ЗНАЙТИ КОМПРОМІС

Серед країн-сусідів України Угорщина (Мадярщина) відрізняється інтенсивністю не лише політичних, але й культурних, певною мірою, навіть, гастрономічних впливів в наш бік. Основною українською територією, яка з середньовіччя і аж до початку XX ст. перебувала під владою угорців було Закарпаття – найзахідніший регіон розселення українців. Вже в новітню добу українсько-угорські відносини були позначені драматичними колізіями, пов’язаними з подіями Другої світової війни, але не варто забувати й про нинішні виклики закарпатського мультикультуралізму.

Лінгвістично угорці належать до фінно-угорської групи, тобто навіть мова, а не лише походження вирізняли цей етнос в сонмі слов’янства Центрально-Східної Європи. Мігрувавши з Сибіру (угорська належить до числа уральських мов, – прим. авт.) в центр Європи, угорці-кочовики в IX ст. почали стрімко набирати слави здібних воїнів. Розгромивши війська імператора Священної Римської імперії Оттона I, угорці опанували Паннонську рівнину, яка й стала осередком їхньої державності.

В угорській історії фактор збереження державності та розширення впливу на сусідні території був пріоритетним, і тому соціальні чи культурні відмінності (як у випадку з Україною) перебували на маргінесі. Так було з відбиттям навал монголо-татар та турків-османів, тривалим суперництвом з австрійськими Габсбургами за право бути співправителями в імперії, яке зрештою й стало причиною виникнення дуалістичної монархії – Австро-Угорщини та перекроюванням кордонів наприкінці 1930-х років.

В середньовіччі угорці відразу заявили про своє прагнення домінувати в Східній Європі: боротьба з Венецією за доступ до морської торгівлі, династична унія 1102 року з Хорватією та Далмацією, спустошливі походи Європою X ст. Але все змінила османська загроза XV-XVI ст. Після битви під Мохачем 1526 року, де угорці разом з іншими європейцями зазнали нищівної поразки від турків-османів, Угорщина втрачає свою державність та поділяється на три частини.

За османський період (XVI-XVII ст.) угорці, втративши свої території, що нині складають землі Австрії, Словаччини та Угорщини, потрапляють під вплив династії Габсбургів. Останні династичними шляхами стали повноправними володарями Європи, маючи під своєю владою Іспанію, Нідерланди, італійські землі, а з ранньомодерного періоду і угорців не оминула ця доля.

В імперії Габсбургів, яку ще називали «клаптиковою імперією» через значну кількість (бездержавних) національностей, що в ній проживали, політичний клімат визначали три міста: чеська Прага (промисловість), німецькомовний Відень (імперський центр) та угорський Будапешт (антитеза Відню). На початку XVIII ст. через відсутність спадкоємців чоловічої статі в австрійського імператора Карла VI приймається Прагматична Санкція, згідно з якою наступником престолу стає донька Марія-Терезія, а Угорщина остаточно входить до складу імперії Габсбургів, проте на правах окремої території, без тотальної інкорпорації. Це зберегло угорців від збільшення німецьких впливів – чого не оминули чехи. В такий спосіб Землі Корони Святого Іштвана (Штефана) отримують шанс не лише зберегти власну мову й культуру, але й поширити свій вплив на схід (Трансильванія) та південь (Воєводина та Банат).

Прагнення угорців до легітимації власного статусу в імперії XVIII-XIX ст. коштувало великої крові. Поява такої ідеології як націоналізм на початку XIX ст. ще більше посилила відцентрові тенденції в імперії Габсбургів. Зрештою, події 1848-1849 рр. (Весна народів у Європі) не можна собі уявити без Угорської революції, очолюваної юристом Лайошем Кошутом та поетом Шандором Петефі. Тоді Відень пішов на поступки та було затверджено Квітневі закони, що сприяли лібералізації – проголошення свободи преси, скасування залишків феодалізму, створення уряду, яким керував Лайош Батьяні. Хоч саме прагнення угорців до самостійності було придушене 300-тисячним корпусом російської армії, який надіслав цар Микола I, тоді виникли передумови для конституційної перебудови Австрійської імперії.

Зміни були унаочнені компромісом 1860-х рр., коли було відновлено угорську конституцію та парламент, а сама імперія ставала дуалістичною. З 1867 р., як відбулися ці трансформації, імперія складалася з двох частин: австрійської Цислейтанії та угорської Транслейтанії. Спільними для Відня та Будапешта залишалися лише три міністерства: оборони, фінансів та закордонних справ. Для Угорщини період від середини XIX ст. до Першої світової це золота доба, так як тривала національна модернізація, проте під впливом німецької системи. Втіленням цієї епохи стала будівля в неоготичному стилі на березі Дунаю – угорський парламент, який і понині є символом Будапешту. Аналогічно можна сказати і про один з перших у Європі метрополітенів, який почав роботу 1896 року.

Перша світова війна 1914-1918 рр. знищила серед всього іншого династію Габсбургів й така держава як Австро-Угорщина стала історією, а на її місці виникла Угорщина. Після 133-денного комуністичного експерименту (Угорська Радянська Республіка) на чолі з Белою Куном 1919 р. настають часи повоєнних поневірянь. Нова держава за Тріанонським мирним договором 1920 р. позбувалася угорськомовних територій (Трансільванія, Закарпаття, Банат). Через це Тріанон досі асоціюється з поразкою та приниженням.

А до влади в Угорщині у 1920 р. приходить «регент без монархії, адмірал без моря» Міклош Горті, який домінуватиме в політиці країни аж до кінця Другої світової, допоки не емігрує до Португалії доживати віку. У міжвоєнний період через «втрачені» території посилюються не лише реваншистські настрої, але й націоналістичні праворадикали (парамілітарна організація «Схрещені стріли» на чолі з Салаші).

Все закінчується перетворенням Угорщини на сателіта нацистської Німеччини в другій половині 1930-х рр. Втім, союз з Берліну давав Будапешту можливість отримати території, відібрані Версальською системою – два Віденських арбітражі 1938 та 1940 рр. приєднали Трансильванію до Угорщини.

Якщо початок Другої світової для Угорщини був націоналістичним тріумфом, то наприкінці війни країну окупувала Червона армія. Все більший вплив здобувала «місцева» Комуністична партія та прорадянські політики. Наприкінці 1940-х рр. було встановлено комуністичний режим, а країна стала Угорською Народною Республікою.

Включення Угорщини до Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського договору (радянської сфери впливу в Східній Європі) спричинило спротив та бажання угорців звільнитися з-під влади Москви. Результатом стала Угорська революція 1956 р., яку очолив Імре Надь (згодом розстріляний). Зрештою, все завершується придушенням демократичних паростків радянськими військами, які відправив маршал перемоги над нацизмом, а тоді міністр оборони СРСР Георгій Жуков.

Після придушення виступів 1956 р. до влади приходить номенклатурник Янош Кадар, за правління якого (1956-1988) Угорщина стає «веселим бараком» соціалістичного табору та починає будувати «гуляшний соціалізм». Гуляш є однією з головних страв угорської кухні. Кадару вдалося провести бодай косметичні реформи для побудови суспільства споживання за умов соціалізму. Вводився господарський розрахунок на підприємствах та з’явилися елементи ринку в плановій економіці. Для радянського суспільства Угорщина асоціювалася з двома речами: автобусом Ікарус та іграшкою кубік рубіка. В тогочасній Угорщині можна було віднайти те, чого не було в СРСР – відвідати рок-концерти, знайти західну літературу та фільми.

Щоправда вміння лавірувати між Москвою та кредитами від Заходу не врятувало Угорщину від стрімких політичних змін, які відбулися в Східній Європі в 1989-1991 рр. Все почалось з перепоховання та реабілітації репресованого 1958 р. Імре Надя. 16 червня 1989 р. відбувся мітинг на Площі Героїв у Будапешті, який позначив закінчення соціалізму в країні та мирну передачу влади демократичним силам. У 1990 р. було проведено перші демократичні вибори, де президентом Угорщини було обрано Йозефа Анталла.

Впродовж 1990-2000-х рр. посткомуністична Угорщина, яка перетворилася на члена Вишеградської четвірки (поруч з Польщею, Чехією та Словаччиною) досить швидко пройшла шлях європейської інтеграції. 1999-го Угорщина стала членом НАТО, а 5 роками пізніше – Євросоюзу.

Втім, останні 10 років в угорській політиці домінують тенденції націоналізму, євроскептицизму, антиглобалізму та популізму. Яскравим виразником цих ідей є нинішній прем’єр-міністр Угорщини та лідер правлячої партії Фіде Віктор Орбан, який 1989-го був одним з лідерів антикомуністичної Оксамитової (ненасильницької) революції. А тепер цей політик виступає проти Джорджа Сороса, дружить з російським президентом Володимиром Путіним та різко критикує Брюссель за міграційну політику. Це класичний приклад авторитарного лідера, який за рахунок сімейних цінностей прагне консолідувати націю навколо зовнішньої загрози.

Історія українсько-угорських відносин має тривалу та напружену історію. Ще з X-XI ст. в орбіту впливу Угорського королівства потрапляє Закарпаття – спочатку в силу географічної близькості, а згодом внаслідок феодальної роздробленості в Київській Русі (на Русі-Україні). Угорці домінували в регіоні політично та економічно, а українці хоч і складали більшість населення, зате селянську, а не з числа еліти. Вплив сусідів впродовж середньовіччя та модерного періоду зберігався майже у всьому: починаючи від мови і завершуючи адміністративно-територіальним поділом (закарпатський регіон було поділено на комітати або жупи). Так до 1919 р. існувало 4 комітати: Берег (нині – Берегове), Мармарош з центром у Хусті, а потім у Сигіті (Румунія), Унґ (Ужгород) та Угоча (Виноградів).

Після Першої світової територія Закарпаття потрапляє під владу Чехословаччини. І коли у 1938-1939 рр. під військовим тиском нацистів розпадається Чехословаччина, то на Закарпатті проголошується автономія (спочатку очолив Андрій Бродій, а згодом Андрій Волошин). Але існування суверенної Карпатської України (проголошеної 14 березня 1939 р.) в умовах початку 1939 р. стало заручником геополітики. Берлін дав зелене світло Будапешту до дій, і 15 березня угорські війська почали окупацію Закарпаття та знищили прагнення українців до незалежності.

Сучасні виклики перед Закарпаттям не менш важливі, ніж 100 років тому. Тільки тепер основна проблема полягає в поширенні угорських паспортів серед місцевого населення та дипломатичні скандали, пов’язані з прагненням Будапешта до виникнення тут угорської автономії. Спроби блокувати євроатлантичну інтеграцію України угорською стороною останніми роками навряд чи можна назвати конструктивним діалогом між Києвом та Будапештом. Щоправда багато що залежить від дипломатів двох країн, які знайдуть компроміс на рівні демократичних цінностей та громадянських свобод.

Єгор БРАЙЛЯН,

спеціально для «UkrLine»

https://www.facebook.com/UKRlineFB