Республіка Індія cьогодні є найбільшою за кількістю населення державою в світі, яка продовжує швидко розвиватися економічно і посилює свою політичну вагу на світовій арені. Водночас, вона залишається традиційною країною, яка пишається своєю цивілізаційною величчю та 5-тисячною історією. Феномен Індії полягає в тому, що тут поєднуються речі, які, здавалося б, є абсолютно несумісними: принцип ненасилля і ядерна зброя, варново-кастова система організації суспільства та сучасний олігархат; релігійні традиції та стародавні побутові звички й застосування у повсякденному житті найсучасніших технологій; примітивні традиційні поселення посеред джунглів та «розумні міста», організовані завдяки штучному інтелекту й альтернативним джерелам енергії.
Багатьох дивує також поєднання надзвичайного патріотизму індійців та конструктивних відносин з колишніми колонізаторами, а ще – вміння знаходити спільну мову з націями, які ворогують між собою, наприклад, підтримувати палестинців та активно використовувати передові технології ізраїльтян. Хоча треба визнати – такий підхід в сучасних умовах дратує й навіть ображає українців, нам хочеться, щоб Індія більше нас підтримувала у справедливій боротьбі проти колишніх колонізаторів, адже сама пройшла такий шлях. Тут не так усе просто, про особливий підхід – так званий нейтралітет і стратегічну автономію та постійні пріоритети індійців ми вже говорили не раз. Тепер є бажання зрозуміти, а чим, усе ж, індійський досвід світосприйняття і розвитку може бути корисним Україні.
В Індії традиції і модерність поєднуються гармонійно і видаються вкрай доречною комбінацією. Сучасна Індія – це вже не просто країна золота та діамантів, чаю та спецій, йоги та аюрведи, це одна з небагатьох космічних держав світу, яка має велику армію і потужний флот, а ще де-факто володіє ядерною зброєю, розвиває нанотехнології, зелену енергетику та активно використовує ШІ. Її молодь володіє усіма сучасними технологічними навичками, але любить традиційні релігійні фестивалі і в своїх мріях і планах розраховує як на хорошу освіту, так і на поради батьків та навіть на допомогу богів. В Індії взагалі усе перемішано – історія і географія, минуле і сучасне, релігія і наука, культура і політика, ця країна є справжнім калейдоскопом мов, релігій та культур. Та найбільше вражає саме поєднання традиційності і сучасності, що особисто авторці не один раз пощастило спостерігати.
Наприклад, моя колега, яка працювала у відомому індійському аналітичному центрі і мала настільки сучасні погляди на родинні зв’язки, що насмілилася укласти шлюб з чоловіком за власного вибору, якось святкувала день народження молодшого сина і запросила мене на церемонію. Це було зовсім не звичайне дитяче свято з кульками, тортом і лимонадом, а справжній релігійний ритуал. Ангажований заздалегідь індуїстський жрець протягом трьох годин читав на санскриті священні мантри, молився за здоров’я дитини, підливав олію і підкидав необхідні солодощі до вогнища, яке розвели прямо посеред квартири моєї подруги (можете собі лише уявити, як 4-річний хлопчик нудьгував увесь цей час). Мені ж було дуже цікаво за тим ритуалом спостерігати, особливо – за реакцією подруги на усі рухи та слова священика. Бачити на власні очі подібну церемонію – зовсім не те, що чути або читати про подібні речі в новинах.
Життя індійців і справді насичене таким застосуванням традиції в сучасному житті. Ось ще приклад: перед тим, як урочисто спустити нарешті на воду перший власноруч виготовлений ядерний підводний човен класу Arihant в липні 2009 року (роботи розпочалися ще наприкінці 80-х років) було запрошено відомого астролога, аби той вирахував найбільш сприятливу дату для такої важливої події. Проте, його кваліфікація, мабуть, була недостатньою: через деякий час човен «забрали на доопрацювання», і справжні випробування він пройшов аж наприкінці 2014 року. Так само сучасні політики запрошують астрологів для визначення дати початку виборчої кампанії, спілкування з електоратом, оголошення своєї політичної програми тощо. Індійці це сприймають як належне, скоріше їх би здивувало, якщо б такою практикою знехтували. Так само звичним є знаходження в офісі успішного бізнесмена статуетки бога Ганеші – улюбленого персонажа у багатотисячному сонмі індуїстських богів. Пухкенький і доброзичливий на вигляд Ганеша має голову слона (найбільш шанованої в Індії тварини), він є сином могутнього Шиви та його дружини Парваті, і «відповідає» за багато різних речей – добробут, сімейне щастя, бізнес тощо. Але основне – він допомагає на початках кожної гарної справи, тож без нього – ніяк.
Та хіба це насправді нас аж так дивує? Ми також у відповідальний момент молимося і просимо Бога про підтримку та захист, тож традиції залишаються і в нас важливою частиною життя. Так само, як індійці, українці здебільшого покладаються на власні зусилля, лише просять Всевишнього про сприяння. Так заповідав і великий поет Індостану Мухаммад Ікбал, чиї повчальні та життєствердні вірші доводилося перекладати. Ось один з них:
Про допомогу ми Всевишнього благаєм
І часто-густо зовсім забуваєм
Що перед тим, як в Бога щось просить
Зусиль самі докласти маєм!
По-справжньому унікальним аспектом індійського «поєднання неcумісного» є той факт, що Індія, яка виборола свою незалежність у ненасильницький спосіб наслідуючи заповіді «батька нації» М.К.Ганді, від 1998 року є де-факто ядерною країною і у жовтні 2016 року завершила формування власної ядерної тріади (наземний, морський та повітряний компоненти) та стала 6-ю країною світу з можливостями доставки ядерної зброї в будь-який спосіб. Як таке можливо?
Свого часу за втілення в життя мрій індійців про свободу, махатмою, «великою душею» назвав Ганді інший великий індієць — Рабіндранат Тагор. М.Ганді, на відміну від багатьох своїх послідовників (Нельсона Мандели, Десмонда Туту, Вацлава Гавела, Леха Валенси, Матері Терези), не отримав Нобелівської премії миру, проте у 1999 р., за опитуванням ВВС, його було названо «людиною тисячоліття». Важко переоцінити його вплив на сучасну індійську політику, проте сам він стверджував, що не придумав нічого нового, а лише застосував традиційні моральні настанови індійців для політичної боротьби: «В мене немає нічого нового, щоб навчати світ. Істина і ненасилля — такі ж старі, як гори». Ганді називав себе політиком, який намагається бути святим, своє вчення описав як «експерименти з істиною» і казав що його послання — це його життя. «Напівголим факіром» називав його Черчілль, який насправді боявся сили й авторитету цієї фізично слабкої, але надзвичайно міцної духом людини. «Ненасилля (ахімса) — це спосіб життя, який відрізняє людину від тварини», — постійно стверджував Ганді, і саме так, шляхом непокори і неспівпраці з британцями, але без застосування сили, Індія здобула у 1947 році свою незалежність і розпочала будувати свої відносини з світом на основі принципів мирного співіснування.
Тож коли уряд країни наважився на тестування своєї ядерної програми, у самій Індії це охрестили “ядерною драмою” держави, народженої завдяки принципам ненасилля. З іншої сторони, ядерні випробування в Індії в травні 1998 р. не стали великою несподіванкою: на них очікували, адже перші такі тести провів уряд Індіри Ганді ще у далекому 1974-му році (цікаво, що кодовою назвою тоді була обрана досить іронічна «Посмішка Будди»). Проте, все ж таки багатьох у світі здивував той факт, що на них наважилися. Надалі Уряд оголосив, що Індія буде створювати «необхідний мінімум» ядерної зброї з метою «стратегічного стримування», запровадив мораторій на подальші випробування та визначив власну Ядерну доктрину, у якій чітко вказаний принцип незастосування ядерної зброї першою.
В чому тут уроки для України? Насправді, вони є очевидними: свого часу наша держава позбулася ядерного арсеналу, намагаючись довести світу, що ми толерантні та миролюбні. Тепер ми точно знаємо, що світ цього не оцінив, а так звані «запевнення у захисті безпеки», «видані» нам через сумнозвісний Будапештський меморандум 5 грудня 1994 року, нічого не варті. Так от, індійці усвідомлювали це одразу, і недарма під час моїх виступів і просто спілкування з індійськими колегами найбільш популярним запитанням було «Навіщо ви віддали ядерну зброю?» Не дивлячись на усі мої аргументи та пояснення, питання не знімалося. Ніколи. Більш того, наші двосторонні відносини наприкінці 90-х років зіпсувалися зокрема через те, що Україна засудила ядерні випробування, проведені Індією у травні 1998 року. Такої реакції індійці не очікували, і сприйняли це, фактично, як втручання у внутрішні справи. Чому так?
А тому, що в Індії геть інше ставлення до набуття ядерного статусу і того, як це співвідноситься з ідеями толерантності та ненасилля. Дискусії з цього питання постали на самому початку 90-х рр.., коли індійська влада в умовах змін глобального характеру, змушена була замислитися над новими викликами національній безпеці. Особливе місце у політичній стратегії країни посіли тоді питання зміцнення обороноздатності. Ядерні випробування 1998 р. та набуття Індією статусу ядерної країни де-факто розглядалися саме в такому контексті, не зважаючи на усвідомлення «покарання» (дійсно, на країну були накладені жорсткі санкції на рівні РБ ООН). Індія завжди підкреслювала, що її ядерна програма створюється винятково з метою стримування та захисту, адже ядерний потенціал дає змогу вести на рівних діалог з провідними країнами світу. “У мене не було ніяких сумнівів. Створюючи таку зброю, я фактично забезпечую мир для своєї країни, тепер ніхто не наважиться напасти на нас… Сила поважає силу» – стверджував Абдул Калам, 11-й Президент РІ (2002-2007 рр), відомий вчений, який був співавтором ракетно-ядерної програми країни і за це навіть отримав прізвисько «Президент-Ракета».
В цьому і полягає основний урок Індії для України: передусім захист національних інтересів, «моральні роздуми» – потім. Замало бажати (або й мріяти), що твої миролюбні зусилля обов’язково оцінить увесь світ і твої сусіди, потрібно подумати й про те, що станеться, якщо цього не відбудеться. Звісно, ми пам’ятаємо, що на Україну тоді, в першій половині 90-х чинився шалений тиск з метою того, щоб ми позбулися 3-го у світі ядерного арсеналу. Але не треба думати, що в індійському випадку не було тиску, погроз і шантажу. Саме тому ядерні тести в травні 1998 року стали великою несподіванкою, яку «пропустила» навіть розвідка США.
Питання ядерного статусу країни у контексті його співвідношення з традиціями ненасилля широко обговорювалося серед фахівців і загалом, в індійському суспільстві, адже Індія – демократична країна за усіма основними ознаками. Свобода думок і можливість їх відверто висловлюти – одна з таких ознак, в медіа досить часто критикують дії влади, як федеральної так і місцевої, активно висвітлюють питання корупції. Проте вона не є ідеальною демократією, особливо за часів Н.Моді, коли на незалежні ЗМІ подекуди чиниться тиск, а права релігійних меншин часто-густо порушуються. Також маємо визнати, що загалом в країні все ще зберігається величезний розрив між багатими та забезпеченими людьми та тими, хто ледь виживає. Тому індійську демократію й називають іноді «демократією 50Х 50», де половина громадян живе, як у Каліфорнії, а половина – як у тропічній Африці. І все ж, традиції боротьби за справедливість в індійському суспільстві нікуди не зникли, про що свідчать цьогорічні протести і демонстрації, організовані новою політичною силою – Народною партією тарганів, що виросла з руху блогерів. На чолі цієї сили – 30-річний Абгіджіт Діпке, який «передумав» бути інженером і після отримання соціологічної освіти в США повернувся до Індії, щоб адвокатувати інтереси молоді. Як і в багатьох інших азійських (та й не лише) країнах, покоління Z повстало проти корупції, засилля застарілої бюрократії, зокрема в системі освіти, та безробіття, спричиненого активним застосуванням ШІ.
І тут вже не знаєш, хто в кого має більше вчитися, адже в українців дуже гострим є почуття справедливості, а звичка відстоювати свої права не зникла навіть у час повномасштабної війни. І так само, як в Індії, рушійною силою є молодь, тому що в неї – попереду усе життя, і хочеться прожити його гідно.
А от ще одна індійська «корисна модель» точно може бути використана в Україні, коли розпочнеться післявоєнна відбудова. Йдеться про проєкт «Розумні міста», який ініціював уряд Н.Моді, поруч з іншими програмами, мета яких – покращення якості життя індійців. «100 розумних міст» – це проєкт з модернізації та побудови «з нуля» міст, в яких комфортно жити, навчатися, працювати і відпочивати. Загалом було визначено 100 таких міст, загальна кількість міського населення, охопленого цією ініціативою – 99 486 840 осіб. Пілотним проєктом програми, який демонструє нам знов поєднання передових технологій і комфорту з культурними традиціями, стала нова столиця штату Андгра-Прадеш, Амараваті. Це відома фортеця, збудована майже 2 тисячі років тому, одне з найважливіших місць буддійського паломництва. Нове місто має стати одним із найстабільніших в країні, матиме велику кількість зелених зон відпочинку та прісної води, завдяки своєму вдалому розташуванню на берегах річки Крішна. Новий міський комплекс, як очікується, буде завершений протягом 25 років, і для реалізації проєкту були залучені іноземні інвестиції, зокрема – з Нідерландів та Швейцарії. В Амараваті буде використовуватися сонячна енергія, а транспортні засоби включатимуть водне таксі та електромобілі. 2 травня 2025 р. Прем’єр-міністр Нарендра Моді урочисто заклав фундамент 94 різних проєктів вартістю 580 мільярдів рупій, націлених на розбудову «розумного міста» Амараваті. Передбачене будівництво офіційних установ столиці, офісних центрів, об’єктів оборонного призначення, національних автомагістралей, модернізація залізниць тощо.
Виглядає так, що саме Амараваті стане новим символом традиційного для Індії поєднання стародавнього й модерного: тут знаходиться ступа Будди, збудована ще великим імператором Ашокою до нашого тисячоліття, і саме тут має постати надсучасне місто, збудоване за ретельно спланованим проєктом. Величезна кількість українських містечок зараз перебуває в руїнах, і відбудова означатиме фактично створення нових сучасних поселень, то чому б нам не скористатися досвідом Індії і зробити це із застосуванням найновітніших технологій, але із збереженням національних традицій?
Ціннісні індійські (індуїстсько-буддійські) принципи пропонували єдність у відмінностях, толерантність, співіснування різних поглядів, релігійних вчень і філософських систем. Навіть коли в Індію прийшов іслам, він був змушений змінитися і перейняти ці правила співіснування, саме тому на Індостані так поширені суфійскі течії – прояви містичного вчення, націленого на духовне єднання з Богом. Але ж ми в Україні також пишаємося толерантним ставленням до представників різних конфесій, у нас є місце для християн, мусульман, а ще буддистів та навіть індуїстів. Ми завжди вважали, що вміння мирного співіснування нас поєднує з індійцями, хоч би хто кого не вчив. І зрештою вийшло так, шо у своїй миролюбності українці виявилися більш наївними, тоді як індійці чітко знали, що свою свободу треба не лише вибороти, але ще й відстояти, стати по-справжньому незалежними в економіці, технологіях та зовнішній політиці. Мені здається, що це і є головний урок, який нам надає Індія.
Олена БОРДІЛОВСЬКА, доктор політичних наук, зав. відділом нових викликів НІСД,
для «Української лінії»