Публікація відображає особисту позицію автора
Епопея з парламентськими виборами в Угорщині підійшла до завершення. 12 квітня – час «Х» не лише для перспектив демократичного устрою Угорщини, але й усієї Європи. До того ж потужна хвиля «цунамі»внутрішньоугорської політики вихлюпнулася уже далеко за межі Європи. З цієї хвилі уже публічно вигулькнули силуети чільних представників керівних еліт США, росії і навіть Китаю, які відверто розігрують свої геополітичні карти на полі європейської політики. Головне для нас – у центрі уваги угорських виборів опинилася Україна.
Українсько-угорські відносини уже давніше стали розмінною монетою уряду Орбана в своїй внутрішній і зовнішній політиці, каталізатором багатьох політичних процесів в Європі (і не тільки). Передвиборча політична істерія, що охопила порівняно невелику за розмірами території, економіки та кількістю населення Угорщину з подачі Орбана та його команди, яка втрачає владні позиції, до того ж потужно підігріта ззовні, проявила надзвичайно багатогранну систему проблем в сучасній міжнародній політиці, які безпосередньо стосуються долі України. Тому, очікуючи результатів виборчої гонки в Угорщині, проаналізуємо, кому ж вигідна ця політична істерія на міжнародному рівні і відповідно – які наслідки вона матиме для долі Угорщини, Європи та світового демократичного порядку, і насамперед – для України.
Уперше за час правління чинної влади виборча кампанія до парламенту Угорщини особливо напружена, адже потіснити з владного олімпу міцно прикипілу до керівного керма держави (а отже й фінансових потоків) партію «Фідес» (Fidesz) цілком може провідна опозиційна партія «Тиса» (TISZA). Саме ця відносно молода політична сила, створена у 2020 році, усього за два роки, тобто з 2024 року, відколи її очолив молодий та амбітний Петер Мадяр, вийшла на лідерські позиції в рейтингах, які зуміла суттєво наростити упродовж передвиборчої кампанії. Боротьба іде за 199 депутатських мандатів парламенту республіки, якою офіційно Угорщину з подачі того ж таки Орбана (після змін до конституції) уже давно так не називають.
Зовнішня політика уряду Угорщини на чолі з одіозним Віктором Орбаном як лідером партії «Фідес» не один рік (при владі без перерви уже з 2010 року) проводив системну антиєвропейську та антиукраїнську політику. Хоча країна набула членства в ЄС ще у 2004 році і тривалий час сповна користувалася усіма його благами (щедрими дотаціями для сільського господарства та інших програм соціально-економічного розвитку, можливостями зони Шенгену), урядова політика «Фідес» не призвела до успіхів в економіці. Угорщина за рівнем доходів, індексом рівня подолання корупції, незалежності судочинства та свободи слова займає останні позиції в об’єднанні. Сформовано систему авторитарного режиму, який робив усе, щоб підпорядкувати собі та своїй партії судову і правоохоронну системи, пресу, навіть університети і науку. І все це – режим Віктора Орбана.
Погляди самого Орбана еволюціонували від ліберальної демократії соціал-демократичного штибу до т. зв. «неліберальної демократії» та націоналізму, від прозахідного політика, стипендіата Фонду Джорджа Сороса (теж угорця за народженням) «Відкрите суспільство», революціонера-антикомуніста, до проросійського лідера – агента впливу кремля. Водночас Орбан не пориває з американцями. Ставши опонентом демократів-соросівців, інституції яких вигнав з Угорщини, Орбан заручився підтримкою консервативних кіл, допомагає фінансувати американський фонд «Heritage Foundation», фінансові вливання до якого, як не дивно, надходять від цінових знижок на нафту, яку росія справно постачала до Угорщини нафтопроводом «Дружба» аж до середини січня 2026 року. У відповідь режим Орбана системно продукував і підживлював структури, що пропагують антиєвропейські настрої не лише в самій Європі, але й в США. Саме тому прихід до влади вдруге Дональда Трампа як лідера американських консерваторів небезпідставно надав надії Орбану на посилення власних політичних позицій.
Повний перехід на консервативні погляди, знаковими маркерами яких стали критика міграційної політики, націоналізм, підтримка дезінтеграційних процесів в ЄС і конфронтація з європейськими інституціями, тісні зв’язки з радикальними правими колами в Європі і за її межами, увійшов в явний дисонанс з ліберальним устроєм ЄС, який залишався довгі роки фінансовою та політичною опорою режиму Орбана і яку, як на диво, він все ж не бажає втратити. Така антиєвропейська політика особливо радикалізувалася у період повномасштабної російсько-української війни, до якої додалося системне русофільство, та отримала ще більшої наснаги після повернення в Білий дім запеклого критика Європи Дональда Трампа.
Віктор Орбан пройшов, як зазначалося, воістину карколомну переоцінку власних ідеологічних установок (якщо в нього вони узагалі були), зокрема і в зовнішній політиці. Свого часу активний учасник революційного демократичного руху «Альянс молодих демократів», який 16 червня 1989 року виголошував в Будапешті палку антикомуністичну (читаймо – антимосковську) промову на перепохованні відомого угорського діяча, прем’єр-міністра під час антирадянського повстання 1956 року Імре Надя, у середині 1990-х почав дрейфувати на проросійські позиції і сьогодні небезпідставно вважається чи не головним агентом впливу кремля в Європі. Після оприлюдненої в угорській пресі 6 квітня стенограми його розмови з путіним, де все ще чинний угорський прем’єр назвав себе «мишкою, яка готова допомогти леву», тобто путіну. Не кажучи вже про нещодавно виявлені обставини зливу документів Євросоюзу найближчим соратником Орбана, міністром закордонних справ Петером Сіярто росіянам, особисто сєргєю лаврову, блокування рішень Ради ЄС угорською стороною на прохання з кремля та масив іншого компромату про реальну роботу уряду Орбана на росію. Такі «рольові ігри» стали фактично квінтесенцією усієї зовнішньої політики уряду Орбана, якого по праву називають «Троянським конем» росії в Європі. Як видно, регулярні візити Орбана та Сіярто до Москви, багаторічна відмова угорського уряду диверсифікувати джерела імпорту нафти і природного газу з росії в умовах отримання знижки на постачання російських енергоносіїв всупереч політиці ЄС стали головними маркерами русофільського курсу режиму Орбана. І все це стало відомо лише завдяки гіпернапрузі парламентських виборів. Ось вона, воістину сила демократії !
Зрештою конфронтаційна політика уряду Орбана щодо ЄС, проблеми з виконанням базових норм об’єднання щодо підтримки демократії і верховенства права коштували Угорщині «замороження» фінансових дотацій на суму 17 млрд. євро, а нещодавно через блокування допомоги Україні Єврокомісія призупинила виділення країні 16 млрд. євро в рамках програми SAFE. Виправданість застосування засобів тиску Брюсселя на Будапешт показали свою слушність в умовах російсько-української війни, коли уряд Орбана перейшов до відкритої конфронтації з євроінституціями.
Другим визначальним маркером сучасної внутрішньої і зовнішньої політики Угорщини в умовах боротьби режиму Орбана за виживання стала проблема відносин з Україною, що виглядає особливо нахабно і цинічно в умовах багаторічної військової російської агресії, яку вона переживає. Україна та українці стали либонь не опудалом в політичному, економічному, безпековому та навіть соціально-культурному плані, яким влада лякає своїх виборців (з метою електоральної мобілізації) та ЄС (ретрансляція російських наративів про Україну як державу-загрозу, що «не відбулася», загрозу неконтрольованого напливу українців до Європи тощо). Пригадаємо, що розпочиналося усе кілька років тому з істерії щодо надуманих порушень прав угорців в Україні (на Закарпатті) насамперед в мовному та освітньому питаннях та риторики про загрозу передачі частки дотацій ЄС від Угорщини до України. Продовжилася антиукраїнська істерія звинуваченнями в незаконній мобілізації громадян України з угорським паспортами на тому ж Закарпатті, де угорська влада проводить активну політику гібридного впливу на уми мешканців і матеріально заохочує місцевих угорців, погрозами на адресу України через начебто небажання її влади відновлювати пошкоджений ударами росії нафтопровід «Дружба», затриманням інкасаторської групи «Ощадбанку»за звинуваченнями у фінансуванні угорської опозиції, заявами про розкриття підготовки замаху на самого Орбана і навіть закликом до НАТО застосувати ст. 5 Північноатлантичного договору на випадок підриву ЗСУ газогону «Турецький потік», через який Угорщина отримує російський газ. Серед останніх заяв –погроза припинити постачання газу до України з липня 2026 року. Орбан звик усі провали власної політики звалювати або на опозицію, або на зовнішні сили.
Україна стала зручною мішенню. Дуже вже зручно перекласти відповідальність за внутрішньополітичні провали на «диверсії» сторонньої сили – ЄС і України, яка начебто, отримуючи допомогу з Європи, забирає угорські гроші. Звідси системна протидія виділенню кредитних коштів для України на 2026 – 2027 роки на суму 90 млрд. євро, що стало логічним продовженням гасла «Припинивши допомагати Україні – сприяємо припиненню війни». А з подачі російських політтехнологів та розвідки українці за останні кілька місяців стали либонь не головними терористами Європи, які то спонсорують угорську опозицію, то усіма неправдами намагаються підкласти вибухівки під магістральний газогін до Угорщини (випадок у Сербії). Білборди із зображеннями Володимира Зеленського та Урсули фон дер Ляєн із написом –«Вони забрали ваші гроші», якими рясніють вулиці міст країни, стали квінтесенцією водночас політичного кретинізму, безпринципності та безнадійного становища режиму, який більше не має раціональних пропозицій для своїх виборців.
Отож, режим Орбана у своїй зовнішній політиці намагається «всидіти на двох стільцях» – скористатися давньою підтримкою путінського режиму в росії і довірою адміністрації Дональда Трампа та його особисто. Обидва центри впливу розглядають ЄС як одного з своїх головних стратегічних економічних, політичних, безпекових (для росії) та світоглядних конкурентів і мають завдання значно послабити (а у перспективі і зруйнувати) єдність Європи.
Інтерес росії в підтримці режиму Орбана очевидний. Нещодавно відкритий в західній пресі факт укладення угоди угорського уряду з кремлем в грудні 2024 року, під час чергового візиту Петера Сіярто до москви, що передбачав всеохоплюючу політичну, економічну та безпекову співпрацю сторін. Мішені такої співпраці очевидні – ЄС, Україна, угорська опозиція. Після цього на виборах в Угорщині працюють російські політтехнологи та представники служби зовнішньої розвідки рф, почерк роботи яких видно в ході так званої «справи інкасаторів», «замінування газогону», та навіть навів Орбана на думку про можливість серії замахів на представників угорського керівництва. Утім публічне оголошення останньої версії, яка цілком могла мати наслідком оголошення надзвичайного стану та відміну уже ненависних (бо очевидно програних) виборів для «Фідес», засвідчило її повний провал, що відбувся завдяки оперативній роботі Європейської служби розвідки.
Угорщина стала справжнім центром поширення впливу росії на території ЄС і НАТО, полігоном для відпрацювання різних технологій, насамперед антиукраїнських, інструментом дискредитації та зрештою спроби розколу обох цих організацій. Нажаль цього не розуміють (чи не хочуть розуміти) у Вашингтоні.
Як не дивно, інтереси чинної адміністрації в США в Європі практично повністю співпадають з російськими. Це безпрецедентний в історії США випадок, коли їх президент виступає фактичним агентом впливу стратегічного супротивника своєї країни. Це не про «агента Краснова», це про руйнівні упередження щодо єдності Європи, ненависть до ліберального світу і зрештою до демократії, яка плекається неоконсерваторами руху MAGA та особисто Трампом. В світлі впертого бажання «насолити» ЄС і підтримати руйнівні для нього дезінтеграційні (та водночас проросійські) рухи і партії, типу «Фідес » і лідерів типу Орбана, візит до Угорщини 7 квітня віце-президента США Венса став кричущим провалом в історії американської дипломатії, яка зазнала історичної ганьби. Дешевий піар особисто Орбана від другої персони в державному механізмі США як країни-лідера світу, поведінка самого Трампа як дрібного піар-агента на розігріві» в угорського промосковського режиму, неодноразово звинуваченого в системній корупції, брехні та потуранні агресору, завдало сильного удару по реноме самого президента США та вчергове зробило з нього зручний механізм маніпуляції в руках московської терористичної кліки. Цей факт особливо помітний на фоні невдач американської адміністрації у війні проти Ірану – ще одного поля битви тоталітарних режимів (насамперед росії і Китаю) проти демократичного світу, якого Трамп вперто воліє не помічати чи то недооцінювати. І «вишенька на торті» – оприлюднення 9 квітня, через два дні після візиту Венса до Будапешта та за три дні до виборів, в американській пресі інформації про факти зв’язки угорського уряду (особисто «правої руки» Орбана Петера Сіярто) з іранським режимом аятол від 2024 року, в ході яких Сіярто передавав інформацію про виробництво мікротехнологій в Європі представникам цього терористичного режиму на етапі чергового загострення протистояння його проксі-сил на Близькому Сході «Хезболли» та «Хамас» з Ізраїлем. Тут явних репутаційних втрат зазнало не лише керівництво США та особисто Трамп, яке показало свою некомпетентність і безвідповідальність як державні діячі найвищого рангу, але й прем’єр-міністр Ізраїля Беньямін Нетаньяху, який тижнем до того також публічно підтримав Орбана на виборах. Угорські вибори, навіть незалежно від результату, уже стали невід’ємним і дуже показовим елементом негативного шлейфу політичних невдач адміністрації Трампа, який йому ще довго згадуватимуть політичні опоненти, виборці та американські історики, імовірно у процесі чергового імпічменту. Ну а самому Орбану, партії «Фідес», візит Венса, за даними останніх соціологічних опитувань, доволі прогнозовано, всупереч сподіванням як видно не надто професійних місцевих і кремлівських гостьових політтехнологів, зробив ведмежу послугу – коштував чергових 3-4 % втрати такої необхідної електоральної підтримки.
Візит Венса в Будапешт вчергове оголив засадничу проблему сучасності, яка значно небезпечніша, ніж особисті репутаційні втрати через непрофесійність окремих лідерів. Ідеться про дві заяви віце-президента США –про втручання окремих осіб української розвідки у вибори в Сполучених Штатах та заклик до влади України віддати «кілька квадратних кілометрів» її суверенних територій росії на догоду імовірному припиненню війни. Такі надзвичайно небезпечні заяви політика і діяча найвищого рангу вкотре засвідчили не лише про недостатню поінформованість і хибність уявлень чинних американських еліт, які перебувають в системному полоні маніпулятивних кремлівських наративів, але й про здійснювану ними свідому політику толерування діяльності антидемократичних режимів і руйнування ціннісно-юридичних засад єдності колективного Заходу (зокрема, принципів функціонування НАТО) на догоду вузькопартійним та навіть особистісним інтересам, що безумовно неприпустимо і матиме далекосяжні негативні наслідки.
Ну і звичайно проекція угорських виборів на ситуацію в ЄС. Оприлюднена практично за тиждень до виборів інформація про накладення Єврокомісією додаткових санкцій через замороження фінансових дотацій для Угорщини у секторі оборони, початок розслідування справи про злив угорськими урядовцями секретної інформації про діяльність ЄС кремлю (а тепер ще й іранському режиму), оприлюднення планів обходу угорського вето щодо виділення допомоги Україні та інших рішень об’єднання, насамперед проєкту бюджету ЄС на 2028 – 2034 роки, про блокування якого Орбан встиг заявити ще восени 2025 року, засвідчили реальність проблем, з якими угорська влада стикнеться після виборів, причому незалежно від їх результатів. Бо санкції ЄС можуть загальмувати як ефективність роботи наступного уряду Орбана, так і Мадяра, якому доведеться дуже постаратися для швидкого викорінення з системи державного управління тотального засилля людей-ставлеників «Фідес».
Ситуація в Угорщині унаочнила головну системну проблему-загрозу для найближчого майбутнього ЄС – наявність впливових залишків російського гібридного впливу (агентура, прикуплені проросійські політики, бізнесмени, громадські діячі та структури, канали кібервпливу, просто «співчуваючі»любителі «руської культури», яких загалом в Європі традиційно чимало). Відзначимо наявність численних правопопулістичних неоконсервативних політичних партій та їх публічних лідерів, які є чи не в кожній країні ЄС. У деяких вони перебувають на маргінесі. У низці держав вони або вже мають владу (як то Угорщина, Словаччина, Польща, Італія), у низці країн вони максимально близькі до можливості взяти владу або ж володіють нею частково на місцевому рівні (Франція, Німеччина, Австрія, Болгарія тощо). Їх поєднують дві головні спільні риси – критика ЄС (євроінтеграції загалом) і різного рівня русофільство.
Режим Орбана в Угорщині підживлюється не стільки внутрішньою соціальною базою, яка помітно занепала, скільки потужною зовнішньою (російською, частково європейською, американською, та навіть до певної міри китайською) підтримкою. Він став своєрідним флагманом цих популістських політичних сил, їх головною надією в регіональному та глобальному політикумі, що особливо видно по заявах їх лідерів та візитах до Будапешта під час передвиборчої кампанії. Як не парадоксально, низка лідерів, наприклад, президента Польщі Кароля Навроцького, зовсім не відлякують відверто промосковські погляди та зв’язки уряду Орбана, його ставлення до України та російської агресії, а спільна нелюбов до євроінституцій (при цьому зазвичай при одночасній любові до їх же регулярних фінансових дотацій) пришвидшує не лише дезінтеграційні процеси в Європі, але й війну зі сходу. Хоча про останнє в їх середовищі публічно говорити все ще не прийнято. Проблема в тому, що усі ці діячі так чи інакше свято вірять у те ефемерне сподівання, що, зруйнувавши чинні ліберально-демократичні засади колективного Заходу, абсолютно щиро та активно підтримуючи політичну та економічну дезінтеграцію, фрагментацію і послаблення Європи, їм вдасться убезпечити насамперед себе та свої країни від безпекових загроз, які сповна сьогодні відчуває на собі Україна, вибудувати для себе кращу систему взаємодії на руїнах попередньої. І в цьому вони сьогодні мають впливового однодумця –Трампа і трампізм. Тут пригадується одне відоме гасло: «Будувати – не руйнувати». Бо вправність в руйнації не гарантує автоматичної ефективності в побудові нового міжнародного порядку, тим більше у спілці з міжнародними злочинцями, а, як показує історичний досвід, завжди у підсумку веде до масштабних війн і повернення на їх попелищі до старих добрих, універсальних принципів міжнародного права, якими зараз відверто кортить знехтувати.
Водночас хитросплетіння ситуації навколо Угорщини полягає у тому, що Орбану та його команді тривалий час вдається вміло грати на настроях не лише ідеологічно близького, але й класичного ліберального європейського політикуму, навіть керівництва ЄС і держав-членів. Імідж «хулігана» чи такого собі «поганого хлопця» в порядній компанії дає можливість Орбану, попри наявність згаданих обмежень, вигідно продавати свої політичні позиції в Євросоюзі, діючи відповідно до політичної кон’юнктури. По-перше, він може публічно озвучувати, те, що більшості лідерів держав та інституцій ЄС озвучувати не зручно чи неполіткоректно. По-друге, за його розлогою спиною нерідко багатьом зручно приховати свою справжню позицію або ж використати наперед прогнозоване вето для відтермінування непопулярних чи суперечливих рішень. Приклад – санкційна політика щодо росії, інституційні зміни та розподіл фінансів в ЄС, зрештою – допомога та перспективи інтеграції України. Тому ніде правди діти, наявність такого вічного опозиціонера частенько стає в нагоді навіть керівництву та особливо урядам деяких держав-членів об’єднання.Принаймні він уже всім відомий, а тому прогнозований в своїх діях.
Особливість ситуації полягає ще й у тому, що імовірна зміна влади в Угорщині не дає повної гарантії заміни її ролі Угорщини як головного «хулігана» в ЄС. Можливо новий уряд позбудеться статусу головного опозиціонера євроінституцій, але точно не стане лояльним виконавцем волі Брюсселя. Партія «Тиса» має імідж більш проєвропейської, але поміркованої консервативної політичної сили. У її передвиборчій програмі заявлено прагматизм і дотримання національних інтересів як основу зовнішньої політики держави. При цьому як щодо ЄС, так і росії в Петера Мадяра помітне доволі амбівалентне ставлення, що точно буде проектоване насамперед на угорсько-українські відносини. Уряд Мадяра точно не підтримає військову допомогу для України з державного бюджету і безумовно ставитиме свої умови для виділення допомоги від ЄС. Окрім того програма партії містить чимало завуальованих позицій, які залежно від політичної кон‘юнктури можуть ще стати сюрпризом для ЄС.
Не варто забувати і про політичне походження Петера Мадяра. Він є вихідцем з когорти очільників партії «Фідес» та колишніх найближчих соратників Віктора Орбана. Сам Мадяр був хоча й не надто публічним, але впливовим партійним функціонером, який став опозиціонером тільки після того, коли на його уже колишню дружину, міністерку юстиції в уряді Орбана, пробували повісити відповідальність у скандальній справі про прикривання чиновниками фактів педофілії в одному з дитячих будинків. З одного боку обізнаність з партійною «кухнею» «Фідес» грає на руку Петеру Мадяру, що імовірно він вправно використовує в передвиборчій гонці. Ці таємниці йому точно знадобляться у випадку необхідності утвердження при владі. Однак спільне політичне походження з Орбаном та проходження «школи» «Фідес», враховуючи безумовно і суспільні запити населення, точно не дозволятимуть Мадяру проявляти себе як радикального ідеологічного революціонера, особливо у зовнішній політиці.
Щодо України політика Угорщини імовірно буде менш емоційна, але не менш вимоглива. Причому незалежно від результатів виборів. Звичайно, якщо виключити імовірний прихід до складу коаліційного уряду представників радикальної правої партії «Наша Батьківщина». Не варто очікувати на однозначне схвалення вступу України до ЄС, пришвидшену процедуру якого «Тиса» точно не підтримує. Водночас імовірність приходу до влади такого роду прагматиків, зробить європейську політику Угорщини більш варіативною. Мадяр доволі різко критикує сервільну політику Орбана щодо москви, і це відрадно. Однак йому ж належать слова про необхідність продовження качати російську нафту і газ, що потенційно сформує перші дебати з владою України нового уряду навколо відновлення роботи нафтопроводу «Дружба».
Залишається певною загадкою і налаштування партії «Тиса» щодо штучно роздмуханої урядом Орбана політичної проблеми прав угорської меншини Закарпаття. Головною проблемою угорських еліт залишається нерозуміння одного простого факту, що в патріотичному пориві захисту прав угорців Закарпаття найкращим механізмом цього захисту стане саме ліквідація кордонів між обома державами та формування реальної можливості для безперешкодного розвитку єдиного угорського етно-культурного простору в умовах набуття повноправного членства України в Європейському Союзі, так би мовити в єдиній європейській сім’ї народів. Однак для цього як завше потрібна немала політична воля.
Перемога «Фідес» на виборах чи її входження до коаліційного уряду може надалі ускладнювати відносини Угорщини з ЄС аж до можливого її виходу з об’єднання. Це з одного боку стане позитивом для України, але посилить неконтрольованість радикального проросійського західного сусіда. Водночас процес виходу з ЄС достатньо довгий, а, як відомо, Україні потрібна допомога вже сьогодні. Тому маємо надію на те, що в ЄС нарешті проявлять політичну волю і почнуть дієво застосовувати наявні інституційні механізми для розблокування своїх механізмів прийняття рішень. Утім Орбан при збереженні влади в умовах необхідності відновлення повноцінного фінансування за програмами ЄС може відкоригувати тактику (але не стратегію, яка зрештою прагне розвалу ЄС), тобто піти на тимчасове пом’якшення позиції щодо процедурних питань діяльності Співтовариства і навіть допомоги Україні, як це уже мало місце, зокрема, в грудні 2024 року з виділенням допомоги в 50 млрд. євро. Безумовно поведінку уряду Орбана чи правої коаліції визначатимуть позиції росії та США, тобто можливість влади цих країн надалі і в унісон підтримувати дезінтеграційні процеси в Європі.
Натомість перемога «Тиси» може пом‘якшити поведінку Угорщини в Європі. Головна причина – відновлення макрофінансових вливань з фондів ЄС та поступки щодо енергетичної політики. Маємо помірковані сподівання на більш проєвропейську позицію керівництва Угорщини, що не передбачатиме гальмування рішень об’єднання, яка безперечно буде насамперед проугорська. Імовірно Угорщина відійде від ролі фронтира політичних угруповань в Європі, які панічно бояться посилення позицій України і прагнуть штучно створити перепони її інтеграції, граючи тим самим на руку москви. Тим більше у цьому сучасна Угорщина та її влада, як ми знаємо, далеко не одні. Тому не варто демонізувати цю країну-сусіда, незважаючи на виклики і загрози, які мали місце від дій її недавнього керівництва, а шукати способи побудови конструктивних відносин, які очевидно поступово відкриються після 12 квітня. Тут Україна безумовно повинна показувати приклад. Цьому насамперед сприятиме обопільне усвідомлення спільних викликів і загрози безпеці, які реально нависли над усім регіоном Центрально-Східної Європи і від яких уже не один рік потерпає Україна. Ідеальним для України буде повернення Угорщини в когорту держав з прагматично-конструктивними позиціями щодо розвитку співпраці.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»