«РІЗНІ ПРАВДИ» МОНТЕ-КАССІНО

«РІЗНІ ПРАВДИ» МОНТЕ-КАССІНО

18 Травня, 2021 Off By admin

Правда рідко буває чистою і ніколи не буває простою.

Оскар Вайлд

19 травня 1944 року війська союзників в Італії, після більш ніж чотирьох місяців боїв, оволоділи монастирем Монте-Кассіно та прорвали німецьку оборонну «Лінію Густава». Ця битва вважається одним з найбільш затятих та кровопролитних протистоянь ІІ-ї світової та порівнюється з битвами при Сталінграді та на Курській дузі.

Вид на абатство Монте-Кассіно з боку польського військового некрополя

Розповідь про цей історичний епізод (як, зрештою, і про більшість інших баталій ІІ-ї Світової) можна вибудувати з дуже різних ракурсів. Кожен з них продемонструє нам можливість «різних правд» та складність їх «узгодження».

Наприклад, попри те, що на фашистській Німеччині лежить відповідальність за знищення та руйнування величезної кількості пам’яток історії та культури, у випадку з Монте-Касіно саме німці, а не союзники виявили турботу про збереження культурних цінностей та комплексу будівель однойменного абатства.

Напередодні битви німецьке командування ініціювало евакуацію монастирської бібліотеки, архіву та колекції картин (серед яких були роботи Тіціана та Леонардо да Вінчі) до Ватикану. Лише завдяки цьому вдалося врятувати згадані цінності від знищення.

У грудні 1943 року головнокомандувач німецькими військами в Італії генерал-фельдмаршал Альберт Кессельрінг (католик за віросповіданням), реально оцінюючи історичне значення Монте-Кассіно, наказав не включати монастир до єдиної системи німецької оборони і проінформував про своє рішення командування союзних військ. Проте це не вберегло древній монастир (заснований святим Бенедиктом Нурсійським у 524 році) від авіаційних бомбардувань – хоча німці, попри очевидні вигоди використання панівного узвишшя, початково розташували свої позиції поодаль від обителі.

Ще однією «незручною правдою» є те, що не лише на совісті німців (той же Кессельрінг, який демонстрував шляхетність у випадку історичних артефактів, був безжальним, коли йшлося про страти заручників) є військові злочини. Марокканські солдати зі складу Французького експедиційного корпусу також відзначились грабунками, зґвалтуваннями та вбивствами італійського населення (в Італії є навіть спеціальний термін щодо цих подій «мароккинат» («злочини, здійснені марокканцями»). Зрозуміло, що «французький погляд» на битву буде уникати згадок про це, або містити твердження, що йдеться про поодинокі ексцеси, роздуті та перекручені німецькою пропагандою.

Не все так однозначно і з «вписуванням» цієї битви у наратив «історії військового мистецтва». Адже, хоча результат виявився на користь союзників, командувачі операцією генерали англієць Харольд Александер та американець Марк Уейн Кларк допустили цілу низку прорахунків, що призвели до дуже великих втрат серед атакуючих. Звісно, теоретизування на тему «що б могло статися, якби німці мали більше резервів» у цьому районі – беззмістовні. Проте битва при Монте-Кассіно є одним з прикладів того, коли помилки генералітету доводилося «компенсовувати» героїзмом та самопожертвою рядових бійців. Це було абсолютно типово чи, навіть, «буденно» для німецько-радянського фронту, але, подеколи траплялось і на заході. Заслужене засудження нацистської Німеччини як інтервента та окупанта в Італії не заперечує також «солдатську стійкість» та витривалість, проявлені німцями в тих боях.

Вкрай непросто описати і деякі інші, поза всяким сумнівом – героїчні моменти, пов’язані з цією битвою. Серед всіх народів, що брали в ній участь, найбільш особливе значення вона має для польської національної самосвідомості. Адже саме силами 2-го польського корпусу генерала Владислава Андерса було проведено останній штурм монастиря. Над руїнами обителі святого Бенедикта підняли польський та британський (корпус перебував в складі армії Великої Британії) прапори.

Через кілька місяців після закінчення цієї битви польський уряд у вигнанні заснував спеціальну нагороду – пам’ятний «Хрест Монте-Кассіно» («Krzyż Pamiątkowy Monte Cassino) (визнавався, як «відзнака ветеранської організації», і в Польській Народній Республіці). А написана в дні штурму військово-патріотична пісня «Czerwone maki na Monte Cassino» («Червоні маки на Монте-Кассіно») здобула безпрецедентну популярність у польському суспільстві.

Не можна сказати, що якісь факти, пов’язані з цією сторінкою визначної битви, абсолютно «табуйовані». Однак в деяких польських середовищах вважається недоречною згадка, що монте-кассінський пам’ятний хрест був відчеканений у Тель-Авіві (тоді – британська підмандатна територія). Адже це нагадує про те, що значна частина польських громадян єврейського походження, які евакуювалися у 1942 році з Радянського Союзу в складі армії Андерса, залишилися в Палестині. Вони зробили свій вибір на користь боротьби за незалежну державу Ізраїль, долучившись до місцевих єврейських парамілітарних організацій. Одним з тих, хто звільнився тоді з польського корпусу, наприклад, був капрал Менахем Бегін (прем’єр Ізраїлю в 1977 – 1983 рр.).

Могили солдат та офіцерів армії Андерса юдейського віросповідання

Такого ж роду реакцію викликають і згадки про участь в битві осіб білоруського та українського походження. Вважається за потрібне підкреслити, що їхня кількість була «за межею статистичної похибки». Чи відповідає це дійсності можна спробувати оцінити на польському військовому некрополі на Монте-Кассіно, де є дуже помітний «квартал» могил, позначених православними хрестами (до речі, на цьому цвинтарі поховані і особи юдейського віросповідання, які загинули у цій битві). Загалом – з 98 встановлених могил солдат-українців 2-го корпусу в Італії, 42 знаходяться на кладовищі біля бенедиктинського монастиря.

За бойові подвиги в січні-травні 1944 року 316 офіцерів та солдатів православного віросповідання отримали нагороди. Десятеро з них (2 офіцери та 8 рядових) були відзначені найвищою польською військовою нагородою – орденом Virtuti Militari.

Православна частина некрополю

Визнання цих фактів в жодному разі не може вважатись спробою «історичного ревізіонізму» чи чимось, що применшує героїзм та заслуги етнічних поляків-католиків за віросповіданням. А лише нагадуванням, якою складною була історія ІІ-ї Речі Посполитої, наскільки непросто в ній було знаходити порозуміння між різними національними та конфесійними групами. І що для євреїв, українців та білорусів виклики, породжені ІІ-ю Світової, були, подеколи, складнішими та трагічнішими, аніж для поляків. Багато з вояків ІІ-го Корпусу задекларували свою «польськість» тому, що це був їхній шанс вирватись з пекла радянського ГУЛАГУ (Сталін не дозволяв евакуюватися з СРСР особам українського та білоруського походження, які мали польське громадянство до вересня 1939). Вкрай складно було «бути українцем» в армії Андерса в умовах, коли стало відомо про формування, у 1943 році, української дивізії зброї СС «Галичина». Хоча й без того той, хто наполягав на українській ідентичності, автоматично вважався «ненадійним» та «підозрілим». Тому всі «статистичні підрахунки» будуть умовними і непевними. Наприклад, українське посольство в Італії, спробувавши у 2009 році встановити кількість загиблих біля Монте-Кассіно українців, констатувало виявлення 103 могил, де поховані вояки-уродженці українських територій різних національностей.

Втім, є знакові фігури, про походження яких ми знаємо достеменно. В самому центрі польського некрополя поховано самого генерала Владислава Андерса (1892–1970) та його другу дружину, капітана Ірену Андерс (1917 – 2010). Обоє вони, за походженням, не були ані поляками, ані римо-католиками. Родина Андерсів була німецькою та протестантською (хоч вже й частково сполонізованою), а львів’янка Ірина Яросевич була українкою, донькою греко-католицького священника (який, до речі, певний час був капеланом однієї з частин Українських Січових Стрільців).

Могили генерала Андерса та Ірени Андерс. Дата народження останньої, швидш за все, неправильна – Ірина Яросевич народилася у 1917-му.

Яросевич (творчий псевдонім – Рената Богданьська) була також однією з перших виконавиць «Червоних маків на Монте-Кассіно». А саму цю пісню, до речі, написали уродженець Тернополя єврей Альфред Шютц (музика) та уродженець Києва поляк Фелікс Конарський (текст).

Звісно, не варто занадто концентруватись на походженні чи місці народження окремих осіб, більшість з яких були щирими польськими патріотами. От тільки і некрополь в Італії, і військово-патріотична пісня, і пам’ятний хрест з цієї перспективи можуть «прочитуватись» не лише як вияви пам’яті про військову звитягу, але й як якась символічна риска під історією ІІ-ї Речі Посполитої – з її складним устроєм, етнічними балансами, асиміляційними та національно-емансипаційними процесами.

І саме в цьому контексті, а не через просте «вимірювання» тих, чи інших кількісних показників участі, Монте-Кассіно і бойовий шлях Польських збройних сил на Заході є частиною не лише польської, але й Української історії Другої Світової війни. Складність і неодномірність якої можна проілюструвати на прикладі долі Павла Шандрука (1889-1979) – колишнього генерала Української Народної Республіки, який разом з поляками воював у 1920-му проти більшовиків, а в вересні 1939-го – як полковник Війська Польського воював проти нацистів (був тяжко поранений та потрапив до німецького полону).

У березні 1945, в ситуації, коли швидка поразка Німеччини була абсолютно очевидною й невідворотною, Шандрук погодився очолити Українську національну армію (створювалася з українських частин, що воювали на боці ІІІ-го Рейху, у першу чергу – дивізії «Галичина»). Метою проекту було створення умов для капітуляції цих підрозділів перед англо-американськими, а не радянськими військами.

Значною мірою ці плани вдалося реалізувати. Однак не було гарантій, що полонених не передадуть СРСР. Генерал Шандрук, здавшись в полон, попросив зустрічі, тет-а-тет, з генералом Андерсом, якого знав з часів кампанії 1939-го. Точний зміст розмови двох офіцерів невідомий, але навряд чи командиру 2-го польського корпусу треба було пояснювати, що чекає на українців у разі, якщо їх відправлять до Радянського Союзу. Два роки (в радянському полоні Андерс перебував з кінця вересня 1939 до серпня 1941) в катівнях НКВС – достатній строк, щоб чітко зрозуміти, що Польщі довелося стикнутися на сході з ворогом не менш жорстоким, аніж нацисти.

У будь-якому разі генерал Владислав Андерс підтримав клопотання перед британським командуванням про те, щоб українців з УНА трактували як громадян Польщі (де-юре більшість з них ними й були, але це не визнавав СРСР). Є інформація, що цим полоненим, які перебували в таборах в Італії, всіляко допомагали українці з 2-го Корпусу, який також закінчив свій бойовий шлях у цій країні. Більше того, окремі «дивізійники» з «Галичини» навіть вступили до післявоєнної «армії Андерса», евакуювавшись з ним до Великобританії (зрештою, туди ж початково, потрапили й інші українці з УНА, у тому числі й Павло Шандрук, які відмовлялись повертатись на територію СРСР).

У досить несподіваний спосіб ситуація, в якийсь момент, частково «урівнялася» і для тих, хто воював на боці Німеччини, і для тих, хто був в лавах польського корпусу британської армії. Для останніх також ризикованим стало повернення на Батьківщину, де запанував комунізм. Щоправда, в Польській Народній Республіці вояки корпусу Андерса, хоча й потрапляли під «нагляд» спецслужб, але не ризикували життям та свободою. Ті ж з них (таких було дуже небагато), хто повернувся до СРСР (уродженці західних областей України) дуже швидко потрапили в лещата ГУЛАГу…

У 1961 році, редактор паризької «Культури» Єжи Гедройць виступив на захист генерала Шандрука, якого польський уряд у вигнанні нагородив орденом Virtuti Militari за його вмілі дії та особисту мужність, проявлені у вересні 1939 року. Це нагородження стало приводом для агресивної антиукраїнської кампанії, розгорнутою пресою в СРСР та ПНР. Гедройц не лише опублікував у своєму виданні уривки зі спогадів українського генерала, але й додав свій коментар, в якому підкреслив, що українсько-польські стосунки ХХ-го століття мають багато похмурих і кривавих сторінок, особливо – якщо йдеться про період Другої Світової. «То є речі мало відомі, контраверсійні та емоційно забарвлені. […] Тим не менш, якщо насправді серйозно думати про нормалізацію стосунків польсько-українських… вже наступив час, щоб ті справи дослідити без всяких упереджень. Варто скінчити нарешті з тією атмосферою, яка отруює Східну Європу» – відзначив він.

Заклик Гедройця залишається актуальним і через півстоліття.

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «Української Лінії»