ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ТА ВІЙНА РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

Частина 1. РПЦ і «русскій мір»

Війна Росії проти України 2014-2022 рр. ведеться всіма можливими засобами. Помітну роль у цьому протистоянні відіграє Російська православна церква.

З часів самодержавства Російська православна церква була надійною опорою держави. Імператива «самодержавство, православ’я, народність» відображає місце РПЦ в системі державницьких координат дореволюційної Росії. Навіть творці «диктатури пролетаріату», які з притаманним їм прямолінійним атеїстичним завзяттям взялися нищити релігійні структури, у розпал німецько-радянської війни (1943 р.) пішли на зміну курсу і фактично поставили РПЦ на службу сталінському тоталітарному режиму. РПЦ як носій «російської ідеї» знадобився вождю для формування нової ієрархії народів у СРСР, на вершині якої перебував російський народ, та формування нової моделі патріотизму, історичного наративу й колективної пам’яті. До падіння СРСР роль РПЦ у складанні нової ідентичності – homo soveticus – була незначною. Та одразу після розвалу комуністичної імперії правителі Російської Федерації повернулися до ідеї «збирання руських земель» в єдиній державі (читай – реставрації Російської імперії у оновленому форматі). І тут ідеологема «Свята Русь» набула статусу однієї з несучих конструкцій теорії і практики розширення «руського міра», а РПЦ стала важливою «скрєпою» для зшивання російського суспільства і держави, а також симфонії православної ієрархії і правлячих еліт. Цьому сприяла традиційна співпраця багатьох архиєреїв та кліриків з радянськими і сучасними російськими спецслужбами, а також щедра фінансово-матеріальна підтримка РПЦ з боку держави й олігархів аж до санкціонування сумнівної тіньової економічної діяльності цієї конфесії. У тривалій історичній ретроспективі РПЦ стала генератором, носієм і практичним промоутером ідей рашизму. Фасадна завіса «Святої Русі» приховує тривалу історію російського месіянізму, шовінізму, зневаги до інших народів, організаційну і психологічну підтримку внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу Кремля в різні часи. Концепт «руського міра» – це не релігійне вчення, а імперська експансіоністська доктрина, спрямована не тільки проти України чи сусідніх з Росією держав, а й на ті анклави, де мешкають росіяни або де існують «російські інтереси».

Французький історик і філософ А.Безансон дуже точно характеризує «дві старі трансцедентальні цінності». Першу з них, православ’я, було методично повернуто до життя. Церква була знову поставлена в центрі держави, і для цього не потрібно було змінити її ієрархів, які були вимуштрувані в абсолютній слухняності. Церкви і монастирі були відновлені, а керівники держави не пропускають великих церковних відправ. Вони намагаються висунути православну віру (православную вєру) на роль ідеології-замінника. Церква Московського патріархату є одним із найбільш потужних засобів впливу російської держави поза її межами». Іманентною рисою російського православ’я А.Безансон вважає те, що воно стало «цементом російського народу». «Усвідомлення нерозривності російськості і православ’я все ще живе, і ця нерозривність проголошена з більшим завзяттям, ніж будь-коли, після сімдесяти років комунізму. Солженіцин не допускає можливості, щоб росіянин покинув православ’я заради іншої християнської конфесії без одночасної обов’язкової відмови бути росіянином. Такою є нинішня позиція патріарха Кирила, гаряче підтримана Путіним і російською державою. Той, хто переходить в іншу Церкву, єретик, а єретиків не терпіли у Східній імперії. Він є одночасно зрадником батьківщини».

У російському православ’ї безроздільно панує чутливість. Ось цей люфт, а в більшості випадків – провалля, між православною сентиментальністю і надзвичайно легким перевтіленням Богоподібної істоти у звіроподібну, на наше переконання, і становить сутнісний стрижень «таємничої природи російської душі» так необачно і незаслужено поетизованої апологетами російськості. А.Безансон здійснює таку проекцію крізь призму сприйняття іноземцями, які дивуються контрастам, що «розривають» російську людину, «її побожності, нападів лагідності, щедрості, її незначної прив’язаності до благ цього світу. А з іншого боку – з її брутальності, нападів жорстокості, хижацької жадібності, її відрази до життя і до самої себе. З її матеріалізму і з її спірітуалізму, з її наївності, її довіри, а також з її хитрощів і її зрад. Ангел і звір одночасно, але насилу фіксується в цьому проміжному стані людини. Вони дивуються з її екстремізму в добрі і злі».

Психотип і ментальність сучасного пересічного росіянина мало чим відрізняється, хоча він став ще й вибагливим споживачем товарів і послуг. Це дало підстави дотепним спостерігачам визначити поле, в якому можливий «антагонізм» для нього: між телевізором і холодильником. Примітивність цих критеріїв для оцінки якості життя і розуміння оточуючої дійсності доволі точно окреслює внутрішній світ величезної більшості мешканців Росії.

РПЦ спільно зі спецслужбами та пропагандистським апаратом щільно задіяна у технологіях формування ментальності сучасних росіян. Традиційний авторитет церкви у середовищі вірян створив підґрунтя для некритичного сприйняття всього, що вона індоктринує у їхню свідомість. Враховуючи екзальтованість більшості православної пастви, консервативні (а більшою мірою – реакційно-шовіністичні) священнослужителі і чернецтво легко домагаються повного підпорядкування собі волі пересічних мирян. Цей канал впливу максимально використовується для антиукраїнського налаштування прихожан, запрограмованого на певні події «самозбурення», що «легітимізує» агресивні дії російської владної верхівки на міжнародній арені, забезпечує їй моральну, політичну та мобілізаційну підтримку. За прикладом свого першоієрарха – патріарха Кирила (Гундяєва) переважна частина єпископату і священників ретранслюють у масову свідомість сконструйовані фахівцями ідеологічної війни меседжі. Хоча такими є не всі. Нещодавно майже 200 представників православного кліру РПЦ підписали заяву, в якій засуджується війна проти України. Однак вони становлять лише… 0,5 % від усього священницького корпусу РПЦ. Решта за переконаннями чи, пішовши на гріховний компроміс з власним сумлінням, продовжують «вірою і правдою» служити одіозному путінському режиму.
Культурно-освітній рівень більшості вірян РПЦ уможливлює щире і некритичне сприйняття такої брехливої інформації, яка у здоровому суспільстві викликала або гомеричний регіт, або різке несприйняття. Тим часом з амвонів російських храмів зі «скупою чоловічою сльозою» на «блакитному оці» несеться словесна «заметіль» про розіп’ятих українських дітей, продаж їхніх органів у інші країни, знущання над етнічними росіянами, «бандерівців», «нацистів» тощо. Лише у «високо одухотвореному» російському суспільстві може сприйматися за «чисту монету» твердження про президента-єврея, який є, нібито, «нацистом».

На руках і сумлінні більшості архиєреїв, кліриків та вірян РПЦ – кров десятків тисяч громадян України, незнищенна каїнова печать! Найстрашніше для інституції, що безсоромно експлуатує заповіді Христові і каяття, як основу спокутування гріхів, є те, що РПЦ ніколи(!) і ні в чому (!) не розкаювалася. Це засвідчує глибоку моральну деградацію російського православ’я, його кон’юнктурно-політичну секуляризацію (простіше – прислужництво політико-олігархічній верхівці Росії). Замість того, щоб нести світло Божої любові, гуманізму і високої свободи духу, РПЦ стала зловісним символом кремлівського експансіоністського курсу, співучасником усіх злочинів проти власного народу (Голодомор 1932 -33 рр., чеченські війни, ГУЛАГ та ін.) та інших народів світу (Афганістан, Сирія, Африка, Грузія, Молдова, Україна).

На загал в сучасній РФ домінує ідеологічна імператива рашизму за відсутності (як це не парадоксально) чіткої ідеологічної концепції, що відштовхується від архаїчних напрямних месіянства і «руського міра». І саме завдяки РПЦ вона то жевріє, то спалахує мілітаристською істерією, коли в Кремлі вирішують вдатися до чергової «маленької переможної війни».

Олександр ЛИСЕНКО, для «Української лінії»