Вечір 9 жовтня, напередодні вікенду, коли усі фондові біржі завмерли після робочого тижня, а «прості смертні» громадяни США, як і більшості інших країн, готувалися до перепочинку, приніс справжню інформаційну бомбу для світової громадськості – оголошення президента Дональда Трампа про досягнуті домовленості за підсумками телефонної розмови з президентом рф Путіним щодо зняття санкцій на постачання дизеля російського виробництва. Трамп озвучив цифри постачання (продажу) цього нафтопродукту до США, що загалом становитиме 4,8 млн. тонн у найближчих пів року, тобто період наразі тимчасового зняття санкцій (до 7 квітня 2027). Мета одна і дуже здавалося б благородна – забезпечити здешевленим паливом американських фермерів та внутрішніх споживачів загалом, а також постачання дешевої сировини на світові ринки для регулювання цін. Трамп в уже звичній для себе манері подякував Путіну за співпрацю. На той момент здавалося, що таку бажану для самого Трампа Нобелівську премію миру він готовий, звичайно якщо колись отримає, негайно передати особисто Путіну. Однак, далі без сарказму.
Водночас президент США зазначив, що Україна повинна нарешті піти на поступки і припинити удари по російських нафтопереробних заводах (НПЗ) як перший крок до досягнення перемир’я, причому в односторонньому порядку. До цього ми кілька тижнів чули від американської адміністрації, що саме Україна винна у високих цінах на дизель в світі, що явно дисонувало з провалами американсько-ізраїльської війни проти Ірану.
Перше емоційне враження від змісту оголошення Трампа доволі швидко заступив перелік питань, що уже доволі чітко межували з раціональністю. Звідки росії взяти стільки дизелю на експорт, якщо вона його сьогодні сама імпортує? Які обсяги дизелю загалом використовують у США? Для чого США як найбільшому сьогодні в світі виробнику нафти і нафтопродуктів взагалі купляти російський дизель? Як зазначені Трампом невеликі обсяги поставок можуть вплинути на ціни на заправках в США? Ну і звичайно головне запитання – що змусило Трампа до угоди з Путіним?
Далі ще цікавіше. Наступного дня Трамп в своєму черговому бліц-інтерв’ю на галявині Білого дому безапеляційно оголосив про начебто досягнуте сторонами війни (за його вказівкою обом сторонам!) енергетичне перемир’я та вчергове для себе оцінив начебто недоговороздатність президента Зеленського, повторивши давню мантру про те, що Путін хоче миру, а президент України начебто ні причому Трамп дозволив собі заявити про необхідність зміни влади в Україні для досягнення перемир’я, чим явно підіграв давнім наративам Кремля. Втручання у внутрішні справи іншої держави уже стало нормою чинного американського президента.
У словесному боргу не залишився і Володимир Зеленський, який під час державного візиту до Великої Британії у понеділок, 12 жовтня, в інтерв’ю британському журналісту Пірсу Моргану заявив про те, що Україна три дні не атакувала російські НПЗ, тобто, на відміну від держави-агресора, дотримується оголошеного Трампом енергетичного перемир’я. Трамп, між іншим, в черговому спілкуванні з журналістами фактично не визнав цього факту. Утім на об’єктивність його суджень уже ніхто особливо й не розраховує. Зеленський у згаданому інтерв’ю заявив прямо: «Для України це війна, а для когось – економіка, для когось – бізнес. І це несправедливо», – прямо натякнувши на бізнес-підходи Трампа, а фактично – торгівлю цінностями і зраду партнерських відносин, висловивши жаль про можливість втрати союзника. Наступні слова президента України про те, що «Україна не може бути слабкою, інакше вона не виживе» означали відновлення ударів по російські енергетичній інфраструктурі у відповідь на атаки ворога, які на тижні зросли у кілька разів. Загалом у період з 10 по 16 жовтня росіяни за офіційними даними завдали 76 ударів по енергосистемі України.
Трамп пішов ще далі, у своєму стилі намагаючись відповісти Зеленському. США фактично призупинили надання розвідданих для військових потреб Сил оборони України, насамперед ППО, та послаблення частот зв’язку інтернет-станцій Starshield (військовий аналог Starlink) компанії наближеного до Трампа власника SpaceX Ілона Маска. Президент Зеленський оголосив, що черговий удар балістичними ракетами по Києву стався у результаті відсутності даних розвідки «одного з держав-партнерів». Окрім того у західній пресі було оприлюднено інформацію про вимогу американської сторони до офіційного Києва відновити постачання природного газу через територію України до Європи. І нарешті верхівкою проросійського тренду політики Трампа стала його офіційна відмова від запуску санкцій за Законом імені Ліндсі Грема, який він же і підписав у вересні. Про це Трамп повідомив у листі до Конгресу від 16 жовтня. Усім стало зрозуміло, що питаннями припинення ударів по НПЗ умови енергетичного перемир’я для української сторони, які синхронного готові виставити американці і росіяни, не обмежаться. Утім проти такої ідеї, як і проти припинення ударів України по території росії, рішуче виступили в Європі.
Водночас уже на середину тижня, після відновлення ударів Сил оборони України по російських стратегічних об’єктах, квінтесенцією якого стали прицільні атаки БПЛА по заводу з виробництва моторного та авіаційного палива з нафтогазоконденсату в Хантимансійську, по дата-центрах, аеропортах, мостах і особливо знаково – нафтоперекачувальному терміналу порту Санкт-Петербурга, а також під тиском американської громадськості, зокрема, двопартійної групи в Конгресі, Білий дім пішов на фактичні поступки з метою дещо згладити ситуацію. Оголошено про необхідність відновлення переговорів про мир в Україні. Володимир Зеленський 18 жовтня повідомив про відновлення надання даних американської розвідки. Дещо змінилася і риторика самого Трампа, який раптом заявив, що у нього добрі відносини із президентом Зеленським. Американці вкотре повертаються до конструктивної співпраці і стриманої риторики. Однак для України, Європи та світу, як і для самих США, в контексті розглянутої ситуації варто врахувати низку принципових моментів.
1. Так звана «дизельна угода» Трампа і Путіна є вершечком великого айсберга сучасної політики «сильних світу цього» в стилі «розділяй і владарюй». Як видно з дій сторін, угода готувалася давно, точно була погоджена в ході візиту до Москви Віткоффа і Кушнера та цілком вписується в світосприйняття Дональда Трампа, ментальна психологія якого та життєві установки уже, зрозуміло, ніколи не зміняться. Захоплення диктаторами та особисто Путіним у Трампа патологічне і може бути на певний час притуплене лише силовим тиском на нього – політичним, економічним та насамперед відвертою наглістю. Усі ці якості, як не дивно це звучить, і як би їх не сприймали навіть в нашому суспільстві чи когорті зарубіжних партнерів, проявляє керівництво України, фактично відмовившись приймати капітулянтські вимоги Трампа-Путіна. І це вже не вперше. Відповіддю на силу, тим більше на зраду цінностей та партнерських зобов’язань, повинна бути тільки сила. В України сьогодні вона є – це насамперед успіхи ЗСУ і підтримка європейських партнерів. Є вона і як видно в конгресменів, міжпартійна коаліція яких в обох палатах сьогодні таки дає результат внаслідок публічного тиску на Білий дім щодо відновлення допомоги Києву у повному обсязі надаваних послуг.
Домовленості Трампа-Путіна показали чіткі ознаки нового етапу в політиці Вашингтона щодо російсько-української війни, який, зрештою, сторони уже проходили. Як тут не згадати призабуті зустріч в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року, на початку другої каденції президента Трампа, і звичайно його зустріч з Путіним в Анкориджі (Аляска) 17 серпня 2025 року. Водночас домовленості 9 жовтня 2026-го принципово відрізняються оголошенням раптової відмови від давно прийнятих антиросійських санкцій і нова риторика Білого дому щодо позиції України в контексті зміни трактування умов досягнення можливих домовленостей про мир, що повинен виконати конкретно офіційний Київ. Насамперед Вашингтон вперше за часів адміністрації Трампа почав вимагати припинити удари по росії, що до того вигідно вирізняло адміністрацію Трампа від адміністрації Байдена. Отож тепер право України бити по ворожій інфраструктурі знову обмежене. Однак, на щастя, лише в умах членів адміністрації Трампа. Якщо Україна піде на такі поступки, варто безумовно очікувати «ефект доміно» з інших вимог, бо вони прописуються не у Вашингтоні, а в Москві.
2. Після 9 жовтня світ опинився в новій реальності – влада США і росії діє в унісон. Ми спостерігаємо реальність нового комплексного альянсу, в якому обидва диктатори прагнуть реалізувати спільне бачення світоустрою (розподіл світу) без України як держави, без єдиної Європи, без НАТО та інших символів ліберально-демократичного світу рубежа кінця ХХ – початку ХХІ ст. Їх обох влаштовує повернення світу до періоду 1989 року. Утім обоє як видно не усвідомлюють, що, по перше, можливості обох держав (особливо росії) уже далеко не ті, по-друге, наявні два новопосталих фактори, які явно діють проти такої реальності – Китай і ЄС. Зрештою Трамп схоже до кінця не може усвідомити, що він не диктатор, бо попри його старанність у руйнуванні американської демократії, яку він проявляє як добрий учень того ж Путіна, Сі Цзіньпіна, Кім Чен Ина та інших авторитарних товаришів сучасності, вона (демократія) в США все ще жива і точно продовжить існування після нього. Головною загрозою для державності США у найближчі роки стане імовірна спроба Трампа та руху MAGA ще більше розколоти американське суспільство та викликати громадянським конфлікт, бо просто так від влади він не піде.
3. Механізми реалізації спільних геополітичних завдань у Трампа та Путіна теж співпадають – це насамперед економічна співпраця через створення спільного підприємства «Лукойл» (чим власне Кремль і заманив Трампа на поточну угоду), відновлення постачання газу до Європи через «Північні потоки 1 і 2» та імовірно територію України, та більш ефемерними спільними розвідками в Арктиці і навіть використанням малих ядерних електростанцій, побудованих на Марсі, для обслуговування дата-центрів. Це улюблений трансакційний підхід Трампа до ведення міжнародної політики – видавання інтересів особистого збагачення за інтереси США, що є головною причиною слабкості чинної адміністрації і чим дуже вправно користується Путін.
4. Уся ця «ідилія» взаємовигідного партнерства, про яку мріє Трамп, розбивається насамперед об одну головну обставину – Путін не збирається реалізувати висловлені його відвертим казкарем-емісаром Кирилом Дмитрієвим «прожекти», завдання якого – малювати повітряні замки для конкретно Трампа та його двох згаданих приватних емісарів, а використати слабкість чинної американської влади та вигоди політичного моменту виключно для спроби відновлення позицій рф в світі через зняття санкцій, повернення на енергетичні та фінансові ринки, відновлення присутності росії на провідних світових форумах та організаціях, стримування розвитку автономних можливостей і впливу Європи тощо. Підтвердження цьому підвернулося дуже наочне – заява віце-прем’єра уряду рф Олександра Новака від 16 жовтня про те, що контрактів на поставки російського дизелю до США ще не підписані, механізми не відпрацьовані, і взагалі такі поставки можливі лише щонайменше за три тижні. Тобто читаємо між рядків «після виборів до Конгресу». Отож, ніяких реальних дій Путіна та його кліки для порятунку Трампа і республіканців через мислиме ним падіння цін на нафтопродуки в США не передбачено.
Варто зазначити, що частково Путін уже досягнув задуманого. Отримав повну індульгенцію на комунікацію і вплив на лідера США, повноформатну участь росії в групі G20. Проводить відновлення впливу на Близькому Сході, де Трамп, закриваючи очі на фактичну військову допомогу росії для Ірану, намагається виправити ситуацію свого повного провалу у війні в Перській затоці. Гіпотетична обіцянка Путіна «вирішити питання» ядерної зброї Ірану та хоча б часткового відкриття режимом КВІР Ормузької протоки цілком імовірно вартувала поступок Трампа щодо інтересів України. Кремль тисне на Білий дім щодо виведення з під санкцій «заморожених» російських активів на суму понад 300 млрд. дол. Утім тут є одна проблема – більшість цієї суми знаходиться не в банках США, а фінансових установах Європи та Великої Британії, які не збираються повертати їх росії до завершення війни в Україні, тим більше на вимогу Трампа.
5. Фактор Китаю. Головна геополітична мрія Трампа та його стратегічне завдання залишаються незмінними – вивести росію з під впливу Китаю. Сьогодні це завдання об’єктивно нереальне, але видно не для Трампа. Він мріє про захоплення енергоринків світу спільно американцями та росіянами з метою поставити у патову ситуацію Китай, особливо напередодні двох очікуваних непересічних зустрічей на трьох (Трамп, Сі, Путін) під час саміту АТЕС в Шеньчжені у листопаді або/та на саміті G20 у його практично домашньому Маямі. Тут постає питання. Чи потрібно це Сі Цзіньпіну? Однак це вже тема окремих міркувань. Путін цього щиро прагне безумовно у власних інтересах і розмова про таку зустріч велася в телефонній бесіді Трампа і Путіна 9 жовтня, про що зазначає в статті від 19 жовтня американська The Washington Post. Утім без участі президента України така зустріч та розмови про умови завершення російсько-української війни не матимуть жодних моральних та легітимних наслідків. Повторення «Мюнхена» щодо України малоімовірне насамперед через наявність окремого фактора – позиції та можливостей Європи, офіційна позиція якої залишається однозначною.
Тож можливості подальших спроб кооперації Трампа та його адміністрації з Кремлем будуть визначатися трьома умовами: 1) внутрішніми обставинами – поширенням антитрампівських настроїв в американському соціумі, в стані самих республіканців, співтоваристві корпорацій ВПК, які стрімко набирають обертів; 2) стану росії, яка, попри браваду Путіна, казки про ефемерні мега-проєкти Дмітрієва і продовження відчайдушно-безглуздих ударів по Україні, продовжує не менш упевнено деградувати економічно; 3) позиції Китаю, якому вигідне продовження війни в Європі, а тому Пекін робитиме все, щоб не дозволити росії самостійно розвивати співпрацю з США.
У цьому контексті розглянемо виклики та можливості для української сторони в умовах зміни зовнішньополітичної позиції Білого дому через проекцію можливих стратегій реагування на новопосталі міжнародні реалії.
Стратегія 1. Максимальні поступки для імовірного швидкого припинення війни. Передбачає прийняття публічних вимог адміністрації Трампа щодо фактично одностороннього припинення ударів Сил оборони України по нафтопереробних заводах рф як центральний елемент анонсованого Трампом та фактично підтриманого Москвою «енергетичного перемир’я». Однак в цьому якраз і прихована засаднича суперечність в його розумінні сторонами у війні. Україна трактує «енергетичне перемир’я» в широкому значенні як припинення ударів як по нафто- та газопереробці і постачанні, так і по електромережах. Росія ж трактує його як припинення ударів лише по НПЗ, що апріорі робить його асиметричним і для України не матиме значення через фактичне знищення цієї галузі промисловості на її території. США, як видно, пристали на російський варіант трактування «енергетичного перемир’я», що означатиме односторонню поступку Кремлю і ліквідує головний козир України як засіб тиску на агресора. Безумовно за НПЗ підуть інші вимоги. Як повідомила 17 жовтня New Yourk Times, представники Трампа Віткофф і Кушнер в ході переговорів з Зеленським у вересні порушували питання відновлення постачання російського газу через територію України. Однак головну загрозу становитиме прагнення Трампа відновити газогони «Північний потік-1» та «Північний потік-2» через Балтику до Німеччини в обхід України. Це рішення потенційно відновить енергетичний російський зашморг на шиї Європи, а тому його уже публічно заперечили в ЄС.
Засаднича зміна позиції Трампа щодо неможливості відновлювати бізнес з рф до завершення війни на концепцію спільного бізнесу незалежно від ходу війни приховує головні небезпеки. Адже не енергетикою єдиною. Москва наполягає на здачі не лише усього Донбасу, але й територій Запорізької та Херсонської областей, які включені до конституції рф у 2022 році. Це питання при збереженні налаштованості Трампа і його команди до стратегії business as usual стане ключовим предметом тиску на Україну під час відновлення імовірних переговорів.
Стратегія 2. Максимальний опір тиску Вашингтона (разом з Москвою) та продовження війни за допомогою інших партнерів. Керівництво України зайняло доволі різку і принципову позицію на фоні проросійських кроків в політиці Трампа. Президент Заленський в інтерв’ю американському «Bloomberg» 19 жовтня заявив, що Трамп тисне на Україну, щоб змусити її капітулювати перед Росією. Ішлося про погрози відключенням від розвідданих та технологій Starlink. Головний акцент він зробив на часовому вимірі довиборів у Конгрес, що відбудуться 3 листопада, з якими головним чином і пов’язана така напруга навколо України. «Я не кажу, що саме таку мету [капітулювати, – авт.] переслідують наші партнери. Я не хочу думати, що наші американські партнери вважають, ніби війну можна завершити швидше коштом України. Але саме так це виглядає», – зазначив Зеленський, який охарактеризував дії Трампа абсолютно відверто – виборча «агонія».
Президент України вирішив у відповідь на дії Вашингтона також піднімати ставки і говорити максимально відверто. Очевидно, в такій складній ситуації найкраща тактика для захисту – це напад, інформаційний напад. І для цього сьогодні є відповідні підстави (військові, політичні, зрештою моральні), більшості з яких в України фактично не було на початку 2025 року. Сьогодні, коли практично уся фінансова допомога Україні надається європейськими партнерами, уся американська зброя продається їм же та перерозподіляється для потреб України, а Сили оборони відтісняють російські війська на сході України, українські дрони завдають впевнених ударів по території росії, про що фактично лише можна було мріяти ще якихось півтора-два роки тому, українська сторона має підстави впевнено тримати власну лінію на будь яких переговорах із західними партнерами, тим більше з ворогом.
19 жовтня в своєму черговому інтерв’ю Трамп насправді «пробив дно», заявивши, що «росія не так вже й погано поводилась щодо України». Ці та інші емоційні висловлювання свідчать про його реальну агонію через різке падіння рейтингів в США та розкол в самій Республіканській партії, яку Трамп вважає своєю кишеньковою. Масові виступи (близько 4 млн. чол.) громадян США в усіх штатах із закликами «No King» («Ні королю») у неділю, 18 жовтня, не можуть не дратувати Трампа. Ще більше його дратує те, що рейтинг президента Зеленського як політика в самих США, за крайніми даними соціологічних опитувань, на близько 30% перевищує рейтинг президента США. Медійна активність Зеленського упродовж останніх двох тижнів на американському телебаченні теж безумовно не додає дуже залежному від публічної уваги Трампу прихильності громадськості до нього, рейтинг якого значною мірою екстраполюється на республіканців загалом. Світ уже вкотре в своїй історії вступив в період домінування сили (якщо вважати, що він з нього взагалі колись виходив). Тому Україна сьогодні уже вчиться виступати з позиції сили, і це безумовно варте уваги і підтримки. Тому будь які варіанти переговорних компромісів, до яких схиляють представників України чи наполягають на них варто розглядати в контексті лише збільшення цієї сили. Ідеться про гарантії безпеки, статус окупованих територій, кількість війська та інші питання, що визначатимуть майбутнє України уже завтра.
Стратегія 3. Проактивна позиція в системі роботи міжнародної спільноти на демонтаж проросійської коаліції (насамперед послаблення та імовірної заміни самого режиму Трампа) і формування відповідних змін в зовнішньому середовищі українського спротиву агресії як частини великої політичної гри. Спостерігаючи за комплексною реакцією на дії Тампа широкої громадськості в США та в інших державах мимоволі впадає в око цікаве спостереження – Трампа прагнуть політично «нейтралізувати» практично усі. Тут ідеться про ситуативний альянс політичних мотивів американських демократів та близько 2/3 громадян-виборців США загалом, європейців та інших незадоволених чинною міжнародною політикою Вашингтона. Як не дивно, до такої ситуативної антитрампівської коаліції з власних мотивів примикає і росія з Китаєм, де путінський режим та режим Сі Цзіньпіна відповідно намагаються тримати під контролем ситуацію та не зацікавлені в надмірному домінуванні одного центра сили як гарантування тривалої стабільності і зростання впливу США. Непевність позицій Трампа особисто і республіканців в умовах довиборів до Конгресу, як бачимо, дуже вдало використовує Путін для себе та реалізації інтересів рф у взаємодії з адміністрацією Трампа.
Парадоксально, але тиск на Трампа вигідний навіть представникам здавалося б його найближчого оточення. Адже в умовах чинної конституційної моделі в США та другого і заключного терміну перебування на посаді такі чільні представники його найближчого кола, як особистий друг Віткофф і зять Кушнер спішать реалізувати максимум бізнес-проєктів під прикриттям Трампа-старшого, а тому будь які свої проєкти подають як панацею для порятунку його реноме і збереження влади, особливо на фоні довиборів до Конгресу, після яких Трамп як президент з великою долею імовірності стане так би мовити «кульгавою качкою». Приклад такого поспіху – війна проти Ірану, реалізація бізнес-зв’язків з арабськими монархіями, запуск бізнес-проєктів енергетичної та іншої співпраці з росією тощо. Навіть віце-президенту Венсу та держсекретарю Рубіо Трамп потрібний лише для стабілізації влади у Вашингтоні і належного трансферу її передачі його наступнику, яким кожен з них себе єдиного і вважає.
Звичайно обмеження адміністративних і політичних можливостей Трампа дуже цікаве для України. Адже стиль хаосу в управлінні США президента Трамп, його відверте упередження щодо України та особисто персони президента Зеленського, патологічне русофільство і нехтування партнерством з Європою ставлять під удар насамперед українські позиції, що особливо помітно в умовах війни. Тому Зеленський сьогодні наголошує на передвиборчому факторі в американсько-українських відносинах, фактично ставлячи їх подальший розвиток у залежність від результатів виборів та імовірного приходу до влади більш проукраїнських демократів. Це має сенс в умовах відвертого і грубого політичного тиску адміністрації Трампа на владу України з метою досягти найшвидшої мирної угоди ще до виборів любою ціною і фактично на умовах Кремля. І це зрештою дає свої результати, особливо на фоні підтримки американського суспільства України та антирейтингу сучасної росії. Під тиском громадськості і політичної доцільності, а також важливості продовження переговорів про мир в Україні, з яких американська сторона та конкретно Трамп уже не мають можливості вийти з політичних причин, Вашингтон таки швидко поновив надання розвідданих для Сил оборони України та доступ до ресурсів мережі Starlink. Зрештою і одне, і друге є предметами гордості і міжнародного престижу США, вагомими факторами політичного впливу в Європі та світі. Невиконання зобов’язань щодо їх надання безумовно болісно вдарить по престижу США як надійного партнера для інших держав світу.
Утім стратегія витискання Трампа водночас максимально ризикована для Києва, бо, як відомо, гра у ва-банк має два варіанти розвитку подій і будь яка ставка може зіграти або ні. Влада України уже має попередній невдалий досвід президентських виборів 2016 року, коли офіційний Київ публічно підтримав демократів і їх кандидатку Хіларі Клінтом, а переміг тоді уперше той же Трамп. По-друге, навіть теоретично сприятливі для України результати виборів в США не призведуть до моментальних змін у їх зовнішній політиці, наприклад, карколомно швидкого відновлення прямого постачання зброї Україні, адже новий Конгрес почне працювати лише у січні 2027 року, а результати очікуваного протиборства президентського і парламентського полюсів влади далеко не повністю передбачувані. Тому як не крути, дипломатія повинна превалювати в намаганні балансувати на інтересах міжпартійної комунікації, особливо на фоні критично важливого збереження постачання унікальних американських військових технологій і даних розвідки. Для цього надзвичайно важливо призначити авторитетну кандидатуру послом України до США. Разом з тим не варто поспішати підписувати будь які угоди з представниками Трампа до виборів чи одразу після них, які б накладали чергові ефемерні обіцянки та ще більші зобов’язання на Україну, яка в любому випадку відповідно до світогляду Трампа стане крайньою та винною, бо він мислить лише категоріями великих держав і усталених авторитетів-диктаторів. Водночас намагання Трампа «врятувати росію», що уже вкотре в історії намагаються реалізувати американські владні еліти, не мають перспективи як з огляду на надмірний особисто-родинний інтерес 47 президента США, так і ненадійності росії як партнера, що також доведено історією неодноразово і що зазвичай дуже дорого коштує самим американцям, які змушені повертатися обличчям до природного партнера Європи як гаранта збереження їх впливу як світової держави.
Тому для нас варто пам’ятати дві головних істини.
1. Ніколи не варто повністю віддавати свою долю, тим більше долю держави, на розсуд настроям зовнішніх партнерів, навіть таких важливих, але все ж таких далеких навіть географічно, як США, де питання України при будь-якій владі ніколи не буде визначальним.
2. Головним гарантом збереження державності України є Сили оборони, підтримка яких, особливо в умовах війни, є головним завданням функціонування Української держави на внутрішній та зовнішній арені.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»