Китай – Росія: Геостратегічні ідеали
прагматичного квазі-союзу
На відміну від західного, європейського розуміння зовнішньої політики як механізму забезпечення тих чи інших внутрішніх суспільно-ідеологічних, економічних та інших пріоритетів, зовнішньополітична активність такої країни як Китай є вираженням більш глибинних імпульсів.
Китай є єдина в світі країна, яка має цивілізаційно-історичну тяглість протягом п’яти тисячоліть і де, відповідно, культурно-ціннісна основа тривалий час розвивалася й доповнювалася власними надбаннями. Це дозволяє багатьом фахівцям вказувати на те, що державна система, в якій би формі вона не функціонувала, чи то Китайської Республіки, чи Китайської Народної Республіки з 1949 року похідна від цивілізаційно-історичного фундаменту. Таким чином і зовнішня політика являє собою радше мистецтво позиціонування у світі, аніж набір механізмів задля забезпечення контактів із зовнішнім світом.
Силове «відкриття» Китаю в середині ХІХ ст. радикально не змінило китайську картину світової ієрархії. Піднебесна хоча й зазнавала територіальних та воєнних принижень, проте завжди тяжіла до демонстрації своєї окремішності й унікальності. Для якої інші зразки були гіршою копією власних стандартів, вартих, все ж, ретельного вивчення.
У той же час «століття принижень» значно послабило цінську наступальність і виробило в політичних групах Китаю повагу до використання непрямих методів досягнення своїх стратегічних цілей.
Спираючись на відчуття власної цивілізаційної унікальності та історичної глибини китайська велика стратегія (grand strategy) своїм максимальним завданням ставила досягнення Китаєм світового статусу глобальної актуальності, затребуваності та демонстрацію власної ідеологічної своєрідності. Використавши допомогу СРСР для стабілізації нового режиму Мао Цзедун ініціював «ідеологічне розлучення» з Москвою саме з причини рекламації альтернативності розвитку Китаю радянській та західній моделям. Хоча багато чого в принципах організації влади та ідеологічній риториці було запозичено саме з російського варіанту комуністичної ідеології, все ж зовнішньополітична концепція «бити обома руками» – радянський соціал-ревізіонізм та американський імперіалізм говорила сама за себе. При тому що Радянський Союз, начебто ідеологічно ближча держава, оголошувався «ворогом №1».
Навіть почавши реформи наприкінці 1970-х років і визнавши необхідність запозичення ринкових механізмів Китай не відмовився від концепції «китаєзованого марксизму», а навпаки, поєднав її з економічними практиками, властивими капіталізму. А успіхи китайського економічного дива, результатом яких стало накопичення глобального технологічного й виробничого потенціалу, значне підвищення політичного авторитету та ваги в міжнародних відносинах, давали Пекіну все більше впевненості говорити вже не просто про ідеологічну альтернативу, а про власну концепцію розвитку.
Протягом ось уже понад чотири десятиліття періоду «реформ та відкритості» Китай сформував специфічну модель зовнішньополітичної поведінки, яка орієнтується на досягнення максимальної економічної вигоди шляхом співробітництва, але зберігаючи жорсткі установки на блокування будь-яких впливів на власну політичну чи ідеологічну сфери. В ХХІ ст. в його зовнішній політиці досить виразним з’являється акцент на рекламації китайського досвіду розвитку, як альтернативи західній моделі. Загальною ідеологемою зовнішніх контактів стала формула «спочатку економіка – а потім політика». Використовуючи насамперед економічні інструменти, Пекін продовжував нарощувати свою присутність практично у всіх регіонах світу.
Економізація зовнішньої політики Китаю покликана була створити додаткові можливості для продовження зберігання високих темпів зростання. На сьогоднішній час Пекіну вдалося значно диверсифікувати свої економічні, фінансові та сировинні потоки такою мірою, що він вже не залежить критично від якогось одного напрямку. Як ключовий засіб економічного стимулювання за рахунок додаткових інвестицій в інфраструктуру та виробництво, а також з метою посилення глобальної присутності країни в економічних відносинах, з 2012 р. було запущено безпрецедентний проект під назвою «Один пояс, один шлях».
Досягнення Китаєм завдань розвитку та позиціонування на міжнародній арені в якості одного з ключових гравців значною мірою залежить від характеру відносин із Росією. Остання є надзвичайно важливим елементом реалізації таких трьох завдань Пекіна в сучасну епоху: забезпечення стабільних поставок енергоресурсів; як один із головних територіальних ланцюжків проекту «Один пояс, один шлях»; в якості політико-ідеологічного союзника та важеля впливу в умовах значного напруження у відносинах із США та Заходом.
При цьому для китайської сторони відносини з Росією є зовнішньою іміджевою ілюстрацією концепції «нового типу відносин великих держав». Начебто, апріорі визнаючи Росію однією з «великих держав», Пекін на двосторонньому рівні відносин прагне продемонструвати ефективність та взаємовигідність «рівноправних двосторонніх відносин на всіх рівнях».
Першим спільним геостратегічним проектом, який інтегрував інтереси Москви та Пекіна і засвідчував їх синхронність стала поява Шанхайської організації співробітництва. Започаткувавшись як, насамперед, економічна, а вже потім безпекова структура з ініціативи Китаю, ШОС незабаром набула рис значного рівня спільної координації воєнних акцій з традиційною метою боротьби з тероризмом. Росія «впустила» Китай в Центральну Азію в обмін на стабільні, хоча й не вартісні газові контракти. Зовнішньополітична ідея ШОСу – опонування американській присутності в регіоні, особливо за умов початку Сполученими Штатами антиталібської кампанії в Афганістані та наявності воєнних баз в Узбекистані та Киргизстані. І в цьому аспекті Москві та Пекіну вдалося досягнути конкретних результатів, хоча й без своєї прямої участі – тогочасний президент Узбекистану Іслам Карімов після подій в Андижані та гострої критики з боку, насамперед, Вашингтона репресій проти учасників по-суті досить м’яких опозиційних виступів прискорено відмовляється від воєнно-політичного співробітництва зі США і останні втрачають свою найголовнішу базу в регіоні.
Світова економічна та фінансова криза 2008 р. змусила сторони діяти більш рішуче.
Москва сприйняла роль КНР як головної економічної потуги Центральної Азії, сподіваючись вже з опорою на авангардну роль Китаю долучитися до геоекономічних проектів у регіоні. Хоча російське керівництво й побоювалося, що колишні середньоазійські союзні республіки будуть більш залежні від Пекіна, аніж Москви і спочатку приховано торпедувало китайську пропозицію економічної інтеграції регіону (як приклад, майбутній «стратегічний партнер» Китаю спочатку не підтримав ідею створення спільного банку розвитку ШОС зі штаб-квартирою в Пекіні і зрозуміло чиїми інвестиціями). Але з появою ідеї «Один пояс, один шлях» Путін погодився надати їй зелене світло з російського боку після того, як Сі Цзіньпін включив залізничні лінії БАМ та Транс-Сиб до схеми логістичних поставок китайських товарів на Захід.
У той же час своєрідними засобами перестраховки Москва намагається не дати критично послабити свою роль в Центральній Азії шляхом провайдера безпекової підтримки через ОДКБ та інтеграційні плани в рамках Євразійського Економічного Союзу.
Події, пов’язані з агресивною активізацією Росії в 2014 р. створили ще більшу динаміку російсько-китайського зближення. Москва та Пекін обрали курс на подальше зчеплення стратегічних інтересів на глобальній арені, одним із завдань якого є послаблення Сполучених Штатів разом з розхитуванням міжнародного порядку. При цьому в такому неформальному союзі проти Вашингтона Росія діє більш жорстко наступально, в той час, як Китай віддає перевагу менш очевидним конфронтаційним крокам та заявам.
Пекін значною мірою амортизує негативний ефект санкцій Заходу; Китай все ще є вагомим ринком для тих російських товарів, які не мають можливості знайти покупця на Заході; і Китай також є своєрідним геополітичним тилом Росії в умовах протистояння із Заходом. В травні 2014 р. Путін відвідав із державним візитом Китай, що фактично закріпило нову основу двосторонніх відносин. Другою фазою розвитку російсько-китайського співробітництва найвищого рівня стратегічного співробітництва можна назвати візит в червні 2019 р. до Москви голови КНР Сі Цзіньпіна, в результаті якого було підписано документ з промовистою назвою «Розвиток всезагального стратегічного партнерства в нову еру».
Російська сторона неодноразово висловлювалася на підтримку фінансовим інституціям, ініційованим Китаєм. Фактично ми бачимо альтернативну позицію тим механізмам, що були створені Заходом і на яких ґрунтується світовий ліберальний порядок, зокрема і Бреттон-Вудські інституції (МВФ та Світовий Банк).
В 2014 р. Москва підтримала створення Банку розвитку в рамках багатостороннього механізму БРІКС на китайський умовах (хоча за рік до цього була проти). Також Кремль долучився до китайського мегапроекту Азійського Банку Інфраструктурних Інвестицій як ключового інструменту фінансового наповнення економічних планів у рамках «Одного поясу, одного шляху» і не тільки.
І не лише сфера економіки чи публічної демонстрації в рамках трибуни ООН демонструє зчеплення інтересів Москви та Пекіна. Обидві країни паралельно докладають чимало зусиль (і особливо після подій Арабської весни) з метою подальшого контролю над Інтернет-простором. У Китаї вже протягом тривалого часу діє система «Велика стіна», яка ретельно відфільтровує інформацію ззовні, що може нести будь-яку загрозу офіційній пропаганді.
Іншою галуззю, де ми спостерігаємо демонстрацію спільних зусиль з підтекстом технологічної самодостатності та незалежності від західних технологій є космос. В цьому році було оголошено про початок спільної розробки Дорожньої карти створення Міжнародної наукової місячної станції, планування якої, розробка, реалізація та експлуатація будуть проводитися російською та китайською сторонами.
Також вустами як Путіна, так і російських вищих посадових осіб неодноразово заявлялося про обмін з Китаєм чутливими воєнними технологіями, які, на думку першого «значно сприяли швидкому нарощуванню китайського воєнного потенціалу». Щоправда, якихось конкретних деталей щодо цього питання ми не знаходимо, проте можна ствердно говорити, що в обмін на «китайський тил» та політичну підтримку Москва могла відкрити обмежений доступ до авіоніки, виробництва двигунів та деяких ракетних технологій. Адже саме в цих сегментах військово-промислового виробництва ми бачимо останнім часом суттєвий прогрес Китаю.
Можна й далі наводити тисячі фактів, критична маса яких могла б сформувати картину чи траєкторію формування воєнно-політичного блоку зі зростаючим рівнем інтеграції економік. Проте треба зробити паузу й повернутися до тези, яка була на початку.
Починаючи з середини ХІХ ст. Китай розвинув унікальне мистецтво зовнішньополітичного маніпулювання, в пастку якого свого часу потрапив і Радянський Союз. Десять «медових» років (1950-1960) змінилися на десятиріччя гарячої конфронтації і замість пісні «Москва – Пекін» лейтмотивом відносин стало положення конституції КНР що «СРСР – ворог №1». У цей же час все той же маоїстський Китай розпочинає нормалізацію відносин з «головною імперіалістичною державою», – США. Коли ж було досягнуто завдань доступу до економічного й технологічного ресурсу спочатку СРСР, а потім і США, Пекін офіційно заявив про рівновіддаленість а дещо згодом і про курс на побудову «багатополюсного світу».
Всіляко педалюючи «китайську карту» Росія може потрапити в пастку певної економічної та політичної залежності. Китайська економіка розвивається прискореними темпами значно випереджаючи російську за всіма параметрами.
Ефективність російських та китайських геоекономічних моделей кардинально різна. Коли Євроазійський економічний союз є формою збереження Росією своїх протекціоністських можливостей на пострадянському просторі, китайський «Один пояс, один шлях» вже зарекомендував свою функціональність і потенціал в перетворення на проекцію китайського впливу у світі. І багато в чому завдяки тому, що Китай не має якоїсь анти західної зовнішньополітичної ідеологічної парадигми, а швидше конструктивну контр-парадигму. Сучасній Піднебесній загалом не притаманний якийсь історичний позитивізм. Торгівля і гроші, а також геополітичний статус (який передається також як «гармонійний світ наддержав») вже як об’єктивний результат виробництва та багатства.
Певною мірою російська неспроможність збалансована участю в ШОС, до якої додалися нові члени, при чому такі вагомі, як Індія. Проте й тут ми бачимо, що механізм ШОС використовується Китаєм якраз для непрямого залучення до Поясу країн, які дуже песимістично-обережно ставляться до китайських ініціатив у силу різних причин.
Радше національні інтереси, а не ідеологія може вважатися своєрідною психологічною ланкою кооперації двох країн. Китай будує «китайську мрію» та «соціалізм з китайською специфікою», які достатньо розлого інтерпретуються й пояснюються Пекіном. В сучасній же Росії ідеологічний вакуум було заповнено нео-імперськими амбіціями та культом вождя, які за своєю суттю є агресивними й деструктивними, не спрямованими на розвиток суспільства.
Довгострокові національні інтереси Росії та Китаю також спрямовані на реалізацію відмінних картин світоустрою. Москва вважає, що вона разом із США та Китаєм буде одним із трьох ключових елементів світового порядку, використовуючи Пекін як елемент шантажу Вашингтона. Для китайських же політиків, не зважаючи на риторику багатополюсного світу, очевидним є образ майбутнього світоустрою як біполярного, де глобальний статус Китаю буде рівнозначним американському.
Тому прагматичні міркування щодо економічних та політичних інтересів кожної сторони продовжують переважати над ідеологічними маніпуляціями чи заявами про спільні цінності. Розвиток механізмів воєнної координації цілком можливий (вже відбуваються спільні навчання в рамках ШОС, які з кожним роком стають все більш масштабнішими), але, як і в економіці, про лінію в напрямку інтеграції не йдеться.
В 1990-і роки Китай отримав велику кількість критично важливих переваг від співробітництва із Заходом. На сьогодні можна говорити, що економічна й технологічна модель Пекіна одержує хоча й обмежені, проте дивіденди і від протистояння із Заходом, коли більша увага звертається на внутрішній ринок, інфраструктурні проекти за кордоном та формування водночас внутрішнього циклу технологічної самодостатності (виробництво процесорів, зокрема). Російська ж економічно-технологічна система натомість позбавлена такої інноваційної динаміки та є інертною, коли держава може витрачати кошти (яких стає все менше) лише на підтримку тих чи інших сфер, а не на їх розвиток.
Необхідно, хоча й пунктиром, позначити і ще один важливий фактор, який впливає на сценарій багатодесятилітньої «мильної опери» російсько-китайської дружби – це Японія. Нагнітання обома країнами конфронтаційності із Заходом матиме одним з результатів посилення прагнення Японії грати більшу роль в регіоні. А що це означає? І в Китаї, і в Росії добре пам’ятають історію воєн ХХ століття.
Макар ТАРАН,
спеціально для «UkrLine»
