Російсько-українська війна, яка триває з 2014 року поставила на порядок денний питання дієвості західної фінансової та матеріально-технічної допомоги нашій державі. Досить часто можна почути тезу, що ця допомога є поверхневою, все вирішить, наприклад, лише вступ України до НАТО.
Втім, треба розібратися, а що собою являє ця західна допомога у більш ширшому геополітичному та стратегічному контекстах. Подібні речі потрібні для того, щоб з одного боку, не робити з іноземної підтримки карго-культу (вони нам допомагають і так буде завжди), а з іншого – задля розуміння реального стану справ без завищених очікувань та неминучих розчарувань.
Феномен ленд-лізу досить цікавий та неоднозначний в міжнародній історії XX ст. – військова допомога від країни, яка спочатку офіційно не перебуває в стані війни (США) з тим проти кого (Німеччина, Японія) використовують цю допомогу реципієнти (Велика Британія, Китай). Американські політики тривалий час прагнули не брати участь в європейських справах, але початок війни 1939 року змінив дипломатію Вашингтону.Ізоляціонізм поступився інтернаціоналізму, який, у свою чергу, вже наприкінці Другої світової перейшов в глобалізм.
Саме ленд-ліз був одним з факторів створення стратегічного партнерства між Британією та США – колишньою метрополією та колонією. З 1940 року ці країни вже перебували у форматі найбільш важливих військово-політичних союзників, які ділилися розвідувальною інформацією та прагнули діяти одним фронтом на тодішній світовій арені.
Однак набагато цікавіше поглянути на допомогу СРСР від США та Британії в роки Другої світової війни. Всього впродовж 1941-1945 рр. офіційний Вашингтон надав матеріально-технічної допомоги Москві на суму в 11 млрд. дол., а Лондон – 428 млн. фунтів. Червона Армія навряд чи б здобула перемогу над нацизмом без тієї техніки та провіанту, що надавали їй союзники по антигітлерівській коаліції. А це включало в себе багато позицій – від харчів для радянських солдатів, як-то консервоване м’ясо в банках Spam до славнозвісних Віллісів, на яких возили червоних командирів. Причому треба зазначити, що ця допомога не означала автоматичної впевненості в тому, що ворога буде переможено в найближчі терміни. Ніхто не застрахований від недбалого користування військовою технікою чи перебоями в її постачанні.
Як бачимо, американці та британці допомагали Радянському Союзу попри суттєві ідеологічні розбіжності та різне бачення повоєнного світу. Військова техніка та їжа були необхідні для розгрому спільного ворога, а не були гуманітарною допомогою – це все треба було комусь оплатити.
З 2014 року США є головною державою, яка системно надавала військово-технічну допомогу Україні. У 2015-2016 рр. Конгресом було прийнято закони (Defence Appropriations Acts), що юридично давали зелене світло для підтримки української армії. Тоді мова йшла лише про тренування персоналу – продаж летальної зброї все ще була неможливою. Загалом за період 2014-2017 рр. Україна отримала від США підтримки на суму в 658 млн. доларів. А всього 7-річний досвід надання американської допомоги Києву складає 2,5 млрд. дол. – дані станом на грудень 2021 року.
Влітку 2016 року 18 країн надавали Україні допомогу у вигляді нелетальної зброї. Левова частина озброєння надходила з Канади, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії й Сполучених Штатів Америки. Саме ці держави Північноатлантичного альянсу надають найбільше допомоги нашій державі задля ефективної протидії російській агресії.
Через надання фінансової допомоги Україна опинилася в топ-10 країн, що найбільше підтримує США у військово-політичному плані. Якщо подивитися, які ж саме технічні засоби надавав Вашингтон Києву, то це будуть радіолокаційні установки, медичне обладнання, прилади нічного бачення. Американці також запровадили спільні навчання зі Збройними Силами України в рамках програми Joint Multinational Training Group-Ukraine (JMTG-U).
Коли навесні 2021-го вкотре фіксувалося скупчення російських військ поблизу кордонів з Україною та в окупованому Криму, то Комітет з міжнародних відносин Сенату США оголосив про прагнення запровадити щорічну допомогу Києву на суму в 300 млн. дол. до 2026 року включно. Таку мету визначено відповідним законопроектом Ukraine Security Partnership Act.
21 квітня 2021 року документ було затверджено Комітетом з міжнародних відносин Сенату США. В цьому рішенні не останню роль відіграли член цього комітету республіканець Джим Ріш та голова комітету демократ Боб Менендес. До вищезгаданого законопроекту було внесено правки, і тепер він має бути проголосований в Сенаті, а потім Палаті Представників. В разі затвердження обома палатами американського парламенту, документ має підписати очільник Білого Дому.
Як вже зазначалося, окрім США істотну допомогу Україні надавали і продовжують це робити Велика Британія та Канада. Впродовж 2015 року Лондон надав Києву устаткування на суму в 1 млн. фунтів – здебільшого це були речі, необхідні для ведення бойових дій взимку. Оттава, в свою чергу, теж не пасла задніх, і впродовж 2014-2016 рр. підтримала Україну в межах 16 млн. канадських доларів. Канадці тоді постачали нам нелетальну зброю, а 200 їхніх інструкторів тренували українських військових. Станом на 1 квітня 2021 року через ці курси пройшли попередньо відібрані 24 тисячі 535 кандидатів з України.
З 2015 року діє канадсько-українська операція Unifier, яку було продовжено до березня 2022 року. Здебільшого канадці займаються, окрім вищезгаданого тренування бійців ЗСУ, наданням гуманітарної допомоги на Сході України, підтримання безпеки в цьому регіоні, а також забезпечення принципів демократії в Україні.
Існує доволі поширена думка, що вступ чи принаймні отримання ПДЧ (план дій щодо членства) в НАТО стане автоматичною запорукою скасування загрози російського вторгнення. Але ж приєднання до такого військово-політичного альянсу євроатлантичного світу як НАТО є досить тривалим процесом, в якому левову частку роботи має виконати українське суспільство, а не лише окремо політики, дипломати чи військові. Потрібно зрозуміти, що нам варто звикнутися з думкою про перманентну російську загрозу та жити з цим. В цьому випадку зазвичай згадують близькосхідний конфлікт та Ізраїль, але в нас інша ситуація, хоч і в дечому подібна.
В схожому контексті варто розглядати й західну військову допомогу Україні, яка сама по собі не є панацеєю в перемозі над Росією. Важливим елементом – так, але не визначальним. Лише двосторонній рух можливий на вулиці європейської інтеграції України. І ми, і наші європейські партнери маємо зрозуміти, що російсько-українська війна стала можливою через низку геополітичних та економічних причин. Надання військової допомоги Україні варто сприймати як компромісний (якщо так можна це назвати) варіант, що не передбачає прямого протистояння з Кремлем. Постачання джавелінів, спільні тренування військових чи відправка кораблів в акваторію Чорного моря є жестом концентрованої підтримки. Все може варіюватися, зважаючи на політичний клімат країн Заходу. Це як із санкціями – важливий не їх обсяг, а тривалість дії.
Єгор БРАЙЛЯН,
для «Української лінії»
