Україна отримала черговий програмний посил від країни-агресора у формі статті президента Росії В. Путіна. В інформпросторі України й Росії вирують самі різні думки з приводу основних складових статті. Від «дуболомності» політики Путіна, яка веде у глухий кут як українсько-російські відносини, так і саму Росію, до чергового прояву путінського невігластва.
Не зайве згадати, що Путін не претендує на те, щоб його сприймали як історика. Він намагається сформулювати ідеологію, а тому його стаття є програмно-ідеологічним документом. Слід відзначити, що цей текст на сайті президента РФ представлений у двох мовних версіях, як російській, так і англійській. Офіційний сайт президента Росії не може не бути предметом уваги офіційних інституцій США, ЄС, НАТО, що безпосередньо відповідальні за зовнішню політику. Із основними так званими історичними тезами цієї статті профільні фахівці, які працюють в цих інституціях чи співпрацюють із ними знайомі й нічого нового для них Путін не сказав, власне, вони цілком відповідають вже наявним російським пропагандистським тезам в царині історії українсько-російських відносин. Проте, на англомовного читача, а це навряд че будуть, скажімо, журналісти із ЄС чи США, у статті адресовано деякі посили. Зокрема, до таких слід віднести залізобетонну позицію, що Росія не збирається іти з України, оскільки розглядає більшість територій України як «свої», що за історичними обставинами опинились у складі України. Цей посил нагадує гітлерівську фразу із «Майн кампф» щодо Австрії. Гітлер писав на першій же сторінці своєю праці, що об’єднання Австрії з Німеччиною є необхідним навіть якби воно було економічно невигідним, оскільки питання єдиної крові є принциповішими, ніж економічні вигоди. Досвід передумов Другої світової війни є тим, що лежить в основі аналітичного забезпечення усіх глобальних концепцій діючого світопорядку й архітектури безпеки, які функціонують у нинішньому світі. Посили, аналогічні до гітлерівських навряд чи можуть пройти повз увагу західного експертного середовища, яке бере участь у виробленні зовнішньополітичних кроків. Воно отримало сигнал, що конфронтація із-за України з Росією є безкінечною й може мати наслідки подібні до початку Другої світової війни, оскільки Гітлер також декларував прагнення об’єднати у єдиній державі усіх німців.
Наступна гітлерівська теза у статті Путіна про те, що Україна стає «анти-Росією». Вона є схожою на конкретне положення угоди між Німеччиною й Австрією 1937 року, у якій був пункт про те, що Австрія у своїй політиці має виходити із того, що вона є «другою німецькою державою». Цей пункт угоди на той час становив пряму небезпеку для існування Австрії, оскільки ставив її політику у пряму залежність від політики Німеччини й створював передумову для того, щоб Австрія була вимушена коригувати свою політику із німецькою позицією. Фактично, це був привід для провокації Німеччиною перевороту в Австрії, організованого нацистами Зейс-Інкварта й у подальшому аншлюсу цієї держави. Щодо України Путін у своїй статті дає зрозуміти саме західному аналітику – його позиція у тому, що Україна має бути «другою Росією». Не дарма він наводить порівняння співіснування Німеччини й Австрії, а також США й Канади, країн, що досить близькі культурно й взаємно інтегровані економічно й, якщо мова іде про США і Канаду, ще й у безпековій сфері. Тому цією тезою Путін робить для «західного споживача» посилання, що його влаштує формат співіснування Росії й України як Німеччини й Австрії за умови взаємо інтегрованості на зразок ЄС, членами якого є нині ці держави.
Не новою є наскрізна лінія статті про «зовнішнє управління» Україною. Але ця теза стала традиційною, варто звернути увагу, за зміни Президента України. Точніше, вона стала більш зручною в інформаційній війні проти України в атаках, спрямованих як на лояльну до Росії частину українського суспільства, так і на західне експертне середовище. Посил до західного експерта є достатньо змістовним для аналізу російської політики щодо України. У путінській статті не приховується розчарування В. Зеленським, який під час своєї виборчої кампанії неодноразово виголошував тезу про швидке завершення війни. Російська влада не приховує, що очікували від В. Зеленського серйозних поступок і, фактично, виконання «Мінських домовленостей» у російському трактуванні. Тому Путін у статті висловлює тезу про те, що В. Зеленський, «виконуючи зовнішні вказівки» не йде на поступки росіянам. Даною тезою він робить посил експертам в тому, що готовий до деескалації й домовленостей із Україною за умови поступливості В. Зеленського, якої буде досягнуто у будь-якій формі, у тому числі за відмови Заходу від підтримки України. Ці посили Путіна особливо небезпечні за тих труднощів, що виникли в України в рамках співробітництві із МВФ. Адже таким чином російський президент дає сигнал західним експертам щодо можливості домовленості В. Зеленського із ним. Очевидною є спроба посіяти сумніви у західного істеблішменту щодо стійкості позиції Президента України, тим більше, що представники офіційних кіл України (зокрема, дипломатичного корпусу) вже дозволяли собі критичні висловлювання щодо недостатньо ефективної підтримки України країнами Заходу. Також, свою роль відіграє постійне прагнення керівництва України знайти інвестиційні й кредитні ресурси поза ЄС, із яким Україна має Угоду про асоціацію, як-то у Катарі чи КНР.
У своїй статті Путін згадав про 80 млрд. дол. США нібито наданих Росією «дотацій» за період незалежного життя України і Росії. Це сигнал про те, що Україна є «боржником», від якого кредитор не відчепиться. Причому, «боржник», який отримав ресурси на «братніх» засадах, тому, згадуємо гітлерівську тезу про необхідність приєднання Австрії до Німеччини, навіть, якщо це приєднання буде економічно невигідним.
Російський президент оперує не лише гітлерівськими тезами для посилу сигналів західному експертові. Зокрема, він в негативному контексті згадує поляків та перебування України в складі Речі Посполитої. Це не просто вказівка на «хибність» західного напрямку інтеграції України порівняно зі східним, тобто, із Росією, а сигнал західному експертному середовищу, що межею територіальних зазіхань Росії (в тому числі й у формі сфер впливу) є західний кордон України. Сигнал, щоб чітко вказані територіальні зазіхання Росії щодо України не ототожнювались у повній мірі із наслідками поступок Гітлеру в питанні Судетської області, наслідком чого стала анексія Німеччиною Чехії.
Путін неодноразово згадував, що має намір грати у геополітичну гру навколо України «вдовгу» і здійснив практичні кроки щоб це продемонструвати. Так зване «обнулення» строків виборів, яке відбулось 2020 року, є демонстрацією незмінності російського зовнішньополітичного курсу як мінімум до завершення життєвого шляху нинішнього російського президента. Він вже нікому не готовий довірити обсяги президентської влади навіть за умови фактичного керування ним державою на іншій посаді (як у випадку варіанту Мєдвєдєв президент, а Путін прем’єр). Тому програмні посили «історичної» статті Путіна є особливо актуальними. Не дивно, що авторитарні лідери звертаються до узагальнення історичного досвіду в своєму розумінні й трактуванні, оскільки вони здійснюють планування свого правління відповідно до фізіологічних можливостей власного організму. Так і Гітлер планував свою політику у відповідності зі станом свого здоров’я, намагаючись максимально встигнути за своє життя й не довіряючи нікому іншому своєї місії.
Часті посили у статті відносно того, що Україна отримала територіальні надбання в радянський період і мала би вийти із складу СРСР без них, трактуються як заявка на нові територіальні загарбання путінської Росії. На нашу думку, тут ситуація є значно небезпечнішою для України. Мова іде не про обґрунтування і формулювання територіальних претензій, а про те, що Росія за ці «територіальні надбання» України претендує на отримання певної «ренти» на постійній основі. Щось типу політичних поступок, перебування України у фарватері російської політики у відповідь на фактичне «визнання» з російського боку територіальної цілісності України. Тут знову маємо згадати поняття щодо Австрії як «другої німецької держави». Даний посил Путіна адресовано як зарубіжним аналітикам, так і читачам в Україні (знову ж, здебільшого із середовища політичних аналітиків та журналістів). Російським президентом поставлено умову, за якої Україна може розраховувати, що питання її територіальної цілісності чи плати за неї знову ж не буде актуалізовано. Тобто, продовжується робота на перспективу для формування в середовищі західного і частково українського політикуму певної частини тих, хто сприйматиме російські програмні тези, викладені у статті, як головну умову миру і стабільності у Європі. Не зайве буде нагадати, що основною своєю заслугою ЄС вважає відсутність воєн та конфліктів на території Європи завдяки інтеграційним процесам на континенті. Тому, власне, Путін дає чіткий сигнал, що ЄС, бажаючи продовжувати свою місію із умиротворення Європи, не повинен розширювати свій політичний та економічний вплив на пострадянський простір. Поряд із тим, дається чіткий посил, що право абсолютного домінування на цьому просторі має бути за Росією, що «дала» Україні в радянські часи територіальні прирощення, ще й Україна нібито «заборгувала» Росії у пострадянський період 80 млрд. дол. США.
Численні штампи російсько-радянської імперської історіографії у статті російського глави спрямовані явно на внутрішнього російського споживача й проросійськи мислячих громадян України. Проте, вартим уваги є сигнал про те, що Путін не визнає українців як самостійну політичну націю. Це вже звучить банально, викликає в Україні навіть не обурення, а глузування і, тим не менш, це програмний постулат від якого віє новими загрозами. Посил про єдиний народ адресовано також і закордонному споживачу, про те, що Росія не планує, принаймні за путінського правління, відмовлятися від претензій на політичне домінування щодо України. Причому, це не зважаючи на будівництво газопроводів в обхід України й торгівельних війн. Путін дає явний посил, що його агресивні настрої стосуються української влади, яка не йде у фарватері російської політики. Це не означає, що він має наміри розгортати військову агресію, радше те, що він очікує на встановлення в Україні влади лояльної до Росії й невтручання Заходу в російсько-українські відносини. Причому, ступінь «лояльності» В. Зеленського його не влаштовує.
До підсумків аналізу історичного опусу російського президента, варто звернути увагу на посил, котрий пронизує його наскрізь. Доволі банальна, вже неодноразово обговорена у середовищі політиків й політологів теза про те, що Росія є «фортецею в облозі». Ця теза, власне, є технологічним прийомом у формуванні ідеологічної концепції, який застосовувався задовго до Путіна. Звернути увагу хоча би на ідеї російських слов’янофілів ХІХ ст., їхній ідеолог М. Данілєвський у своїй роботі «Росія і Європа» прямо висловив думку щодо протиборства між Росією і Заходом. Так от останній своїми колоніальними імперіями обкладає «російський простір». Власне, це було укладанням ідеї «русского міра» в чітку ідеологему. Працю пронизує думка, що російський народ терпимий і духовний, а західне суспільство схильне до насильства. Вже в усій своїй повноті ідея «фортеці в облозі» постає за радянського періоду. Ми можемо чітко простежувати як формувалась і набувала обґрунтування позиція, що капіталістичний світ бажає знищити соціалістичний СРСР і його союзників, соцтабір, котрий сформувався після Другої світової війни і у результаті деколонізації. І, знову ж, звернемося до гітлерівської тези про Німеччину, що перебуває у ворожому оточенні. Власне, цим було обґрунтовано вихід нацистської Німеччини із угод, які обмежували її мілітарну потугу. Хоча західні демократії, як Гітлер презирливо називав уряди Великої Британії й Франції, розуміли шкоду від перебування Німеччини у становищі головного винуватця світової війни і йшли на зняття із неї важких обмежень, які принижували національну гідність німців. У подальшому Німеччина як «фортеця в облозі» обґрунтувала ворожим оточенням свою мілітаризацію. В цілому, ці кроки Гітлера знаходили розуміння в середовищі європейського політикуму, оскільки, дійсно, багато обмежень, накладених на Німеччину після Першої світової війни, були надмірними і несправедливими. Лише частина політиків західних демократій вважали, що знімати обмеження потрібно, але явно не для гітлерівської Німеччини. Тому Путіним взято на озброєння вже давно апробовану технологію і російська дипломатія навіть використовує прийоми гітлерівської Німеччини щодо несправедливого становища Росії у сучасному світі яке слід виправляти.
Звернімо увагу на оточення Росії, адже її кордони із країнами нібито ворожого НАТО мають не надто велику протяжність. Проте, погляд на Україну із «фортеці в облозі» заслуговує на особливу увагу. Із неї Україна виглядає як прилеглі володіння феодала, який перебуває в обложеному замку зі своїми васалами. Ворог із цих володінь отримує ресурси для продовження облоги фортеці. Тому ми маємо іще один посил чому Росія не залишить Україну в спокої й слід готуватись до тривалої боротьби.
Отже, слід відкинути глузування над путінською історичною статтею й виробляти конкретні кроки, спрямовані на нейтралізацію путінських посилів на закордонного споживача. Перш за все, укріплювати тезу про те, що, не зважаючи на тривалий період перебування України під російським управлінням у тій чи іншій формі, українці є цілком відмінним народом. Слід спрямовувати ресурси на виховання відповідної історичної ідентичності як в середовищі українського суспільства, так і просувати напрацювання української історичної та інших наук, що сприяють зміцненню ідентичності й самосвідомості до західного споживача. Гітлерівські тези в статті Путіна мають бути очевидними і їх виокремлення й підкреслення на усіх інформаційних майданчиках у світі є для України надзвичайно актуальним. Зокрема, наголошувати на досвіді поступок Гітлеру, не зважаючи на нехтування ним нормами міжнародного права, що, врешті, призвели до Другої світової війни. Зрештою, щодо «боргів» України за «отримані» території й ресурси після розпаду СРСР слід відповідати прикладами російського шантажу й програшу російським «Газпромом» суду українському «Нафтогазу» у Стокгольмському арбітражі. Україна має переконувати, що так звані її «борги» виникли в результаті російської агресивної політики, зокрема, в економічній та інформаційній сферах. Із публікацією путінської статті ми отримали не просто чергову інформаційну атаку, а програмний документ, що зобов’язує нас мобілізувати усі ресурси на протидію агресії на інформаційному і дипломатичному фронтах перш за все. При цьому, слід усвідомлювати, що ця боротьба триватиме дуже довго.
Павло САЦЬКИЙ,
спеціально для «Української Лінії»
