Президент США Джозеф Байден, з яким
Меркель зустрінеться у Вашингтоні 15 липня,
на відміну від Дональда Трампа, не дорікає
Німеччині, нібито вона замало робить для України
Засновник другого німецького рейху (1871-1918) Отто фон Бісмарк заповів наступним поколінням політиків, приймаючи рішення, завжди враховувати реальне співвідношення сил у міжнародних відносинах. Звичайно, ці настанови часто порушувались, але досвід третього німецького рейху довів, що наслідки довільних рішень можуть бути катастрофічними. Німці вміють засвоювати уроки власної історії та не повторювати помилки, які свого часу були фатальними.
Врахування реального співвідношення сил дало можливість вирішити «німецьке питання» за підсумками перемоги Заходу у першій «холодній війні». Натомість Росія після розпаду СРСР, здається, наполегливо йде шляхом кризової Веймарської республіки, намагаючись взяти реванш. Не випадково синхронно з візитом Володимира Зеленського до Берліна Володимир Путін вкотре нагадав про «спільність історичних доль» Росії та України. Тобто канцлер Ангела Меркель знову мала нагоду переконатись, що Путін живе своєю реальністю, яка повертає Європу і світ до нової «холодної війни».
На цьому фоні 12 липня 2021 року відбулись переговори президента України Володимира Зеленського і німецького федерального канцлера Ангели Меркель. Також важливо, що український президент мав робочі зустрічі з кандидатами на посаду канцлера на майбутніх виборах 26 вересня 2021 року – від християнських демократів це Армін Лашет, від соціал-демократів Олаф Шольц, від партії зелених Анна-Лена Бербок. Не відбулась тільки запропонована українською стороною зустріч міністрів оборони. Німеччина не готова постачати зброю в Україну, адже ця тема є подразником для проросійських політичних сил на кшталт «Альтернативи для Німеччини» та «Лівої партії». Тому їхні опоненти не хочуть вкидати у дискусію виборчої кампанії ще й цю гостру тему.
У зазначеному сенсі Німеччина враховує реальне співвідношення сил. Тим паче, що президент США Джозеф Байден, з яким Меркель зустрінеться у Вашингтоні 15 липня, на відміну від Дональда Трампа, не дорікає Німеччині, нібито вона замало робить для України. Власне Німеччина робить рівно стільки, скільки хоче.
Інша справа, як мотивувати, аби ці німецькі бажання щодо України були більш амбіційними та масштабними. Підсвідомі прагнення німецьких еліт щодо «ідеальної» України уявляються як недопущення перетворення України на розділену першою «холодною війною» Німеччину. Найбільш рельєфно ці прагнення висловлює, починаючи з 2014 року Ангела Меркель.
Здається, що російські мережі впливу у ФРН переконують німецьку громадську думку у тому, що Україна дрейфує у напрямку тісніших відносин з Британією, а не Німеччиною і Францією як ядром континентальної Європи. Тим самим Кремль «грає у довгу стратегію» намагаючись налаштувати «стару» Європу проти «нової» проамерикано-британської Європи форпостом якої представляється Україна, Молдова і Грузія – «асоційоване тріо» ЄС у співпраці з «Люблінським трикутником» (Литва, Польща, Україна). Така диспозиція максимально ускладнює процес пошуку компромісів щодо питань, які є стратегічно важливими для України.
Отже, яким здається реальний стан справ після берлінських переговорів. Вони засвідчили, що альтернативою Мінським угодам є замороження конфлікту. За три десятиліття Росія втілила три відповідні сценарії. Перший це придністровський, який провокує непевність на кожному етапі зміни співвідношення сил. Німеччина стурбована тим, що Росія у відповідь на перемогу 11 липня на парламентських виборах у Молдові проєвропейських політичних сил може свідомо провокувати відновлення гарячої фази конфлікту у Придністров’ї. Другий сценарій «заморозки» це Нагірний Карабах, який восени 2020 року було фактично відвойовано Азербайджаном. Але натомість Росія легалізувала у Карабаху своїх «миротворців», які охороняють відкриті транзитні маршрути, що було неможливо за умов «заморозки» конфлікту. Третій сценарій Абхазії і Південної Осетії у формі їх визнання Росією «незалежними» державами. Наразі ситуація на окупованій частині Донбасу рухається у напрямку третього сценарію, який може бути реалізований, коли РФ не зможе обміняти повернення цих територій на фактичну міжнародну легітимацію анексії Криму. Зрозуміло, що від того більше стабільності в Європі не буде.
Німецькі еліти вимушені враховувати нову редакцію стратегії національної безпеки РФ, яка переорієнтовує Росію на відносини з Китаєм. У Кремлі усвідомлюють, що тісні відносини з Європою, включно з Німеччиною, у традиціях «розрядки» 1970-х років знову можуть бути спрямовані на зміну російського автократичного політичного режиму за допомоги зближення та впровадження ліберальних цінностей. Німці розуміють, що Росія не хоче змиритися з виходом України з її зони впливу. Здається, Захід не готовий перевести нинішню фазу «гібридної війни» у стан гарячої війни з Росією. Адже 12-16 вересня 2021 року напередодні виборів до бундестагу очікуються російсько-білоруські військові навчання «Захід – 2021», сценарій яких розрахований на відпрацювання збройної агресії проти України. Звичайно, фактором стримування російської агресії є не тільки українська газотранспортна система, а й українські атомні станції, які у найгірших сценаріях агресії можуть стати «брудними» атомними бомбами, після чого Чорнобильська катастрофа може здатись меншим злом. Отже, безпека України безпосередньо є вагомим чинником безпеки Європи. Усвідомлення цього це теж частина німецької реальної політики.
Зрозуміло, що крім питань безпеки важливими є гарантії того, що після 2024 року Україна залишиться країною, територією якої відбувається транзит газу до Європи. Додаткового технічного дослідження потребує можливість використання української газотранспортної системи як потенційної транспортної мережі для водню.
Дуже важливо, аби українські еліти усвідомлювали важливість стабільних і прогнозованих відносин з Німеччиною. Заради цього необхідно реанімувати мережу двосторонніх відносин. Можливо, на рівні державних секретарів міністерств закордонних справ України і Німеччини системно і послідовно координувати усі питання українсько-німецьких відносин. Зважаючи на активність Росії у її спробах впливу на німецьку громадську думку, важливо актуалізувати взаємодію громадянських суспільств України і Німеччини. Можливо, після виборів до бундестагу партійні політичні фонди («Фонд К.Аденауера» – ХДС, «Фонд Ф.Еберта» – СДПН, «Фонд Ганса Зайделя» – Вільні демократи, «Центр ліберального модерну» – партія зелених) активізують взаємодію з українським громадянським суспільством. Фактично невичерпним є потенціал культурної дипломатії у наших відносинах. Конкретизація позитивної українсько-німецької взаємодії безперечно допоможе кращому порозумінню між нашими народами та сприятиме прогресу у вирішенні найгостріших проблем як двосторонніх, так і міжнародних відносин.
Андрій МАРТИНОВ,
спеціально для «Української Лінії»