30 грудня 2022 р. ми будемо згадувати 100-річчя утворення Радянського Союзу. Така епохальна подія заслуговує на глибоке осмислення такого унікального соціального експерименту. Це хороший привід оцінити радянську епоху з відстані часу та її вплив на сьогодення. Не виключено, що путін розпочав повномасштабну агресію проти України саме на початку 2022 року, щоби наприкінці цього ж року урочисто відсвяткувати відновлення СРСР шляхом загарбання земель сусідніх народів.

В історії СРСР можна виділити чотири основних періоди: 1922-1939 рр. (період перемоги більшовицької диктатури та встановлення тоталітарної держави), 1939-1953 рр. (період Другої світової війни та післявоєнної відбудови), 1953-1985 рр. (період найвищої могутності СРСР), 1985-1991 рр. (період горбачовської перебудови і розпаду держави).

У кожного явища, кожної події є свої передумови і причини. Вони можуть готувати появу чогось нового задовго до його очевидної появи. Загальновідомою передумовою російських революцій 1905-1907 і 1917-1921 рр. стало масове незадоволення селян і робітників політикою царського уряду.

Половинчаста селянська реформа 1861 р. звільнила селян від кріпацтва, але не забезпечила сільських жителів достатніми для прогодування земельними наділами. Більша частина селян залишалася бідними і малоземельними. У неврожайні роки селяни масово голодували: 1873 р. – голод на лівобережжі Волги; 1891-1892 рр.: масовий голод 25% населення по всьому сходу Європейської Росії та в Тобольській губернії Сибіру охопив 17 губерній (від наслідків цього голоду і супровідних епідемій загинуло 400 тис. осіб); менш масштабні голоди сталися у 1897-1899 рр., 1901-1902 рр., 1905-1908 рр., 1911-1912 рр. Ситуацію не змогли суттєво покращити ні масове переселення селян на Сибір і в Середню Азію, ні столипінські реформи. До слова, під час голоду 1891-1892 рр. США надіслали багато хліба в якості гуманітарної допомоги голодуючим росіянам. І. Айвазовський присвятив цій події дві своїх картини «Корабель допомоги» і «Роздача продовольства». Але замість вдячності милосердним американцям, ці полотна знаменитого художника були заборонені для показу в Російській імперії.

Не менш важким було становище робітників, яких змушували працювати по 12-14 годин на день шість днів на тиждень. При цьому робітників не забезпечували лікарняними, виплатами по безробіттю, відпустками та пенсіями. Широко використовуалися штрафи і продаж робітникам товарів за монопольними цінами, дитяча праця. Як наслідок, серед селян і робітників все більшої популярності набували марксистські партії та революційні ідеї. Також чинниками, які вплинули на зростання революційних настроїв, стали зростання частки молодих людей у структурі населення, з одного боку, і невдалий для Росії перебіг російсько-японської та Першої світової воєн.

Однак не всі знають, що на майбутнє торжество більшовизму суттєво вплинули імператори династії Романових, яку потім більшовицький переворот і знищив. Обидва дракони не заслуговують на нашу симпатію. В Україні про таких кажуть: «обоє рябоє».

Перші передумови майбутнього виходу на світову арену більшовизму з’явилися ще при російському цареві Петрові І. Цей розпусник і вбивця власного сина, якому так завзято поклоняються російські імперіалісти, зробив те, що можна назвати інституціоналізацією аморальності. Тобто до нього аморальність також існувала, але при Петрі Алєксєєвичі для утвердження цієї аморальності були створені державні інститути.

На початку 1690-х рр. двадцятирічний цар створює «Блазневий, п’яний і навіжений собор» (російською: «Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор»). Головна ідея цього «собору» полягала в дискредитації церковних соборів та християнської моралі загалом. На засіданнях навіженого собору відбувалося пияцтво, сексуальна розпуста і наруга над християнством. Обряди цього «собору» висміювали обряди християнські подібно до того, як це роблять сатаністи.

Другим інститутом аморальності стало створення Святійшого правлячого синоду. Після смерті московського патріарха Адріана у 1700 р. Петро І заборонив обирати нового очільника російської православної церкви. Після двадцятирічних спроб знайти зручну для себе форму цілковитого підпорядкування церкви монарху у 1721 р. цар нарешті створив Синод, на чолі якого поставив не духовну особу, а державного чиновника з романтичною назвою обер-прокурор. Також у Синоді передбачалися посади інквізиторів на чолі з протоінквізитором. Відтоді російська церква стала частиною державного апарату, священнослужителі – державними чиновниками на зарплаті, а замість патріарха і церковних соборів нею управляв обер-прокурор. Як наслідок, попи більше не залежали від своєї пастви, не були зацікавлені ставати для неї духовними авторитетами і все більше відривалися від народу. Бездуховність, лицемірство, низький моральний й освітній рівень духовних осіб, прислужництво владі дедалі більше не просто дратували людей, а стимулювали популярність агресивного атеїзму.

Можна було б подумати, що хтось з наступних, більш адекватних, імператорів скасував цю жахливу реформу. Але ні, державне управління церквою зберігалося до серпня 1917 р., коли внаслідок Лютневої революції династія Романових припинила своє існування. Удавана духовність деяких імператорів та імператриць не привела їх до думки звільнити православ’я від чиновницького ярма і відновити патріарство.

Здійснивши Жовтневий переворот, більшовики взяли на свої знамена гасло К. Маркса «релігія – опіум для народу». Ненависть до християнства набувала крайніх варварських форм. Під час громадянської війни 1917-1921 р. більшовики знищили або пограбували величезну кількість храмів, розстріляли або замучили тисячі священників. Деякі з них стоїчно страждали за свою віру і заслуговують на добру пам’ять. Разом з тим, маємо усвідомлювати, що значна частина відповідальності за більшовицькі гоніння лежить на самій церкві, яка втратила свій духовний авторитет. Саме агресивний атеїзм зумовив надзвичайно жорстокий характер російських революцій, адже деградована церква не могла навчити суспільство християнській моралі (бо сама її не мала) і значна кількість людей втратила «страх Божий».

Ленін і Сталін із задоволенням використали антицерковний досвід Петра І. Після смерті У 1925 р. патріарха Тихона, комуністи не дозволили обрати нового патріарха і всіляко втручалися у справи церкви. Більшовики заснували «Спілку войовничих безбожників» (1925-1947 рр.) і розгорнули масову антирелігійну пропаганду. Спілка діяла під гаслом «Боротьба проти релігії – боротьба за соціалізм».

На початок Другої світової війни організоване релігійне життя в СРСР перестало існувати. Практично всі храми всіх релігійних конфесій були зачинені. Сам статус священнослужителя загрожував тюремним ув’язненням або смертю. Тільки невдалий початок радянсько-німецької війни змусив Сталіна дозволити відкриття храмів, а в 1943 р. обрати патріарха.

Показовими є історичні паралелі між засновником Російської імперії Петром І і засновником Радянської імперії В. Леніним. Обидва «модернізатори» стали богоборцями, мали проблеми із психікою, пролили ріки людської крові, обидва вважали, що велика мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Обидва померли передчасно у віці 52 і 53 роки, а однією з причин ранньої смерті стало зараження сифілісом.

Захопивши владу у жовтні 1917 р. більшовики спробували реалізувати утопічні ідеалізовані уявлення марксистів про безкласове суспільство і загальне братерство, яке мало базуватися на рівності всіх громадян, відсутності приватної власності та експлуатації. Ленінці обіцяли населенню імперії вийти з Першої світової війни, віддати владу місцевим виборним радам, припинити пригнічення національних меншин, випустити в’язнів з тюрем і скасувати смертну кару, заборонити приватну власність, встановити 8-годинний робочий день, роздати землю селянам, а фабрики робітникам. Бідні, радикалізовані і малоосвічені верстви населення з ентуазіазмом підтримали таку політичну програму. Втім, ці обіцянки одразу наштовхнулися на недосконалість людської природи та реалії воєнного часу. В екстремальних умовах більшовики показали не рекламне обличчя, а своє справжнє жахливе нутро.

Ще однією обіцянкою ленінців було проведення виборів до Установчих зборів, делегати яких мали розробити й ухвалити текст нової демократичної конституції. Однак результати голосування стали несподівано неприємними для більшовиків. У Росії вони набрали 25%, а в Україні 10% голосів. Не отримавши контролю над Установчими зборами, більшовики просто їх розігнали 9 січня 1918 р. Стало очевидним, що В. Ленін і його послідовники повністю узурпували владу і не збираються нею ні з ким ділитися. Саме розпуск обраного парламенту запустив початок громадянської війни в Росії.

Скасована після Жовтневого перевороту смертна кара була офіційно відновлена 5 вересня 1918 р., коли більшовики проголосили початок «червоного терору». «Червоний терор» передбачав арешти і страти явних і потенційних «ворогів революції», до яких зараховували всіх «буржуїв», хто за своїм походженням не належав до робітників або селян. Загальна кількість жертв терору перевищує 1 млн осіб.

З 1918 по 1921 роки Радянська Росія проводила політику «воєнного комунізму», основними рисами якої стали: заборона приватної торгівлі (навіть базарів); націоналізація промисловості (при цьому робітники вважалися мобілізованими і не могли на свій розсуд звільнитися зі свого підприємства); запровадження трудової повинності для тих, хто не міг служити в армії; запровадження продрозкладки (конфіскації у селян майже всієї вирощеної сільськогосподарської продукції). Це означало, що селяни не отримали у своє вільне користування землю, а робітники не стали управляти заводами. На зміну експлуататорам-капіталістам прийшов експлуататор у вигляді «пролетарської диктатури».

Розруха воєнної доби і політика «воєнного комунізму» призвели до глибокої соціально-економічної кризи. Наслідком конфіскації зерна у селян став голод 1921-1923 рр. (1 млн загиблих тільки в Україні). США знову прийшли на допомогу, створивши спеціальну урядову організацію АРА через яку до Радянської Росії надіслали 600 тис. тон їжі, одягу і медикаментів. На серпень 1922 р. АРА у 15 тисячах їдалень годувала до 10 млн людей. Крім того, значну допомогу надавали німецький і шведський Червоний хрест, англійські профспілки, американське товариство квакерів та інші. Чомусь на пам’ять приходить гірке прислів’я «Не роби добра – не буде зла».

В часи «воєнного комунізму» зібраний врожай становив 30-50% довоєнного, промислове виробництво – 10% від довоєнного, а продуктивність праці – 18%. У 1920 р. Тільки в Україні, опираючися конфіскаціям продовольства, взяли до рук зброю 100 тис. селян. У Росії розпочався «зелений потоп» – виник суцільний пояс селянських повстань, найбільш потужним з яких стало Тамбовське (1920-1921 рр.). «Найгуманніша у світі» влада придушувала ці спалахи народного гніву звірствами, взяттям заручників та отруйними газами. Але коли вибухнуло Кронштадське повстання 1921 р., В. Ленін зрозумів, що якщо не піти на поступки людям, то його владу не врятують ніякі репресії. Адже тепер повстали не селяни, а матроси Балтійського флоту, які власне і були ядром підтримки більшовицького перевороту. Тепер моряки виступали під гаслом «За владу Рад без більшовиків».

На Х з’їзді РКП(б) було проголошено НЕП (нову економічну політику, 1921-1928 рр.). В загальних рисах вона передбачала заміну конфіскації продовольства фіксованим податком і дозволом склянам продавати надлишок зерна на ринку. У промисловості було дозволено відкривати приватні підприємства, а державні заводи і фабрики переводилися на самоокупність. Навіть ці незначні послаблення вивільнили приватну ініціативу і дозволили країні швидко подолати голод і післявоєнну розруху. Однак НЕП входив в суперечність з сутністю більшовицького режиму і за кілька років йому на зміну приходить планова економіка.

У сфері національної політики замість обіцяного самовизначення для підкорених народів, більшовики перейшли до придушення етнічних рухів та окупації тих територій, на яких встигли утворитися національні держави. Так були окуповані Україна, Білорусія, Закавказзя, Середня Азія. Однак, намагаючись зберегти пропагандистську видимість реалізації права народів на самовизначення, більшовики формально не приєднали захоплені країни до Радянської Росії, а утворили там «національні» радянські республіки. Після нетривалої дискусії між Сталіним і Леніним, вирішено було створити «союз» комуністичних держав з прицілом на приєднання до цього утворення усіх народів і країн світу («світова революція»).

30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Договір про утворення СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік). Договір був укладений Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою, Українською Соціалістичною Радянською Республікою, Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою і Закавказькою Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою. Надзвичайно важливим чинником стала закладене у деяких республіканських конституціях право виходу зі складу СРСР. Хоча процедура виходу не була прописана, але сама можливість такої дії мала далекосяжні наслідки. Осмислюючи перший період існування СРСР, спробуємо стисло оцінити кожну важливу подію 1922-1939 років.

Формування одноосібної влади Й. Сталіна (1922-1934 рр.). Споглядаючи підсумки царювання Сталіна, Путіна та багатьох інших диктаторів, можемо впевнено погодитися з висловом У. Черчиля: «Демократія є найгіршою формою правління, за винятком усіх інших». Мільйони людей у світі засліплені ілюзією, що одноосібне правління ефективніше, ніж демократичне. Так, у короткостроковій і середньостроковій перспективах диктатура виглядає виграшно: не треба витрачати час на дискусії і вироблення консенсусу, тому рішення приймаються блискавично; в умовах чіткої владної вертикалі прийняті рішення швидко реалізуються, а недбалі виконавці жорстко караються. Наприклад, як у путінській Росії. Все чітко, ясно, зрозуміло і думати не треба. За тебе подумають, скажуть, що робити і кого ненавидіти. Така формула буття викликає почуття єдності, приналежності до чогось великого, потужного і нестримного, виконання важливої місії: «русские своих не бросают», «родина тебя не забудет», «у России особый путь», «русский мир», «лишняя хромосома», «у России нет границ», «слава русского оружия».

Але потім виявляється, що воєнкомати не можуть провести мобілізацію, інтенданти – забезпечити армію касками і бронежилетами, чиновники – неефективні, генерали – некомпетентні, зброя – не «аналогов нет», а «анало говнет», інформаційна війна програна, а Вождь зробив стратегічну помилку такого масштабу, що це загрожує тепер самому існуванню великої держави. Виявляється, що красива ззовні система прогнила зсередини, а «друга армія світу» от-от зазнає остаточної поразки.  

Натомість при демократії в умовах конкуренції думок рішення може прийматися довше, але шанс, що воно буде правильним – в рази вище. А в разі допущення помилок, вони будуть не приховуватися, а виправлятися завдяки громадському контролю.

Боротьба з релігією і культ особи Сталіна. Войовничий радянський атеїзм не призвів до створення в СРСР безрелігійного суспільства. Він лише замінив релігію на квазі-релігію поклоніння комуністичним вождям та більшовицьким ідеям. Замість Біблії незаперечна істина тепер містилася у творах класиків марксизму-ленінізму, замість Гробу Господнього постав мавзолей, «батьком усіх народів» замість Бога проголосили Сталіна, а новітні апостоли збиралися на таємну вечерю в їдальні ЦК компартії. Були вироблені свої свята і ритуали. Замість 10 Божих заповідей розробили 12 заповідей морального кодексу будівника комунізму. Язичницьке поклоніння живим і мертвим вождям – головна ознака рабської психології.

Індустріалізація (1929-1941 рр.). Прихильники СРСР дотепер пишаються стрімким розвитком радянської промисловості і дорікають сучасним політикам за деіндустріалізацію. Погодившись з критикою щодо деіндустріалізації, спробуємо так само критично поглянути і на радянську індустріалізацію.

1) Більшовики розпочали індустріалізацію не для задоволення потреб простих людей, а з метою створення потужного військово-промислового комплексу, який зможе виробляти всі види зброї і забезпечить перемогу у тих наступальних і оборонних війнах, які прогнозувалися радянськими аналітиками. Доказом цьому є те, що абсолютна більшість новозбудованих підприємств виробляла не дефіцитні товари широкого вжитку для населення, а була призначена для виробництва засобів виробництва. Крім того, значна частина об’єктів мала подвійне призначення: у мирний час Харківський тракторний завод міг збирати трактори, а у воєнний розгортав виробництво танків; якась макаронна чи сигаретна фабрика дивовижним чином виробляла свою продукцію такого діаметру, який повністю співпадав з калібрами патронів.

2) Позитивними наслідками індустріалізації стало зростання продуктивності праці на 90% і створення значної кількості передових підприємств і галузей промисловості. В Україні промислове виробництво зросло у 7 разів. Новостворена промислова база стала одним з чинників перемоги над гітлерівською Німеччиною.

3) Поширений докір рашистів, що СРСР створив для України потужну промисловість, не витримує зустрічі з логікою. Радянський Союз без народів, які його населяли, і без природних багатств цих народів перетворюється на абстракцію. Кремлівське керівництво не будувало канали і залізниці, не брало на індустріалізацію гроші нізвідки, «в тумбочці». Все це створювалося працею народів СРСР і за ті гроші, які ці народи заробляли. Тому «Азовсталь» збудував не СРСР, а українці і за податки українців, БАМ проклали росіяни, а цілину підняли казахи на казахській землі за допомогою інших народів.

4) Рекламуючи свою індустріалізацію, комуністи чомусь ніколи не згадували, хто допоміг їм її здійснити. Це були ті, кого вони так ненавиділи: американці, німці, італійці та інші західні спеціалісти. 200 тис. фахівців приїхало тільки з США, які побудували 1500 заводів і фабрик. Саме іноземні спеціалісти зробили радянську індустріалізацію.

Наприклад, формально головним інженером будівництва Дніпрогесу був радянський громадянин, але головним інженером-консультантом став Г’ю Купер. Цей американець мав величезний досвід зведення масштабних гідроелектростанцій в США і без нього проєкт на порогах Дніпра не був би реалізований. Турбіни для цієї електростанції привезли з Німеччини.

Сталінградський тракторний завод був збудований у США, потім розібраний, привезений до СРСР і знову зібраний. Американськими інженерами спроєктовано і зведено Горьковський автозавод, підшипниковий завод у Москві, Магнітогорський металургійний комбінат тощо.

5) Це означало, що в західних країнах індустріалізація відбулася раніше, а її рівень був вищий, ніж в СРСР. При цьому, в цих країнах не довелося закріпачувати селян і створювати ГУЛАГ. Все відбулося природним чином, без репресій і штурмівщини. Таким чином, в рамках демократичної системи так само мирно й успішно могло відбутися створення сучасного промислового потенціалу і в Радянському Союзі.

6) Радянська індустріалізація була здійснена з крайнім напруженням сил всієї країни (скасована у 1921 р. карткова система була відновлена у 1931 р.) і ціною неймовірних жертв. Аби забезпечити будівництво дешевими робочими руками, Кремль розгорнув масові репресії і створив систему концтаборів по всій країні. Матеріальне забезпечення індустріалізації було покладено на селян, яких знову обернули на кріпаків через механізм колективізації.

Колективізація (1928-1937 рр.). Справжня колективізація і кооперація – корисна справа. Якщо вона добровільна. Це дає можливість знизити собівартість продукції, впливати на ціни, швидше впроваджувати механізацію праці, іригацію й останні новинки агрономії.

Однак сталіністам не потрібна була реальна кооперація. Вони під маскою колективізації задумали позбавити селян власності на землю та знаряддя праці, знову зробити їх кріпаками і примусити до рабської праці на колгоспній (читай – державній) землі. З 1922 р. в СРСР запровадили інститут прописки, а з 1932 р. – паспортну систему. Мешканці села паспортів не отримали, не могли змінити місце проживання і залишити колгосп. Колгоспники почали отримувати паспорти тільки з 1974 року.

Умови праці в колгоспі були настільки важкі, а оплата праці настільки мізерна, що спонукало селян шукати будь-які способи вирватися з цього безправного рабства. Залишити село можна було тільки вступивши на службу до збройних сил або нелегально втікши на Донбас, де завжди були потрібні робочі руки і можна було з часом легалізуватися. Щоб вирватися з колгоспного «раю», деякі навмисно скоювали нетяжкі кримінальні злочини, щоб відсидіти у в’язниці, а після цього нарешті отримати омріяний паспорт. Більшість селян до початку Другої світової війни ненавиділи радянську владу і багато з них в перші місяці раділи німецькій окупації.

Загалом колгоспна система відучила селян від приватної ініціативи, від сумлінної й ощадливої праці. Українське село досі повністю не може вийти з виробничої і ментальної кризи, в якій опинилося внаслідок колективізації. Колгоспи так і не змогли забезпечити країну достатньою кількістю продовольства. Показово, що до появи колгоспів і після їх зникнення як Росія, так і Україна не тільки забезпечували себе продовольством, а й були потужними світовими його експортерами.

Голодомор 1932-1933 рр. Це був не просто голод, а спланований геноцид українського народу. Рашисти люблять говорити про те, що голод був не тільки на території УРСР і тому він не був цілеспрямованим геноцидом. Але справа в тім, що Кубань, Середнє та Нижнє Поволжя також мали у складі населення велику частку українців. А визнавати голод у Казахстані геноцидом проти казахського народу чи ні – питання не Верховної Ради, а парламенту самого Казахстану. Поза сумнівом, найближчими роками таке рішення буде ухвалено.

Жах Голодомору полягав не тільки у 4-10 млн загиблих і підриві генофонду українського народу, але й у тому, що він завдав потужного удару по духовній і моральній стійкості українців, принизив їхню національну гідність, залишив важку історичну травму. Замість того, щоб принести вибачення Україні за цей злочин, сучасне російське суспільство і влада спочатку не визнавали сам факт голоду, потім його масштаби, потім заперечували його геноцидний характер. Така поведінка означає одне: в моральному відношенні вина і прокляття цього злочину лежать не тільки на сталінському поколінні, а й на сучасних росіянах.

Репресії. Сталінські репресії були покликані утвердити неподільну владу Сталіна через створення атмосфери паралізуючого страху і тотального контролю держави не тільки над публічним, а й над особистим життям громадян. Частиною репресивних заходів радянської влади стали переслідування української інтелігенції. Згодом цей відрізок нашої історії назвуть Розстріляне відродження (1930-ті роки). Було знищено або ув’язнено до 30 тис. інтелігентів – цвіт української нації. Більшовики свідомо знищували інтелект нашого народу, його потенційних лідерів та моральних авторитетів. Іронія долі полягає в тому, що значна кількість катів, які саджали, знущалися, розстрілювали своїх жертв, також була репресована.

Культурна революція. У 1923 р. Ленін підняв питання про культурну революцію. Проблема полягала в тому, багато людей не підтримували більшовиків і відчували ностальгію по минулих часах. Комуністична ідеологія була для них чужою і незрозумілою. Тому головною метою культурних перетворень мало стати створення нової «радянської людини» з новим комуністичним світоглядом шляхом створення політизованої радянської культури і багаторівневої системи пропаганди. Це поняття включало в себе:

• витіснення старої й утвердження нової, марксистсько-ленінської ідеології,
• перевиховання буржуазної і формування нової, соціалістичної інтелігенції,
• збільшення частки вихідців з пролетарських класів у складі інтелігенції,
• створення нової системи освіти і просвіти,
• створення і монополія соціалістичної культури,
• ліквідація неписемності,
• піднесення ролі жінки в суспільному житті,
• боротьба з релігією.

Результатом культурної революції стало створення соціалістичної інтелігенції, в тому числі так званої «червоної професури», яка стала надійною опорою режиму.

У мистецтві єдино можливим методом став «соціалістичний реалізм», в якому мало було як справжнього соціалізму, так і об’єктивного реалізму. Визначення соцреалізму проголошувало, що «правдивість та історична конкретність художнього зображення дійсності повинні суміщатися з завданням ідейної переробки і виховання в дусі соціалізму».

З 1932 р. всі добровільні об’єднання художників, письменників та інших митців розпускаються, а їм на зміну приходять державні творчі спілки по напрямах мистецтва: архітекторів, кінематографістів, композиторів тощо. Члени державних союзів отримували зарплату, державні замовлення на свою творчість, пенсії, привілеї, пайки, дачі, путівки до санаторіїв. Виключення з професійного союзу позбавляло митця не тільки засобів до існування, а й можливості заробити собі на життя самостійно. Така система ставила творчу інтелігенцію під цілковитий контроль влади, визначала тональність і тематику її праці. Водночас, такі спільноти давали змогу сформувати певну творчу атмосферу, горизонтальні зв’язки, а молодим митцям пройти школу професійного зростання. На жаль, після розпаду СРСР на зміну заідеологізованому диктату художніх рад прийшла необмежена комерціалізація мистецтва, що принесла з собою падіння культурного і професійного рівня художніх творів.

Предметом особливої гордості комуністів став лікнеп (ліквідація неписемності). На початок масової кампанії обов’язкового навчання грамоті чоловіків і жінок від 8 до 50 років в СРСР не вміли читати і писати 79% людей. В УРСР у 1923-1936 рр. функціонувало товариство «Геть неписьменність». За результатами його діяльності відсоток письменних в Україні зріс з 57% у 1926 р. до 85% у 1936 р. прихильники СРСР досі наполягають, що українці мають бути вдячні за це радянській владі.

І знов таки необхідно провести історичне порівняння. У XVII ст. в межах козацької України кожне велике село мало школу і практично все населення, включаючи жінок і дітей, вміло читати і писати. Зроблено це було без підтримки польської чи російської держави, а тільки зусиллями самих українців. Причому українці, на відміну від комуністів, ніколи цим не хвалилися, не вимагали собі за це дякувати, вважаючи загальну освіту природньою необхідністю. Після скасування російським урядом козацьких автономій і запровадження кріпацтва у другій половині XVIIІ ст. ці школи і Києво-Могилянська академія були закриті, а грамотність населення різко впала. Знову досягнути рівня освіченості часів козацької України вдалося більшовикам тільки після Другої світової війни. Тобто через 200 років. Можемо впевнено припустити, що якби українці не страждали від іноземного поневолення, а вільно розвивали свою власну державу і суспільні інститути, то й освіта в ній завжди підтримувалася б на високому рівні.

Отже, не впадаючи в релігійний екстаз з приводу подолання неписьменності, оцінити це явище треба позитивно. Так само треба відзначити створену в СРСР систему освіти. Вона ніколи не була найкращою в світі, але ніколи не була поганою. Умовно ми можемо віддати їй друге місце. Радянська освіта мала свої сильні сторони, елементи якої запозичували інші країни, наприклад, Фінляндія. Освітня система незалежної України мала шанс відмовитися від негативних складових радянської освіти, зберегти її позитивні традиції і, запозичивши передові здобутки західних освітніх систем вивести свою науку й освіту на лідерські позиції. Але сталося навпаки. Вітчизняна освіта зберегла все огидне з радянської системи й інфікувалася всіма вадами освіти західної, яка теж переживає кризу. Як наслідок, українська освіта не тільки не піднялася до передових західних зразків, а й катастрофічно деградувала порівняно з освітою радянською. Залишки зруйнованої української освіти тримаються на кваліфікованих кадрах, які зростали саме в рамках радянської освітньої системи. Безкінечно-хаотичні новітні реформи не змогли замінити зруйноване і сформувати потужний молодий кадровий потенціал. Відповідальність за це лежить на всіх, хто вирішив бездумно відмовлятися від корисних традицій і некритично запозичувати західні стандарти, змінюючи не суть, а лише форму освітньої системи. Треба жити своїм розумом!

Медична система Семашка. Серед позитивних здобутків радянської доби окремо варто відзначити піраміду Семашка. Під керівництвом Миколи Олександровича у 1918-1930 рр. було створено радянську систему охорони здоров’я, яка також ніколи не була першою, але стала однією з найкращих в світі на свій час.

Основними принципами цієї системи стали:

1) Загальна і безкоштовна медична допомога, яка фінансувалася напряму з державного бюджету.

2) Структура охорони здоров’я мала п’ятирівневий характер. Дільничні терапевти районних лікарень і сільські фельдшери фельдшерсько-акушерських пунктів надавали первинну допомогу, виявляли і лікували найбільш поширені хвороби. Більш складні випадки обслуговувалися на міському, обласному, республіканському і всесоюзному рівнях.

3) Наріжним каменем державної політики охорони здоров’я стало створення системи гігієни і профілактики захворювань. Інструментами цієї політики стали наочна й усна агітація, вакцинація, системи санітарно-епідеміологічної служби та санаторної рекреації, спорудження або модернізація фільтрації води в більшості великих міст, будівництво великої кількості спортивних об’єктів, створення широкої мережі безкоштовних спортивних секцій та клубів. Сьогодні більшість напрацювань цієї системи втрачені.

4) На відміну від більшості західних систем, широка мережа медичних стаціонарів при потребі дозволяла госпіталізувати велику кількість пацієнтів, що дозволило швидко взяти під контроль епідемії та інші інфекційні хвороби. Саме відсутність достатньої кількості ліжок в лікарнях зумовила початковий колапс медичної системи і порівняно високу смертність від ковіду-19 в Італії, США та інших країнах.

5) Окрім розгалуженої мережі звичайних лікарень і поліклінік була створена спеціалізована система медичної допомоги дітям. Для лікування інфекційних і хронічних захворювань організували мережу туберкульозних, психоневрологічних та шкірно-венерологічних диспансерів.

6) Масове безкоштовне обслуговування громадян автомобілями швидкої допомоги. Переваги колишньої доступності для українців цього сервісу ми можемо оцінити тільки зараз, коли через російсько-українську війну більшість пацієнтів більше не можуть скористатися послугами швидкої допомоги на дому. Не можуть цього зробити навіть у мирний час і жителі більшості західних країн.

Багато інших країн взяли за основу систему Семашка. Наприклад, на радянський досвід спиралася модель Беверіджа (1948 р.) у Великій Британії.

Однак система Семашка мала і свої недоліки: негнучкість підходів до лікування, зайва бюрократизація, відсутність можливості вибрати лікаря, незацікавленість лікаря в пацієнті, ігнорування зростання кількості захворювань на діабет і серцево-судинні хвороби.

У підсумку можемо сказати, що СРСР став реінкарнацією Російської імперії. Радянська влада продовжила її існування принаймні на 80 років. Попри значні позитивні здобутки у соціальній, науковій і мистецькій сферах, більшовики побудували тоталітарний режим, який хоч і підтримувався більшістю населення, але не міг би утриматися без атмосфери страху, постійного терору, контролю держави за всіма сферами життя людини і суспільства.

Безперервна пропаганда створила у громадян ілюзію, що вони живуть у найкращій країні світу, що влада справедлива і народна, її вожді досконалі і безпомилкові, а майбутнє – світле. Насправді ж мільйони людей були піддані репресіям, більшість населення зубожіла, релігію заборонили, митцям зв’язали руки, селян закріпачили, робітники замість експлуататорів-капіталістів отримали державу-експлуататора, панівним класом став не пролетаріат, а компартійна бюрократія. Колективна відповідальність, концтабори, газові камери зявилися в Радянській країні задовго до появи нацистів. Якщо в гестапо траплялися арештанти, які відмовлялися говорити, то в «умілих» руках радянських слідчих говорили всі і все.

Втім, за рахунок випитої з народу крові, напередодні Другої світової війни Радянський Союз став однією з найпотужніших держав світу з величезною армією і ще більшими амбіціями на міжнародній арені. Сталін втягнув країну у довгу і ризиковану гру з нацистами та західними демократіями. В Європі запахло великою війною і Кремль чекав нагоди захопити собі нові території.

Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор, для «Української лінії»