Війна навколо Ірану відбувається за тисячі кілометрів від України. Але її наслідки виходять далеко за межі Близького Сходу. Вона впливає на світові ціни на нафту й пальне, міжнародну торгівлю, санкційну політику, виробництво озброєнь і дипломатичні відносини між великими державами.
Для України ці процеси мають особливе значення. Росія залишається великим експортером енергоресурсів, співпрацює з Іраном у військово-технологічній сфері та намагається розширювати торговельні маршрути, менш залежні від Заходу. Водночас США мають розподіляти дипломатичну увагу й оборонні ресурси між кількома регіонами.
Іранська криза не визначає майбутнє війни Росії проти України. Проте вона змінює частину економічних, військових і політичних умов, у яких ця війна триває.
Щоб зрозуміти ці зв’язки, необхідно почати з самого Ірану.
Що відбувається навколо Ірану і чому почалася війна?
Війна 2026 року не виникла раптово. Їй передували десятиліття протистояння між Іраном, США, Ізраїлем та низкою держав Близького Сходу.
Протягом цього часу Тегеран формував систему регіонального впливу, спираючись не лише на дипломатію, а й на військові можливості, підтримку збройних угруповань за кордоном та власну ракетну програму.
Особливе місце в цій системі посідає Корпус вартових ісламської революції (КВІР) — впливова військово-політична структура Ірану. Його підрозділи залучені до реалізації зовнішньої безпекової політики, зокрема до співпраці з недержавними збройними силами.
Серед угруповань, які отримували підтримку Ірану, — палестинські ХАМАС та «Ісламський джихад», ліванська «Хезболла», єменські хусити й окремі збройні формування в Іраку. Підтримка включала фінансування, постачання озброєнь, військову підготовку та передачу технологій.
Вона дозволяла Тегерану впливати на безпекову ситуацію далеко за межами власної території, посилюючи загрози для Ізраїлю, сусідніх держав, міжнародного судноплавства та американської військової присутності.
Особливо показовим став напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року, який спричинив масштабну війну в секторі Гази та нову хвилю регіональної ескалації. Багаторічна іранська фінансова й військова підтримка сприяла розвитку спроможностей ХАМАС. Водночас американська офіційна звітність не встановила, що Тегеран заздалегідь знав про підготовку саме цієї атаки.
Атаки збройних угруповань, обстріли територій сусідніх держав і загрози торговельним суднам мали реальні наслідки для цивільного населення, енергетичної інфраструктури та міжнародної торгівлі.
Другим важливим чинником стала іранська ракетна програма.
Іран створив один із найбільших ракетних арсеналів у регіоні. Йдеться про балістичні й крилаті ракети різної дальності, а також безпілотні системи. За оцінкою американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), частина іранських ракетних систем здатна досягати не лише цілей на Близькому Сході, а й окремих районів Східної Європи.
Отже, ракетна програма має значення не тільки для суперництва Ірану з Ізраїлем. Її розвиток впливає на безпекові розрахунки держав ширшого регіону та американських військових партнерів.
Третій чинник — ядерна програма. Саме навколо неї міжнародні суперечності накопичувалися протягом багатьох років.
Як дипломатія поступово втрачала можливість контролювати ядерну проблему
Міжнародна спільнота неодноразово намагалася обмежити іранську ядерну програму політичними й економічними засобами.
У 2015 році Іран, США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Росія, Китай та Європейський Союз погодили Спільний всеосяжний план дій — так звану ядерну угоду.
Її принцип був зрозумілим: Іран обмежував збагачення урану та погоджувався на посилений міжнародний контроль, натомість частину економічних санкцій скасовували.
У 2016 році МАГАТЕ підтвердило виконання Іраном початкових ядерних зобов’язань, що дозволило перейти до передбаченого угодою послаблення санкцій.
Однак ця система виявилася нестійкою.
У травні 2018 року адміністрація президента США Дональда Трампа вийшла з ядерної угоди, вважаючи її недостатньою для усунення довгострокових загроз. Вашингтон відновив економічний тиск на Іран.
З 2019 року Тегеран почав поступово відступати від установлених угодою ядерних обмежень. Іран пояснював це порушенням балансу взаємних зобов’язань після американського виходу та повернення санкцій.
Проте подальші іранські рішення створили серйозні нові проблеми для міжнародного контролю.
Іран нарощував обсяги збагачення урану, зокрема до рівня 60%. Для порівняння: ядерна угода 2015 року передбачала обмеження збагачення до 3,67%. Настільки високий рівень збагачення, як 60%, не є типовою потребою цивільної атомної енергетики й істотно скорочує технічний шлях до отримання матеріалу збройового рівня.
Одночасно Тегеран поступово обмежував можливості МАГАТЕ контролювати ядерну діяльність. У 2021 році Іран припинив виконання низки додаткових заходів перевірки, а у 2022 році вилучив значну частину обладнання міжнародного моніторингу, встановленого за ядерною угодою.
У червні 2025 року Ізраїль та США завдали ударів по іранських ядерних об’єктах. Через небезпеку МАГАТЕ припинило перевірки на місцях і вивело інспекторів. Згодом Іран ухвалив рішення про призупинення співпраці з агентством. Унаслідок цього міжнародний контроль став ще більш обмеженим.
Таким чином, напередодні нового військового загострення 2026 року світ зіткнувся з двома взаємопов’язаними проблемами: Іран уже накопичив значні обсяги високозбагаченого урану, а МАГАТЕ не мало необхідного доступу, щоб достовірно встановити стан усіх відповідних запасів та об’єктів.
Це суттєво змінило оцінку безпеки. Коли держава володіє технологіями й матеріалами, придатними для подальшого наближення до створення ядерної зброї, а незалежна перевірка не може повноцінно працювати, ризики для інших держав зростають.
США та Ізраїль розглядали цю ситуацію разом із розвитком ракетної програми й діяльністю підтримуваних Іраном збройних угруповань.
Саме ці чинники США та Ізраїль офіційно називали серед мотивів військової операції, яку вони розпочали 28 лютого 2026 року.
В офіційних поясненнях Вашингтон називав серед цілей недопущення створення Іраном ядерної зброї, послаблення його ракетних і морських можливостей та припинення підтримки збройних угруповань за кордоном.
Це пояснює причинну логіку, яку заявляли США та Ізраїль. Водночас важливо враховувати, що на момент початку ударів дипломатичні контакти ще тривали: за повідомленням ООН, незадовго до 28 лютого відбувся черговий раунд непрямих переговорів США й Ірану за посередництва Оману.
Тому накопичення реальних загроз пояснює мотиви, на які посилалися США та Ізраїль, але саме по собі не доводить відсутності дипломатичних альтернатив або міжнародно-правової правомірності ударів.
Військова кампанія та її наслідки
Американські та ізраїльські сили завдали ударів по іранських військових об’єктах, системах управління, протиповітряної оборони й ракетній інфраструктурі.
Однак війна мала не лише військові наслідки.
За повідомленнями Управління ООН з координації гуманітарних питань, удари по Ірану спричинили значні втрати серед цивільного населення, переміщення людей і масштабні пошкодження житла, медичних закладів та іншої інфраструктури. Бойові дії й подальші іранські удари створили загрози також для населення сусідніх держав.
Генеральний секретар ООН засудив американсько-ізраїльське застосування сили проти Ірану та подальші іранські атаки на території держав регіону й закликав сторони повернутися до дипломатичного врегулювання.
Військова кампанія завдала значної шкоди іранській військовій інфраструктурі. Проте не усунула фундаментальних суперечностей.
Іран відповідав не лише військовими ударами та дипломатичними заявами. Одним із найважливіших інструментів його тиску стало використання загроз міжнародному судноплавству в Ормузькій протоці.
Уже на початку березня представники КВІР заявляли про закриття протоки й погрожували суднам, які намагатимуться пройти через неї. Згодом Тегеран запроваджував обмеження для окремих категорій суден, а морська небезпека спричиняла додаткові перешкоди для міжнародної торгівлі.
Таким чином, Іран використовував своє географічне положення біля одного з найважливіших світових енергетичних маршрутів як засіб економічного примусу. Загрози судноплавству підвищували ціну конфлікту не лише для США та їхніх партнерів, а й для держав Перської затоки, імпортерів енергоресурсів і світової економіки загалом.
У червні за посередництва Пакистану й Катару сторони перейшли до тимчасових домовленостей і створили механізми подальших переговорів. Проте після нових морських інцидентів американські удари відновилися, а 14 липня США повернули блокаду іранських портів. Це був окремий американський захід, відмінний від іранських обмежень проходу через Ормуз.
За повідомленнями посередників, червневий Ісламабадський меморандум справді започаткував практичні дипломатичні кроки. Водночас у пакистанських офіційних повідомленнях є розбіжність щодо дати його підписання — 17 чи 18 червня. Публічно доступний 14-пунктовий текст позначений як проєкт, а не підтверджена підписана редакція. Тому за ним не можна остаточно визначити зміст усіх юридичних зобов’язань сторін.
Станом на 26 жовтня комплексного врегулювання досягнуто не було. Дипломатичні контакти тривали, але сторони залишалися розділеними щодо санкцій, ядерних обмежень, безпеки та режиму міжнародного судноплавства.
Саме морський вимір зробив іранську кризу настільки відчутною для світової економіки.
Чому іранська криза впливає на світову економіку?
Близький Схід є не лише регіоном великих запасів нафти й газу. Тут розташовані морські маршрути, від яких залежить значна частина міжнародної енергетичної торгівлі.
Перший із них — Ормузька протока між Іраном та Оманом. Вона з’єднує Перську затоку з міжнародними морськими шляхами.
Через цей вузький прохід транспортують нафту, скраплений природний газ та інші товари. Коли судноплавство опиняється під загрозою, наслідки швидко виходять за межі регіону.
Судновласники змушені враховувати ризики нападів, затримок і пошкодження суден. Страхування дорожчає, зростає вартість фрахту — плати за перевезення вантажу. Енергетичні компанії стикаються з непередбачуваними строками постачання, а нафтопереробні підприємства — з ризиком нестачі потрібної сировини.
Результатом стають дорожчі перевезення, пальне та товари.
Але Ормуз — не єдиний морський маршрут, на який впливає іранський чинник.
Другий стратегічний напрям — Червоне море та Баб-ель-Мандебська протока. Вона з’єднує Червоне море з Аденською затокою, а через Суецький канал цей шлях забезпечує важливе сполучення між Азією та Європою.
Саме тут суттєвим джерелом загроз стали єменські хусити — збройний рух, який отримує підтримку Ірану.
Хусити здійснювали атаки на міжнародні торговельні судна. Такі напади не лише загрожують екіпажам, а й змушують транспортні компанії змінювати маршрути, затримувати поставки або нести додаткові страхові й логістичні витрати.
Міжнародна морська організація (IMO) повідомляла про поновлення нападів на судноплавство в Червоному морі протягом 2026 року.
Підтримка хуситів Іраном є важливим чинником їхніх військових можливостей. Водночас хусити мають власні політичні цілі й ухвалюють власні рішення, тому не кожну їхню дію можна автоматично вважати безпосередньо керованою Тегераном.
У результаті світова торгівля стикається із загрозами одразу на двох важливих морських напрямах: в Ормузькій протоці та в Червоному морі.
Цей вплив особливо помітний на ринку енергоресурсів.
За даними Міжнародного енергетичного агентства (IEA), у вересні 2026 року нафтові потоки через Ормузьку протоку частково відновилися до 10,9 мільйона барелів на добу. Проте вони залишалися нижчими за довоєнні обсяги, а безпека судноплавства не була відновлена повністю.
Водночас світові поставки дизельного пального відновлювалися повільніше. У вересні експорт дизелю та газойлю був приблизно на 700 тисяч барелів на добу нижчим, ніж роком раніше.
Дизель особливо важливий для вантажного транспорту, промисловості, сільського господарства й багатьох інших галузей. Тому його дефіцит і подорожчання впливають на вартість широкого кола товарів і послуг.
Один із найважливіших результатів цієї кризи полягає в тому, що фізичні перевезення можуть частково відновлюватися без комплексної політичної угоди.
Держави й компанії пристосовуються до нових умов, шукають доступні маршрути, використовують тимчасові домовленості й додаткові заходи безпеки.
Проте відновлення частини вантажопотоків ще не означає встановлення стабільного міжнародного порядку. Загрози нападів, зростання страхових витрат і можливість нових військових загострень продовжують впливати на ринок.
Для країн, що залежать від імпорту енергоносіїв, така невизначеність стає додатковою економічною проблемою.
Для експортерів енергоносіїв ситуація може створювати нові можливості. Саме тому іранська криза має особливе значення для Росії.
Що іранська криза означає для Росії?
Вплив іранської кризи на Росію неоднозначний. Москва може отримувати окремі економічні переваги, але водночас стикається з новими обмеженнями.
Найочевидніший канал — нафтові доходи.
Росія залишається одним із великих світових експортерів нафти. Коли через близькосхідну війну скорочуються доступні поставки й підвищуються світові ціни, російська нафта також може дорожчати.
21 жовтня Reuters повідомило, що рублева ціна російської нафти, яку використовують для податкових розрахунків, за перші три тижні жовтня була приблизно на 60% вищою за орієнтир, закладений у федеральний бюджет.
Це важливий показник сприятливіших для Росії цінових умов. Проте він не є виміром чистого бюджетного результату: фактичні надходження залежать також від обсягів експорту, валютного курсу, оподаткування, транспортних витрат і цінових знижок. До того ж зміну ціни не можна пояснювати виключно іранською кризою.
Для України значення такого процесу полягає в тому, що вищі експортні надходження здатні підтримувати російський бюджет, із якого фінансуються державні витрати, включно з війною.
Однак дорожча нафта — лише частина економічної картини.
Росія також експортує нафтопродукти, насамперед дизельне пальне. Удари України по російських нафтопереробних підприємствах зменшували можливості виробництва й експорту окремих видів пального. IEA у жовтневому звіті прямо пов’язувало скорочення російського виробництва дизелю з пошкодженнями нафтопереробної інфраструктури.
Отже, одночасно діяли два процеси: підвищення вартості російської нафти могло підтримувати бюджетні надходження, а проблеми переробки зменшували можливості заробляти на продажу готового пального.
Для російської економіки також важлива санкційна політика США.
Санкції обмежують доступ підсанкційних компаній і держав до окремих фінансових, технологічних та торговельних операцій. Але санкційна система передбачає й спеціальні дозволи, коли уряд вважає певні операції необхідними.
9 жовтня Міністерство фінансів США видало генеральну ліцензію №135, яка дозволяла визначені операції з дизельним пальним російського походження. А 16 жовтня Білий дім запровадив винятки із застосування низки нових санкцій та мит відповідно до закону, спрямованого проти Росії й Ірану.
Ці рішення не скасували загалом американські санкції проти Росії. Однак вони показали, що потреба стабілізувати паливний ринок може впливати на практичне застосування економічних обмежень.
Економічний результат таких дозволів залежить від фактичного здійснення операцій: обсягів поставок, їхньої вартості та отриманих платежів.
Коридор «Північ — Південь»: довгостроковий економічний інтерес Росії
Окреме стратегічне значення для Москви має міжнародний транспортний коридор «Північ — Південь».
Його задум полягає у створенні системи залізничних, автомобільних і морських маршрутів, які з’єднують Росію через Каспійський регіон, Азербайджан та Іран із портами Перської затоки й Індійського океану.
Звідти відкриваються торговельні можливості з Індією, державами Близького Сходу та, через подальші морські маршрути, країнами Африки.
Для Росії цей коридор має особливе значення після запровадження масштабних західних санкцій у відповідь на її агресію проти України.
Йдеться не тільки про скорочення транспортних відстаней. Москва прагне диверсифікувати міжнародну торгівлю, розширювати доступ до альтернативних ринків і зменшувати залежність від логістичних та фінансових маршрутів, на які суттєво впливає Захід.
Міжнародний коридор «Північ — Південь» став одним із інструментів такої довгострокової економічної адаптації.
Індія також розглядає цей маршрут як важливий для власних торговельних зв’язків із Центральною Азією та Євразією.
Важливо, що створення альтернативного маршруту саме по собі не є порушенням санкцій. Але розвиток таких маршрутів може знижувати ізоляцію російської торгівлі та полегшувати доступ до ринків і постачальників, які не беруть участі в усіх західних обмеженнях.
Окремо існують незаконні схеми обходу санкцій, які можуть використовувати міжнародну торгівлю та фінансових посередників. Їх потрібно розглядати за конкретними встановленими операціями, а не ототожнювати з будь-яким перевезенням через Іран.
Для довгострокових інтересів Росії важлива здатність коридору забезпечувати регулярний рух вантажів, зменшувати транспортні витрати й підтримувати зовнішньоторговельні доходи.
Проте тут виникає суперечність.
Росія зацікавлена у розвитку маршруту через Іран, але сама іранська криза здатна ускладнювати його використання.
Пошкодження інфраструктури, ризики для портів, обмеження морських перевезень, проблеми страхування й фінансових розрахунків можуть збільшувати вартість логістики. Додатковими перешкодами залишаються недостатня пропускна спроможність окремих ділянок і незавершені транспортні проєкти.
Тому значення «Півночі — Півдня» для Росії залежатиме від інвестицій, фактичних вантажопотоків і стабільності регіону.
У підсумку іранська криза одночасно створює для Росії можливості отримувати додаткові енергетичні доходи й загрожує частині її довгострокових логістичних інтересів.
Як це стосується України?
Для України зв’язки з іранською кризою мають як безпосередній, так і довгостроковий характер.
Економічні ресурси Росії та її стійкість до санкцій
Перший зв’язок проходить через енергетичні ринки та державні доходи.
Коли світова нафта дорожчає, Росія може отримувати додаткові бюджетні надходження. За інших рівних умов це підтримує фінансові можливості держави, яка продовжує війну проти України.
Одночасно дорожче дизельне пальне й міжнародні перевезення підвищують витрати економік, що залежать від імпортного пального, зокрема України та її партнерів.
Другий зв’язок має довгостроковий характер.
Якщо розвиток альтернативних транспортних маршрутів забезпечить Росії регулярну торгівлю та додаткові експортні надходження, її економіка зможе легше пристосовуватися до частини санкційних обмежень. Це має безпосереднє значення для України: збереження доступу Росії до зовнішніх ринків, товарів і фінансування здатне підтримувати її можливості вести тривалу війну.
Тому для України важливий не лише рівень світових нафтових цін, а й фактичні доходи російського бюджету, робота торговельних маршрутів та результативність санкційного тиску.
Військово-технологічні та фінансові зв’язки Ірану й Росії
Другий напрям — співпраця двох держав у військово-технологічній сфері.
Іран раніше передавав Росії безпілотні системи, які застосовувалися у війні проти України. Європейський Союз документує цю підтримку та запровадив спеціальні санкції проти пов’язаних виробників, постачальників і посередників.
Це демонструє, що військова співпраця Росії та Ірану вже мала безпосередні наслідки для української безпеки.
Військова промисловість, технологічні зв’язки та міжнародні закупівельні мережі впливають на здатність держав підтримувати виробництво, отримувати компоненти та відновлювати власний потенціал.
Існує і фінансовий вимір.
1 жовтня Міністерство фінансів США оголосило санкції проти мережі A7, пов’язаної з російськими фінансовими структурами. За даними американського відомства, її посередницькі механізми використовували також іранські учасники, зокрема для фінансових операцій, пов’язаних із нафтовою торгівлею та закупівлями.
Це конкретний приклад того, як підсанкційні учасники можуть користуватися спільною фінансовою інфраструктурою.
Для України важливо, наскільки такі мережі зберігають практичну здатність проводити операції, фінансувати закупівлі й підтримувати зовнішні економічні зв’язки Росії та її партнерів.
Американські оборонні ресурси
Третій напрям стосується оборонної промисловості США.
Україна потребує сучасних систем протиповітряної оборони та ракет-перехоплювачів для захисту від російських ракетних атак. Водночас Сполучені Штати забезпечують власні військові потреби та підтримують партнерів на Близькому Сході.
Ракети-перехоплювачі — складна продукція, виробництво якої залежить від спеціалізованих підприємств, компонентів і довгострокових замовлень.
31 серпня 2026 року американське оборонне відомство оголосило про дві рамкові домовленості з General Dynamics Ordnance and Tactical Systems і Lockheed Martin. Вони передбачають семирічну модель закупівель і нарощування виробничих потужностей для критичних компонентів ракет PAC-3 MSE та THAAD.
Оголошені цільові показники — потроєння виробничих потужностей PAC-3 MSE та збільшення потужностей THAAD учетверо. Фінансування цих планів залежить від щорічних бюджетних асигнувань.
Це підтверджене рішення щодо розвитку американської оборонної промисловості. Воно показує, що збільшення випуску складних перехоплювачів потребує часу, інвестицій та стабільних виробничих замовлень.
Окреме питання — можливе посилення конкуренції за ці засоби між різними регіонами. Додаткові потреби США та їхніх партнерів на Близькому Сході можуть збільшувати навантаження на оборонну промисловість, яка одночасно працює над забезпеченням України.
Це реальний ресурсний ризик, але його масштаб визначається конкретними виробничими графіками, замовленнями та рішеннями про постачання.
Для України практичне значення має своєчасне отримання погодженої оборонної допомоги й подальше збільшення доступного виробництва. Потреби Близького Сходу роблять ці питання ще важливішими, хоча самі по собі не пояснюють причини затримки будь-якої конкретної партії озброєнь.
Чи можуть переговори щодо Ірану вплинути на переговори щодо України?
Війна навколо Ірану впливає не тільки на економіку й військову сферу. Вона створює нові дипломатичні завдання для США, Росії, Китаю та держав Близького Сходу.
Росія підтримує відносини з Іраном і намагається зберігати участь у регіональній дипломатії. Москва має контакти з Тегераном, державами Перської затоки та Вашингтоном і пропонує власну допомогу у врегулюванні окремих питань.
Це дає Росії можливість представляти себе як державу, участь якої може бути корисною для розв’язання міжнародних криз.
Проте дипломатична присутність і вирішальний вплив — не одне й те саме.
Іран має власні стратегічні інтереси, а держави Перської затоки, Пакистан, Катар, Оман і Китай — власні позиції щодо майбутнього регіональної безпеки. Російські пропозиції можуть бути предметом обговорення, але це ще не означає, що Москва отримала право визначати умови врегулювання.
Водночас Вашингтон і Москва підтримують контакти щодо війни проти України.
23 жовтня Президент України Володимир Зеленський повідомив про домовленість провести в першій половині листопада тристоронню зустріч команд України, США та Росії. Це свідчить про продовження дипломатичного процесу, в якому Сполучені Штати відіграють важливу роль.
У такій ситуації різні міжнародні питання можуть одночасно перебувати на порядку денному американсько-російських контактів. Енергетична безпека, іранська криза та війна проти України створюють окремі, але частково взаємопов’язані дипломатичні завдання.
Для Росії участь у цих контактах може бути способом зберігати міжнародну присутність і просувати власні інтереси.
Однак сама наявність переговорів щодо різних конфліктів не означає існування домовленості про взаємний обмін поступками. Результат визначається конкретними рішеннями сторін, а не кількістю дипломатичних зустрічей.
Станом на 26 жовтня американсько-іранське врегулювання залишалося незавершеним. За повідомленням Associated Press від 24 жовтня, іранський посол у Пакистані заявив про готовність Тегерана повернутися до переговорів за певних умов. Це підтверджує збереження дипломатичної можливості, але не свідчить про досягнення нової комплексної угоди.
Для України принципове значення має те, чи змінюються внаслідок міжнародних переговорів реальні рішення США та інших партнерів: економічні обмеження, оборонна підтримка й умови безпекових домовленостей.
Саме такі зміни, а не дипломатична риторика, визначатимуть практичний вплив іранської кризи на українські інтереси.
Висновок: чому іранська криза має значення для України
Іранська криза показує, наскільки тісно взаємопов’язаними стали міжнародна безпека, економіка, транспорт і дипломатія.
Близькосхідна війна вплинула на глобальні енергетичні ринки, посилила ризики для морської торгівлі, змінила умови продажу нафти та дизельного пального й спричинила додаткові рішення в санкційній політиці США.
Для Росії ці процеси створюють і можливості, і обмеження. Високі нафтові ціни можуть підтримувати бюджетні доходи, тоді як пошкодження нафтопереробки, транспортні ризики й нестабільність регіону обмежують частину економічних переваг.
Для України особливого значення набувають три процеси: економічні ресурси Росії, військово-технологічні й фінансові зв’язки Москви з Тегераном та доступність міжнародних оборонних виробничих можливостей.
Частина цих зв’язків уже підтверджена конкретними рішеннями й матеріальними наслідками. Інші формують ризики, здатні проявитися в перспективі.
Головне — оцінювати, як міжнародні події змінюють реальні можливості держав: скільки вони заробляють, які товари отримують, які озброєння виробляють, якими маршрутами торгують і яких дипломатичних домовленостей досягають.
Іранська криза не визначає результат війни Росії проти України. Але вона впливає на міжнародне середовище, у якому Росія шукає ресурси для продовження агресії, а Україна — можливості для захисту власної держави. Саме тому її розвиток важливо розуміти не як окрему далеку війну, а як частину ширших змін у світовій економіці та безпеці.
Наталія ТИМОШЕНКО, директор Центру стратегічного аналізу «TESPA»,
для «Української лінії»