі – це воєнний злочин, а враховуючи їх системний характер та супровідні сигнали російської пропаганди їх слід розглядати як частину російського геноциду українського народу.
14 квітня 2022 року Верховна Рада ухвалила Постанову про вчинення росією геноциду в Україні. У документі також міститься відповідний заклик до міжнародних інституцій та парламентів країн світу. Це важливий акт, який ініціював процес міжнародного політико-дипломатичного і юридично-правового визначення злочинів, скоєних російськими силами на території України в період воєнної агресії з 24 лютого 2022 року.
Довідково. Геноцид визнаний міжнародним злочином вже в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року. Геноцид є міжнародним злочином який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав. 9 грудня 1948 року була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності 1951 року). У ній вказується, що під геноцидом розуміють дії, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: вбивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення; заходи розраховані на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи; насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Більшість лідерів європейських країн виступили з заявами щодо підтримки України, зазначивши, що систематичне руйнування опалення та електропостачання в умовах холодних зимових місяців є жахливим воєнним злочином, який спрямовано в першу чергу на цивільне населення країни.
23 листопада 2022 року, депутати Європарламенту проголосували за визнання Росії державою-спонсором тероризму.
В той же час слід зазначити, що ракетні удари по енергосистемі країни не послаблюють українську рішучість до перемоги.
Довідково. За повідомленням управління Верховного комісара ООН з прав людини війна в Україні забрала життя майже сімох тисяч мирних жителів, йдеться у повідомленні.Зокрема, з 24 лютого по 6 листопада 2022 року кількість жертв війни серед цивільних в Україні становить 6490 осіб. Причиною більшості зафіксованих випадків загибелі або поранення цивільних було застосування зброї вибухової дії з великою зоною ураження, зокрема, обстріли з важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню, а також ракетні та авіаудари. Серед загиблих – 2533 чоловіки, 1731 жінка, 201 хлопчик та 168 дівчаток. Стать ще 34 дітей та 1828 дорослих поки не вдалося встановити. Найбільше цивільного населення країни – понад три тисячі осіб, загинуло у березні 2022 року.
Олександр БОКОВ та Олександр ПАЛАМАРЧУК,
для «Української лінії»
