Тенденції німецько-французького співробітництва в умовах перегрупування правлячих еліт
Майже місяць тривають важкі коаліційні переговори між німецькими соціал-демократами, партією зелених і вільними демократами щодо створення так званої «світлофорної» (червоно-жовто-зеленої) коаліції. Попри регламентні обмеження витоку інформації щодо сутності переговорного процесу, час від часу німецька преса обговорює перебіг подій. Зелені наполягають на тому, аби створити нове «супер-міністерство» екологічної політики, яке мало би повноваження проводити «кліматичну експертизу» усього законодавчого процесу бундестагу. Поки що соціал-демократи і вільні демократи більше солідаризуються із німецьким Конституційним судом, який у такому разі буде фактично замінений на це «екологічне супер-міністерство». Екологічні радикали наголошують, що готові діяти за межами правового простору, аби «зберегти клімат». Але чи збережеться тоді демократія, питання риторичне. Така політична ситуація стає критичною для німецького конституційного права, яке поки що затято захищається.
Не менше дебатів викликає пропозиція зелених щодо збільшення «екологічного оподаткування», що дратує вільних демократів, які навпаки виступають за максимальну лібералізацію та зменшення податків. Ще одним каменем спотикання на переговорах є питання боргів Євросоюзу, які подвоїлися внаслідок пандемії коронавірусу. За цих обставин, якщо вільні демократи пропонують бюджетну політику економії та скорочення заборгованості, то зелені ініціюють безумовну пріоритетність фінансування проектів зеленої енергетики та екологічної економіки.
Як бачимо, кожне з цих питань здатне зірвати коаліційні переговори. Але в середовищі активістів партії зелених триває жвава дискусія щодо більшої зручності соціал-демократів, а не християнських демократів, як коаліційних партнерів. Тому поки що зберігається обережний оптимізм щодо успішного завершення переговорного процесу та голосування на початку грудня 2021 року за новий склад уряду «світлофорної коаліції».
Натомість Франція тільки втягується у парламентсько-президентську виборчу кампанію. У квітні – травні 2022 року французи оберуть президента та новий склад національного парламенту. На старті перегонів ситуація виглядає заплутаною. Здається, що президент Емануель Макрон обрав тактику Жака Ширака, який у 2002 році був обраний президентом завдяки виведенню до другого туру «токсичного» лідера «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пена. Цього разу правий популістський фланг французької політики вже розколотий. Марін Ле Пен за рівнем популярності поступається «французькому Трампу», ще більш радикальному популісту Еріху Земмуру. Лівоцентристська французька преса нагадує, що останній взагалі не має права балотуватися, зважаючи на судову заборону до 2023 року обіймати будь-які виборні або громадські посади. Це рішення стало наслідком судового вироку щодо «публіцистики» Земмура, де він займався свідомим розпалюванням ненависті до емігрантів та расизмом. Але поки що саме Земмур виглядає найбільш зручним конкурентом для Макрона у другому турі президентських виборів.
Європейські експерти вже розглядають потенціал взаємодії Макрона з ймовірним німецьким канцлером Олафом Шольцем. Принаймні вже визначилось гостре питання такої співпраці. Мова йде про наміри Франції домогтися включення атомної енергетики до реєстру виробників екологічно чистої енергії. В Німеччині, де атомні станції закриваються, це викликає роздратування. Натомість Франція знайшла союзника в Польщі, адже Варшава готова укласти з Парижем стратегічну угоду щодо розвитку польської атомної енергетики на французьких технологіях. Але у такому випадку «Ваймарський трикутник» (створене 1991 року неформальне міждержавне об’єднання Німеччини, Польщі, Франції) матиме «перекіс» у тісніший французько-польський союз. Тим паче, що зближенням з Варшавою Макрон не тільки хоче компенсувати політичні втрати від розриву контракту на виробництво підводних човнів для Австралії, а й підтвердити провідну роль Парижа в Європейському Союзі. Однак це буде можливим тільки за умов спокійного розвитку внутрішньополітичних процесів у Німеччині та Франції.
Зазначені тенденції є важливими для європейського позиціонування України. На 2023 рік заплановане приєднання України до європейської енергетичної системи. Тому принциповим є питання, якою буде провідна генерація виробництва енергії у цій системі. Зважаючи на запланований до кінця 2021 року візит до Києва президента Франції Емануеля Макрона, можливо, доцільно розглянути питання участі французьких енергетичних компаній у модернізації атомних станцій в Україні. Принаймні здорова конкуренція з американсько-японським «Вестінгаузом» не завадить українській атомній енергетиці.
Крім того, економічне мотивування французів може бути важливим з точки зору балансу інтересів у нормандському форматі. Звичайно, ротація правлячих еліт у Берліні та Парижі не найкращий час для дипломатичного прориву у нормандському форматі. Але завжди важливо підтримувати діалог, а не тільки тримати дипломатичну паузу. До речі, партія зелених, так само як і вільні демократи, налаштована на більшу критику російського авторитарного курсу. Зважаючи на це, варто орієнтувати роботу «Люблінського трикутника» (Литва, Польща, Україна) до більшої взаємодії з «Ваймарським трикутником» (Німеччина, Польща, Франція) у питаннях стримування російського впливу у Східній Європі.
Конструктивний порядок денний може допомогти з мінімальними втратами політичного темпу та якості двосторонніх і багатосторонніх відносин пережити час ротації правлячих еліт у Берліні та Парижі.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української Лінії»
