ГЛУХІ КУТИ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ПОГЛЯД КРІЗЬ ПРИЗМУ ВІЙНИ

Війна Росії проти України 2014-2022 рр. є універсальним індикатором морального здоров’я росіян. Той факт, що більша частина інтелектуальної і культурної еліти РФ виправдовує політику Путіна і його камарильї, є незаперечним діагнозом її задавненої, хронічної недуги, що називається рашизмом. Французький філософ А.Безансон вбачає витоки російського імперіалізму/рашизму у слов’янофільській доктрині, концепті богообраності російського народу. Характеризуючи творчість А.Пушкіна, М.Гоголя, Ф.Достоєвського, Ф.Тютчева А.Солженіцина, а також погляди Киреєвського, Аксакова, Соловйова, Хом’якова, Данилевського, Леонтьєва, вчений простежує в них ідеї, що формували філософсько-екзистенційне підгрунтя рашизму. Однак він не забув і про Салтикова-Щедріна, який щиро переймався «родовими травмами» російського соціуму і держави та гостро їх викривав.

У багатьох російських митцях дивним чином співіснують високе почуття прекрасного, глибоке проникнення в лабіринти людської душі, прагнення наблизитися до людського ідеалу, з одного боку, й гідна подиву залежність від влади (що слід вважати інерційним рудиментом радянської епохи), схильність до кон’юнктурщини та великоросійський сантимент, – з іншого. Перефразовуючи один відомий афоризм, про багатьох відомих російських літераторів, музикантів, діячів кіно, можна сказати: «Пошкреби митця і побачиш шовініста/імперіаліста». При цьому йдеться не про іманентну властивість етнічних росіян. У плавильному тиглі російського авторитаризму-тоталітаризму рашистами стають представники різних етнічних груп: українці, білоруси, євреї, грузини, вірмени, татари та інші. Усіх їх поєднує великодержавний шовінізм та хвороблива ностальгія за потужною державою, що вирішує долю світу.

Яскравим прикладом такого представника сучасної елітарної російської культури є Н.Міхалков. Син автора слів гімну СРСР і Російської Федерації, С.Міхалкова, Нікіта став оскароносним кінорежисером, який багато в чому визначає тенденції розвитку сучасного кіномистецтва в Росії. Знявши чимало непересічних стрічок, зокрема й «Втомлені сонцем», митець продемонстрував чудове розуміння природи і наслідків тоталітаризму. Здавалося б, світовий культурний простір, у якому останніми десятиліттями перебував Міхалков, мав би сприяти скепсису у сприйнятті російської дійсності та путінізму. Однак він так і не зміг піднятися над великодержавним сприйняттям минулого і сьогодення. Залишаючись відвертим прихильником Путіна, Н.Міхалков ностальгує за «сильною рукою» для Росії, адже десь глибоко всередині (а, можливо, на підсвідомості) не уявляє інших способів утримати ситуацію в країні та її позиції і вплив у центрально-східноєвропейському регіоні. У своїх публічних виступах Н.Міхалков відверто висловлював рашистські погляди й підтримку нинішньому режиму. Та нещодавно він виконав найгіршу роль у своєму житті. По всьому видно, що сценарій цього принизливо-огидного «дійства» писав не він. Такого розгубленого, жалюгідного Михалкова ми ще не бачили. Не допомогли ні акторський талант, ні вроджена самовпевненіть. Режисер на камеру спробував щось пробелькотати про «бактеріологічну зброю», яка, нібито, виробляється в Україні та завдяки птахам спрямовується на територію Росії. Ганебнішої картини годі уявити! Певно, у ці хвилини у мільйонів шанувальників його таланту стало на одного кумира менше.

Криза російської культури особливо рельєфно виявляється у її популярному форматі. Попередні покоління захоплювалися В.Висоцьким, Б.Окуджавою, Ю.Візбором, В.Цоєм, «самвидавом». Відраза до цензурованого мистецького продукту та «вільнодумство» вважалися неофіційними чеснотами.

Натомість культурні процеси в сучасній Росії віддзеркалює тенденція «на пониження». Масова культура/поп-арт опустилася до такого рівня, що стосовно неї неможливо прикласти термін «стандарт». У ній виразно простежується дві риси: знецінення естетичних параметрів і відверта кон’юктурщина (як ринкова, так і політична). Як правило, такі явища притаманні культурі авторитарних і тоталітарних країн.

Незначна частина мистецької еліти, яка все розуміє і критично налаштована проти рашистської політики, змушена перебувати у внутрішній еміграції, або залишати батьківщину. Тендітна Л.Ахеджакова виявилася однією з небагатьох, хто і в 2014, і в 2022 р. відкрито висловила свою позицію несприйняття путінізму. Постійних погроз і морального тиску зазнає музикант А.Макаревич. Стриману позицію щодо вакханалії мілітаризму в країні посів Ю.Шевчук, який не підтримує війни. Нині під загрозою арешту перебуває принциповий супротивник путінського режиму, непримиренний А.Невзоров. Публіцист В.Шендерович вирвався з огидної, задушливої атмосфери на Захід, не витримавши цькувань і знущань в Росії. А скільки ще талановитих людей з незаплямованим сумлінням виїхали з країни!

Тим часом десятки «співців» режиму намагаються загорнути у яскраві оболонки патріотизму творчий пустоцвіт, попсові «метелики»-одноденки, створені на догоду кремлівському паханові. Газманов, група «Любе», М.Гагаріна,  Д.Пєвцов та багато інших виконавців, акторів, літераторів, художників не змогли подолати спокуси пристосуванства і за 30 срібняків продають душу бункерному тирану, який впевненою рукою веде російський народ у морок минулого. Палка прихильниця «русского міра» Ю.Чичеріна допомагала своїм співвітчизниками окупантам зрізати державний прапор України у Енергодарі. Дехто не може подолати в собі потребу бути «ряженим» як, наприклад, кіноактор І.Охлобистін, який одягнув священицьку рясу, але став не душпастирем, а знавіснілим «кликушею». У Росії є і чимало відвертих «відморозків» на кшталт актора  М.Порєченкова, який під час війни у Донбасі приїздив на «людське сафарі» постріляти і потішити своє нице марнославство. Усі вони рано чи пізно нестимуть кримінальну і моральну відповідальність за свої дії.

Ці та багато інших фактів є незаперечним свідченням  дії компенсаторного механізму: фактично невиправдані сподівання російської інтелігенції на швидкий прогрес та лідируючі позиції Росії у світі заміщуються міфологізованими конструктами, апеляцією до славетного минулого, необгрунтованими претензіями до інших народів і держав, прихованою і відкритою ксенофобією, «побєдобєсієм», мілітаризацією свідомості.

Втрата духовних сенсорів, що безпомилково вказують межу між Добром і Злом, осліплення скороминучою популярністю і заробітками, світоглядно-інтелектуальна обмеженість все глибше затягують російську культурну еліту в багно рашизму.

Росія залишається без тих, хто брав на себе культурно-духовну санацію суспільства і вказував на вихід з манівців кремлівської політики. Від початку 2022 р. з країни, за різними оцінками, виїхало від 500 до 700 тис. осіб (до речі, вони вивезли 13 млрд. дол. своїх статків), причому представники бізнес класу становлять серед них незначну частку. Більшість емігрантів – це якраз представники інтелектуального середовища. Кількість таких людей зростає і може сягнути 1 млн. осіб. І без того тонкий прошарок тих, хто визначає культурне й інтелектуальне обличчя держави, стає критично малим.

1984 року, напередодні горбачовських «перебудови, демократизації і гласності», на екрани вийшла психологічна кінодрама Т.Абуладзе «Покаяння», що справила ефект внутрішньої моральної бомби та культурного шоку. Очікувалося, що картина стане передвісником та прологом просвітлення й духовного очищення радянського суспільства. Російська інтелігенція після чергового «осяяння» «рвала на собі косоворотки», відхрещуючись від смертоносного сталінізму. Та справжнього каяття не відбулося. Пройшов час і вона знову знайшла свої «граблі», багато в чому власноруч сконструювавши нинішню ситуацію. Запозичивши зовнішні атрибути новітніх культурних практик, вона так і не пережила глибокого внутрішнього катарсису та переродження. Висока російська культура не стала органічною частиною масової свідомості і духовності. Зашитий у ментальній матриці рашизм продовжує чинити свою згубну дію.

Творча й інтелектуальна еліта, за визначенням» покликана обстоювати традиційні загальнолюдські цінності й генерувати нові ідеї і горизонти наукового, культурного, соціального поступу. У зв’язку з цим виникає низка питань: Що ж російська інтелігенція запропонувала своєму суспільству за останні 30 років? Який культурний проєкт мав би стати «дорожньою картою» цивілізаційної інтеграції росіян до світового співтовариства? Якою є сучасна «російська ідея»? Чому за цей час так і не вдалося переформатувати ментальний код пересічних росіян на толерантне сприйняття загальнолюдських цінностей і демократичних свобод? Ці та інші питання залишаються без відповіді, хоча рано чи пізно їх потрібно буде шукати самим росіянам. На жаль, нині ситуація нагадує численні карикатурні парафрази відомої картини, на якій зображено незрячого поводиря, що веде сліпий натовп до прірви.

Що ще має відбутися з Росією, аби інтелігенція повернула собі забуту і втрачену місію навертати суспільство на магістральні шляхи буття?

Олександр ЛИСЕНКО, для «Української лінії»