EN UK RU

РАДА (НЕ)БЕЗПЕКИ МІСІЯ, РЕАЛІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ ОБʼЄДНАНИХ НАЦІЙ

День 30 травня 1992 року увійшов в історію світової політики як дата прийняття резолюції № 757 Ради Безпеки ООН, що запровадила санкції проти Союзної Республіки Югославія за мінометний обстріл її військами мирної черги за хлібом в центрі боснійського Сараєво, в результаті якого 26 людей загинули і 108 отримали поранення. Незважаючи на спростування сербами своєї причетності, санкції передбачали комплекс заходів – від повної заборони торгівлі з агресором і скорочення штату дипломатичних представництв до призупинення співпраці у сфері культури. Резолюцію підтримала навіть Російська Федерація, тодішнє керівництво якої, попри традиційний пієтет до братніх сербів, констатувало грубе нехтування вимог міжнародної спільноти.

За трагічною іронією долі рівно через 30 років сотні таких Сараєво Росія створила і продовжує творити в Україні. При цьому провідна і єдина універсальна всесвітня організація сучасності Організація Об’єднаних Націй в особі свого найвищого інституційного органу Ради Безпеки 7 травня (аж на третій місяць російсько-української війни) Росії проти України спромоглася прийняти лише формальну заяву, в якій висловила «глибоку стурбованість щодо підтримки миру і безпеки в Україні». Натомість прийнято резолюцію Генеральної Асамблеї ООН «Гуманітарні наслідки агресії проти України» від 24 березня, яка визнає агресію росії та закликає вивести її війська з України. Однак цей вид актів ООН має декларативно-рекомендаційний характер. Звідси навіть в не надто посвяченого у міжнародну політику виникають логічні запитання: Чи потрібна така організація, яка не здатна практично відреагувати на кричущі безпідставні системні варварські дії однієї держави проти іншої в ХХІ столітті? А якщо й потрібна, то в якій формі? Спробуємо розібратися, як можна відповісти сьогодні на ці запитання мовою історії, політики і права.

Про витоки питання коротко

Світове співтовариство в пошуках універсальної формули безпеки, миру і процвітання пройшло тривалий шлях створення всесвітньої міжнародної організації, який не завершений і сьогодні.

До початку ХХ століття спроби формування міждержавних безпекових об’єднань відбувалися на регіональному рівні, в Європі, і залучали переважно найбільш могутні держави. Наприклад, Священний союз Росії, Австрії, Пруссії, що виник після падіння імперії Наполеона Бонапарта у вересні 1815 року. Перші всесвітні організації, створені в другій половині ХІХ століття, стосувалися питань економіки, транспорту, культури, соціальних інтересів держави (Міжнародний телеграфний союз (1865 рік), Всесвітній поштовий союз (1874 рік), Міжнародний комітет мір і ваг (1875 рік) тощо), і строго кажучи були аполітичними. Початок процесу створення світового механізму вирішення міжнародних конфліктів поклали укладені на представницьких форумах (конференціях) Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, ініційовані російським імператором Миколою ІІ, що вперше об’єднали 43 держави з різних континентів і регіонів світу. Однак, як уже не дивно у випадку з будь-якими російськими ініціативами, згадані акти мали декларативний характер, адже вирішення міждержавних конфліктів мирним шляхом повністю покладалося на добру волю (бажання) сторін. Так було закладено основи міжнародно-правового механізму регіональної і світової безпеки, який прогнозовано не спрацював – у 1914 – 1918 роках – на людство чекала Перша світова війна.

По її завершенні у 1919 році створено першу всесвітню універсальну міжнародну організацію під назвою Ліга Націй, яка заклала основи подальшого створення ООН. Утім основа виявилась не надто вдалою, адже не була надійною. Швидке відродження імперіалістичних амбіцій провідних держав і формування нових центрів сили у вигляді нацистської Німеччини і Радянського Союзу, відсутність серед членів організації США, що стрімко набирали вагу у міжнародній політиці після відмови від ізоляціонізму у зовнішній політиці, недосконалість системи впливу на країн-порушників правил міжнародного співжиття, які намагалася написати Ліга Націй, визначили її долю. Друга світова війна поставила крапку в діяльності Ліги Націй і зумовила заснування досконалішої форми всесвітнього об’єднання для миру, безпеки і процвітання, яким повинна була стати Організація Об’єднаних Націй.

Діяльність ООН і роль України

Офіційно створена з ініціативи держав-переможниць у жовтні 1945 року, коли набув чинності її Статут, ООН завдяки досягнутому компромісу держав-засновників поєднала в собі такі ключові універсальні функції міжнародної організації, як підтримка миру і безпеки (включно із застосуванням військової сили), розвиток дружніх відносин між націями та здійснення співпраці з вирішення міжнародних проблем, координації дій націй для досягнення цих завдань. До компетенції ООН увійшли не лише питання загальної політики і безпеки, але й соціально-економічного і гуманітарно-культурного розвитку, що поряд із широтою членства надало їй дійсно універсального характеру. Тому ООН об’єктивно стала певним орієнтиром і передовим партнером для світових і регіональних міжнародних організацій.

Безперечною заслугою організації став покладений в основу її діяльності принцип першості і недоторканості прав людини. Саме ООН через систему актів під назвою «Хартія прав людини» (базовий акт – Загальна декларація прав людини 1948 року) заклала основи чинного міжнародного права, міжнародного гуманітарного права, визначивши відповідні стандарти і практику їх захисту (зокрема, через діяльність Ради ООН з прав людини), механізми співпраці з державними структурами та недержавними організаціями в усьому світі.

Специфіка діяльності ООН на етапі становлення визначалася такими знаковими процесами нової повоєнної системи міжнародних відносин як наростання біполярного протистояння у формі «холодної війни» та перебіг фінальної стадії світового антиколоніального руху. Унаслідок першого ООН стала найбільшим публічним дипломатичним «полем бою» між державами Західного світу та соціалістичного табору. Скорочення озброєнь, арабо-ізраїльський конфлікт, енергетика, проблеми соціально-економічного розвитку країн і регіонів, захист прав людини та низка інших міжнародних проблем стали найбільш популярними темами для обговорення в рамках інституцій ООН. Формат організації надав можливість широкого представлення позиції країн «третього світу» (насамперед постколоніальних держав) або т. зв. «Руху неприєднання», які завдяки участі в Генеральній Асамблеї (головна інституція ООН), структурних підрозділах ООН (як то Всесвітня організація охорони здоров’я, ЮНЕСКО, Міжнародна організація з міграції тощо), та обмеженому впливі на Раду Безпеки могли донести свою альтернативну позицію і поділитися проблемами розвитку на весь світ. Водночас їх інтереси часто використовувалися двома протиборчими сторонами «холодної війни», зокрема СРСР, які намагалися будь що поширити свій політичний вплив на новостворені держави Африки та Азії.

Незаперечна заслуга ООН та її структур в допомозі бідним країнам світу у подоланні голоду, поширення епідемій, вирішення соціальних проблем, захисту прав дітей. Невід’ємним напрямом діяльності організації стало проведення миротворчих військових операцій і військово-цивільних місій в різних куточках світу. До кінця 1970-х років було проведено усього 13 таких заходів (Кіпр, Індія, Пакистан, Ліван тощо). Миротворці виконували функції нагляду за дотриманням угод про припинення вогню, створення буферних зон для роззброєння сторін конфлікту. Утім вони зазвичай мали обмежено-символічні завдання охоронного та моніторингового змісту і залежали (як і загалом позиція ООН) від політичної волі провідних держав-членів.

Україна, хоча й у складі СРСР, була серед засновників ООН. Прагнення радянського керівництва будь що посилити свої позиції в новоствореній організації привело до задоволення вимоги щодо надання права окремого голосу делегаціям УРСР та Білоруської РСР. Перший міністр закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський навіть очолював Спеціальний політичний комітет ООН. Хоча усім було зрозуміло, що позиції двох суб’єктів Радянського Союзу апріорі не можуть суперечити волі метрополії, адже є маріонетками Кремля. Утім якби там не було, членство Радянської України в ООН стало історичним досягненням її дипломатичного корпусу, представники якого, відчуваючи на собі шалену конкуренцію з боку привілейованих російських колег, мали один з небагатьох реальних майданчиків для власної професійної реалізації на верхівці світової дипломатії. В системі ООН професійне становлення пройшла ціла плеяда тоді молодої української дипломатії – майбутні міністри закордонних справ Анатолій Зленко, Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк, Костянтин Грищенко, що заклало міцний фундамент для формування дипломатичного корпусу незалежної України. До речі, така тенденція стосувалася й інших радянських республік. Сучасний «злий геній» дипломатії путінського режиму Сергій Лавров теж замолоду пройшов шлях співробітника постійного представництва СРСР при ООН, а в 1994 – 2004 роках обіймав посаду постійного представника рф при ООН.

«Диявол в деталях» або причини слабкості ООН

Розпад СРСР і завершення «холодної війни» сформували нові умови існування світового співтовариства та ООН як її провідного міждержавного об’єднання. Вони наочно показали як переваги, так і недоліки створеної у післявоєнні десятиліття системи універсальної всесвітньої організації, яка виявилася вразливою і малоефективною для адекватного реагування на оперативні різнопланові виклики міжнародній безпеці та якісно нові форми конфліктів в різних регіонах світу, насамперед на теренах колишнього Радянського Союзу. Хоча ООН вдалося розширити кількість, чисельність та географію проведення своїх миротворчих операцій, підвищити рівень участі у вирішенні нагальних проблем гуманітарного характеру в проблемних регіонах світу, поширити свою компетенцію на такі глобальні проблеми сучасності, як подолання наслідків кліматичних змін, розвиток відновлювальної енергетики, продовольча безпека, світова міграція, протидія міжнародному тероризму, поширення інформації, організація хибує неефективністю інституційно-функціональної системи. Наявні три головні проблеми.

  1. Надто громіздка, багаточисельна і забюрократизована система управління в рамках діяльності головних інституцій (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна та Соціальна Рада, Секретаріат, Міжнародний Суд ООН) та кількох десятків установ і дочірніх організацій, розташованих по всьому світу, діяльності яких притаманні постійний пошук політичних компромісів, здійснення погоджень та формалізації прийняття і втілення численних рішень. Кількість членів організації зросла з 51 до 193 держав, кожна з яких має свої дипломатичні представництва, інтереси і потреби.
  • Декларативний характер більшості рішень Генеральної Асамблеї та інших органів, виконання яких залежить насамперед від політичної волі самих держав-членів і має рекомендаційний характер. Це породжує непоодинокі випадки нехтування механізмів ООН провідними державами для вирішення внутрішніх проблем та на рівні міждержавної комунікації.
  • Неможливість ООН стати дієвим учасником врегулювання міжнародних конфліктів через застарілу систему організації роботи її ж інституцій, насамперед де-факто головної з них – Ради Безпеки. Саме Рада Безпеки (далі – РБ) є головним органом прийняття рішень в системі ООН з проблем підтримання миру і безпеки в усьому світі, а тому несе належний рівень відповідальності і критики на власну адресу. Головна і уже традиційна проблема діяльності цієї структури, закладена ще на етапі утвердження її ідеї в далекому 1945 році – невідповідність декларованій репрезентативності фактичним вузько-елітарним механізмам функціонування. Згідно з ст. 24 Статуту ООН РБ формально представляє усі держави-члени організації (на сьогодні, нагадаємо, це 193 держави), але до її складу входять усього 15 держав (до 1965 року їх було 11), з яких 5 є постійними членами з виключним правом вето на будь-яке її рішення, окрім процедурного. Для прийняття рішення з ключових питань достатньо 9 голосів членів РБ, з яких «за» обов’язково повинні висловитися абсолютно усі постійні члени. Таким чином РБ за час існування перетворилася на замкнений елітарний клуб, до якого раз на два роки допускають десять нових тимчасових держав-членів ООН за регіональним принципом. Інші держави ООН, навіть якщо питання розгляду в РБ стосується їх прямих інтересів, не мають права голосу в цій інституції, що згідно з нормами ст. 32 Статуту ООН безпосередньо визнано «справедливим». Такий механізм, прийнятий за пропозицією президента США Франкліна Рузвельта на Ялтинській конференції в лютому 1945 року, фіксує застарілі історичні умови повоєнного світоустрою, які не відповідають реаліям ХХІ століття. Постійними членами тоді були визначені три провідні країни антигітлерівської коаліції США, СРСР і Велика Британія, а також визнана головною жертвою в Європі повоєнна Франція і серед азійських країн – Китай. Така структура РБ як мінімум суперечить провідному принципу діяльності ООН, закріпленому в пункті 1 статті 2 Статуту, про «суверенну рівність всіх її членів», яку складно практично реалізувати в таких умовах.

Статут ООН і практика діяльності РБ не дають жодної відповіді на питання щодо механізмів протидії порушенню його принципів одним чи кількома постійними членами РБ, що ми наочно спостерігаємо у випадку росії як мінімум з 2008 року – від агресії проти Грузії, а з 2014 року й проти України. Заради справедливості варто зазначити, що «ящик Пандори» у практиці порушення принципів Статуту ООН відкрили не росіяни, а самі первинні ініціатори її створення американці. Згадаємо 2002-2003 рік – підготовку і реалізацію плану інтервенції в Ірак та повалення режиму Саддама Хусейна, яка відбувалася без відповідної Резолюції РБ ООН. Адміністрація Джорджа Буша-молодшого знехтувала відсутністю єдності серед постійних членів РБ, зокрема, накладеними вето росії і Китаю. Цей факт жодним чином не може виправдати подальші дії керівництва росії, але є наочним історичним прикладом безвідповідальності і безкарності провідних держав-членів ООН, її залежності від інтересів і волі учасників відповідної елітарної групи.

РБ має повноваження розслідувати будь-який конфлікт або ситуацію, яка загрожує підтримці миру і безпеки. РБ має право «вимагати від сторін розв’язання їх конфлікту», а також повноваження на будь-якій стадії конфлікту рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання, в тому числі приймати рішення про застосування заходів із застосуванням збройних сил. Однак наявність таких рішень поставлена у залежність від схвалення усіма постійними державами-членами, тобто їх керівництвом, що унеможливлює повноцінну оперативну міжнародну субʼєктність організації та консервує негласний принцип недоторканості самих постійних членів РБ. Ситуація з війною росії проти України в умовах права вето росії як постійного члена РБ вчергове ввела цю структуру в інституційно-функціональний параліч, який робить її повноваження декларативними. Періодичний безрезультатний розгляд справ на засіданнях РБ про поточний стан і наслідки російсько-українського конфлікту, навіть гіпотетична неможливість залучення сил ООН до врегулювання конфлікту в якості миротворців, консервують статус РБ ООН як дискусійного клубу. Реальні міжнародні політичні процеси відбуваються далеко за її рамками. Україна як об’єкт агресії не може домогтися прийняття резолюції із засудженням дій росії через вето її представника. Звідси і недостатнє залучення структур ООН до вирішення соціально-економічних, гуманітарних, екологічних проблем на територіях, постраждалих від війни. Ідеться про діяльність Червоного Хреста, ВООЗ, МАГАТЕ, створення комісії з розслідування військових злочинів, яке блокує російська сторона. 

Як реформувати те, що не реформується

Повномасштабна агресія росії проти України стала черговим наочним каталізатором необхідності реформування системи ООН на найвищому інституційному рівні, про що ведуться дискусії ще з 1980-х років, але які не досягнули практичного результату. Під час свого виступу в РБ ООН 5 квітня 2022 року президент України Володимир Зеленський поставив цілком логічні питання, які вкрай рідко вголос піднімаються на подібних засіданнях: «Тож де ця безпека, яку має гарантувати Рада Безпеки? …Тож де той мир, заради гарантування якого створювалась Організація Об’єднаних Націй?» ООН фактично з організації по забезпеченню миру стала організацією з надання гуманітарної допомоги і не більше. В сучасних умовах центральним завданням процесу системного реформування ООН повинна стати розробка механізмів недопущення блокування роботи інституцій організації та як наслідок її дискредитації державою-агресором і їх союзниками.  

В контексті реалізації антиросійської стратегії «виявити і покарати агресора», головним промоутером якої природно стала Україна, вивести ООН та РБ як її центральну інституцію з проблем підтримки миру і безпеки з периферії світової політики та перманентного функціонального паралічу допоможуть наступні кроки.

  1. Насамперед для отримання достатньо повної та всебічної юридичної доказової бази злочинних дій рф на території України, перш за все порушення норм Статуту та основоположних актів ООН з прав і свобод людини, потрібно продовжувати і посилювати комплексну міжнародну діяльність зі збору фактів про злочини проти прав людини, скоєні російськими військами. Така робота ведеться моніторинговою місією ООН з прав людини ще з 2014 року. Необхідно скористатися хоча б наявною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН з визнання агресії росії проти України та окупації її територій як юридичної основи для позовів до Міжнародного суду ООН та Міжнародного кримінального суду. Наявність відповідних рішень міжнародних судів надасть неспростовні аргументи українській стороні у вимогах щодо обмеження впливу росії в РБ на час розгляду резолюцій щодо ситуації в Україні, створить основу для подальшого виключення росії з РБ ООН.
  • Позбавлення Росії права голосу в РБ з питань, пов’язаних із війною в Україні. Така можливість випливає із норми пункту 3 статті 27 Статуту ООН, де зазначено, що «сторона, яка бере участь у конфлікті, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення на підставі Розділу VI та на підставі пункту 3 статті 52». Таке нововведення дасть можливість відносно вільно приймати резолюції РБ щодо становища України і подолання наслідків російської агресії. Головний ризик зведення нанівець такої практики полягає в наявності союзників росії в РБ, насамперед Китаю, представник якого нерідко голосує в унісон з представником росії, розглядаючи це як опір домінуванню Заходу в світовій політиці. До того ж невідомо чи не будуть інші постійні члени РБ ООН проти такого прецеденту, який утім мав місце в роботі РБ ООН кілька разів у далеких 1940-х – 1960-х роках. При цьому гіпотетична перепона у вигляді юридичного доведення наявності «спору» та офіційного визнання росії як «сторони спору» фактично знята у зв’язку з прийняттям згаданої Резолюції ГА ООН від 24 березня.
  • Призупинення або «заморожування» членства рф в ООН цілком можливе за аналогією з рішенням ГА початку 1970-х років про відмову приймати повноваження делегації Південноафриканської Республіки як наслідок проведення її тодішнім керівництвом політики апартеїду. Оскільки повноваження чинного представника росії в ООН Василія Небензі розпочалися у 2021 році, наразі можна висловити офіційне заперечення проти нього з ініціативи будь якої однієї держави-члена ООН. Така можливість реальна за умови істотної підтримки України серед держав-членів ГА, де потрібно набрати для позитивного рішення понад 100 голосів. З огляду на поведінку представника росії в ООН таке рішення для початку процесу ізоляції рф та виключення зі складу РБ виглядало б цілком логічним. Однак існує ризик, що багато країн не підтримає такий крок з огляду на можливе загострення відносин росії з ООН аж до імовірної відмови від членства. Це може нагадати міжнародній спільноті сумний досвід Ліги Націй, з якої свого часу вийшли гітлерівська Німеччина, імперська Японія, СРСР з подальшими наслідками.
  • Найбільш радикальним та складним для досягнення у короткостроковій перспективі буде рішення про повне виключення росії з РБ ООН, на чому наполягає українська сторона. Хоча в умовах позиціонування росією себе як правонаступниці СРСР явно проглядається історичний досвід рішення щодо виключення останнього з Ліги Націй через напад на Фінляндію у 1939 році. Тоді безпосередньою підставою для відповідного рішення Асамблеї Ліги Націй стало бомбардування радянською авіацією цивільних об’єктів Фінляндії. Тай й сучасний досвід оперативного виключення цієї держави-агресора з Ради ООН з прав людини у квітні 2022 року надихає.

Виключаючи можливість прецеденту добровільного прийняття рішення членів РБ про виключення одного зі своєї когорти, до того ж за наявності права вето у частини з них, необхідно домагатися визначення легітимного статусу росії як держави-члена, наслідком чого повинні стати зміни до Статуту ООН. Центральною проблемою діяльності РБ ООН під час російсько-української війни стала необхідність нейтралізації росії як постійного члена інституції з правом вето. Чинна процедура голосування в РБ не передбачає призупинення участі чи відстрочку права голосу на будь яку державу-члена, тим більше з правом вето. Тому стало все більше чутно голоси на підтримку ідеї позбутися від росії шляхом невизнання її правонаступництва від СРСР. Історико-правовий казус полягає в тому, що засновниками ООН у 1945 році стали саме СРСР, УРСР та БРСР. Російської РФСР в цій компанії не було. Парадокс, але в ХХІ столітті, після тридцяти років від розпаду Радянського Союзу, саме СРСР, а не росія, за Статутом ООН (стаття 23, пункт 1) є членом ООН! У 1991 року після розпаду СРСР в організації фактично закрили очі на цей факт і автоматично прийняли заміну СРСР на рф. Натомість повну процедуру набуття членства в ООН, наприклад, проходили Чехія і Словачина (після ліквідації єдиної держави у 1992 році), Союзна Республіка Югославія (після розпаду колишньої держави Федеративна Республіка Югославія). Росія ж як ядерна держава з великим запасом звичайних озброєнь та непередбачуваним майбутнім тривалий час розглядалася як гарант безпеки в регіоні Східної Європи та частково Центральної Азії. Зрештою проти цього не заперечувала й влада України поряд з іншими пострадянськими республіками. Таким чином росія стала єдиною державою в світі, яка обійшла передбачену Статутом ООН окрему процедуру прийняття в члени організації та члени РБ.

То як можна вирішити цю проблему? Процедура змін до Статуту ООН прописана. Вона складна, але реальна – через голосування в РБ, підтримку в Генеральній Асамблеї не менше 2/3 держав, а далі – ратифікація парламентами не менше 2/3 держав-членів організації. При цьому стаття 4 Статуту ООН передбачає, що членом організації може стати кожна миролюбна держава, саме МИРОЛЮБНА. Чи є такою рф, питання уже давно риторичне. Представники Секретаріату ООН з жахом сприймають саму можливість перегляду тридцятилітньої історії рішень інституцій ООН, де задіяна росія, адже їх по суті доведеться анульовувати. Тому, як нещодавно заявив постійний представник України в ООН Сергій Кислиця, українським дипломатам не надають усіх документів справи про членство росії в ООН. Українська сторона не має завдання підривати авторитет і ставити під сумнів юридичну чинність діяльності ООН та РБ, але уже офіційно поставила питання легітимності членства росії в організації, що запустило процес відповідного правового дослідження та об’єктивної оцінки ситуації. На це заслуговує не лише Україна, яка не може домогтися справедливості через сумнівне членство рф в РБ ООН, але й уся міжнародна спільнота, система міжнародного права. Без відкриття правди її майбутнє залишається під великим питанням. Завдяки українській дипломатії цей процес уже запущено. Процедурно його варто розпочати з резолюції ГА ООН з проханням до Міжнародного суду зробити консультативний висновок щодо законності перебування росії у складі РБ.

  • Вказані найбільш реальні для сьогодення варіанти розвитку подій в структурах ООН як елементи стратегії протидії агресору стануть лише стимулом, прелюдією до давно назрілого системного реформування його інституцій, що потребує кардинальних рішень. Успіх реформування РБ ООН стане можливим за умови давно обговорюваних сценаріїв повної відміни права вето для постійних країн-членів. Альтернатива – перехід до принципу прийняття рішень більшістю голосів або обмеження використовування права вето обмеженим переліком міжнародних проблем.

Вже сьогодні помітні певні зрушення у процесі обмеження їх повноважень. Ідеться про прийняту 26 квітня резолюцію ГА ООН, яка вимагає від пʼяти постійних членів РБ обовʼязкового обґрунтування кожного випадку використання ними права вето та передбачає скликання у 10-денний термін спеціальної сесії ГА щодо конкретного питання, яке спричинило застосування право вето. Резолюцію підтримали троє з пʼяти постійних країн-членів РБ (США, Велика Британія і Франція). Таким чином помітне прагнення ГА як формально визначеного головного органу ООН посилити контроль над прийняттям рішень в рамках організації. Потенційне звуження повноважень РБ та посилення ГА ООН вигідне Україні з огляду на більшу кількість прихильників-союзників серед когорти 193 членів ГА та спрощені механізми прийняття рішень. Також сприятливими для України сценаріями можуть стати розширення складу постійних членів РБ за рахунок Німеччини та Японії, залучення делегації ЄС і НАТО до роботи РБ на постійній основі, збільшення кількості її непостійних країн-членів.  

До зміни давно усталених механізмів роботи РБ ООН ще доволі далеко. Одним з головних чинників дієвих зрушень цього процесу повинна стати ізоляція та обмеження повноважень країни-агресора росії на шляху виключення з лав ООН. Її керівництво продемонструвало свою безпринципність та глибоку зневагу до організації, в якій намагається посідати провідні позиції під час візиту до України Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша 27 квітня, коли в ході перебування високого гостя в Києві російські загарбники завдали по місту масованого ракетного удару. На ізоляцію агресора спрямована робота української дипломатії, яка входить до когорти історичних засновників ООН, та її союзників. Під час виступу президента Європейської Ради Шарля Мішеля на черговому засіданні РБ ООН 6 червня, який містив прямі звинувачення рф в агресії та крадіжці українського зерна як загрози світової продовольчої кризи делегація агресора демонстративно покинула залу. Наступного дня, 7 червня, в ході Боннської конференції кліматичних змін ООН під час виступу російського представника делегати більшості країн-учасниць на знак протесту та солідарності з Україною вийшли із зали.

Світ прозріває від брехні росії, яка все більше опиняється в міжнародному вигнанні, зокрема, на рівні ООН. Остання повинна коригувати власну політику і перейти до внутрішнього реформування, щоб не повторити долю Ліги Націй, яка не зуміла свого часу прийняти жодного ефективного рішення проти держав-агресорів. За це заплатив дорогу ціну весь світ.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»

EN UK RU