Український політикум і експертне середовище вразила звістка про досягнення домовленості між канцлеркою ФРН А. Меркель і Президентом США Д. Байденом у питанні добудови і запуску газогону «Північний потік-2».
Гуляють самі різноманітні, здебільшого песимістичні враження від цієї новини. Навіть вибудовуються апокаліптичні прогнози щодо розв’язаних рук у Путіна для агресії проти України. Відбувається пошук винних в українському істеблішменті, що керівництво держави не зуміло зайняти принципову позицію й добитись більш принципової позиції США щодо цього газогону. Проте, дану подію, яка відбулася при зустрічі у Вашингтоні лідерів ФРН і США не варто вважати доленосною. Це було, радше, врегулювання формальностей. Адже будівництву «Північного потоку-2» США намагались завадити системно іще до набуття повноважень глави держави Д. Байденом. Його попередник Д. Трамп стояв на позиції проти добудови цього газогону і мав на увазі здебільшого комерційні інтереси США, через призму яких він бачив і політичні відносини між США і ЄС. У більшості, спроби протидіяти добудові й запуску газогону зазнавали невдачі. То ж, варто розібратись у чому сутність проблеми, що не зважаючи на шалений тиск на цей проект зі сторони США і низки країн-членів ЄС, добитись його зупинки так і не вдалось, а тепер, нібито, Путін виглядає переможцем.
Почнемо із того, що Європа має унікальну енергетичну історію. Вона потребує свого окремого викладення. Цей континент відтоді як перейшов із середньовічного до машинного виробництва став хронічно енергозалежним. Європа стрімкими темпами розбудовувала свою індустрію, країни континенту шалено конкурували між собою, нарощуючи виробництво. Це змушувало їх боротися за джерела енергоресурсів, шукати можливості їх доставки на континент і, власне, вже у ХХ ст. найбільш перспективними ставали ті держави континенту, які мали власний контроль над енергоресурсами, помножений на розвинену індустрію. У найбільш розвиненої індустріально країни Європи у ХХ ст., Німеччини, із цим були завжди хронічні проблеми. Свою індустрію від початку країни Європи розбудовували на базі вугілля і, власне, країни із найбільш доступними покладами цього виду палива й зуміли найбільш успішно розвиватися і економічно, і політично. Мова іде про Велику Британію, Німеччину, Францію, а між двома останніми виникло непримиренне суперництво за доступ до енергоносіїв, що призвело до двох світових воєн ХХ ст. Не дарма ЄС почався із «Об’єднання вугілля та сталі», завдяки чому виконує свою основну місії – забезпечення миру між державами-його членами. Проте, видобуток вугілля на європейському континенті ставав чимдалі дорожчим, набували все більшого поширення технології, що потребували інших джерел енергоносіїв, й все більш чільне місце в енергобалансі розвинутих держав Європи займали природний газ і нафта.
США мають очевидну перевагу над іншими економічно потужними державами й їх об’єднаннями (мова іде про ЄС). Ця держава компактно на своїй території концентрує потужне виробництво й енергетичну базу, що залишається одним із основних чинників її могутності й надалі відіграватиме вагому роль. Адже жоден із основних економічних лідерів Світу: ні ЄС, ні Китай, ні Індія, ні Японія такої вдалої концентрації енергоресурсів та виробництва не мають. Певні перспективи поєднання потужної енергетичної бази і розвинутого виробництва є у Туреччини та Індонезії, проте, їх реалізувати вони зможуть лише у відносно віддалений час.
То ж, для Європи, як найбільшого у світі споживача енергоресурсів постало питання забезпечення їх диверсифікованого постачання. Власні континентальні надходження на ринок ЄС не здатні покрити зростаючі обсяги споживання (ні Норвегія, ні Румунія не в змозі забезпечити стабільно зростаючу економіку ЄС). Постійні потреби в енергоресурсах і, більше того, часті потреби у їх стрімкому заміщенні, як це нині виявилося у прагненні Німеччини замістити в короткі строки вугілля іншими, менш екологічно шкідливими й економічно більш раціональними видами палива, ставлять в енергетичному питанні Європу в становище, коли вона вимушена іти на компроміси. Так Європа була вимушена у 1980-ті рр. іти на енергетичну співпрацю з СРСР, вступаючи в конфронтацію з цього питання із США, поступаючись союзницькими відносинами по НАТО. Результатом цього стала побудова газотранспортної системи по території України, що нині вважається мішенню, яку має вразити реалізація й запуск проекту газогону «Північний потік-2». Ситуація нині частково нагадує ту, яка виникла у 1980-ті рр., СРСР досягнув тактичного успіху. Можна говорити і нині про тактичний успіх Росії із завершенням будівництва газогону «Північний потік-2». Проте, чи можна вести мову про стратегічне значення поступок, на які пішли США щодо цього проекту, і Європи, котра, як є доволі поширеною думка в експертному середовищі, вимушена збільшити свою залежність від Росії, а також можуть у Путіна бути розв’язаними руки для агресії проти України.
Канцлерка ФРН А. Меркель регулярно заявляла, що проект газогону «Північний потік-2» є чисто комерційним і не несе політичного підтексту. Більше того, вона ставила перед Путіним вимогу, щоб було збережено територією України транзит газу до ЄС. Путін та інші офіційні представники Росії, уповноважені у енергетичній сфері, у свою чергу, відповідали, що російська сторона готова на це йти за конкурентних умов транзиту зі сторони України. Фактично, декларується продовження російської політики газового шантажу вже за нових умов. Проте, комерційна складова проекту «Північний потік-2» викликає певні сумніви у компетентному експертному середовищі навіть в Росії. Неодноразово висловлювалась думка, що реалізація цього проекту не має перспективи окупитись якщо ФРН, як декларувалось, до 2050 р. планує відмовитись від вуглеводнів й перейти на альтернативні види енергії. У такому разі ця держава буде поступово зменшувати споживання газу. Тому для ФРН проект «Північний потік-2» має очевидний комерційний ефект як для споживача, але для Росії вигоди від реалізації його проекту суто політичні. Це не можуть не усвідомлювати в політикумі ЄС, а тому А. Меркель стоїть на позиції забезпечення для України компенсацій від економічних та безпекових втрат у результаті реалізації цього проекту. Слід одразу звернути увагу на те, за чий рахунок мають бути компенсації. Якщо вони мають стати результатом домовленостей між ФРН і Росією, то навряд щоб такі компенсації були надійними. Виконання домовленостей російською стороною, особливо перед Україною, м’яко кажучи, є сумнівним. Але, гарантії для України нині забезпечено спільною декларацією Байдена-Меркель за результатами домовленостей. Згадані у декларації Байдена-Меркель гарантії здійснення їх країнами заходів щодо забезпечення збереження транзиту російського газу територією України до ЄС на 10 років після 2024 р. та заходи проти використання енергоносіїв у якості зброї періодично українські експерти із усмішкою порівнюють із дією Будапештського меморандуму 1994 р. Порівняння не надто коректне, зважаючи, що країни-підписанти Будапештського меморандуму, за винятком, звісно РФ, його положення виконують у повному обсязі, більше того, надають Україні підтримку, спираючись зовсім не на цей документ, і у значно більшому обсязі, ніж Україна могла би вимагати на підставі Будапештського меморандуму. В структурах ООН Україна має повну підтримку від країн-підписантів Будапештського меморандуму, звісно ж, за винятком РФ, хоча підтримка не завжди ефективна із-за можливостей, наявних у РФ як постійного члена Ради Безпеки ООН. А санкції проти країна-агресора, постачання летальної зброї й сприяння зміцненню обороноздатності України здійснюються на підставі інших міжнародно-правових актів і є куди ефективнішими заходами ніж підтримка України в інституціях ООН. Тому для України підстав сумніватись у готовності Заходу виконувати задекларовані дії щодо захисту її територіальної цілісності й безпеки поки не було.
Часто звучить теза про те, що РФ, маючи збільшені транзитні можливості, може раптово припинити транзит свого газу територією України до ЄС. Це, безумовно, є евентуально можливим. Проте, дана дія буде потужним ударом по репутації РФ як країни-надійного постачальника. Такою акцією буде дано додаткові аргументи для, зокрема, Польщі й противників «Північного потоку-2» в німецькому політикумі ініціювати і просувати через інституції ЄС, у тому числі й судові, щодо застосовування додаткових гарантій на російські поставки енергоносіїв.
Реальним негативом домовленостей Байдена-Меркель є те, що ними, фактично, було досягнуто домовленості без належної участі України. У цій ситуації Захід демонструє, що економічні інтереси для нього можуть превалювати над цінностями, котрі він просуває й захищає, при цьому намагаючись пройти між Сциллою і Харибдою, врахувавши економічні інтереси і забезпечивши цінності.
Європа вже мала у ХХ ст. досвід виникнення на континенті периферії із країнами зі слабким розвитком економіки й, відповідно, вразливих для економічної агресії. Врешті, отримала із цих периферій стан перманентної загрози та встановлення там прорадянських режимів після Другої світової війни. На країни Центральної Європи Німеччина у період між світовими війнами дивилась як на Серединну Європу (економічно й політично залежну від неї), Франція як на бар’єр від СРСР. Економічна криза 1929-1933 рр. примусила істеблішмент найпотужніших держав Європи задуматись щодо інтеграційних проектів з метою порятунку економіки цих держав. Проекти Пан-Європи, Європейського Союзу та інші ідеї економічної інтеграції набували форми конкретних планів дій (як нині заведено казати, дорожніх карт). Зрештою, Друга світова війна показала, що більшість держав регіону стануть або здобиччю сильнішого, або його сателітами, що й стало реальністю після війни. Сама ідея нинішнього Європейського Союзу передбачає уникати наявності такої периферії, сприяти соціально-економічному розвитку країн які відстають. Проте, Німеччина у ситуації з транзитом газу заклала певний ризик від неврахування досвіду довоєнної периферії Європи. У роки кризи 1929-1933 рр. із-за економічної вразливості аграрних держав цієї периферії вони стали на певний час легкою здобиччю СРСР, який проводив політику так званого «червоного демпінгу», експортуючи зернову продукцію за заниженими цінами, завдав болючих ударів по економіці й політичній стабільності у цих державах. Так само виникли і певні ризики для України у ситуації, коли Путін буде готовий іти ва-банк. Тому виникає реальна загроза для наповнення змістом Угоди про асоціацію з ЄС як, за досвідом 1930-х рр., у країнах Центральної Європи сформувались потужні прорадянські рухи, що склали базу для встановлення прорадянських режимів після Другої світової війни. Поле діяльності для створення рухів «за відновлення зв’язків із Росією» в Україні величезне й відповідну роботу Росія проводить. То ж, власне, відкривши для Росії евентуальні технічні можливості постачати увесь обсяг газу, визначаючи на власний розсуд маршрути, ФРН поставила під евентуальну загрозу саму ідею асоціації України з ЄС та дала Росії додаткові можливості для маневру.
Можна сказати, що є правові механізми демонополізувати можливість Росії на власний розсуд визначати маршрути постачання газу в Європу. Але сам факт наявності технічної можливості для цього є загрозливим. Так було із «червоним демпінгом», коли держави Європи купували радянське зерно за низькими цінами, виходячи із необхідності на той момент і не зважаючи на Голодомор в Україні й руйнацію економік країн Центральної Європи. На той час це була вимушена ситуація, як і сам факт дипломатичного визнання СРСР, фактично, країни Заходу «забули» про борги і дали змогу тоталітарному СРСР купувати у них передові технології. Проте, слід зазначити, що в той час Захід перебував у стані протистояння країн одна з одною. Навіть Франція й Велика Британія бачили одна в одній суперників, не кажучи вже про Францію й Німеччину. На сучасному етапі Захід більш сконсолідований. Принаймні, Президент США Д. Байден взяв чіткий курс на зміцнення відносин із європейськими союзниками, перш за все із ФРН. Цим і продиктована сконсолідована позиція США й Німеччини щодо України у питанні завершення добудови і запуску «Північного потоку-2».
Консолідованість позиції США і ЄС є важливим фактором у світовій політиці, оскільки лише сконсолідований Захід дає чіткі сигнали щодо того, що його опоненти, як РФ і Китай матимуть справу із консолідованою позицією західних держав. Важливим у цій ситуації є також продемонструвати, що ніяких підстав сподіватись на розкол в НАТО немає і, навіть, із дуже принципових питань, де виникають розбіжності, країни Заходу мають змогу домовитись, враховуючи інтереси своїх союзників.
Відповідно, сконсолідований Захід має змогу орієнтуватись, на відміну від 1930-х рр., не на кон’юнктуру моменту, як це робили окремі держави, а на цінності, провідником яких він себе вважає. У першу чергу мова іде про принципи міжнародного права, зокрема, слід виділити такий як недопущення використання економічних важелів для здійснення шантажу і політичного тиску. Взагалі, країни Заходу пройшли великий шлях щоб добитись мінімізації впливу політичних факторів на економіку. Саме цими цінностями було обумовлено спільну декларацію Меркель і Байдена, спрямовану на застереження Росії від використання нових транзитних можливостей для політичного тиску і в якості зброї. Цією декларацією щодо Росії чітко окреслено спільну позицію, що вона країна-агресор, а також викладено позицію щодо того, що США і ФРН усвідомлюють потенційну можливість здійснення Росією агресивних дій, зокрема, і щодо України, використовуючи свої нові транзитні можливості. Дані положення декларації чітко означили, що США і ФРН пішли на укладення домовленостей усвідомлюючи свою відповідальність за можливі кроки із російської сторони щодо використання економічних важелів для досягнення політичних цілей і для здійснення прямої агресії щодо України. Це положення дуже важливе, оскільки воно відображає цінності заради захисту яких Захід консолідується. Воно підкріплене положенням декларації про можливість запровадження проти Росії санкцій у разі використання нею енергетичних можливостей для політичного тиску й використання енергетики як зброї. Більше того, задекларовано можливість відмови Заходу від закупівлі російських енергоносіїв. Це положення є дуже суттєвим, оскільки воно вперше звучить у якості норми міжнародного права і набуває фактору реальної дії. До цієї декларації Захід задекларовані ним кроки щодо стримування російської агресії реалізував чітко. Тому є усі підстави для того, щоб Росії відчувати загрозу вжиття реальних кроків у разі зловживання її транзитними можливостями.
А зараз варто згадати про вплив домовленостей між Д. Байденом і А. Меркель на внутрішню політику України. Він не менш вагомий ніж зовнішні виклики і можливості. Не є секретом, що у радянські часи від епохи «застою» діяв негласний договір між суспільством і владою суть якого зводилась до принципу «стабільність в обмін на лояльність». Суспільство мало стабільний рівень життя й набір можливостей, відсутність криз і потрясінь і за це мало платити владі суцільним «одобрямсом» її політики. Цей принцип намагалась і влада вже незалежної України застосовувати в управлінні країною. Особливо влада за часів В. Януковича прагнула демонструвати свою здатність забезпечувати стабільність й жорстко придушувала будь-які прояви нелояльності. Прояви ж «стабільності від влади» в Україні найбільш яскраво виявлялися у тарифах на комунальні послуги. Тримати відносно низькі внутрішні ціни на енергоносії для населення і промисловості давали змогу відносно низькі ціни на російський газ. І в цьому була суть російського газового шантажу. Без дешевого російського газу українська влада не мала би змоги тримати невисокі комунальні тарифи для населення, давати змогу збагачуватись олігархам, які завдяки дешевим енергоносіям могли конкурувати за цінами на світовому ринку промислової продукції. Тому, продовжуючи політику «стабільність в обмін на лояльність» українська влада була вимушеною розраховуватись за дешевий газ політичними поступками Росії. Проте, у неї була змога як аргумент використовувати фактор найбільшого транзитера російського газу в Європу. То ж у російської влади за В. Путіна і постала ідея будівництва обхідних газогонів Балтійським морем, щоб позбавити Україну єдиного аргументу в переговорах щодо умов постачання газу. Вже «Північний потік-2» став тим проектом, який мав завдати вирішального удару по енергетичній стабільності України із початком російсько-української війни 2014 року. То ж політика «стабільність в обмін на лояльність» нині є лише міфом, який дістався від минулих епох.
Україна має реагувати на результати домовленостей Байдена-Меркель. І на озброєння має взяти їх спільну декларацію, регулярно нагадуючи за будь-якої зручної нагоди про її положення щодо недопущення використання Росією енергоносіїв як зброї й гарантування транзиту Україною газу. При цьому, регулярно вкидати в інформаційний простір та експертне середовище порівняння із ситуаціями, коли виникали негативні наслідки, якщо цінності приносились в жертву економічній кон’юнктурі моменту.
Україна має мінімізувати свою залежність від російського газу і транзиту. Зокрема, здійснювати такі заходи як заміщення імпорту газу власним видобутком, залучати інвестиції тих самих європейських компаній у розвиток газової промисловості України, також у модернізацію енергетики і розвиток альтернативних видів енергії. Слід зазначити, що в декларації Байдена-Меркель передбачено також участь ФРН у реалізації інноваційних проектів у сфері енергетики України, власне, з метою забезпечити їй компенсацію за зменшення обсягів транзиту її територією. Добудова і запуск «Північного потоку-2» є фактом. Скорочення у перспективі транзиту газу не лише територією України, а й обхідними газогонами також є фактом. А тому українській владі слід особливу увагу звернути на інвестиційну складову декларації Байдена-Меркель і зробити максимум для ефективного втілення у життя її положення про інвестування у підвищення енергоефективності України.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української Лінії»
