Публікація відображає особисту позицію автора
Уже сьогодні можна стверджувати, що військова операція ізраїльської та американської армій проти Ірану, яка розпочалася 28 лютого, стала одним з головних маркерів трансформацій системи міжнародної безпеки сучасності. Ідеться насамперед про глобальний перерозподіл сфер впливу, завершення процесу формування двох протиборчих міжнародних коаліцій (умовно демократичного Заходу та авторитарно-тоталітарного Сходу), протистояння між якими переходить на новий рівень. Війна на Близькому Сході, до рівня якої уже в перші години переросло бомбардування Ірану, стала паралельним з російсько-українською війною треком глобального протистояння згаданих коаліцій. Ці два конфлікти все більш популярно сьогодні називати прямими ознаками початку Третьої світової війни.
Обидва конфлікти, як видно, станом на сьогодні доволі далекі від остаточного завершення та мають значний потенціал до розширення далеко за межі території ведення первинних бойових дій. Малоуспішні спроби подальшого наступу росії в Україні зрештою ведуть до спроби кремлівської диктатури завдати удару по території сусідніх держав-членів НАТО, проти якого воно формально і воює. У свою чергу терористичний режим в Ірані методично завдає ударів ракетами та безпілотниками по об’єктах в сусідніх країнах і регіоні, та навіть запустив дрони по британській військовій базі на Кіпрі, загрожуючи ударами далекобійної балістики ледь не двом третинам території Європи.
Якраз здатність і готовність європейських спроможностей дієво реагувати на виклики згаданих двох воєн стали водночас каталізатором збереження єдності та ефективності усталеної колективної системи трансатлантичної безпеки, перед якою стоять два взаємопов’язаних екзистенційних завдання: 1) збереження єдності співпраці зі США, які все більше дистанціюються та ізолюються від Європи; 2) розбудова самодостатнього європейського сегмента НАТО, здатного ефективно відповідати на виклики безпеці Європи та за необхідності бути залученим до вирішення проблем безпеки за межами зони свого впливу без можливої активної участі США. Війни в Україні та проти Ірану наочно демонструють важливість та водночас проблемність термінового вирішення цих завдань.
Отож, Ісламська Республіка Іран – один з головних подразників спокою в сучасній системі світоустрою не лише в регіоні Близького Сходу, але й далеко за його межами. Ортодоксальний шиїтський теократичний режим, встановлений тут після антишахської революції 1979 р., за понад чотири десятиліття правління химерної суміші влади релігійних лідерів-аятол та світських воєнізованих структур, типу КВІР (Корпусу вартових ісламської революції), пересварившись практично з усіма сусідніми державами регіоні Близького Сходу, ставлячи за мету знищити свого екзистенційного ворога –єврейську державу Ізраїль, став на шлях відвертої терористичної діяльності, яку здійснює як своїми силами, так і силами найнятих мілітарних проксі-сил типу Хамасу, Хезболли, угруповань в Іраку, хуситів в Ємені, фінансованих з Тегерана. Культивування ненависті до Ізраїлю, сусідніх країн з сунітськими режимами та колективного Заходу на чолі з США як по суті їх союзників і партнерів стало лейтмотивом постійних пошуків собі подібних – опонентів цього самого демократичного Заходу, що має також важливим ідеологічним підґрунтям протистояння християнській цивілізації. Тобто вибір усіх явних та потенційних жертв своєї агресії має для Ірану не стільки утилітарно-меркантильне значення, скільки насамперед ідеологічне. Не стала винятком і Україна, проти якої Іран прямо не воює, але системно постачає для росії (принаймні з 2022 року) ударні безпілотники (відомі як сумнозвісні «Шахеди», ракети та інші технології воєнного призначення), чим створив по суті на території нашої держави, можна сказати у нас над головами та на величезній за протяжністю лінії реального фронту гігантський полігон для випробовування цієї можна сказати ультрасучасної та мегаефективної зброї. Також цей режим абсолютно цинічно здійснював консультування і навчання російських фахівців та допомагав налаштовувати виробництво цих же різних дронів в росії, що фактично свідчить про непряму участь режиму аятол у війні проти України.
Війна росії проти України, як і система протистояння Ірану фактично усьому цивілізованому світу, як відомо також є глибоко ідеологічна. Тут зійшлися дві фанатичні ідеологеми чи концепції побудови взаємодії суспільства і влади, які взаємодоповнюють одна одну ще з віддалених радянських часів. Разом з авторитарними режимами Китаю, КНДР, Білорусі і низки інших, більш дрібних суб’єктів сучасної системи міжнародних відносин, Іран сформував новітню систему протистояння демократичному світу. Причому нафтові багатства країни, які він щедро в обхід міжнародних санкцій постачає насамперед Китаю та інших країнам Азії, стали запорукою її впливу на згаданий перелік союзників по боротьбі із Заходом та його партнерами, насамперед Ізраїлем. Тобто режим Ірану поєднує в своїй міжнародній політиці як виключно власні ідеологічні інтереси і завдання, так і залучається до підтримки союзників, в тому числі з метою масштабування власної зброї, як це має місце в російсько-українській війні. Саме через цей канал, тобто збройну підтримку росії, Іран став опосередкованою загрозою системі європейської безпеки, перед знищенням якої, за потреби, як бачимо він не зупиниться.
Початок військової операції проти терористичного режиму Ірану став другою фазою ударів американців за підтримки повітряних сил Ізраїлю по території цієї країни за рік. Наприкінці червня 2025 р. ВПС США провели операцію «Опівнічний молот» з метою насамперед знищення ядерних технологій Ірану. Тодішня атака не потребувала залучення коаліційної підтримки європейських союзників США. Утім як видно друга фаза протистояння терористичному режиму цієї країни викликала потребу американців у залученні європейських держав для підтримки операції. Водночас планування та реалізація цієї військової операції викликали неоднозначну реакцію європейців, що вкотре актуалізувало проблематику подальших відносин атлантичних союзників, взаємодії США – ЄС і виконання двох вище зазначених завдань системи трансатлантичної безпеки.
Вже в ході підготовки до початку поточної операції проти Ірану «Епічна лють» в американців виникли проблеми у стосунках з європейськими союзниками, навіть завжди лояльною Великою Британією. Вже наприкінці січня Дональд Трамп різко розкритикував рішення Лондона передати Маврикію архіпелаг Чагос в Індійському океані, де на острові Дієго-Гарсія розташована британсько-американська військова база. Такий вчинок Трамп назвав «актом великої дурості». А коли Стармер в середині березня публічно відмовився надсилати кораблі Королівських ВМС для участі у військовій операції розблокування Ормузької протоки, проти Ірану, той зазначив, що «Британія сьогодні не має свого Черчилля». Утім проблема тут була не суто в Стармері. Аналогічну тактику обрали усі провідні держави ЄС і НАТО. Після Британії відповідні заяви пролунали від лідерів союзних Сполученим Штатам Франції, Італії, Німеччини, Австралії, Канади, Південної Кореї та Японії. Канцлер ФРН Фрідріх Мерц заявив прямо: “Це не наша війна. Ми її не починали». При цьому дуже важливо врахувати, що відмову американці отримали після публічного прохання про допомогу самого Трампа, що дорогого вартує.
Тут потрібно відшукати відповідь на питання, які ж причини спонукали давніх союзників США по НАТО зробити такий фактичний демарш?
1. Американці не попередили ні Європу, ні міжнародні організації, насамперед ООН, навіть саме НАТО, про плани щодо проведення такої операції. Як стало зрозуміло зі слів представників самої адміністрації Трампа, висловлених в ЗМІ, ідея операції проти Ірану взагалі не американська, а ізраїльська, причому керівництва Моссаду (тамтешньої розвідки). Тобто Трамп піддався переконанню прем’єра Ізраїлю Нетаньяху про слушність нагоди доволі спонтанно, якому самому таку ж думку нав’язала розвідка. Звідси стає зрозуміло, що про ніякий ретельно розроблений військовий план, принаймні з боку американців, говорити не доводиться.
2. Власне відсутність належного професійного стратегічного планування і дія як завжди в Трампа буває «на інтуїції» (як в бізнесі), призвели до такої поспішності, утаємниченості, зумовленої, як сказав сам Трамп, прагненням «зробити сюрприз» міжнародній спільноті.
3. Уже звичне елементарне нехтування ним особисто та його адміністрацією принципами, нормами і процедурами міжнародного права, хоча б мінімальними елементами поваги до думки союзників та партнерів по НАТО, і не тільки, з якими американці пройшли пліч-о-пліч не один конфлікт та міжнародні кризи. Хоча б згадаймо такі знакові військові операції, як «Буря в пустелі» 1990-1991 рр. проти режиму Саддама Хусейна в Іраку, «Союзна сила»проти режиму Слободана Мілошевича в Югославії 1999 р., «Непохитна свобода» проти сил Аль-Каїди в Афганістані 2002 р., «Свобода Іраку» з повалення режиму того ж таки Саддама Хусейна 2003 р. Усі вони мали якщо не мандати ООН, НАТО, то хоча б відзначалися підтримкою американських ініціатив частиною союзників по Альянсу. У випадку операції проти Ірану союзником США виступив лише Ізраїль, керівництву якого вдалося переконати вище керівництво США та особисто Трампа, і то фактично на основі обіцянки реалізації його меркантильних інтересів – жаги до контролю за нафтою на Близькому Сході.
4. Его Дональда Трампа як єдиного, неповторного, найкращого та наймогутнішого, і завжди правого уже вкотре зіграло з ним в злий жарт. Воно не дозволило звернутися за підтримкою до партнерів по НАТО, насамперед європейців, яких він зрештою доволі неприховано недолюблює, а декого з їх лідерів відверто зневажає. Згадаємо його особисті конфліктні відносини з Макроном, Санчесом, Туском, Фредеріксен, та навіть Стармером, а також керівництвом ЄС.
5. Скептичне ставлення Трампа до Європи, її колективних цінностей, інтересів та можливостей, як і до міжнародних інституцій загалом, помножене на ізоляціонізм, відоме і лежить в основі сучасних кризових відносин по лінії Європа – США. Саме різкі і не завжди обґрунтовані заяви і політика Трампа щодо врахування ролі європейських союзників, значенням якої для міжнародного становища США у минулому і сьогодні він найчастіше нехтує, ведуть до поглиблення трансатлантичного розколу, який фактично запрограмований на офіційному рівні в Стратегії національної безпеки США 2025.
6. Американці фактично знехтували думкою та ресурсами європейців у переговорному процесі щодо завершення російсько-української війни, надавши абсолютну перевагу кулуарним і напівофіційним домовленостям у форматі США – росія та США – росія – Україна, поставивши Європу по суті перед фактом.
З огляду на усе зазначене в Європі чітко усвідомили ефемерність підтримки безпеки континенту з боку американців, особливо за чинної адміністрації, у випадку необхідності оборони від росії, яка користується абсолютною підтримкою Ірану. Тому однією з версій відмови держав Європи від активної участі в зусиллях США та Ізраїлю щодо зняття блокування іранцями Ормузької протоки, що є гарантією стабілізації цін на енергоносії в світі, стала саме образа на Трампа та його політику. Остання уже встигла накопичитися за трохи більше ніж рік його другої президентської каденції.
Водночас вважаємо, що попри образу європейців на Трампа за те, що не порадився, не попередив, не провів рішення через колективні міжнародні структури, це усе по суті не є головними проблемами. Головна проблема полягає у тому, що Європа не хоче монопольного становища США в енергетиці (конкретно – нафтовому секторі) світу, заради чого він по суті і веде війну проти Ірану. Європейці були змушені практично повністю відмовитися від російської нафти і газу, потрапивши у ситуацію домінування Америки на європейському енергетичному ринку. Однак маючи сумний досвід залежності від москви, а тим більше – граючи на суперництві США і Китаю, поступово схиляючись до домовленостей з Пекіном, Європа починає грати свою гру, якої фактично (за іронією долі) від неї так довго очікували самі американці. Вона так би мовити «диверсифікує» свою міжнародну політику. Чи буде ця гра корисною для України, життя покаже і потребує додаткового аналізу. Утім зрозуміло, що Трамп розпочав небезпечну гру, яку європейці підхоплюють на свій лад.
Зрештою після висловленого американською стороною розчарування щодо позиції європейців та навіть застереження Трампа про те, що мовляв США теж можуть не прийти на допомогу, коли їм вона буде необхідна, згадані провідні держави Європи і структури ЄС заявили про можливість свого залучення до патрулювання Ормузької протоки, але переважно після завершення військової операції проти Ірану. Однак і це для нас не головне. Очевидно ключовим фактором більшої зговірливості європейців стало чергове зближення США з росією, цього разу на фоні часткового зняття американських санкцій проти нафтового сектора рф. Цей факт теоретично дозволить росії наростити прибутки від експорту нафти та нафтопродуктів і збільшити фінансування військово-промислового комплексу. Це створює додаткові загрози Європі. Тому один з провідних ораторів спільного європейського політикуму та за сумісництвом партнер Трампа по грі у гольф президент Фінляндії Александр Стубб висунув ідею про можливість долучення сил європейців до допомоги американцям на Близькому Сході, якщо ті допоможуть Україні [3]. Тобто фактично в захисті Європи від росії. Ідеться про реальну спробу торгу європейців за повернення американців до виконання своїх звичних обов’язків гаранта європейської безпеки. У цьому інтереси європейських держав-членів НАТО / ЄС та України безумовно збігаються. Головними антиросійськими аргументами є активна допомога москви режиму аятол в Ірані розвідданими, дронами та іншими видами зброї, спрямована насамперед проти США та безпеки їх військових баз на Близькому Сході, блокування усіх танкерів з нафтою і суден інших країн, окрім китайських та російських, в Ормузькій протоці, що напряму ударило по рейтингу і політичних перспективах Трампа та республіканців в США через енергетичну кризу. Таким чином послаблення санкцій проти росії веде до її ще більшого зрощення з режимом в Ірані, подальшим посиленням Китаю, а отже – антиамериканської коаліції.
Утім у даній ситуації важливо враховувати, що в зовнішній політиці США сьогодні наявні два паралельних начала, які то конфліктують, то взаємодоповнюють або ж часто взаємозамінюють один одного – бізнес-інтереси Трампа, його сім’ї та інтереси держави. Причому перші зазвичай замінюють другі. Тому маємо сумніви, що чинна адміністрація США здатна осягнути вказаний комплекс викликів і загроз та піти наперекір власним упередженням і головне – бізнес-підходу Трампа, – до вирішення будь-яких міжнародних проблем. В таких реаліях під загрозою опиняються перспективи миру і стабільності на Близькому Сході, безпека Європи, що десятиліттями ґрунтувалася на плеканні єдності давніх, історично усталених трансатлантичних союзницьких відносин як основи єдності демократичного Заходу у протистоянні східним загрозам авторитаризму, мілітаризму та імперіалізму, які знову високо підняли голову в надії розколоти демократію і здобути остаточну перемогу. На кону стоїть світова економічна стабільність і звичайно уникнення цілком реального глобального військового конфлікту, який уже не просто видно на горизонті, а сміливо стукає у двері міжнародного світопорядку.
Звичайно у цьому плані вина та відповідальність за стан справ лежить і на європейцях, яких по праву варто критикувати за нерішучість, несистемність розвитку регіональної системи безпеки, стратегічну недалекоглядність у покладанні на здавалося б нескінченну підтримку США. Ми можемо критикувати європейців за те, що вони не хочуть виключно вигідного для України повного знищення режиму аятол в Ірані любою ціною, критикуючи американців за порушення норм міжнародного права. Однак саме керівництво США не ставить завдання здолати все ще чинний режим аятол, чи то гіпертрофованої військової диктатури, яка залишилася після нього. Загалом уже можна констатувати, що операція проти Ірану для американців розвивається за невдалим сценарієм. Європейці цього разу не хочуть бути співучасниками провалу чергової американської військової авантюри, як це мало місце за останні 20 років в Афганістані та Іраку, та не дозволять перекласти на себе відповідальність за імовірну невдачу антиіранської кампанії в Перській затоці, яка має всі шанси затягнутися. Як свідчить історичний досвід, не так страшно, коли світом керують недосконалі процедури, традиції та інституції, що ґрунтуються на цінностях колективної демократії, як фантомні ідеали збагачення будь якою ціною, безпринципність, посилені невіглаством і жагою до всеохоплюючої влади.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»