ПЕРЕГОВОРИ ЩЕ НЕ ПОЧАЛИСЯ, АЛЕ ПОЛЕ ВЖЕ ЗМІНИЛОСЯ.
Як формується стартова точка майбутнього врегулювання
Поки увага часто зосереджена на питанні, коли саме можуть початися переговори щодо війни Росії проти України, важливіший процес уже відбувається раніше. Майбутні переговори формуються не лише за столом. Вони формуються в полі, яке виникає до першої формальної зустрічі: у військових спроможностях, санкціях, гарантіях, ролі союзників, контролі ресурсів, дипломатичних каналах, форматі участі й механізмах виконання.
Тому питання “чи будуть переговори” є неповним. Для України значно важливіше інше: З ЯКОЇ РЕАЛЬНОСТІ ЦІ ПЕРЕГОВОРИ ПОЧНУТЬСЯ.
Якщо стартовою точкою стане російська рамка — “реалії на землі”, Стамбул, Анкоридж, прямий канал США–РФ і Європа як нібито “партія війни”, — тоді навіть формальна участь України в процесі може не гарантувати контролю над мандатом. Якщо ж стартовою точкою стане інша реальність — ППО, дрони, санкції, активи, гарантії, оборонно-промислова стійкість, участь Європи й механізм виконання, — тоді майбутнє врегулювання починатиметься з набагато сильнішої позиції.
Головний зсув останнього місяця полягає саме в цьому: боротьба йде вже не лише за переговори як подію, а за передпереговорне поле — умови, ресурси й рамки, з яких переговори можуть стати можливими.
Росія хоче не просто переговорів, а переговорів у своїй рамці
Російська позиція часто виглядає як готовність до переговорів. Але важливо розрізняти готовність до процесу і спробу визначити його стартову рамку.
Москва намагається повернути майбутній процес до вже знайомих їй контейнерів: Стамбула, Анкориджа, Мінська, “реалій на землі”, “першопричин” і прямого каналу США–РФ. Формально це може подаватися як прагматизм: є попередні напрацювання, є канали, є майданчики, є “зручні” формати. Але стратегічний сенс інший: зробити так, щоб переговори почалися не з питання відповідальності РФ за агресію, а з рамки, у якій частина російських вимог уже виглядає природною.
Стамбул у такій логіці є не просто місцем. Він може стати способом повернути попередні напрацювання як базу. Анкоридж — не просто епізод контакту, а спроба представити неостаточну комунікацію як майже зобов’язальну стартову точку. “Реалії на землі” — не нейтральний опис ситуації, а претензія зробити наслідки агресії політичною основою процесу.
Отже, РФ працює не лише проти переговорів. Вона працює за переговори у власній рамці.
Ця рамка має кілька елементів. По-перше, Москва намагається показати Україну як сторону, яка нібито не хоче миру. По-друге, вона прагне повернути США в роль арбітра над Україною та Європою. По-третє, вона намагається відсікти Європу як “нелегітимну” сторону, хоча саме Європа тримає значну частину санкційного, ресурсного й гарантійного контуру. По-четверте, РФ забруднює майбутній мандат додатковими темами — від Nord Stream і “тероризму” до мовного, релігійного або польського наративів.
Мета такої поведінки — не створити нову переконливу архітектуру врегулювання, а не допустити, щоб її створили Україна, США та Європа.
Україні недостатньо просто бути за столом
Для України ключовий висновок простий, але критичний: присутність за столом сама по собі ще не дорівнює суб’єктності.
Можна бути формальним учасником процесу, але зайти в нього з чужим мандатом. Можна бути запрошеним до переговорів, але вже після того, як стартова рамка визначена як “реалії на землі”, “продовження Стамбула” або “виконання попереднього каналу США–РФ”. У такому випадку переговори можуть виглядати інклюзивно, але фактично обмежувати простір української позиції.
Тому головне завдання України — не лише добиватися місця в майбутньому процесі, а співвизначати його поле: стартову точку, склад учасників, санкційнізапобіжники, гарантії, ресурсну рамку, механізм виконання і роль Європи.
Інакше кажучи, Україна має захищати не лише право говорити, а й право визначати, про що саме і з якої реальності починається розмова.
Це особливо важливо, бо майбутнє врегулювання не буде чисто дипломатичним процесом. Воно буде прив’язане до військових спроможностей, санкцій, активів, компенсацій, гарантій, ППО, оборонного виробництва й механізмів реагування на порушення. Якщо ці елементи залишаться поза мандатом, майбутня угода може перетворитися на політичний текст без реальної безпекової опори.
Іранський урок: угода перевірки, а не угода довіри
Іранський трек важливий для України не тому, що Іран і Росія є прямими аналогіями. Вони не є прямими аналогіями. Але цей трек показує іншу річ: як США можуть працювати з актором, якому не довіряють, але з яким треба зберігати канал.
У такій моделі переговори не починаються з довіри. Вони починаються з тиску, технічного каналу, умовних вигод, контролю активів, перевірки і наслідків за порушення.
Ормуз у цьому сенсі є не просто морським маршрутом. Він став тестом: чи може домовленість працювати, якщо немає чіткого механізму перевірки. Якщо не визначено, хто фіксує порушення, хто реагує, яка ціна запускається автоматично і як не допустити ескалаційної спіралі, будь-яка домовленість стає вразливою.
Для України це має пряме значення. Майбутня угода з РФ не може бути угодою довіри. Вона має бути угодою перевірки.
Це означає: не просто політична декларація, а послідовність виконання; не вигоди наперед, а умовний доступ; не зняття тиску за сам факт переговорів, а санкційне повернення в разі порушення; не абстрактні гарантії, а визначена реакція на невиконання.
Іранський приклад показує: канал переговорів може залишатися відкритим, але порушення не мають бути безкоштовними. Дипломатія не скасовує примусу, а примус не обов’язково закриває канал угоди.
Це один із ключових уроків для українського треку
Анкара: без членства, але не без наслідків
Окреме місце в цій динаміці займає Анкара. Саміт не дав Україні нової членської формули. Для частини аудиторії це могло виглядати як обмежений результат. Але якщо дивитися не лише на декларації, а на матеріальну архітектуру, картина інша.
Анкара створила практичну ресурсну стартову точку: ППО, Patriot, дрони, закупівлі, логістику, промислові контракти, стратегічні запаси, сервісні контури й довгий горизонт стримування РФ.
Це не замінює членства. Але це змінює переговорну математику.
Російська стратегія значною мірою спирається на виснаження: дефіцит ППО, втому Заходу, фрагментацію Європи, обмеженість промислових потужностей, політичні коливання у США та можливість прямого каналу з Вашингтоном. Якщо ж підтримка України переходить із режиму окремих пакетів у довгий виробничий цикл, час перестає автоматично працювати на Москву.
Саме тут важливо побачити різницю між політичною формулою і матеріальною стартовою точкою. Членська формула — це політичний вхід. Матеріальна стартова точка — це реальна система спроможностей, із якої країна входить у майбутній процес.
Після Анкари передпереговорне поле перестало бути лише простором заяв, майданчиків і дипломатичних сигналів. Воно стало матеріальним: ППО, дрони, виробництво, санкції, активи, гарантії, далекобійність і механізм виконання почали виглядати як частини майбутнього мандата.
Європа не є нейтральним посередником — і саме тому її не можна виключати
РФ намагається представити Європу як “партію війни” і використати це як аргумент для її відсікання від переговорної архітектури. Але така логіка перевертає реальність.
Європа справді не є нейтральним посередником у класичному сенсі. Вона підтримує Україну, запроваджує санкції, фінансує стійкість, розвиває оборонне виробництво, бере участь у гарантійних дискусіях і має власну безпековузацікавленість. Але саме тому її не можна винести за дужки.
Майбутнє врегулювання неможливо будувати лише як двосторонню рамку США–РФ або як процес, де Україна та Європа мають лише реагувати на вже сформований мандат. Європа є санкційним, фінансовим, гарантійним і потенційно виконавчим контуром. Якщо її відсікати, це означатиме не нейтралізацію “зайвого учасника”, а демонтаж частини механізму виконання.
Для України це принципово: Європа має бути не прикрасою процесу і не стороннім коментатором, а частиною архітектури, яка забезпечує санкції, активи, ресурси, гарантії та контроль виконання.
Що це змінює для РФ
Для Росії головний ризик полягає не лише в окремих санкціях чи нових поставках зброї. Ризик у тому, що різні процеси починають складатися в довгу систему обмежень.
Санкції дедалі більше переходять із режиму покарання в режим архітектурного тиску. Тіньовий флот стає не просто об’єктом списків, а предметом фізичного морського контролю. Активи можуть розглядатися не лише як заморожені кошти, а як частина майбутньої компенсаційної чи ресурсної логіки. Енергетичні доходи РФ потрапляють у щільнішу рамку. Оборонно-промислова адаптація НАТО робить ставку на довгий горизонт. Україна поступово виходить із ролі лише отримувача допомоги і починає закріплювати власну оборонно-промислову суб’єктність.
Це не означає швидкого автоматичного перелому. Але це означає, що російська стратегія затягування може втрачати частину ефективності.
Якщо час працює лише на втому Заходу — це вигідно РФ. Якщо час починає працювати на виробництво, ППО, санкції, активи, дрони, логістику й гарантії — це вже інша ситуація.
Саме тому Москва намагається зробити старі рамки стартовими: нова матеріальна реальність погіршує її переговорну позицію.
Що це означає для України
Для України головний висновок полягає в тому, що майбутні переговори потрібно готувати не лише дипломатично. Їх потрібно готувати архітектурно.
Це означає кілька речей.
По-перше, не можна дозволити, щоб переговори почалися з російської формули “реалій на землі”. Будь-яка стартова точка має включати відповідальність РФ, а не лише фіксацію наслідків її агресії.
По-друге, не можна допустити, щоб участь України була формальною, а мандат — чужим. Україна має бути всередині процесу до того, як рамка буде визначена.
По-третє, санкції, активи, гарантії, ППО, ОПК, далекобійність і механізми виконання мають бути частиною переговорної архітектури, а не винесеними “на потім” технічними додатками.
По-четверте, Європа має залишатися всередині мандата. Її роль не посередницька, а структурна: ресурси, санкції, гарантії, фінансування і потенційна участь у виконанні.
По-п’яте, будь-яка угода з РФ має бути угодою перевірки, а не довіри.
Висновок
Поки всі чекають моменту, коли переговори почнуться, головна боротьба вже триває. Вона йде за те, з якої реальності ці переговори стартують.
РФ намагається повернути стару рамку: Стамбул, Анкоридж, “реалії на землі”, прямий канал США–РФ і дискредитацію Європи. Україна та партнери мають закріпити іншу стартову точку: ресурси, гарантії, санкції, активи, ППО, ОПК, далекобійність і механізм виконання.
Майбутнє врегулювання визначатиметься не лише тим, хто сяде за стіл. Воно визначатиметься тим, що вже буде закладено до цього моменту.
Переговори стають видимими за столом. Але можливими — або небезпечними — вони стають у полі, яке формується до них.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор центру стратегічного аналізу «TESPA»,
для «Української лінії»
Матеріал підготовлений на основі щотижневого моніторингу відкритих сигналів і TESPA-аналізу динаміки міжнародного середовища.
Засновниця/дослідниця, TESPA Strategy
Публічні дослідження: SSRN / Zenodo
ORCID: 0009-0008-1221-1805