Томос про автокефалію Православної Церкви України: історичні передумови, сучасні рецепції, вплив на майбутнє
Темпоритми сучасного життя не передбачають часу для глибоких рефлексій над подіями та процесами, свідками яких стає пересічна людина. Навіть найгучніші та найважливіші з них дуже швидко «перекриваються» новими інформаційними хвилями, відкладаючись в пам’яті лише в певних, сказати б – найпростіших, контекстах та взаємозв’язках. Так, на жаль, відбувається і з історією визнання автокефального статусу Православної Церкви в Україні.
Через три роки її згадують переважно як одну з «фонових» подій під час президентських виборів 2019 року, при тому, що історичне значення Томосу – неспівмірно більше, аніж результат однієї з виборчих кампаній. Цей документ цілком виправдано ставлять в один ряд з Актом про проголошення незалежності України.
Як і останній, він
- Підвів риску під багатовіковими прагненнями українців до свободи та рівноправ’я (що завжди мало проекцію й на церковно-адміністративні справи).
- Зафіксував актуальний статус-кво у відповідності з канонічними приписами (самостійна Церква у незалежній державі).
- Створив «дороговказ» для майбутнього, в якому своя Православна Церква має стати центром єднання для українців та виступати виразником їхньої волі у взаєминах з іншими Помісними Церквами.
У цьому стислому огляді ми розглянемо Патріарший і Синодальний Томос про надання автокефального церковного устрою Православній Церкві в Україні від 6 січня 2019 року в цих трьох контекстах, а саме
- Яким чином він «впорядковує» бачення українського минулого?
- Що означає для актуальної внутрішньо та зовнішньополітичної ситуації?
- В чому полягає його значення для майбутнього нашої країни?
Історичні витоки та передумови автокефалії Православної церкви в Україні
Природа Православної Церкви передбачає стислий взаємозв’язок між політичним та церковно-адміністративним устроєм. Це визначено низкою правил Вселенських соборів IV–VIII ст., проте в своїй першооснові такий підхід базується ще на 34-му Апостольському правилі, згідно з яким «єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його вказівок; а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї».
Це правило можна «прочитувати» й в зворотньому порядку: збереження підпорядкованості православних єпархій в одній державі керівному центрові, який знаходиться в межах іншої, є виявом або політичної залежності або визнанням приналежності вірних до одного народу. Звісно, таке розуміння не закладалось в апостольські часи, однак його важко було зрозуміти інакше вже в часи поширення Православ’я на слов’янські землі в ІХ–Х століттях.
Зокрема, приймаючи владу Константинопольського патріарха над православними віруючими у свої державі, Св. Володимир Хреститель опосередковано визнавав свою залежність від візантійських імператорів (нехай і суто символічну). З огляду на це не дивно, що вже його син, Ярослав Мудрий, спробував розірвати цей зв’язок, поставивши митрополита з числа уродженців Русі та без згоди з Константинополя. У 1051 році собором місцевих єпископів на Київську кафедру був поставлений митрополит Іларіон.
Дії князя цілком «кореспондувалися» з його ж зовнішньополітичними планами. Адже, як мінімум, не логічно було воювати (рішенню передував достатньо масштабний конфлікт 1043–1046 років) з Візантійською імперією та, одночасно, зберігати залежність від неї в церковній сфері. Тим більше, що йшлося про країну, яка не була частиною «грецького світу» в плані етнічного складу населення.
Попри те, що це питання було «знято з порядку денного» після смерті Ярослава Мудрого, воно нікуди не зникало протягом всієї історії Києво-Руської держави. Те, що його в подальшому не піднімали (за поодиноким винятком князя Ізяслава Мстиславича, за наполяганням якого у 1147 році митрополитом було призначено Климента Смолятича) лише віддзеркалювало критичне ослаблення влади великих київських князів та небажання князів удільних підтримувати ті проекти, які не давали безпосередніх вигод їм самим.
З іншого боку, поступово нівелювалися небажані політичні «підтексти» у збереженні номінальної церковно-адміністративної залежності від Константинополя. Візантійська імперія так остаточно не оговталась (аж до кінця свого історичного існування) після розгрому хрестоносцями у 1204 році. Затвердження київських митрополитів патріархами Нового Риму (так також називали місто, збудоване імператором Костянтином) вже майже нічого не означало з точки зору політичних взаємин. Зрештою, монгольська навала на Русь якщо не перервала, то на порядки зменшила і «вагу» питання здобуття незалежності, і унеможливила регулярні контакти з Константинополем. Сама величезна територія Київської митрополії опинилась в складі одразу декількох держав (насамперед – Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського). Київські митрополити лише титулувались «Київськими», а постійно проживали у Володимирі-на-Клязьмі та, пізніше, у Москві. Що, звісно, не влаштовувало Великих Литовських князів, котрі неодноразово намагалися добитись висвячення на київську кафедру митрополитів з числа своїх підданців.
Ситуація кардинально змінилася лише в середині XV ст. Зміцніле Московське князівство вирішило остаточно «перетягнути ковдру» на себе у питанні статусу та юрисдикції православних єпархій. Після 1448 року у Константинополя перестали запитувати згоди на призначення митрополитів, де-факто – оголосивши Московську церкву автокефальною. Перший предстоятель цієї нової церкви митрополит Іона (Одноушев) номінально залишався Київським митрополитом (хоча й не визнався в цій якості Вселенським патріархом), і лише його наступник почав титулуватись як митрополит Московський.
Цей історичний сюжет є важливим для того, щоб зрозуміти два принципових моменти.
По-перше – сумнівність підґрунтя для претензій Російської православної церкви на «київську» історичну спадщину. Жодних прав щодо територій за межами Московського князівства (пізніше – царства) московські митрополити не отримували. Процеси в церковній сфері, що відбувалися на території Великого князівства Литовського та, пізніше, ІІ Речі Посполитої, мали свою власну, самостійну логіку розвитку. Причому – значно міцніше реально, а не лише «символічно», пов’язану з історією Київської митрополії періоду кін. Х-поч.ХІІІ ст.
Ну і вже зовсім сміхотворними та абсурдними виглядають російські спроби називати Московську церкву «церквою-матір’ю» для Київської. І Київська, і Московська митрополії є «дочками» Константинопольської церкви, причому Київська має виразне «старшинство».
По-друге – і на це вже неодноразово вказували, просто безмежними є вияви лицемірства та практики подвійних стандартів, практикованої росіянами. В основі їхнього виходу в 1448 році з-під юрисдикції Константинопольського патріархату лежали, насамперед, міркування політичної доцільності. І здійснено все це було аж ніяк не у суворій відповідності до канонічних приписів та без згоди Церкви-матері. Але це не заважає їм трактувати звільнення, вже у новітній час, церков у незалежних державах з-під влади Московського патріархату як «канонічно недопустиме» та «політично обумовлене». Навіть якщо на це усамостійнення є санкція з боку Вселенського патріархату.
Те саме стосується і настійливого використання терміну «розкольники» – попри те, що сама Московська церква перебувала в стані «розколу» (тобто – поза спілкуванням та без визнання з боку інших Православних церков) понад 150 років. Питання автокефального статусу РПЦ було врегульоване лише у 1589-1590 рр. і саме в кордонах Московського царства на той момент (тобто – без України та Білорусі) московські патріархи можуть розмірковувати про свою «канонічну територію».
Ще більшим казусом є спроба довести «канонічність» інкорпорації Київської митрополії до Московського патріархату у 1686 році. Загалом, навіть у спотвореній та перекрученій російській версії історії «воссоединения двух братских народов» у 1654 році виразно бракує пояснень, чому українське православне духовенство та митрополит Сильвестр (Косів) вкрай насторожено поставилось до політичного союзу, на який погодився Гетьман Богдан Хмельницький. І так довго не хотіло змінювати юрисдикцію та воліло залишатись під владою Константинополя, а не Москви.
Нічого притомного в «російській візії» минулого немає і про те, чому протягом XVIII ст. послідовно звужувались історичні права і привілеї Київських митрополитів. А з 1799 року (і аж до 1966) жоден етнічний українець не зміг посісти київський митрополичий престол. А до 1917-го – й загалом мав мізерні шанси стати архієреєм та служити в якійсь з українських єпархій РПЦ. Дивна ситуація, коли на словах «один народ, одно русское племя», а реально – виразна дискримінація за походженням.
Але набагато гірше виявилася з доказами того, що Константинопольський патріархат понад 330-ть років тому дійсно погодився поступитися своєю номінальною владою над Київськими митрополитами. До якогось моменту підкуп, брехня, маніпуляції та підробка документів у цій справі «сходили з рук» Росії. Та й сама вона сподівалась остаточно «закрити» всі свої проблемні питання у взаєминах Константинополем перевіреним та, фактично, єдино зрозумілим для цієї держави способом – банально захопивши та поневоливши Вселенський патріархат.
За великим рахунком, спроби привласнення нею вже не тільки давньоруської, але й візантійської історичної спадщини розпочалося ще за Івана ІІІ у XV ст. Унаочненням цьому є «запозичений» у Візантії (у династії Палеологів) двоголовий орел та сумнозвісна концепція «Москва – ІІІ-й Рим». Але з часів Катерини ІІ всі ці мрії почали оформлятись вже у цілком конкретні проекти (до речі, ще більшим «рейдерством», аніж захоплення Київської, було виведення з-під юрисдикції Константинополя Готфсько-Кафайської митрополії в Криму у 1780-х рр.). А під час І-ї Світової війні в російських «миродайних» колах встигли навіть підготувати декілька детальних планів підпорядкування Константинопольських патріархів петроградському Святішому Синоду.
Мрії про «русский Царьград», на щастя, не були втілені в життя. А все, що РПЦ та російська держава «творили» у XVIII–на поч. ХХ ст. повернулося до них бумерангом вже у 1920-х рр. Зокрема, 13 листопада 1924 року Вселенський патріархат надав Томос про автокефалію Православної митрополії в Польщі. Історико-канонічною основою для цього документу стало два факти:
1. Приналежність земель міжвоєнної Польщі до історичної території Київської митрополії.
2. Порушення російською церквою умов, за якими їй у 1686 тимчасово передавались права на висвячення київських митрополитів.
Якби українська державність 1917–1921 років встояла, аналогічний Томос було б надано і Православній церкві в Україні. Причому у даному випадку йдеться не про гіпотетичне припущення – питання про автокефалію ставилося на Всеукраїнському православному церковному Соборі 1918 року.
На цьому зібранні «взяла гору» російська партія (чому важко дивуватись, враховуючи той факт, що, серед наявного тоді єпископату майже не було українців), але зі збереженням підпорядкування Москві не могли погодитись українські уряди. Зокрема, визнання автокефалії Української православної церкви було предметом активних переговорів з очільниками Вселенського патріархату посла Української народної республіки (УНР) в Туреччині Олександра Лотоцького у 1919–1920 рр. Пізніше Лотоцький написав дослідження «Автокефалія» (в 2-х тт.), яке до нашого часу залишається одним з найкращих історико-канонічних обґрунтувань тези «незалежна церква в незалежній державі».
Вже навіть перебуваючи в екзилі, листи з проханнями до «патріарха Царгородського» про визнання автокефалії Православної Церкви в Україні надсилав і останній міністр ісповідань УНР Іван Огієнко. Який пізніше (у 1940), під іменем Іларіон (взятим на честь першого Київського митрополита-українця), став єпископом Польської автокефальної церкви (ПАПЦ).
У «підрадянській» ж частині України рух за здобуття автокефалії, на жаль (і, частково, з об’єктивних причин) набув специфічних форм, які ставили під сумнів можливість його визнання з боку Вселенського патріархату. Канонічні «експерименти» Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) формації 1921 року вдалось остаточно виправити лише в 1940-х саме завдяки єпископату (т.зв. «УАПЦ формації 1942 року»), який отримав хіротонії в лоні ПАПЦ. Право якої на автокефалію, нагадаємо, було вкорінене в історії старовинної Київської митрополії. Ці архієреї забезпечили апостольську спадкоємність вищого духовенства українських церков у діаспорі після Другої Світової війни. Попри відчайдушні старання Москви оголосити їх «безблагодатними розкольниками» переважна більшість єпископів діаспори були, в сущому сані, прийняті до Константинопольського патріархату у 1995 – 1996 роках.
В самій же Україні («Українській радянській соціалістичній республіці»), зрозуміло, до кінця 1980-х років не могло йтись ані про автокефальний рух, ані про контакти з Константинополем. Навіть найменші прояви «самостійництва» жорстоко придушувались, а настрої духовенства та мирян – суворо контролювалися. Проте, на відміну від періоду до 1917 року, коли українські єпархії РПЦ не були поєднані між собою в управлінському сенсі, в радянський час вони складали Український екзархат, очолюваний митрополитом Київським. За великим рахунком, це також було релевантним церковно-адміністративним відображенням політичних реалій: в квазі-автономній складовій Радянського Союзу була така ж напів-автономна церковна структура. Ризики того, що екзархи Московського патріарха проводитимуть якусь реальну «незалежну» політику були ще менші, аніж ті, що в такому річищі діятимуть перші секретарі ЦК КПУ. Зрештою, за будь-якої підозри у нелояльності що партійного, що церковного чиновника можна було легко звільнити. У зв’язку з цим РПЦ ризикнула відійти від своєї більш ніж півторавікової практики та погодилась, у 1966 році, на призначення на Київську кафедру етнічного українця – Філарета (Денисенка). Якому судилося зіграти важливу(хоча часто – й суперечливу) роль в розбудові Помісної церкви в Україні.
(далі – буде)))
Андрій СТАРОДУБ,
спеціально для «UkrLine»
