Сизифова дипломатична робота Ангели Меркель
22 серпня 2021 року Київ відвідає канцлер Ангела Меркель. Попередня зустріч з президентом України Володимиром Зеленським відбулася 12 липня і запам’яталась протилежними підходами Берліна і Києва до вирішення більшості актуальних питань двосторонніх відносин і сучасної світової політики. У оглядачів виникає закономірне запитання, що знову привело Меркель до Києва?
Головним мотивом, скоріше за все, є бажання особисто аргументувати німецьку позицію щодо підписаного зі США меморандуму стосовно європейської енергетичної безпеки. 30 серпня Володимир Зеленський матиме переговори з президентом США Джозефом Байденом і Меркель хоче перевірити українські аргументи. Попри справедливу критику декларативності положень згаданого меморандуму, цей документ може бути наріжним каменем німецької східноєвропейської політики. Адже стратегічний компроміс між Вашингтоном і Берліном було досягнуто у питанні розвитку екологічно чистої енергетики і важливо, що у цьому проекті знайдено місце для України.
США мотивують Німеччину до більш відповідальної політики щодо Росії, України і Білорусі. У випадку з Росією і Білорусією Німеччина вже несе збитки від запроваджених санкцій, а щодо України Берлін ніяк не може прийняти стратегічне рішення, спрямоване на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Але у цьому контексті німецька політика у Східній Європі залишається «мистецтвом можливого» і не може бути «радикально-авангардною» і послідовно антиросійською. Надто потужною, аби запобігти цьому, є російська мережа впливу у Німеччині. Це не тільки дві ідеологічно радикальні діаметральні за внутрішньополітичними орієнтирами «Ліва партія» і партія «Альтернатива для Німеччини», а й Східноєвропейське товариство німецької економіки, а також уряди східнонімецьких федеральних земель. Змінити таку розстановку сил миттєво неможливо.
Навколо газопроводу «Північний потік-2» триває закулісна боротьба. Важлива баталія настане після його фізичної добудови, коли виникне потреба сертифікації роботи газопроводу. Звичайно, цей процес здійснюватимуть німецькі експерти і результат їхньої роботи залежатиме від внутрішньополітичної німецькою кон’юнктури. Вона восени обіцяє бути складною. Партію зелених навряд чи буде можливо виключити з коаліційних переговорів. Аби підсилити позиції зелених, американська адміністрація призначила Амоса Хохштайна американським представником по «Північному потоку-2». Він відомий як запеклий супротивник цього проекту. «Газпром» також підготувався до жвавих суперечок. Його метою є недопущення сертифікації газопроводу за нормами «Європейської енергетичної хартії», яка вимагатиме тільки половинного завантаження потужностей «Північного потоку-2». «Газпром» відразу пішов з козирів і впродовж поточного літа закачав до своїх сховищ у Німеччині мінімальну кількість газу. Одночасно російський газовий монополіст відмовляється від збільшення обсягів транзиту газу в Європу українською газотранспортною системою. Такою позицією Кремль намагається мотивувати Німеччину до тиску на Україну з політичних питань, зокрема, імплементації «формули» Штайнмайєра та виконання Мінських угод у існуючій їх редакції.
В Росії з березня 2014 року не є таємницею німецька позиція щодо невизнання і засудження анексії Криму. Ангела Меркель багато разів висловлювалась з цього приводу та засуджувала дії Росії як такі, що брутально порушують міжнародне право. Але Росія наполягає, аби німецьке представництво на «Кримській платформі» не було на найвищому рівні. Російська дипломатія намагається зробити кримську тему токсичною для європейських політиків. Кремль бачить певні коливання щодо Росії в адміністрації Байдена. З одного боку, державний секретар Ентоні Блінкін вважається «яструбом», а спеціальний представник Білого дому з питань клімату Джон Керрі, навпаки, розглядається більш схильним до компромісів. Зазначені тенденції властиві й німецькій еліті. Значна її частина вважає за потрібне солідаризуватись зі США щодо стримування Росії і Китаю. Інша фракція німецької еліти домагається мінімізації впливу ціннісного фактору у зовнішній політиці і закликає дотримуватись принципу «як завжди бізнес понад усе». Меркель вимушена усі 16 років перебування при владі балансувати між цими позиціями. Наприкінці свого перебування на посаді канцлера Меркель хоче зробити незворотною тенденцію до відмови від конфронтації з Росією без чітких червоних ліній. Україна для Німеччини є однією з таких червоних ліній.
Німецька дипломатія робить все від неї залежне, аби запобігти російським сценаріям зазіхань на територіальну цілісність України. «Друга Югославія» у Східній Європі Німеччині точно не потрібна. Можливо варто дослухатись більш уважно до німецьких дипломатичних аргументів. Навіть меморандум, підписаний Меркель і Байденом 15 липня, відкриває нові можливості. Росія, посилаючись на необов’язковість положень цього меморандуму для себе, не може відкинути як несуттєві німецькі аргументи. Адже Німеччина вже перетворилась на головного європейського споживача російського газу.
Зважаючи на неминучість тривалих коаліційних переговорів після вересневих виборів бундестагу, Ангела Меркель, вірогідно, буде виконувати обов’язки канцлера фактично до кінця поточного року. Можливо, вітчизняній дипломатії варто уважніше дослухатись до її аргументів і спробувати використати їх в українських національних інтересах.
У політичній сфері можна спробувати крок за кроком просуватись у напрямку миру та більшої європейської стабільності. Меркель все ще може вичавити з Путіна компромісні поступки щодо визнання існуючої політичної реальності. Адже Путін вже усвідомлює, що новий німецький федеральний уряд буде, скоріше за все, більш скептично налаштований щодо Росії. Тому Кремлю варто дослухатися до прагматично-поміркованої позиції Меркель. Зокрема, Кремлю доцільно притлумити пропагандистський запал наступу на Україну, аби відновити діалог щодо деескалації військово-політичної напруги. Після такої «розрядки» можна вести мову про участь Німеччини в проекті з модернізації української газотранспортної системи. Звичайно, федеральний уряд не може наказати німецькому бізнесу робити інвестиції в українську інфраструктуру, особливо коли існують додаткові ризики російської збройної інтервенції в Україну. Але німецька дипломатія може стати гарантом виконання російською стороною Мінських угод. Нехай Кремль покаже Києву приклад доброї волі щодо прагматизації відносин без минулих імперських фантомних болів та без намірів отримання однобічних переваг.
Звичайно, залишаючись на позиціях політичного реалізму, треба визнати, що шансів на це замало. Кремль відверто продовжує конфронтацію із Заходом не тільки щодо України, а й з більшості інших важливих питань порядку денного світової політики. Росія навряд чи готова змиритись із посиленням німецьких та американських позицій на енергетичному ринку України. Але в РФ існує й група еліти, яка застерігає від безперервної «гібридної війни» із Заходом за Україну. Нехай зараз її голос та політичний вплив не такий потужний, але сім років економічних санкцій роблять свою справу. Крим став непід’ємним вантажем для російської економіки. Попри усі спроби Путіна «націоналізувати» російські еліти, вони все ще більше орієнтовані на нормалізацію відносин із Заходом.
Меркель вже не встигне щось стратегічно змінити. Але київські переговори напередодні тридцятиріччя незалежності України мають стати не просто ритуальними дипломатичними реверансами навколо теми: «прощавайте, не обіцянок, ні пробачень». Треба спробувати використати ці переговори максимально конструктивно, підсиливши українські позиції перед поїздкою до Вашингтону 30 серпня. Адміністрація Байдена, здається, передоручила Німеччині місію замирення Росії у Східній Європі. Це дійсно Сизифова дипломатична робота, але й коефіцієнт корисної дії може бути позитивним, якщо повернути за стіл переговорів конкретику і прагматику.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української Лінії»
