У кого є друзі, у того немає друга.
Арістотель.
Робота людського мозку влаштована таким чином, що він часто шукає ідеальні доскональні зразки і прагне їм слідувати. І в цьому на перший погляд немає і не може бути нічого негативного, адже т.зв. «стандарти цивілізації», нехай вони й змінюються з історичними епохами апріорі вважаються дороговказом суспільного розвитку. Кожний державний організм насамперед через політичну еліту має абсорбувати ці процеси і переплавляти в дорожню карту модернізації.
Ціннісний набір українських політичних еліт протягом вже трьох десятиліть новітньої незалежності загалом нагадував собою суміш борщу та «щей», з хот-догом в якості закуски та з деякими домішками інших несумісних інгредієнтів, годуючи таким «ф’южином» голови пересічних виборців. Президенти та депутати розмножували через телеекрани та ЗМІ власні зовнішньополітичні рецепти українського щастя. Ми одночасно «їли» гасла євро-атлантичної перспективи, євразійського чи позаблокового (читай російського) курсу при цьому нам на десерт ще й додавали страви різного географічного походження, що згодом вилилося в т.зв. багатовекторність. Ми залишаємо поза рамками розмови, чи було це в той час єдиним можливим зовнішньополітичним сценарієм поведінки.
Напевне першою демонстрацією багатовекторних гарантій безпеки став Будапештський меморандум. Ідеалізм перших років незалежності передбачав начебто опікунську функцію над політичним немовлям і ми були впевнені в тому, що відповідальність за наш безпечний ріст лежить на плечах батьків. А світ виявився більш складним, цинічним та прагматичним. Зрештою таким, яким він був завжди.
В липні вуста вищих ешелонів української політики на чолі з наймолодшим Президентом в історії України розверзлися двома гучними мантрами різного «релігійного» походження – крикливе напівображене «Чому нас не беруть у НАТО?» і споглядально-профетичне під умовною назвою «Україні варто багато в чому повчитися у Китаю». Дитячу наївність цих двох тез можна також звести до питання чому хтось не робить як нам потрібно і констатації можливості й спроможності імітувати чужі зразки. В рамках державної політики ці наративи були закинуті в момент підготовки зустрічі на найвищому рівні з президентом США Д. Байденом і підписання великої угоди про інфраструктурні інвестиції та кредит з Китаєм. Тож чи це можна розглядати як повернення в наше «багатовекторне політичне дитинство», чи тонка маніпулятивна стратегія, а можливо й усе разом? І чи вдасться нам досягнути всіх поставлених зовнішньополітичних бажань водночас?
Політологічна наука зокрема передбачає два типи політичних рішень – т.зв. фактичні, коли цілі вербально позначені і цим самим запускається процес їх реалізації, та декларативні, які проголошуються задля досягнення тих чи інших переважно маніпулятивних завдань і не передбачають практичного втілення. В контексті сьогоденних українських реалій ми можемо погодитися з тим, що процес наближення України до членства в НАТО через впровадження номінальних стандартів Організації відбувається значними поступальними темпами. Зокрема Міністерство оборони України на офіційному сайті рапортує про 100 відсоткове «опрацювання» нормативних документів Альянсу відповідно до пакету Цілей партнерства, схваленого на рівні глав постійних делегацій держав-членів Альянсу 23 травня 2018 року. Найголовніше, – в українській громадській думці сформувалося розуміння того, що лише ставши членом системи євро-атлантичної безпеки ми можемо гарантувати собі відносний спокій від агресивного й непередбачуваного сусіда. Разом з тим макроекономічна стабільність України все ще значною мірою залежна від інвестиційних та кредитних вливань. Характер інвестиційної і фінансової політики Китаю загалом відповідає нашим актуальним потребам, враховуючи складну й неприємну для української влади процедуру оформлення позик та дотацій на Заході. І чи гіпотетично в такому випадку використання системи балансів та контрбалансів не допоможе більш прискореній реалізації наших планів?

Маніпулювання – мистецтво використання певних обставин інтересу, страху за допомогою важелів та інструментів. При цьому обов’язковим елементом реалізації такої схеми можна назвати високий ступінь політичної довіри з одним із агентів впливу, а також відповідний потенціал для реалізації інтересів свого контрагента. Наприклад, нормалізація відносин між США та КНР на початку 1970-х рр., яка призвела до тектонічних зрушень в глобальній політичній архітектоніці, змогла реалізуватися як сценарій двох паралельних маніпуляцій, – Вашингтона на т.зв. «радянській загрозі Китаю» і Пекіна на прагненні США здобути собі додатковий важіль впливу на Москву на Далекому Сходу. І розпочалася вона зі встановлення прямих вищих політичних контактів під час першого візита Г. Кіссінджера до Піднебесної. Не треба зайвий раз доводити, що і США, і КНР мали необхідний воєнний потенціал такого непрямого стратегічного партнерства.
Зовнішня політика будь-якої країни завжди містить елементи маніпулювання як громадською думкою всередині, так і у взаємодії з іншими країнами світу для досягнення політичних завдань. З метою захисту національних інтересів країни, безпеки тощо і в плануванні, і в реалізації враховуються можливості досягнення тих чи інших завдань шляхом використання в тому числі суперечностей різного походження, флуктуативного прихиляння до тимчасового головного патрона (в західній політології це передається терміном bandwagoning). Така тактика значною мірою пов’язана з тим, що політичні еліти такої країни побоюються негативних для себе впливів ззовні, вважаючи за доцільне обмежуватися схемою одержання тих чи інших послуг-товарів і не входячи в більш тісний ідеологічний альянс.

Найхарактернішими і найбільш резонансними прикладами багатовекторної орієнтації в історії можна назвати Рух неприєднання, а також Югославію Йосипа Броз Тіто. Незважаючи на ту обставину, що більшість країни Руху, який проголосив дистанціювання від обох полюсів «холодної війни» все-таки були орієнтовані на різні соціалістичні експерименти і одержували допомогу з боку СРСР, це не заважало їм впроваджувати й елементи т.зв. капіталістичної системи і одночасно бути під’єднаними до західних ресурсів. Соціалістична Югославія Тіто підтримувала гарні відносини і з маоїстським Китаєм (який на 1970-і рр. вийшов на рівень власної геополітичної гри), була засновником Руху неприєднання, асоційованим членом Ради Економічної Взаємодопомоги і в цей же час зовнішній борг країни зростав на 18% щорічно за, щоправда, економічного зростання 6%.
Наслідки такої «багатовекторності» і маніпулятивного балансування далися взнаки в 1990-і рр., коли зникнення СРСР і відповідно «соціалістичного полюсу» призвели до втрати одного з донорів. Трагічна, але й закономірна доля колишньої СФРЮ, драматичні процеси в більшості країн Руху неприєднання довели обмеженість такої стратегії з точки зору потреб модернізації. Багатовекторність виявилася радше тимчасової аномалією з негативними наслідками. Вона не змогла бути проєктом розвитку, оскільки, на нашу думку, різні внутрішні експерименти й застій в економічній та технологічній базі певний час окупалися зовнішнім донорством.
На сьогодні характер стратегічного протиборства між США та КНР а також зовнішньополітичних планів цих країн набув таких ознак, що Україні, враховуючи всі наші проблеми, навряд чи вдасться знайти таку безпечну нішу відносин з обома центрами, яка б ще й відповідала нашим першочерговим безпековим інтересам. Багатовекторність часів Кучми і особливо Януковича завершилася напівколапсами державності, врятованої багато в чому завдяки зусиллям західних партнерів. І наші теперішні перспективи поглиблення військово-стратегічних відносин із США та західним світом значною мірою залежать і від риторики, і від конкретних дій в китайському напрямку.
Складається враження, що наша політична правляча група чомусь вважає, що за вплив на Україну точиться якась боротьба. Що начебто для Вашингтона ми ключова карта проти Росії, для останньої відповідно навпаки, а для Китаю ми ключовий місток для руху на Захід. Це глибоко помилкове судження, оскільки Україна для всіх цих сторін традиційно демонструє відсутність суспільної консолідації, політичної прогнозованості та спроможності, економічної прозорості. Зрештою, в силу в тому числі й цих причин ми не маємо навіть мінімального власного лобі всередині цих країн, яке могло би впливати та формування відповідних векторів їх політики. Тому наші «різновекторні» гучні декларації лише паралізують й так доволі обережні спроби і з боку США, і з боку Китаю знайти формат стабільного стратегічного співробітництва.

Вищезазначені історичні приклади довели, що для великих держав багатовекторний партнер не є бажаним у стратегічному вимірі, оскільки очевидно, що набагато легше мати справу з «одновекторним» союзником чи слабким зовнішньополітичним суб’єктом. Дії тієї чи іншої великої держави по відношенню до фактично невизначеного стратегічного партнера на перший погляд часто супроводжуються значними допомоговими вливаннями, проте спрямованими на нейтралізацію суперника. Але зовнішнє сприяння реально інвестується місцевими елітами насамперед в політичне виживання, але не на модернізаційні зусилля. Характерним ще одним прикладом можна назвати Румунію епохи Н. Чаушеску, коли країна перебувала одночасно в двох начебто суперечливих вимірах – економічна взаємодія із СРСР і із Заходом, проте політичне й ідеологічне конфліктне дистанціювання водночас. І як і з Югославією персоніфікація влади та ідеологічно-стратегічна невизначеність з часом призводила до паралічу й колапсу всієї державної системи.
Отже, членство в НАТО та ЄС і необхідність формування особливих стратегічних безпекових відносин із США несумісні з багатовекторними фантазіями. Адміністрація Д. Байдена сьогодні проводить стратегічне перегрупування союзників і фактор останніх значно підвищується. «Консолідованого міжнародного тиску на Росію», про що йдеться в Стратегії воєнної безпеки України, оприлюдненої в березні цього року, можна домогтися лише посилюючи партнерство зі США, що, в свою чергу, зафіксовано в Стратегії національної безпеки України 2020 року. В червні цього року на саміті в Брюсселі лідери країн-членів НАТО почали закладати новий фундамент під курс стратегічної конкуренції з Китаєм. Було прийнято рішення, що конкретні обриси цього концепту з’являться наступного року під час наступного ж саміту в Іспанії. І ці установки мають бути чинними для стратегії Альянсу аж по 2030 рік.
З цієї точки зору необхідно зрозуміти, що включення України в «План дій щодо членства в НАТО» (MPA) і одночасні реверанси в бік Пекіна не корелюватимуться зі стратегією Організації. Натомість участь у Партнерстві з розширеними можливостями (EOP) чи набуття Статусу особливого союзника поза НАТО (MNNA) не обов’язково обумовлюватиме характер відносин з Китаєм, – більшість учасників цих програм проводять власну автономну політику щодо КНР, а деякі з них, наприклад Пакистан, взагалі розглядають останній як стратегічного регіонального партнера. Крім того, участь у Плані дій, – це вже показник і визнання значного інституційного прогресу країни, тоді як програми Партнерства та Статус більшою мірою віддзеркалюють інтенсивність воєнно-стратегічної комунікації, тактичної сумісності щодо тих чи інших загроз.
Кожна країна-учасник НАТО, попри існуючі нормативи та етапи, має власну історію членства. Загальної схеми як такої не існує. Політичні еліти мали лише творчо реагувати на міжнародно-політичні обставини і використовувати їх. У той же час євро-атлантична інтеграція стала запорукою і високої якості реформ. Які, в свою чергу, дають відповідний ресурс і для власне взаємовигідних економічних відносин із, незабаром, світовою економікою №1.
Спроби ж стати на своєрідну стратегічну розтяжку та ще й балансувати на ній неодмінно завершаться вибухом.
Макар ТАРАН,
спеціально для «Української Лінії»