Початок 2026 року очікувано приніс в світову політику додаткову турбулентність та відповідно непевність – виклики і загрози на міждержавному, регіональному та глобальному рівнях, які поряд з невирішеним конфліктом в Україні (російсько-українською війною) та відповідною напругою в системі європейської безпеки, сформували череду осередків нестабільності і конфліктності. Ці осередки сукупно, як видається сучасникам, враховуючи подальший потенціал розгортання нових потенційних конфліктів в різних регіонах світу, цілком можуть перерости у масштабне військове протистояння рівня Третьої світової війни.
Усі вони так чи інакше пов’язані з політикою чинної адміністрації США на чолі з президентом Дональдом Трампом. Ідеться насамперед про захоплення американцями президента Венесуели Ніколаса Мадуро 3 січня 2026 року як наслідок військової спецоперації з його відсторонення від влади в рамках новопроголошеної реінкарнації неоімперіалістичної політики в Західній півкулі у формі т. зв. «Доктрини Донро», спроб врегулювати хронічну арабсько-ізраїльську напругу на Близькому Сході навколо сектора Гази (для цього Трампу довелося навіть заснувати нову міжнародну організацію – «Раду миру», про що згодом), відновлення військового конфлікту між Афганістаном і Пакистаном та зрештою ізраїльсько-американську війну з Іраном. Остання війна несподівано для багатьох переросла у масштабний регіональний конфлікт, що має потенціал до розростання далеко за його межі.
Утім, аналізуючи насичені події першої чверті поточного року, незалежно від їх локації та масштабності, усе одно подумки повертаємося до витоків сучасної світової напруги, кореня руйнації усталеної системи безпеки і політичного світопорядку, яким, як не крути, стала російська військова агресія проти України. Саме політика щодо врегулювання конфлікту в Україні є одним з головних каталізаторів ефективності організаційно-змістовного наповнення діяльності адміністрації Трампа на міжнародному рівні упродовж першого та на початку другого року його другої каденції на посаді президента США.
З поверненням до влади Дональда Трампа проблема завершення війни в Україні та ролі Сполучених Штатів у цьому процесі набула нового формату вирішення. Ідеться про ініційований Білим домом переговорний процес між сторонами конфлікту (росією та Україною), в якому США виступили на цей раз посередником і ключовим організатором власне самих переговорів, які можна поділити на такі чотири основних стадії.
1. Відновлення контактів президентів Трампа і путіна в телефонному режимі та зустрічі Трампа із президентом Зеленським з метою організації російсько-українських мирних переговорів, декларування політики «мир через силу», в рамках якої основний тиск чинився саме на Україну (чого варта була лише перша зустріч Трампа і Зеленського в Білому домі 28 лютого 2025 року). Звідси організація в Стамбулі (вперше з березня 2022 року) російсько-українських переговорів, закулісно модерованих американцями, які так нічим і не завершилися в силу небажання російської сторони іти на будь які поступки щодо висунутих нею вимог до України. Квінтесенцією цієї стадії стала очна зустріч Трампа і путіна в Анкориджі (штат Аляска) 15 серпня, яка по факту нічого не вирішила і дала поживу для критики Трампа в його нездатності вплинути на російського диктатора, але саме останньому та всій московській свиті дозволила твердити про наявність певних обіцянок з боку Вашингтона щодо вирішення долі України або так званого «духу Анкориджа».
2. Етап позірного розчарування Трампа в здатності путіна піти на поступки і досягнути реальної угоди про мир в Україні, квінтесенцією якого стало запровадження 22 жовтня санкцій проти російських нафтових гігантів «Лукойл» та «Роснєфть». Вказані корпорації займали провідні позиції в світових рейтингах видобувачів, переробників та постачальників «чорного золота» на світові ринки. Таке рішення Трампа стало першим реальним фактом застосування санкцій чинною адміністрацією президента США щодо росії. Окрім того було прийнято рішення продовжити попередній пакет санкцій проти росії, запроваджений адміністрацією президента Байдена.
3. Етап «розкрутки» інспірованого кремлем через спецпредставника путіна Кирила Дмітрієва так званого «плану з 28 пунктів», який той передав спецпредставнику Трампа Стіву Віткоффу в намаганні уникнути подальшого санкційного тиску Вашингтона на москву та відновити тісний діалог сторін за спиною української сторони. Зрештою завдяки тиску європейців та безумовно насамперед непоступливості Києва цей так званий «мирний план», який американці поспішили видати за «план Трампа», був зведений до 20 пунктів та містив пом’якшені формулювання пропозицій Москви. Утім головним питанням залишилося врегулювання територіальної суперечки, а саме – вимоги путіна повністю віддати навіть незахоплену агресором територію Донбасу росії, вивівши звідти українській війська. А це близько 20% території усього регіону. Як заявив на зустрічі з Володимиром Зеленським у Флориді 28 грудня Дональд Трамп, тристоронні переговори сторін були настільки успішними, що сторонам вдалося узгодити понад 90% усіх спірних питань. Утім, як усім зрозуміло, саме питання територій (а претензії росії стосувалися фактично не лише Донбасу, але й окупованих частин території Запорізької, і Херсонської областей, які повністю включені до конституції рф як її регіони) стало головною проблемою для укладення угоди про мир.
4. Після нового року тристоронні переговори перейшли в площину узгодження військово-технічних аспектів відведення сил по лінії розмежування на випадок досягнення угоди. Однак головне питання територіального спору так і залишилося невирішеним. Позиція України, підтримана в Європі, щодо зупинки війни по поточній лінії зіткнення не знайшла розуміння в кремлі, який свідомо вимагає весь Донбас як зручний плацдарм для подальшого наступу на Лівобережну Україну. Наснаги такій позицій кремлю додавали успіхи на фронті, адже за 2025 рік армії рф вдалося уперше з 2022 року досягнути відчутного територіального просування, аж до захоплення частини Дніпропетровщини. Проте Покровська агломерація, як і решта Донбасу, фактично так і залишилася під контролем ЗСУ. На цьому етапі Вашингтон почав вимагати від української сторони проведення виборів президента України як фактора оновлення влади, адже, як відомо, і москва, і зрештою Вашингтон з різних причин критично ставляться до влади України. В інтересах кремля замінити чинну владу в Україні хоча б на лояльну. Утім російська сторона відмовилася надавати гарантії безпеки на виборчий період, тобто припиняти бойові дії, що й поховало дану пропозицію. Київ у свою чергу погодився на можливі вибори, але лише в парі з паралельним референдумом про статус території Донбасу, та, зрештою, щодо схвалення громадянами України усього проекту майбутнього мирного договору, що поставило у патову ситуацію кремль. Плачевний стан російської економіки змусив путіна бути більш зговірливим з Трампом, але настільки, щоб віддати ініціативу в підписанні угоди українській стороні. Затвердження проєкту угоди на референдумі, де швидше за все українці проголосували б проти, стало б остаточним політичним та юридичним фіаско кремля і поховало надії дотиснути Україну у питанні здачі територій дипломатичним шляхом, чого там дозволити собі явно не могли. Зрештою путін поки що не хоче псувати відносин з Трампом, що може істотно підірвати позиції рф.
Зрештою після початку війни Ізраїля та США проти Ірану 28 лютого 2026 року переговори щодо миру в Україні були поставлені на паузу, а їх відновлення в попередньому тристоронньому форматі не виглядає доволі швидким та як і до того не надто результативним.
Для розуміння причини фактичного поточного фіаско миротворчо-переговорних потуг американців та імовірних перспектив їх відновлення потрібно дати відповідь на питання, які мотиви та інтереси керували усіма трьома сторонами переговорного процесу.
Позиції США як новоявленого посередника між сторонами конфлікту з самого початку виглядали доволі непевно, якщо не сказати слабко, що пов’язано з низкою обставин.
Головна причина в ментальності Дональда Трампа – його абсолютній вірі у свої надзвичайні переговорні здібності, переконання у власній обізнаності мотивів поведінки путіна. Ну і звичайно нестримна симпатія до диктаторів і намагання поділити світові сфери впливу між США, Китаєм і росією. При цьому в глибинах підсвідомості Трамп безумовно заздрить путіну і СІ – двом диктаторам сучасності, адже сам він ніколи не стане диктатором через наявні в США усталені механізми демократії і тимчасову тривалість влади. Україна, як і демократична Європа загалом, тут явно не входять до пріоритетів проєкту трампівського розуміння світоустрою, де диктатори йому можуть бути корисні. Зрештою його сформована в часи «холодної війни» ментальність пошани до сили росії, помножена на традиційно притаманний американцям страх перед наявною в неї чисельною ядерною зброєю, в купі з попередніми чинниками зумовили явно образливі та несправедливі, щоб не сказати ганебні висловлювання на адресу президента України та й кожного українця фрази «у вас немає карт», «ви недостатньо вдячні», «у вас немає шансів перемогти росію» тощо. Сюди ж додамо і політику ізоляціонізму в стилі MAGA, дистанціювання від Європи, і звичайно навіть особисту антипатію до президента України через незабуту особисту образу Трампа від часу його першої президентської каденції за справу про імпічмент, повязаної із бізнесом сина Байдена в Україні. Тому відверта тактика тиску чиниться фактично лише на керівництво України. Звідси коріння свіжих заяв Трампа про те, що він би в Зеленського останнього коли-небуть просив би допомогу для США, «із путіним простіше домовитися, ніж із Зеленським» тощо. Водночас усе це суб’єктивне затьмарює головна проблема представників чинної американської влади – у них відсутнє розуміння глибинних, реальних причин війни росії проти України, що робить справу досягнення ними примирення сторін апріорі малореалістичною. Тому Трамп періодично досі заявляє про особистий конфлікт путіна і Зеленського, які, мовляв не можуть домовитися. Це чиста бізнес-ментальнісь в стилі торговця нерухомістю, коли морально-етичні принципи відходять на другий план, а важить питання особистої вигоди та міжособистісних відносин лідерів.
Звичайно Трампом керує не лише його персональний ментальний рівень, хоча в нього він явно самозавищений. Ідеться про те, що чинна адміністрація США не бачить в росії головну загрозу, якою для неї є Китай. Росія як партнер Китаю повинна бути будь що відірвана від нього. Це можливо лише через послаблення тиску на кремль та моделювання перспектив подальшої тісної співпраці. Звідси і намагання будь що уникнути всеосяжних санкцій проти росії, відмова надавати далекобійну зброю Україні тощо. США, як і значна частина колективного Заходу, в різні часи вірили в можливість «перевиховати» росію, лібералізувати її режими і зробити його договороздатним. Це вже було на початку 1990-х років, це ж фактично маємо і сьогодні. Водночас і тоді, і зараз така політика приречена на провал. У Білому домі лише частково врахували уроки минулого і явно не прагнуть демократизувати росію, як після розпаду СРСР, але відновити відносин в стилі «business as usual» цілком не проти – і для вигоди, і для спроби контролю за російською економікою. Трамп традиційно шукає й особистої вигоди від можливої співпраці насамперед в енергетичному секторі, хоча й обмеженої. Адже росія все ж є конкурентом США на світовому енергетичному ринку. Її нафта і газ, які складають близько 10% світового ринку, хоча й не критично загрожують утвердженню американського лідерства, насамперед по нафті, але в попередньому стані домінування насамперед в Європі для американців неприйнятні. Тому у Трампа спостерігається дихотомія – з одного боку він прагне співпраці з росіянами, яку йому улесливо нав’язує кремль через свого представника Дмітрієва і явно простимульований росіянами його ж (Трампа) бізнес-партнер Віткофф, з іншого – він освячує політику витіснення росії з ринків Європи, Венесуели, Куби, Закавказзя, Сирії, а тепер й Ірану, одночасно з втратою нею геополітичного впливу в цих регіонах, добиваючи претензії на статус світової держави.
Чимало справедливої критики в громадськості (насамперед в Україні) викликає залучення до переговорів з американської сторони в якості головних представників Трампа його давнього бізнес-партнера Стіва Віткоффа та зятя Джареда Кушнера. Запроваджений Трампом після повернення до влади бізнес-підхід в дипломатичній комунікації на ключових напрямах міжнародної комунікації, відсування на задній план фахівців Держдепартаменту через вкорінену неприязнь і недовіру Трампа до класичного «діпстейт», навіть державної розвідки, примітивізують зовнішню політику усе ще провідної держави світу. Виникає цілком логічне і навіть риторичне запитання. Чи можна сторонам перемовин з американцями цілковито довіряти їх переговірникам та доходити з ними до якихось фінішних угод, якщо ті фактично не мають офіційного статусу для їх формування і тим більше схвалення рішень? Наразі це питання залишається без відповіді. До того ж у ситуації, коли спецпредставником президента США на переговорах є досвідчений девелопер, а не дипломат, таке свідоме сплутування особистих бізнес інтересів та інтересів держави, застосування методики укладання підприємницьких угод (deal) у справі міждержавних відносин, де апріорі традиційно превалюють цінності міжнародного права, викликає непевність щодо дієвості і довговічності таких угод. Тим більше у випадку історично вкоріненого екзистенційного (а не вузькоекономічного) протистояння росії та України.
Для керівництва росії участь в ініційованому американцями так званому переговорному процесі щодо укладення угоди про мир насамперед покликана забезпечити наступне: зберегти комунікацію з адміністрацією Трампа та підтримати переконання особисто президента США в договороздатності путіна; попередити можливе поглиблення американського санкційного тиску з метою самозбереження і відтермінування економічної кризи, рівень якої пропорційний здатності кремля продовжувати масштабну військову кампанію в Україні; сприяти послабленню Європи в надії розколоти НАТО, знизивши рівень американського залучення на континенті; тим самим путінський режим прагне будь що затягнути війну і підготуватися до імовірних подальших агресивних дій в Європі. Очевидно, що в москві найменше зацікавлені в результативних переговорах, бо продовжують свято вірити у власну перемогу в Україні.
Для Києва участь в переговорах стала необхідним елементом публічного засвідчення вимушеної лояльності до Трампа і чинної адміністрації з метою зберегти військово-політичну підтримку Вашингтона, майданчиком для донесення позиції України щодо умов завершення війни та можливістю посилити власні міжнародні позиції як конструктивного партнера. Безумовно саме українська сторона найбільше зацікавлена в якнайшвидшому припинені війни. Однак це повинно відбутися без порушення суверенітету України та при наданні зарубіжними партнерами (насамперед США) дієвих гарантій безпеки, які б унеможливили наступну спробу держави-агресора для нападу. Утім, як відомо, з обома пунктами виникли великі проблеми. Територіальні вимоги росії щодо здачі незахоплених територій Донбасу, а в перспективі й решти частково захоплених районів Запорізької та Херсонської областей, засвідчили імітацію переговорного процесу з боку москви. Водночас усім очевидна ефемерність будь яких гарантій безпеки, які в принципі можуть висловлюватися з боку адміністрації Трампа, особливо на фоні лояльного ставлення Вашингтона до кремлівського режиму. Хоча структуровані переговори сторін (за тематичними переговорними групами) достатньо успішно просунулися по тематиці військово-технічного розведення сил сторін в зоні бойового зіткнення, невирішеність ключового політичного питання статусу території Донбасу, а також публічно приховані, але від того не менш актуальні суперечності гуманітарного плану та питання членства України в НАТО, звели ці переговори до рівня погодження позицій і технічного консультування. Тому в лютому 2026 року, після двох раундів самітів в Женеві, вони фактично зайшли в глухий кут. Усім сторонам стало зрозуміло, що війна продовжується на невизначену перспективу.
Миротворчі потуги Дональда Трампа та його адміністрації на російсько-українському треку попри всю його складність до певного часу дивним чином пов’язувалися в Білому домі з його універсальним прагненням увійти в історію як президента-миротворця, який начебто завершив до десятка різних війн в різних регіонах світу. За переліком самого Трампа російсько-українська війна повинна була стати дев’ятою завершеною ним і гарантувати отримання омріяної Нобелівської премії миру. Утім, як бачимо, цілком очікувано його надії не справдилися. Утім миротворчий запал 47 президента США, замішаний на нестримному прагненні на ньому ж заробити фінансові дивіденди для себе особисто, помножений на глибоку зневагу до традиційних міжнародних колективних інституцій, призвів до створення нової міжнародної організації під назвою «Рада миру» («Board of Peace»). Її презентація та установче засідання відбулися в ході міжнародного саміту в Давосі 22 січня цього року. Створена первинно як механізм міжнародного гарантування мирного плану та організації відбудови в Газі, ця структура за ідеєю самого Трампа повинна була замахнутися на поступову заміну ООН. Однак вона уже на етапі створення швидко проявила притаманні Трампу та його команді хиби розуміння міжнародних процесів і проблем, часто неадекватних шляхів їх вирішення.
Насамперед виникло питання щодо організаційної структури «Ради миру», яка вже на етапі формування складу учасників виявила яскраво виражений персоналістський характер. Склад організації, до якої на момент заснування з близько шести десятків запрошених держав зголосилися доєднатися лише 18, становить перелік різною мірою лояльних до Трампа режимів. Фактично він сам отримав право приймати рішення щодо прийому, виходу чи призупинення членства кожної держави. Згадаємо відкликання запрошення до членства для Канади, відносини Сполучених Штатів з якою після приходу в Білий дім Трампа стали дуже напруженими. До керівного комітету новоствореної організації входять переважно топ-чиновники адміністрації Трампа, включно з віце-президентом Венсом та державним секретарем Рубіо. Її довічним лідером, як не дивно, став сам Дональд Трамп, а штаб-квартирою – не Вашингтон, а його маєток в Мар-а-Лаго (штат Флорида). Такий вузький та явно патерналістський підхід Трампа до формування нової міжнародної організації свідчить про намагання зробити з неї кишенькову структуру. Квінтесенцією волюнтаристської структури «Ради миру» стала вимога до кожної держави-члена сплатити при вступі внесок 1 млрд. доларів, що «відлякало» від такого членства чимало запрошених держав. Такі підходи до її формування спричинили те, що, скажімо з європейських держав до неї увійшли лише Болгарія та Угорщина. Відмовилися від участі навіть такі давні і вірні союзники Вашингтона, як Велика Британія, Італія, Ізраїль, Японія, Австралія тощо. Україна отримала запрошення та не відхилила пропозиції про членство, але відклала прийняття рішення до завершення війни через аналогічне запрошення росії, яка погодилася на статус спостерігача. Присутність серед імовірних членів організації росії та Білорусі стала формальним приводом відхилити членство в ній згаданим давнім союзникам США. Хоча головна причина в непопулярності «Ради миру» (фактичному провалі цієї новоствореної структури) полягає в тому, що на її діяльність поширилася відсутність чітких принципів міжнародної політики, притаманна персонально Трампу. Справжньою сенсацією справді стало запрошення до «Ради миру» росії та Білорусі, які наразі мають лише статус спостерігачів. Хоча Лукашенко, очікуючи повного зняття санкцій Вашингтоном, неодноразово заявляв про можливість негайного безумовного вступу Білорусі. Водночас головного глобального супротивника США Китаю привілею бути запрошеним до членства в «Раді миру» не удостоїли. Сам факт можливості сидіти за одним столом лідерів демократичних країн та кривавих диктаторів сучасності, насамперед міжнародного злочинця путіна і його головного спільника Лукашенка, шокує і дратує водночас, та засвідчує про засадничий провал цієї особистої затії Трампа, покликаної насамперед реалізувати його непомірне альтерего в умовах втрати надії на отримання омріяної Нобелівскої премії миру.
Початок війни США та Ізраїля проти Ірану фактично поставив на паузу діяльність «Ради миру», а сам Трамп визнав неможливість виконати її первинне завдання – гарантувати впровадження плану мирної відбудови Сектора Гази після чергового загострення арабсько-ізраїльського конфлікту.
Війна проти Ірану сформувала неоднозначний контекст для швидкого поновлення переговорів на російсько-українському треку. Ісламістський Іран є давнім союзником росії, з яким у неї з січня 2025 року наявний договір про стратегічну співпрацю. Саме з Ірану ще донедавна до росії надходили сумнозвісні безпілотники «Шахед» з відповідними технологіями, імовірно балістичні ракети та інша зброя, товари подвійного призначення, нафтопродукти, що значно посилювало злочинно-військовий потенціал москви. Війна проти Ірану та росії проти України – це два паралельні треки однієї конфліктної ситуації в світі, яка є прелюдією до Третьої світової війни, про яку зараз багато прийнято говорити. Від того, наскільки США «застрягнуть» у війні проти Ірану залежатимуть міжнародні розстановки сил, стан світової економіки, особливо здатність росії воювати далі в Україні і масштабувати війну на інші території Європи, а також ситуація на внутрішній політичній арені в США, де Трамп і республіканці мають всі шанси зазнати відчутної поразки на довиборах до Конгресу. Звичайно тут вагому роль відіграватимуть дії Китаю, який наразі як у першому, так і в другому випадку перебуває «в тіні», але не бездіє, ресурсно допомагаючи країнам умовно «авторитарної вісі» (росії, Ірану, Білорусі, КНДР та більш дрібним сателітам) на різних континентах.
Від результатів Близькосхідної війни у значній мірі залежатиме ситуація на російсько-українському треку. Наявна пауза в тристоронньому переговорному процесі щодо миру в Україні пов’язана з двома головними обставинами –невизначеністю позицій сторін (насамперед США і росії) в умовах подій в Ірані та вичерпання потенціалу попереднього етапу цих переговорів. Фактично переговори зайшли в глухий кут, що публічно визнали усі учасники процесу. Тому тепер контакти сторін стосуватимуться не лише вузьких пунктів майбутньої угоди про мир, але й ширших аспектів міжнародних умов їх можливої майбутньої реалізації.
Для України ідеться насамперед про збереження постачання (продажу) озброєнь, отримання даних військової розвідки від США і збереження єдності в системі взаємодії ЄС – НАТО, яку як видно зберегти непросто. В умовах війни на Близькому Сході та успішних контрнаступальних дій на фронті Україна отримала додаткові «карти» для посилення своїх міжнародних, в тому числі переговорних, позицій. Ідеться насамперед про постачання безпілотних дронових та антидронових технологій і головне – бойового досвіду їх використання – для потреб близькосхідних країн і навіть США. Сили НАТО «стають в чергу» за можливістю провести спільні навчання з відповідними підрозділами ЗСУ різних родів військ, бо об’єктивно відстають в безпілотних технологіях. Саме ЗСУ як жодна інша західна армія світу готова сьогодні до практичного бойового застосування безпілотних систем в реальних умовах конвенційної війни. Ці переваги української сторони повинні компенсувати можливі негативи від недопостачання зброї (насамперед ідеться про ракети для ППО) від США шляхом отримання фінансової підтримки і можливо зброї для компенсації такого дефіциту. Попри емоційні бравади Трампа та копіювання наративу лідера представниками його команди, для США в умовах визрівання умов для наземної операції проти сил Ірану зараз життєво важливо залучати сили і досвід європейських партнерів до підсилення своїх позицій. уже прийшов час Трампу просити підмоги від країн-членів НАТО і навіть формально беззбройної Японії. Прийде час просити підмоги і в України, партнерські стосунки з якою ніхто не відміняв.
Для США переговори по російсько-українському треку потрібно продовжувати з двох причин – тримати «руку на пульсі» в питаннях європейської безпеки, адже як бачимо в ході операції проти Ірану Європа була і залишається стратегічним форпостом для американських військ в азійських операціях. США не зацікавлені в надмірному посиленні росії, хоча Трамп і обрав тактику загравання з путіним. До речі, він у цьому далеко не перший американський лідер, який прагне «врятувати» росію. Цим обумовлене продовження підтримки України, хай навіть коштом Європи. В контексті сьогодення надзвичайно важливо зберегти єдність НАТО і стабілізувати відносини по лінії США – ЄС, як би американці не зневажали останнього. Бо торговельно-економічна боротьба за вплив американців і китайців на заможний європейський ринок виходить на фінальний трек. Від результатів цієї війни залежатиме і доля України.
Найменш зацікавлена у переговорах росія. Адже її позиції в ході затягування війни на Близькому Сході дещо зросли. Кремль, користуючись прихильністю Трампа і непевністю ситуації в Ірані, намагається вклинитися в процес врегулювання війни на Близькому Сході, пропонуючи посередництво та навіть співпрацю з американцями в питанні контролю за іранськими ядерними технологіями. В інтересах путіна затягувати цю війну, як і війну в Україні, виснажуючи Захід, США, очікуючи послаблення позицій самого Трампа. У цьому йому певним чином підігрують у самому Вашингтоні. США не відмовляються від стратегії відірвати росію від Китаю, зробивши її головним (і важливо – контрольованим!) постачальником енергоресурсів до КНР за умови свого повного контролю над торгівлею іранською нафтою в Перській затоці. Цим в США хочуть затягнути «зашморг на шиї» економіки Китаю. Однак перемогти в Ірані можливо лише витіснивши росію звідти (на зразок сирійського сценарію), ліквідувавши систему військової співпраці москви з режимом аятол. Зараз це уже роблять повітряні сили Ізраїля і США, бомбардуючи ресурси ВПК та навіть уперше в історії каспійські порти Ірану –головні шляхи транзитного постачання товарів до росії. Стабілізація знижених цін на нафту, над чим працюють західні економіки насамперед по лінії Великої сімки, як запорука колапсу російської економіки, в сукупності з проявами політичної деградації путінського режиму не віщують нічого хорошого агресору на найближчу перспективу.
У цій ситуації для української сторони важливо продовжити лінію на співпрацю з європейським сегментом НАТО і ЄС, насамперед по військово-технічній лінії, чим вибити козирі насамперед з рук агентів впливу росії в Європі – Орбана, Фіцо та їм подібних, доля яких залежить від рівня єдності Європи в політичному та безпековому плані. Чим більша буде загроза зі сходу та послаблення підтримки від США, тим європейська бюрократизована інституційна демократія ставатиме більш гнучкою і сприятливою для України, а суспільний запит на популізм поступово відходитиме на другий план. Принаймні це є формулою виживання для Європи та її держав. Чи скористаються вони нею вчасно, покаже час. Україна ж повинна надалі залишатися відданою багатосторонній дипломатії, зокрема тристоронньому переговорному процесу щодо умов миру, присутність в якому залишається однією з умов збереження активної присутності США в системі європейської безпеки. Двостороння українсько-американська зустріч в Маяві 22-23 березня на запрошення американської сторони засвідчила, що партнерам є про що говорити і у Вашингтоні розуміють роль України в системі безпекової політики в Європі і не тільки.
Водночас не варто сподіватися на якість дієві чи тим більше довгострокові гарантії безпеки від чинної адміністрації Трампа. В сучасному світі ніхто і нікому абсолютних гарантій безпеки уже не надає. Важливо розуміти, що раз нам не чинять перешкод в масштабуванні української зброї та головне – не забороняють її використовувати на території росії, а також дозволяють переслідувати російський «тіньовий флот» на просторах світових океанічних вод, – це вже той результат співпраці зі США, який нам життєво необхідний сьогодні і на найближчу перспективу. При цьому важливо розвивати контакти ВПК і налагоджувати співпрацю як з американцями, так і насамперед з європейцями, які більш залежні від українських послуг безпеки. Однак при цьому не можна забувати про свій інтерес – збереження ексклюзивності виробництва українських технологій. За ВПК майбутнє економіки нашої держави на десятиліття наперед.
Тристоронні українсько-російсько-американські переговори будуть відновлені імовірно у найближчі тижні. Головну роль у створенні політичних передумов безумовно відіграватиме ситуація на Близькому Сході і прагнення Трампа показати дієві результати своєї зовнішньої політики на зовнішньому рівні. Фактор Китаю відіграє важливу роль. Трампу на фоні відтермінування зустрічі із Сі Цзіньпіном через ускладнення війни на Близькому Сході потрібно показати лідерство у процесі врегулювання російсько-української війни і можливості впливати на росію як союзника КНР. Усе це не виключає подальшого тиску на офіційний Київ з боку Вашингтона з метою досягнення більшої поступливості. Однак фактори неготовності москви до переговорів через небажання миру, деструктивна діяльність російських спецслужб і дипломатії на Близькому Сході, спрямована по суті проти США, продовження системної політики обходу західних санкцій російськими енергокомпаніями. Подальше зміцнення коаліції росії з Китаєм і водночас надійність української сторони як партнера та потенційного союзника в умовах наростання світового безпекового колапсу повинні стати постійними подразниками уваги представників американської влади на всіх рівнях взаємодії.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»