Останні вибори до вищого представницького органу країни-окупанта – Російської Федерації, проведені в українському Криму, дали Україні черговий привід застосувати механізми санкційного тиску щодо їх організаторів й учасників. Власне, це захід тиску традиційний, навіть, необхідний, але він не може бути основним. Учасники і організатори виборів на окупованій території України свій вибір зробили і визначилися зі свої місцем у російському політичному процесі. Санкції для них річ цілком звичайна, що є неодмінним додатком до тих «благ», які дає колаборація із окупантом. Тому на останні вибори в Криму нам слід поглянути з позиції індикатора процесів, які відбуваються навколо окупованого українського півострова.
Досвід легітимізації свавільного включення території до складу держави шляхом проведення на ній виборчих процедур до представницьких органів має доволі давню історію. У 1918 р. початок процедури організації виборів до Регентської Ради в Холмській губернії дав змогу згодом для Польщі включити її до свого складу. Прикладів можна наводити безліч. Інтегруючи нові території до свого складу, СРСР обов’язково утворював там представницькі органи, до яких у найкоротші строки проводились вибори. Так було і з територіями Польщі, Румунії й Прибалтійськими республіками та Карелією у 1939-1940 роках. У цьому світлі доволі дивним є те, чому Третій Рейх на окупованих територіях, які включались безпосередньо до його складу, не проводив виборчих процедур для демонстрації видимості законності їх захоплення.
Подібні способи легітимізації анексії чужих територій у світі після Другої світової війни почали зазнавати значних обмежень за нормами міжнародного права. Так, поряд із положенням Статуту ООН про непорушність кордонів та невтручання держав у внутрішні справи, почали з’являтися такі документи як Загальна декларація прав людини 1948 року. Цим документом було зафіксовано фундаментальні, зокрема, політичні права, які мають вагоме значення для того, щоб у разі включення до свого складу однією державою територій іншої або взяття їх під ефективний контроль, зобов’язання по дотриманню фундаментальних прав людини переходили до нової держави-суверена чи тієї, яка контролює дану територію. Врешті, Заключний Акт НБСЄ 1975 року одним документом зафіксував зобов’язання країн-підписантів (нинішня Росія також є суб’єктом цього Акту як правонаступник СРСР) поряд із повагою до суверенітету і територіальної цілісності також поважати права людини (зокрема і політичні). В цілому, колишні республіки СРСР дотримувалися зобов’язань в рамках ОБСЄ, яка значно розширила свої функції у частині моніторингу дотримання країнами-учасницями їх зобов’язань по Заключному Акту НБСЄ. Проблеми почали виникати вже у Білорусі із приходом до влади А. Лукашенка і в РФ із анексією Криму. Про відповідність будь-яких виборчих процедур в Криму стандартам ОБСЄ не може іти мова, виходячи із того, що у процесі взяття Росією ефективного контролю над територією українського півострова за допомогою її військ, не було дотримано низки положень Заключного Акту НБСЄ, як повага до територіальної цілісності й невтручання у внутрішні справи іншої держави.
Власне, незаконне захоплення територій Автономної Республіки Крим і Севастополя на сьогодні дає змогу Україні бути ініціатором апробування численних норм міжнародного права, зафіксованих, зокрема, у документах ООН та інших міжнародних зобов’язаннях, суб’єктом яких є країна-окупант. Тому дипломатична активність України у кримському питанні має нарощуватись й реагувати на самі різноманітні приводи й застосовувати максимально численні норми міжнародного права проти країни-агресора.
Кримчани у більшості зберегли своє українське громадянство. На це було спрямовано доволі успішну інформаційну кампанію зі сторони України у перші роки після захоплення РФ Криму. Цілком не проти була і окупаційна адміністрація аби кримчани зберігали свої українські документи, що залишало шанси для певного діалогу із українською стороною з приводу приватних контактів через лінію розмежування. Але кримчани у абсолютній більшості отримали і «російське громадянство». Термін взято у лапки, оскільки, навіть, відповідно до російського законодавства процедура його надання кримчанам не мала законної сили і, більшість тих, хто отримали громадянство мають його не легітимно. Відповідно до норм міжнародного права, російське громадянство, отримане кримчанами від окупаційної адміністрації, а не від дипломатичних установ, є незаконним, оскільки Росія відповідно до численних норм міжнародного права мала зобов’язання поважати територіальну цілісність України. Таким чином, будь-які вибори в Криму і Севастополі не можуть бути легітимними. Відповідно, Україні варто, розгортаючи інформаційну кампанію проти країни-окупанта наголошувати на нелегітимному характері «російського громадянства» жителів Криму і Севастополя, які на момент анексії були громадянами України. У даному разі ми не торкаємося завезених Росією на окуповану територію її громадян, які були на момент окупації громадянами Росії. При цьому, варто активно використовувати можливості судового тиску на країну-окупанта, зокрема, в частині порушення норм міжнародного права у ситуації з нелегітимною процедурою надання російського громадянства. Доказом фактів такого надання є сам факт організації виборчого процесу на окупованій території Криму, а також встановлення результатів цих так званих виборів, у яких брали участь кримчани із незаконно наданим російським громадянством. Крім того, виникають перспективи судового розгляду за фактом перешкоджання окупантами громадянам України реалізувати свої політичні права створеним ними станом окупації території Криму, коли ті, через діяльність утворених окупаційних інституцій, не мають змоги реалізувати політичні права як громадяни України. Зокрема, брати участь у діяльності органів влади і місцевого самоврядування України. При цьому, громадяни України в Криму примушуються до участі у російському політичному процесі. Фактично, вони не мають вибору як брати у ньому участь або залишати територію півострова. Власне, це є порушенням норм міжнародного права, якими гарантуються політичні свободи – саме СВОБОДИ!!!
Населення Криму було і лишається ментально глибоко провінційним. Причому, це ментальність провінції, котра усвідомлює свою цілковиту залежність від метрополії, від столиці. Така ментальність сформувалась іще в радянські часи, коли було очевидним, що із столиці СРСР їдуть більш заможні відпочивальники, а Москва «надає» велике фінансування із союзного бюджету (принагідно необхідно відзначити, що в СРСР активно формувалась ментальність усього суспільства, що на місці начальство погане, а московське начальство добре і всі «вади» місцевого виправляє, коли дізнається про них). Це стало добрим ґрунтом для теплих спогадів про радянські часи. При цьому, однією із основних статей доходів бюджету Криму в Україні лишалися відпочиваючі, а для значної частини кримчан і основною статтею сімейного бюджету. Відпочиваючі з Росії були демонстрацією явної перспективи більших надходжень до сімейного бюджету значної частини населення Криму. Це дало змогу зберегти тяглість пієтету перед колишньої столицею, тобто, Москвою, і радянським минулим. Тож та частина кримчан, добробут яких залежав від туризму, не сформувала менталітет гостинності, а зберегла менталітет адресних реципієнтів. Саме вони і відіграли вагому роль у тому, щоб зберегти його у більшості населення Криму. Тому населення півострова досі зберігає провінційну ментальність. Для такої ментальності характерно прагнення до збереження хоч якої-небудь стабільності, джерелом якої є столиця і стабільність в ній. На нинішніх «виборах» у більшості кримчани слухняно голосують за нинішню російську владу, що позиціонує себе гарантією стабільності, а також ще як певну альтернативу сприймають КПРФ. Власне, на півострові сильні позиції мають лише владна «Єдина Росія» та партії системної опозиції. Реально опозиційні партії в Криму мають обмежені можливості для діяльності із-за позиції багатьох їх політиків щодо анексії Криму й потреби зберігати добре сприйняття їх на Заході. Це створило для російської влади хорошу можливість максимально використати адміністративні можливості для примноження своїх виборчих результатів.
Нинішній російський режим опозиційні політики в РФ часто називають інформаційною автократією. Власне, основний акцент робиться саме на слові інформаційна, у яке вкладається зміст її політики – контроль над інформаційними потоками, сильна пропагандистська складова та використання адмінресурсу (забезпечує за рахунок бюджетників необхідний електоральний мінімум для підтримки діючого режиму) й силових відомств. Це своєрідні три кита, на яких стоїть нинішній російський режим – контроль над інформацією, адміністративний ресурс та силові відомства. Крим є одним із ідеальних полігонів для відпрацювання механізму функціонування інформаційної автократії у сучасній Росії. Окупований український півострів нині перебуває у стані обмеження інформаційних потоків на його територію навіть із території Росії. Фактично, на його території встановлено дуже жорсткий контррозвідувальний режим. Тому так звані парламентські вибори відбулися у стані обмеження можливостей для отримання інформації із альтернативних джерел. По-суті, населення півострова отримує інформацію, за винятком Інтернету, від провладних телеканалів, преса у більшості також займає позицію або провладну, або, без загострення уваги на необхідності збереження нинішнього режиму, говорить про потребу зберегти досягнуту стабільність. Єдиною формально опозиційною російській владі силою в Криму лишається КПРФ. Проте, про неї у Криму можна говорити як про системну опозицію, націлену на ностальгуючу за радянським минулим частину суспільства.
У регулюванні інформаційних потоків на території Криму велику роль відіграє фактор мілітаризації півострова, власне, він же є одним із визначальних для формування електоральної картини на півострові в цілому. Сам міністр оборони Росії С. Шойгу є дуже розкрученим медійним персонажем, фактично, за своєю медійністю він мало поступається Путіну і то, тому, що той перша особа в державі. Слід звернути увагу, що персона Шойгу постійно використовується для агітації за владну «Єдину Росію». Водночас, у Криму військова присутність постійно подається як фактор стабільності й незмінності курсу, регулярно підкреслюється, що саме мілітаризація півострова є гарантією збереження статус-кво і дає надії на краще. Провінційна ментальність кримчан служить непоганим ґрунтом для такої інформаційної політики. Власне, для кримського обивателя, здебільшого, ліпше сусідити із численним військовим контингентом, ніж мати перспективу інвестицій в туристичну галузь, приїзду туристів та створення нових робочих місць. Шойгу символізує для кримських провінційних обивателів одночасно надійну військову присутність і обумовленість її наявності перемогою владної партії на виборах. Поряд із Шойгу в агітації у Криму владною партією використовується лице міністра закордонних справ С. Лаврова. Цей персонаж отримав достатню медійну розкрутку як символ зовнішньої політики Росії, скерованої на «вставання з колін» й боротьбу за «достойне місце» Росії у міжнародній політиці. Він також має демонструвати кримчанам, що голосуючи за «ЄР», вони вибирають незмінність російського зовнішньополітичного курсу. Тому кампанію владної «ЄР» у Криму слід ідеологічно охарактеризувати як консервативну, спрямовану на збереження наявного становища із надією на зміну кон’юнктури на більш сприятливу, ніж зараз. Технологічно штаби владної партії роблять ставку на залежний від російської влади електорат, який у Криму, на відміну від інших регіонів Росії, складають не лише бюджетники. Мова іде про численних працівників, які обслуговують військові об’єкти, працюють в закладах відпочинку, які наповнюються за рахунок російського бюджету, а також на реалізації різноманітних федеральних програм на окупованій території. Тому для владної партії в Криму концентрація керованого електорату є набагато вищою, ніж в інших регіонах, де проходять вибори. Відповідно сам хід виборчої кампанії на цій окупованій території доволі легко контрольований російською владою, а також, доволі прогнозованим буде і результат. Доволі значна частина пенсіонерів у Криму орієнтуються на консервування ситуації, пов’язане із здобуттям більшості на виборах владною партією. Це особлива частина електорату півострова, котра асоціює нинішній режим із принаймні частковим поверненням до радянських образів у житті. Тому перемога «Єдіной Росії» для цієї частини кримського електорату також є збереженням зони ментального комфорту, що на користь інформаційній автократії саме у її кримському форматі.
Іще один не менш важливий фактор, який є визначальним для політичного процесу в окупованому Криму, це фінансові потоки, що спрямовуються із федерального бюджету й освоюються на півострові. Не зважаючи на формально федеративний устрій Росії, її система публічних фінансів є унітарною. Контроль за ними здійснюється централізовано. Тому, власне, велику роль відіграє наявність депутатів від регіону для того, щоб він мав змогу отримати максимальні ресурси. Винятками тут є окремі суб’єкти федерації як Чечня, Дагестан і т. ін. Із Кримом ситуація не є схожою на жоден із суб’єктів федерації. Потоки ресурсів для освоєння у Криму спрямовуються і контролюються фігурами, які є наближеними до президента РФ. Фактично, у ситуації з Кримом діє особливий режим фінансування регіону. Крим, як відомо, є регіоном дотаційним, причому, він потребує особливого ресурсного забезпечення із бюджету РФ, зважаючи на санкційний тиск зі сторони України і союзників у протидії анексії. Відповідно, у Криму підряди на виконання робіт отримують лише ті компанії, які залежні політично від влади, так само, лише відповідні банки, авіакомпанії та перевізники можуть здійснювати свою діяльність у Криму й освоювати федеральні ресурси. Тому в Крим мінімально залучається приватних фінансів й інвестиційних фондів, такі є вже політично навколовладними. Відповідно, для забезпечення політичної складової їх залучення для півострова і контролю над освоєнням немає потреби у виборах в Криму сильних депутатів. Депутати від Криму мають виконувати звичайну роль видимості представництва регіону у вищому представницькому органі держави-окупанта. То ж, для російських політиків немає сенсу прагнути ставати депутатами від такого специфічного у політичній системі Росії регіону. Більше того, кандидування і обрання депутатом від Криму вже становить перспективу потрапити під санкційний тиск як України, так й інших держав. Тому Крим не може мати представництва політично сильними фігурами.
Отже, на виборах в Криму дива не сталось… і не могло статися! Оголошений окупантами результат на користь абсолютної перемоги владної «Єдіної Росії» це показав. Очевидними є усі ознаки прямого окупаційного управління за намагання створити видимість демократичного режиму. Саме таку ситуацію із політичним процесом в окупованому Криму слід Україні доносити до політиків, урядовців, експертного середовища і громадськості країн, які підтримують нашу державу у протидії російській окупації.
Павло САЦЬКИЙ,
спеціально для «Української Лінії»