ПЕРСПЕКТИВИ ШАХІВНИЦІ «СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ’Я»

ПЕРСПЕКТИВИ ШАХІВНИЦІ «СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ’Я»

19 Жовтня, 2021 Off By admin

В одному з творів Хорхе Луїса Борхеса є іронічна згадка про вигадану енциклопедію, в якій вчені намагались систематизувати всі знання про тваринний світ. Підсумком цієї роботи стало твердження, що «тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператорові; б) набальзамованих; в) дресированих; г) сосунків; д) сирен; е) «казкових», а також  «включених до цієї класифікації» та «інших».

Схожий «компендіум» можна скласти, якщо спробувати узагальнити «класифікатори», у відповідності до яких, різними авторами, описується актуальна ситуація в умовному «Світовому Православ’ї» (християнській спільності, яка об’єднує порядку 220-250 млн. осіб в різних країнах). Але, при всьому цьому, такі «узагальнення» все ж необхідні для того, щоб зрозуміти логіку розвитку відповідних процесів та шанси на реалізацію того чи іншого сценарію майбутніх змін.

Мапа «Світового Православ’я» (подана інформація також про «давні Східні» (нехалкидонські) церкви.

 З одного боку всі Церкви можна «розділити» на ті, які мають визнаний Автокефальний/Помісний статус і ті, які його не мають.

Однак не існує єдності щодо того, скільки є таких Церков (що й складають «канонічну» православну спільноту й внесені в диптих (перелік для взаємного поминання)) кожної з них. З точки зору Константинопольського патріархату – їх 15 (останньою в переліку є Православна церква України, відлік самостійного існування якої ведеться з 2019 року). З точки зору патріархату Московського, їх також донедавна було 15. Зрозуміло, що без ПЦУ, але з врахуванням т. зв. «Православної церкви Америки» (уламку РПЦ, якому остання дала «автокефалію» в 1970-му році, правомірність якої Константинополь не визнає). Варто також зауважити, що хоча Польська та Чеських і Словацьких земель церкви є в обох диптихах, це зовсім не означає, що вони потрапили туди на одних й тих самих підставах.

Так, Вселенський патріархат вважає, що польська автокефалія оформлена Томосом 1924 року, тоді як Московський визнає її самостійність на підставі власної «Грамоти» від 1948 року. У випадку ж Чехії та Словаччини Москва вважає, що йдеться про церкву, якій вона надала «самостійність» у 1951 році. Тоді як Константинополь недвозначно підкреслює, що автокефальний статус цієї невеликої (менше 100 тис. вірних) церкви базується на Томосі 1998 року.

Після визнання автокефалії ПЦУ Константинопольською, Еладською, Олександрійською та Кіпрською церквами Москва виключила їх зі своїх диптихів і поминає лише 11 предстоятелів. А також виразно готується до того, щоб взагалі визнати всіх, хто зважився підтримати Патріарха Варфоломія (Архондоніса) в «українському питанні» «єретиками». Відповідні слова вже прозвучали, 27 вересня 2021, безпосередньо від Патріарха Кіріла (Гундяєва) («сьогодні Константинопольский Патріарх відпав в розкол, тому що причащався з розкольниками та визнав самосвятів, які не мають законної хіротонії, архієреями»).

Патріарх Варфоломій під час візиту до України (серпень 2021).

Інший підхід до «класифікації» пропонує «розділити» всі існуючі Православні церкви на «древні» та «нові». До першої категорії потрапляють чотири з п’яти патріархатів т.зв. «Пентархії» (основних єпископських престолів Римської імперії – Римського, Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського і Єрусалимського, спільними рішеннями яких мали впорядковуватися всі церковні справи) та Кіпрську церкву. Друга – охоплює всі інші, чия самостійність «оформлена», переважно, в ХІХ – на поч. ХХІ ст.

Але й тут немає єдності щодо того, чи «конвертується» це «старшинство» в якість реальні переваги. Ба – більше, немає згоди й щодо «відправних моментів», з яких можна починати відлік «самостійного буття».

Найцікавіший казус – Грузинська церква.  Її історики наполягають, що вона була автокефальною ще в період існування середньовічної Грузинської держави, втратила цей статус лише після інкорпорації Росією (у 1801) і відновила його в 1917-му. РПЦ визнала (за наказом Й. Сталіна) автокефалію Грузинської ПЦ в 1943 році, тоді як Томос від Константинополя вона отримала лише в 1990-му.

Не вважає себе «новою автокефалією» і Московський патріархат (де-факто автокефальний з 1448, де-юре – з 1589). До останнього загострення взаємин з частиною «древніх патріархатів» (два з яких вже визнали автокефалію ПЦУ) росіяни всіляко підкреслювали своє високе п’яте місце в загальноправославному диптиху (а у своїй власній версії, станом на осінь 2021, вони вже треті – після Антіохії та Єрусалиму). Зрештою, Синод РПЦ, на своєму засіданні 23–24 вересня 2021 року дійшов до констатації, що «Патріарх Варфоломій втратив довіру мільйонів віруючих», а в умовах «коли більшість православних віруючих світу не перебуває з ним у церковному спілкуванні, він більше не може виступати від імені Світового Православ’я та презентувати себе як його лідер». За допомогою яких «інструментів» вимірювалась оця «більшість» – невідомо (жодна Помісна церква окрім Російської не розірвала євхаристичний зв’язок з Константинополем). Але тут ясно «прочитується» теза про те, що лідерство в Православному Світі має належати не з огляду на «древність», а виключно з урахуванням актуальної «могутності» та «розмірів».

Ще один «вододіл» у Православ’ї пов’язаний з етнічним «базисом» окремих Церков. Згідно з цим підходом, всі вони розділяються на Церкви «грецької» та «слов’янської» традицій. Речники Московського патріархату неодноразово «педалювали» цю тему, намагаючись витлумачити підтримку Вселенського патріарха з боку Еладської, Кіпрської та Олександрійської церков виключно міркуваннями «пан-елінської солідарності».

Проте, в своїй «першооснові» до цієї ж традиції належать й Антіохійський та Єрусалимський патріархати. Для яких, втім, цей фактор аж ніяк не є вирішальним в питанні визнання ПЦУ. Те саме стосується і Албанської церкви, предстоятелем якої є етнічний грек Анастасій (Януллатос). Митрополит Анастасій – критично поставився до останніх церковно-адміністративних рішень патріарха Варфоломія. Навіть більше – нещодавно він демонстративно приймав в гостях делегацію від УПЦ в єдності з Московським патріархатом.

Делегація «УПЦ МП» (РПЦ в Україні) на чолі з митрополитом Антонієм (Паканичем) на прийомі у предстоятеля Албанської ПЦ (вересень 2021). Сам факт зустрічі ж успіхом РПЦ, але ніяких публічних заяв митрополит Анастасій за її підсумками не робив

Не лише албанці, але й грузини та румуни «не вписуються» в запропонований поділ на «дві історично-культурні традиції». І логіка дій цих Церков у нинішньому протистоянні в Православному світі буде визначатись зовсім іншими факторами, аніж відчуття «співпричетності» до однієї з двох «великих» груп.

Непросто також описати ситуацію в «Світі Православ’я» згрупувавши церкви у відповідності до того, чи репрезентують православні більшість населення у відповідних країнах. З цього «ракурсу» виявиться, що більшість Церков знаходяться в країнах, де православні є виразною меншістю. Вселенський патріарх в Туреччині є «етнархом» нечисленної грецької меншини, доля православних серед населення тієї ж Польщі чи Чехії – мізерна, як і відсоток православних серед християн тієї ж Африки (знаходиться в юрисдикції Олександрійського патріархату, зараз туди намагається також проникнути РПЦ).

Натомість виявляється, що є країни, більшість населення яких вважаються православними, але статус Церков в них остаточно не врегульований. Так, Православна церква в Північній Македонії об’єднує левову частку слов’янського населення цієї країни, де-факто – автокефальна з 1967 року. Але де-юре – не визнана жодною з інших православних церков. Причинами цього були як небажання псувати взаємини з Сербською церквою, так і певні політичні «нюанси» взаємовідносин між Балканськими країнами. На те, щоб вважатись «Церквою-Матір’ю» для Македонської церкви претендує Болгарська ПЦ (з її точки зору македонці не є окремим народом, а частиною болгарського). А для згаданих церков «грецької традиції» важко було б визнати цю Церкву до залагодження македонсько-грецького конфлікту з приводу назви країни. Свій Томос про автокефалію ця церква, зрештою, отримає як «Охридська архієпископія». Відповідні звернення до Вселенського патріарха від світської влади та македонського єпископату вже давно надіслані.

На автокефалію (у відповідності до принципу «незалежна церква в незалежній державі») могли б претендувати православні Церкви в Білорусі та Чорногорії (в обох країнах більшість населення визнає свою приналежність до Православ’я). Однак вони залишаються «в міцних обіймах» своїх колишніх імперських центрів (Москви та Белграда). Автокефальний рух в і там, і там – вкрай слабкий. А церковні структури, з центром управління в колишній (втім, у випадку Білорусі – актуальній) політичній митрополії використовуються для просування відповідних політичних мессиджів (про «один народ»).

Щоправда, Білоруська церква (має номінальну, але не реальну «адміністративну самостійність» в складі РПЦ) не грає якоїсь самостійної політичної ролі і лише «благословляє» політику диктатора Лукашенко. Натомість Чорногорські-Приморські митрополити Сербської церкви – активно втручаються в політику, мають вплив на формування урядових коаліцій та внутрішню політику цієї країни. Що викликає опір та протести значної частини чорногорців, яскравою ілюстрацією якого була нещодавнє (вересень 2021) прибуття нового сербського митрополита до Цетинє – історичної столиці Чорногорії. Дістатись до місця своєї інтронізації митрополит Іоанікій (Мічович) зміг лише на гелікоптері та під захистом спецназу.

«Інтронізація зі спецназом» Чорногорсько-Приморського митрополита Сербської ПЦ (вересень 2021).

Президент цієї країни М. Джуканович слушно зауважив, що у всій цій історії йдеться не про церковне, а державне й політичне питання. В якому Сербська церква використовується для організації «найагресивнішого нападу великосербського націоналізму на чорногорську державу та ідентичність Чорногорії за всю нашу недавню історію».

Окремий «кейс» – Православна церква в Молдові. Більшість православних в цій країні знаходяться в юрисдикції РПЦ, однак в країні легально діють і структури Румунської православної церкви. Зменшення політичних впливів Москви неминуче впливатиме й на зміну балансу між кількістю «румунських» та «російських» парафій. Але, на даний момент, жодна з сторін не хоче робити різких рухів. Опосередкованою причиною є «українська справа». РПЦ більше зацікавлена у подальшій «паузі» в процесі визнання ПЦУ (а Бухарест не має жодних вагомих причин відмовитись від такого визнання), аніж в тому, щоб активно протидіяти експансії Бессарабської митрополії останньої в Молдові.

Різне значення для Помісних церков має юрисдикція над своїми вірними, які знаходяться в діаспорі. Відмова від закордонних парафій була одним з непростих компромісів, на які довелося піти ПЦУ на шляху до отримання Томосу. Натомість у більшості інших Православних церков вони є, хоча й відіграють різну роль. Наприклад, для Вселенського патріархату життєво важливою є підтримка грецької діаспори в США, лобістські зусилля та фінансова допомога якої суттєво розширюють можливості для її діяльності по всьому світі.

Велике значення має діаспора і для РПЦ. З найрезонансніших епізодів підпорядкування закордонних «співвітчизників» своїй Церкві-Матері можна згадати «інкорпорацію» Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). Ці структури були створені російськими емігрантами на поч. 1920-х і протягом більшої частини своєї історії займали послідовну антирадянську та антикомуністичну позицію. Але, у підсумку, були, в результаті «спецоперації», поглинуті «чекістами в рясах і без». Підписаний в 2007 році Акт про канонічне спілкування РПЦ та РПЦЗ вважається в Росії одним з визначних досягнень В. Путіна періоду перших двох строків його правління.

До речі, нинішній митрополит Київський РПЦ в Україні Онуфрій (Березовський) був (мав бути?) задіяний у роботі по «воссоединению русских церквей». Заради цього він навіть вивчав англійську мову.

В. Путін в російському «духовно-культурному» центрі в Парижі (травень 2017). Неможливо не помітити гарну військову виправку священнослужителів, що супроводжують російського президента 🙂

Не позбавлений логіки (і, можливо, «найінформативніший» для аналізу розвитку подій) підхід, згідно з яким «Православний світ» поділяється на ті Церкви, для впливу на позицію яких у Москви є інструменти, та ті, де ці методи «не спрацьовують». «Зрощення» Російської православної церкви, російської держави та спецслужб досягло такого ступеню, що неможливо визначити, хто виступає ініціатором та реалізатором конкретних кроків. Так, в протидію процесу визнання ПЦУ з боку Еладської (Грецької) церкви активно включались російські дипломати (за спроби підкупу грецьких митрополитів декого з них навіть оголосили персонами нон грата). Завдяки скандалам всередині РПЦ відомо також про «валізку з грошима», яку возили Антіохійському патріарху – але формальним «кур’єром» був єпископ РПЦ. Чутки про пропозиції «спонсорської допомоги», яку пропонували російські (в тому числі й ті, хто формально має українські паспорти) ієрархам Кіпрської, Польської та інших церков також народилися не на порожньому місці.

Втім, окрім «пряників» в руках росіян є й «батоги». За потреби вони можуть задіяти не лише гроші, але й компромат. Найбільш чутливими до цього можуть бути єпископи Грузинської православної церкви (якою, втім, Москва маніпулює також і через питання юрисдикції над окупованою Абхазією й Південною Осетію) та ієрархи Церков в країнах-колишніх радянських сателітах (Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, меншою мірою – Румунії). Деякі документи про співпрацю церковників різних країн із комуністичними службами безпеки, що «виплили» внаслідок «люстраційних процесів» – лише «верхівка айсбергу». На основі якої можна припустити наявність широких можливостей для «активного впливу» на окремих православних владик (не обов’язково лише з найстаршого покоління).

Нового поштовху дискусії про співпрацю православних ієрархів із комуністичними спецслужбами надав нещодавній скандал у Болгарії. Організація «Русофіли», яка легально діє в цій країні, програла суд про захист честі та і гідності Патріарха Кіріла (Гундяєва), якого віце- прем’єр болгарського уряду публічно назвав «другорядним агентом КДБ».

У зв’язку з цим, як «підваріант» вищезгаданої «класифікації» можемо «виокремити» ті Церкви, в «історичному досвіді» яких є перебування під владою комуністичних богоборчих режимів, та ті, яким цього вдалося уникнути. Частково цей класифікатор співпадає з поділом на «грецьку» та «слов’янську» традиції. Проте він також дає можливість уважніше придивитись до «новітньої» історії боротьби між Константинополем та Москвою за першість. Одним з епізодів якої є спроба, у 1948 році, закріпити за Москвою статус такого собі «Православного Ватикану», підпорядкувавши йому політику всіх інших Помісних Церков. Для цього було скликано, під формальним приводом святкування 500-річчя оголошення автокефалії РПЦ, т.зв. «Всеправославну нараду». Втім, як констатував один з російських церковних публіцистів, ця спроба виявилась невдалою, оскільки «ієрархи церков, які виявилися поодаль від радянських танків (перш за все Греції та Туреччини), виявили непоступливість. Й. Сталін, який зрозумів, що в глобальній політиці церковний ресурс він задіяти не зможе, тоді різко охолов до церковних справ».

«Сталіна нове маскування», карикатура 1940-х років. Йосип Сталін (Джугашвілі) – фактичний «батько-засновник» відродженого у 1943 році Московського патріархату.

«Поверх» політичних поділів та орієнтацій на Константинополь чи Москву лежить у різному ставленні до можливості взаємодії з представниками інших християнських церков/участь в екуменічному русі. Це один з найбільш складних та мінливих факторів, за якими можна «класифікувати» позицію різних Православних церков. В певний період своєї історії РПЦ активно долучалась до екуменічного руху та використовувала як майданчик для діалогу Всесвітню раду Церков (найбільша християнська екуменічна організація) (ВРЦ). На нинішньому етапі вона намагається грати в «подвійну гру» – з одного боку підтримуючи найбільш консервативні «антиекуменічні» настрої та критикуючи Константинополь за «загравання з інославними», з іншого – розігруючи свою власну «партію» в діалозі з Римо-католицькою церквою. Не виходить РПЦ (на відміну від Болгарської та Грузинської церков) і з ВРЦ, мотивуючи це необхідністю «свідчити істину про єдність Церкви в такому вигляді, в якому вона втілюється в житті Помісних Православних церков».

Консервативно налаштовані групи єпископату та вірних у багатьох інших (окрім РПЦ) Церквах негативно ставляться до спроб діалогу Вселенських патріархів з представниками інших християнських спільнот не лише щодо питань властиво «церковних» (богословських). Але й загалом відкидають ідею необхідності реагування Церкви на виклики сучасності (ті ж питання екології, якими так активно опікується патріарх Варфоломій).

У такому контексті за «недопустиме» чи «єретичне» ними може бути визнано будь-що, що виходить за рамки середньовічних уявлень про світ. І все це призводить до того, що православним не лише вкрай складно про щось домовитись з кимось, але й між собою. Ба більше – навіть повноцінно обговорити важливі питання у власному гроні.

Нагадуванням про це є спроба проведення Всеправославного Собору у 2016 році, коли в останній момент, за надуманими приводами, від участі в цьому зібранні відмовились Болгарська, Грузинська, Російська та Антіохійська церкви. Формальною причиною відмови Антіохійського патріарха, наприклад, від участі в Соборі було небажання співслужити з патріархом Єрусалимським, з яким в них триває суперечка за юрисдикцію над Катаром (де створено 1 (одну) православну парафію)…

Таким чином, можемо виснувати, що в так званому «Православному Світі» існує занадто багато «поділів» та суперечностей. А діяльність Вселенського Патріарха Варфоломія спрямована на «наведення ладу» в церковно-адміністративній царині та загальне «осучаснення» Православ’я зустрічає різноплановий опір.

«Стандартні» практики Кремля, який намагається використовувати на свою користь всі наявні в Західному світі суперечності (наприклад – одночасно фінансуючи екстремістів будь-яких поглядів, паралельно – корумпуючи «традиційні» еліти та підживлюючи «корисних ідіотів») втілюються в життя і у випадку зі «Світовим Православ’ям». РПЦ «підігрує» всім невдоволеним (з будь-яких причин) Константинополем, також масштабно використовуючи інструменти підкупу, шантажу та маніпуляцій.

У символіці організації «Миряни», яка організовувала основні публічні акції протесту проти візиту Патріарха Варфоломія, використано упізнаваний силует «мерлона» (зубця) Московського Кремля.

Росія має (і ще тривалий час зберігатиме) серйозні (але не безмежні) можливості для того, щоб реалізовувати складні деструктивні комбінації на цій «шахівниці». Проте в неї, як і в 1948 році, немає «позитивного порядку денного» – проекту, навколо якого можна було об’єднати потенційних союзників. Ідея про «Москву – ІІІ-й Рим» – не настільки надихаюча та приваблива, як то видається деяким російським діячам.

«Про майбутнє ми не знаємо нічого, хіба що те, що воно відрізнятиметься від теперішнього, будь-яка перевага може виявитися забобоном» – вважав Борхес. Тим не менш, можемо констатувати, що, на даний момент, склалась наступна ситуація:

  1. Особливості устрою «Світового Православ’я» (кожна з «складових частин» якого є, де-факто, самодостатньою) роблять вкрай проблематичним його репрезентацію як чогось цілісного. В чому є як виразні «мінуси» (виразне запізнення цієї частини християнської спільноти з реакцією на виклики сучасності), так і «плюси» (обмежені можливості для світської влади окремих країн для використання цього фактору в геополітичних «іграх»).
  2. Попри наявність різнопланових суперечностей та конфліктів між собою та зі Вселенським Патріархатом, жодна з Помісних церков (окрім РПЦ) не ставить під сумнів наявність у Константинополя не лише суто «почесних», але й певних «адміністративних» повноважень, з якими всі мають рахуватися. Спроби Москви «перебрати на себе» першість у «Православному Світі», у зв’язку з цим, не знайдуть формальної підтримки навіть серед найбільш залежних від неї Церков. А сама вона рухатиметься до режиму фактичної «самоізоляції», з посиленням позицій в ній найконсервативніше налаштованого єпископату.
  3. Надання автокефалії Православній церкві України є частиною ширшого процесу «впорядкування», у відповідності з канонічними правилами, ситуації зі статусом Православних церков в окремих країнах. Вже в найближчий час буде вирішене питання з Охридською архієпископією (Македонською церквою). У більш віддаленій історичній перспективі відбудеться інституалізація Чорногорської та Білоруської церков. Формальний бекграунд для автокефалії останньої вже закладено – Томосами 1924 року для Православної церкви в Польщі та 2019 для Православної церкви України, виданими Константинополем частинам історичної Київської митрополії.
  4. Агресивні заяви РПЦ, градус яких суттєво підвищився після нещодавнього візиту до України Вселенського патріарха Варфоломія, є, швидше, ознакою слабкості, а не сили російської Церкви. В Москві знають, що окремі Помісні церкви вже прийняли принципові рішення про визнання ПЦУ. Але оголосять про нього в той момент, який вважатимуть вигідним та «зручним» для себе. «Істерика» Москви має на меті максимально «відтягнути» ці декларації – через демонстрацію своєї готовності «карати» всіх, хто підтримає Константинополь.
  5. Ситуативно посилиться використання «церковного чинника» в найбільш конфліктних зонах. На додаткове фінансування можуть розраховувати різні псевдогромадянські рухи (в Україні це «Миряне», які навіть на рівні символіки підкреслюють, що за ними стоїть Кремль). Відбуватимуться також спроби «консолідації зусиль» двох Церков, яких найбільше торкаються актуальні зміни «розкладу сил» у «Світовому Православ’ї» (Російської та Сербської). Яскравим прикладом цього є активна взаємодія між РПЦ в Україні та Сербською Церквою в Чорногорії.

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «Української лінії»