(Щодо проєкту Закону «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу»)
Вітчизняна війна – так, на мою думку, має називатися російсько-українська війна 2014-2025 років. Це скорочено. Якщо повністю, то – «Вітчизняна війна українського народу». При цьому, переклад на англійську мову я запропонував би у такому варіанті: «Ukrainian people’s war». Саме «people’s war», а не «patriotic war».
А тепер спробую пояснити.
16 липня 2025 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні проєкт Закону «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» за реєстраційним номером 13273. Рішення підтримав 301 народний депутат. Ніхто не голосував «проти».
Одним з розробників законопроєкту стала така авторитетна інституція, як Український інститут національної пам’яті. Серед авторів тексту є відомі народні депутати, відомі історики, громадські діячі, учасники бойових дій. Хоча норми законопроєкту перекликаються з іншими вже прийнятими законами та підзаконними актами, ухвалення нового закону також може бути корисним і його прийняття варто сприймати позитивно. Необхідно подякувати всім причетним за його розробку.
Висловимо лише деякі зауваги, які можуть покращити текст законопроєкту і його розуміння перед другим читанням.
Серед іншого, метою документу є спроба законодавчо унормувати понятійний апарат, дати визначення таким термінам, як рашизм, історична антиукраїнська пропаганда тощо. Автори документу також запропонували дати російсько-українській війні 2014-2025 років офіційну назву «Війна за Незалежність України». Саме ця пропозиція викликає у мене сумніви.
По-перше, зважаючи на бюрократичну звичку чиновників від науки та освіти сприймати будь-які розпорядження зверху бездумно, буквально і формально, запропонована назва може стати безальтернативною, «єдино вірною» і спотворити процес наукового осмислення і комеморації цього історичного явища.
Звісно, в українському інформаційному і науково-освітньому просторі не може бути місця таким «альтернативним» назвам, як «спєциальная ваєнная апєрация» (як в московії), «Ukrainian conflict» (як для багатьох людей в інших державах), але певна здорова варіативність термінології має допускатися і зберігатися.
Наприклад, в інформаційному та науково-освітньому просторі повинно залишитися місце і для таких понять, як «російсько-українська 2014-2025 років» (будемо сподіватися, що 2025 рік стане її фіналом), «війна з Мордором», «Треті визвольні змагання». Я би запропонував ще промовисті назви «Війна за ідентичність» та «Геноцидна війна».
Цілком придатним для використання може стати термін «Війна дронів» чи «Перша війна дронів». Так, ця назва геть беземоційна і знеособлена, але таким чином українці можуть історично «запатентувати» за собою нову технологічну революцію, яка відбувається на наших очах. При правильному підході, це допоможе поступово змінити усталений негативний образ України у світі, пов’язаний з Чорнобилем, корупцією, біженцями, заробітчанами, бідністю та «кривавими землями».
По-друге, смислове навантаження назви «Війна за Незалежність України» має свої недоліки і може спотворити правильне розуміння цього періоду нашої історії. Особливо це стосується масової аудиторії як всередині України, так і за її межами. Адже більшість людей не розбирається в історичних тонкощах та особливостях термінології. Відповідно, завдання фахівців полягає в тому, щоб запропонувати громадськості просту і коротку назву, яка добре запам’ятовується та є оригінальною (тобто, по можливості, максимально відрізняється від інших подібних назв).
Почнемо наш аналіз з оригінальності. З цим аспектом у нас явно не склалося. Явищ з назвою «Війна за незалежність» різних країн нараховуємо десятки.
Стислою цю назву також не назвеш. Аж чотири слова. Для легкого запам’ятовування повинно бути два слова: прикметник та іменник. Все! Коротко і ясно.
Щодо смислового навантаження. Як правило, війною за незалежність називають події, які почалися, коли незалежності ще не було, але саме за це велася боротьба і мета була досягнута. Приклади: Війна за незалежність Алжиру (1954-1962), Війна за незалежність США (1775-1783), Війна за незалежність Південного Судану (1983-2005), Війна за незалежність Естонії (1918-1920), Війна за незалежність Хорватії (1991-1995), Війна за незалежність Анголи (1961-1975).
Іноді так називають боротьбу населення тих держав, які мали незалежність, але втратили її внаслідок окупації більшої частини території, включаючи столицю. Приклади: Війна за незалежність Іспанії (1808-1814), Війна за незалежність Туреччини (1919-1922).
Україна під ці критерії не підпадає. На 2024 рік Україна вже мала 33 роки незалежності!!! Звісно, у нас були, досі є і багато десятиліть ще будуть проблеми з суверенітетом. Адже всі три десятиліття на нашу внутрішню і зовнішню політику сильно впливали більш потужні держави й альянси. Власне, таких не зовсім суверенних держав у світі більшість. Але державна незалежність у нас уже була.
А якщо хтось з цим не погоджується, то йому треба відмовитися від українського паспорта і заперечити чинність нашої конституції, бо за цією логікою, ніякої незалежної держави до 2014 року не було, а може і зараз ще нема, бо війна не закінчена. Тоді немає сили ні національний паспорт, ні конституція. Бо «війна за незалежність» ще триває. Ото, путлєр зрадів би такій логіці!
Постає питання, то звідки взялося поняття «Війна за Незалежність»?
Зрозуміло, що можна підібрати аргументи на захист саме цього поняття. Наприклад, що це була війна на захист вже існуючої незалежності. Але таке пояснення виглядало б натягнутим. А явна невідповідність назви і змісту від цього нікуди не дінеться. Для пересічного українського обивателя, який ледве обізнаний з загальною канвою вітчизняної історії, саме назва, а не зміст стане визначальною. І багато з таких людей стануть вважати, що до цього в України незалежності не було. Я вже не говорю про іноземців, які ще менше розбираються в українському минулому.
Прийняття по відношенню до російсько-української війни 2014-2025 рр. терміну «Вітчизняна війна» дозволить, серед іншого, і перекрити у колективній пам’яті багатьох українців стійкий і дуже шкідливий російсько-радянський наратив про Велику Вітчизняну війну радянського народу 1941-1945 років.
Але головне значення поняття «вітчизняна» війна означає, що вона була/є війною народною. Ба більше, всенародною. Тобто, під час поточної російсько-української війни на боротьбу піднялася не тільки армія і влада, а весь народ, проявивши незліченні прояви ініціативи «знизу».
Іще одним важливим семантичним навантаженням терміну «вітчизняна» є усвідомлення того факту, що триває війна не просто за незалежність, суверенітет чи територіальну цілісність, а війна за ідентичність, за саме існування української нації, проти якої путінський режим здійснює політику геноциду.
На жаль, у багатьох патріотичних українців присутня стійка алергія на російсько-радянську термінологію, яка виражається у прагненні відмовитися від усіх категорій і понять, якими послуговувалися в СРСР. На мій погляд, така позиція є помилковою, оскільки є проявом комплексу меншовартості або хуторянського світогляду. Якщо у нас нема почуття меншовартості, то байдуже, які терміни використовує ворог. Якщо вони зручні для нас, то ми їх все одно використовуємо, але вкладаємо в них інші смисли.
Подивіться на те, як постали всі імперські нації: всі вони активно запозичували чуже, адаптували його під себе і, врешті, видавали за своє. Якщо хочемо стати великою нацією (а для цього у нас є всі підстави), то необхідно вчитися в імперських націй. А в російських імперців треба вчитися з подвійним ентузіазмом! Вони не соромляться запозичувати наші ідеї та красти нашу історію. І нам слід використовувати все, що забезпечить досягнення поставлених завдань.
Хуторянство, навпаки, прагне до самоізоляції, псевдопуризму/псевдочистоти, прагненні відмовитися навіть від свого, якщо це «наше» ворог «дискредитував» своїми «брудними лапами». Зокрема, це проявляється і в настороженому ставленні до терміну «Вітчизняна війна».
Звісно, нам необхідно постійно шукати здоровий баланс між українською автентикою та запозиченнями. І тут нам допоможе формула Великого Кобзаря: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь».
Тут ми можемо брати приклад з Азербайджану, в якому останню вірмено-азербайджанську війну теж називають по-різному: «Друга Карабахська війна», «44-денна війна», а головне – «Вітчизняна війна» («Vətən müharibəsi»).
Не підлягає жодному сумніву, що автори названого законопроєкту є особи фахові, розумні і глибоко патріотичні. Але вони дуже зайняті, часто втомлені, вирішують одночасно багато важливих питань, почасти читають тексти «по діагоналі». А ще іноді «око замилюється». Можуть якісь нюанси упустити, недогледіти. Тому, при всій повазі до них, і без жодної іронії, хочу просто звернути увагу на те, що вважаю помітним недоліком ухваленого у першому читанні тексту.
Зберігаю надію, що термін «Вітчизняна війна українського народу» все ж буде сприйнятий авторами законопроєкту і народними депутатами, оскільки потім виправляти законодавчо прийняту термінологію буде дуже непросто.
Микола СЛОБОДЯНЮК,
для «Української лінії»
