Публікація відображає особисту позицію автора
Міжнародна спільнота перебуває в унікальній за останні декілька десятиліть ситуації надзвичайної напруги, яка загрожує по суті щодня перерости в глобальний конфлікт з непередбачуваними наслідками. При цьому, незважаючи на кілька центрів-загроз міжнародній безпеці, усі погляди світового співтовариства так чи інакше зведені до двох супердержав – США і Китаю, дії яких визначають глобальні тренди міжнародної політики. Зустрічі їх лідерів завжди викликають жвавий інтерес, а очікування нерідко перевершують реальні результати. Чи буде так цього разу?
На 14-15 травня анонсовано чергову зустріч президента США Дональда Трампа та президента КНР Сі Цзіньпіна в Китаї, яка стане усього другим візитом лідера США до Пекіна з 2017 року та водночас другою зустріччю обох лідерів за останні півроку. Звернімо увагу – її анонсували саме американці, Білий дім і сам Трамп. Пекін у своїх кращих традиціях офіційну інформацію оприлюднює за кілька днів до події. Це свідчить насамперед про те, що зустріч більш потрібна саме Вашингтону. Причому не просто зустріч – офіційний візит Дональда Трампа до Пекіна. Водночас турбулентність міжнародних процесів та непрості стосунки США і КНР створюють значні ризики щодо імовірності такої зустрічі і роблять її результати ще більш непрогнозованими.
Коротко про передісторію. США розглядають КНР як свого головного (стратегічного) суперника в сучасному світоустрої, і не випадково. Про масштаби і значення цього суперництва свідчить загальна статистика – США і КНР є найбільшими економіками світу, на які разом припадає понад 44 % світового ВВП. Хоча США і Китай підтримують масштабні торговельні зв’язки, американці продовжують боротися з тим, що вони називають несправедливими економічними практиками, такими як крадіжка інтелектуальної власності, державні субсидії і торговельні дисбаланси, що призводить до постійних торговельних обмежень та мит. Обсяг торгівлі товарами та послугами між США і Китаєм складає понад 600 млрд. дол. на рік. При цьому особливе занепокоєння американців викликає торговельний дисбаланс на користь Китаю, що склав понад 250 млрд. дол. Тому Вашингтон традиційно змушений іти на певні протекціоністські заходи, піддаючи ретельному контролю китайські інвестиції в США.
Завданням Сполучених Штатів стало стримування китайської потуги, яку, як не дивно, вони десятиліттями кредитували. У китайських банках станом на березень 2025 року накопичилося доларових облігацій (US Treasuries) на суму близько 300 млрд. дол. І це лише офіційна інформація. Китай є одних з найбільших утримувачів американського державного боргу, що фактично, попри геополітичну та економічну конкуренцію, міцно пов’язує сторони і не дає перетнути червону межу відкритому протистоянню.
Основним джерелом напруги у відносинах держав є технологічний сектор, де США обмежують доступ Китаю до високотехнологічних напівпровідників (мікросхем) та інструментів штучного інтелекту, щоб забезпечити свою технологічну перевагу на глобальному рівні. Обговорюється угода США з союзниками щодо обмеження експорту до Китаю обладнання для виробництва чипів. Варто пригадати боротьбу першої адміністрації Трампа з китайською Huawei та її мережею 5G, зокрема, тиск на європейських союзників з метою домогтися їхньої відмови від співпраці з цим китайським технологічним гігантом.
Хоча головним регіоном американсько-китайського стратегічного суперництва уже котре десятиліття залишається Південно-Китайське море, зростання міжнародного впливу КНР призвело до глобалізації цього протистояння, яке сьогодні непрямо ведеться навіть в Арктиці, Африці, Латинській Америці і на Близькому Сході. Руками інших держав. Водночас обидві країни продовжують підтримувати регулярні контакти на високому рівні, щоб не допустити переростання конкуренції у прямий конфлікт. Не стала винятком й адміністрація Трампа.
КНР, особливо з приходом до вершин влади Сі Цзіньпіна у 2012-2013 роках, стала на шлях стрімкого зростання міжнародного впливу, досягнутого завдяки двом факторам – динамічному економічному зростанню та реалізації агресивної зовнішньої політики. Остання здійснюється через комплексну програму «Один пояс – один шлях», що передбачає поширення китайського впливу насамперед на просторах Євразії, а де факто – в усьому світі. Ідеться, зокрема, і про Африку з Латинською Америкою. Останній регіон особливо чутливий до американських інтересів.
Головна загроза (з позиції Заходу) даної стратегії полягає в тому, що Китай прагне за ширмою торговельно-економічної експансії поширювати власну економічну модель (та навіть філософію суспільного життя) і модель політичного управління (т. зв. цінності «абсолютного суверенітету», що протиставляються західній практиці зміни режимів, «кольоровим революціям», боротьбі за права людини). За прикладом наслідків такої політики далеко ходити не треба – так звана «неліберальна демократія» уже колишнього режиму Орбана в Угорщині. Квінтесенцією поширення «Поясу і шляху» на Європу став проєкт «16+1» – намагання КНР розвивати торговельно-інвестиційні відносини з країнами Центрально-Східної Європи, до якого у певний час приставали навіть Італія і Греція. Утім за часто веселковими планами економічного зростання і досягненням фантастичного економічного ефекту стоять і суто банальні речі – фінансове кредитування потрібних для керівництва Китаю та бізнесу КНР країн і проектів, більшість з яких не виправдали себе. Зокрема, проєкт «16+1» зазнав невдачі, більшість держав регіону відмовилися від нього під тиском США та ЄС, які вчасно вірно розцінили в ньому спробу поширення політичного впливу Китаю в Європі.
Головна особливість такої зовнішньої експансії – її «м’який», тобто насамперед економічний характер. Те, що дешеві китайські товари уже давно заполонили увесь світ, очевидно. В тому числі американський ринок. Китайська торговельна експансія реалізується не лише через двосторонні торговельні угоди з потрібними країнами, але й шляхом скуповування стратегічних об’єктів (насамперед портів), відкриття заводів і фабрик закордоном, кредитування урядів інших держав, яке здійснювалося упродовж десятиліття майже необмежено. За цією торговельно-економічною «лавиною» наступає політичний вплив, який сьогодні уже перейшов на новий рівень – ставка на економічну експансію та розселення китайських емігрантів в десятках країн є опорою формування прокитайських місцевих органів влади, куди поступово проникають самі ж етнічні китайці. Ідеться про ті ж США, а також Канаду, Австралію, де найбільші китайські діаспори серед країн Заходу.
Загалом американські адміністрації історично закривали очі на китайських експансіонізм, обмежуючись санкціями, які насамперед були пов’язані з історично системними порушеннями прав людини китайським комуністичним режимом. Якщо до каденції президентства Дональда Трампа між США та КНР відбувалися спроби порозумітися і визначити спільні правила конкуренції, то з його перемогою на виборах у 2016 році відносини між країнами зазнали ескалації і набули ознак конфронтації, наразі лише в економічній і технологічній сферах. Китай в очах керівництва США перейшов від статусу партнера, потім економічного конкурента, до економічного, а згодом і стратегічного суперника.
Політика адміністрації президента Джо Байдена (2021–2025 роки) щодо Китаю базувалася на стратегії «конкуренції, де це необхідно, партнерства, де це можливо, і суперництва, де це потрібно», зберігаючи при цьому торговельні обмеження попередника (того ж таки Трампа). Вона включала технологічні обмеження, зміцнення альянсів у сфері безпеки і захист Тайваню. Байден підтвердив «Політику одного Китаю», але висловив рішучість захищати Тайвань, зберігаючи напруженість з КНР у цьому питанні. Вашингтон приділяв особливу увагу багатосторонньому підходу, що різко контрастує з політикою адміністрацій Трампа. Акцент було зроблено на створенні коаліцій (AUKUS, Quad) для протидії зростанню впливу Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Водночас сторонами відновлено військові зв’язки і діалог для запобігання переростанню суперництва в конфлікт.
Байден називав лідера КНР Сі Цзіньпіна «диктатором» і розкритикував китайський «мирний план» щодо України як невигідний. Голова КНР на зустрічі з президентом США на Балі (Індонезія) 14 листопада 2022 року в рамках саміту G20 заявив, що Китай не має наміру кидати виклик Сполученим Штатам або витісняти їх з Південно-Східної Азії. Водночас нова Стратегічна концепція НАТО, ухвалена 29 червня 2022 року, визначила Китай як «виклик нашим інтересам, безпеці і цінностям» Альянсу. Росія ж, для порівняння, переведена в статус «найбільш значна і пряма загроза безпеці». Байден наголосив, що США і Китай повинні працювати разом з метою вирішення глобальних проблем, як-то зміна клімату, глобальна макроекономічна нестабільність, охорона здоров’я, продовольча безпека. Разом з тим американська адміністрація на початку січня 2022 року визнавала, що у США ще немає повномірного практичного досвіду, необхідного для побудови принципово нової стратегії конкуренції з авторитарними країнами, який би відрізнявся від періоду «холодної війни».
Традиційним треком зовнішньої експансії Китаю залишається далекосхідний регіон, де головною потенційною точкою воєнної біфуркації є Тайвань. Саме проблема Тайваню (нарощування потенціалу для його імовірного завоювання) стала головним стимулом для розвитку китайської військової потуги, помножена на наростання стратегічного суперництва з США. Вашингтон дотримується політики «одного Китаю», яка визнає Пекін єдиним законним урядом, водночас підтримуючи міцні неофіційні відносини з Тайбеєм, що включає насамперед постачання оборонної зброї. Це залишається основною точкою напруги в американсько-китайських відносинах. Усім зрозуміло, що китайський напад на Тайвань здатний перерости у пряму війну КНР і США, що фактично виведе масштаби конфліктності сучасних міжнародних відносин на рівень світової війни.
Повернення до влади Дональда Трампа в його другій каденції президента США одразу призвело до наростання конфронтації з Китаєм, насамперед по торговельно-економічній лінії. «День визволення» 1 квітня 2025 року, що означав початок торговельної війни уряду США фактично з усім світом через запровадження мит, насамперед був спрямований на Китай. Однак Трамп прорахувався. Після оголошення підняття мита на товари з Китаю на 125% та можливістю подальшого підвищення вдвічі, в Пекіні оголосили про запровадження дзеркальної відповіді, що в умовах дешевизни китайської продукції, значної кількості американських інвестицій у виробництво в Китаї і наростання залежності від китайської сировини для напівпровідників робило дії Вашингтона самогубчими.
Кількамісячні раунди двосторонніх переговорів та періодичне відтермінування різкого взаємного підвищення тарифів зрештою призвели до зустрічі Сі і Трампа 30 жовтня на полях саміту АСЕАН в Південній Кореї (м. Пусан). Її результатами стало підписання торговельної угоди терміном усього на один рік. Основні умови передбачали зниження зі сторони США «тарифів на фентаніл» з 20% до 10% і призупинення тарифів на певні товари, тоді як Китай погодився тимчасово скасувати обмеження на експорт критично важливих для виробництва мікроелектроніки рідкоземельних мінералів (гелій, германій, графіт), збільшити обсяги закупівлі сільськогосподарської продукції, зокрема соєвих бобів. Також обидві країни домовилися призупинити стягнення взаємних портових зборів з суден. Китай пообіцяв вжити заходів щодо експорту хімічних прекурсорів, що використовуються у виробництві синтетичних опіоїдів.
Попри задоволення від досягнутих домовленостей, сторони залишилися на позиціях стратегічного суперництва. З приходом у Білий дім Трамп проводить політику системного витіснення Китаю з Латинської і Південної Америк в рамках відродження «доктрини Монро», з Арктики і Близького Сходу. Фактором загрози впливу Китаю обґрунтовуються, серед іншого, претензії США на володіння Гренландією. Водночас Китай посилює агресивні дії біля Тайваню і продовжує системно захоплювати нейтральні води в Південно-Китайському морі, займаючи наявні та споруджуючи нові насипні острови для створення військових об’єктів.
У Стратегії національної безпеки США 2025 зафіксовано зміну політики щодо відносин з Китаєм, які повинні ґрунтуватися на принципах взаємності, справедливості та збалансованості, а головним завданням політики в Індо-Тихоокеанському регіоні визначено «запобігання війні». Загалом нова безпекова стратегія США, попри критику стратегій попередників, не містить різких змін у відносинах з Китаєм, зорієнтована на відносини співпраці, що не виключає загострення стратегічного протистояння. Водночас явно помітне прагнення виправити дисбаланси і посилити стримування зростання китайської потуги, насамперед на економічному рівні. Завуальована загроза Китаю проглядається в абзаці про недопущення контролю «будь яким конкурентом» Південно-Китайського моря з метою захоплення торгових шляхів. Тут варто нагадати, що лише морські торгові шляхи поблизу Тайваню забезпечують до 30% світової торгівлі. Тому завдання «запобігти будь-яким спробам захоплення Тайваню»визначено як один з пріоритетів національної безпеки США, що повинна досягатися разом з партнерами по регіону.
Утім варто розуміти, що Китай за жодних, навіть найбільш сприятливих для себе угод в американцями, нізащо не погодиться на відмову від власних геополітичних амбіцій, які усе більше підкріплюються військовою компонентою. Жорсткі дії Вашингтона щодо китайської економіки видаються сьогодні явно запізнілими. Намагання стримати китайські міжнародні амбіції та навіть військово-політичну потугу цієї держави, яка володіє третім за обсягом в світі ядерним арсеналом та до 2030 року має шанси наздогнати у цьому компоненті самі США, в умовах політики ізоляціонізму адміністрації Трампа та виснаження військової потуги через війну проти Ірану здається усе більше ефемерним.
ОТОЖ, ЯКІ ПЕРЕВАГИ НАПЕРЕДОДНІ ЗАПЛАНОВАНОЇ ЧЕРГОВОЇ ЗУСТРІЧІ З АМЕРИКАНСЬКОЮ ДЕЛЕГАЦІЄЮ МАЄ КИТАЙСЬКА СТОРОНА, ЯКА ПРИЙМАТИМЕ САМІТ.
1. Послаблення впливу США в Європі через політику економічного протекціонізму, загострення політичних відносин з партнерами по НАТО, спробами експансіоністської політики (насамперед скандал навколо Гренландії) та провал переговорного процесу щодо завершення російсько-української війни. Намагання розхитати та імовірно зруйнувати Європейський Союз (попри офіційні багаторічні запевнення у підтримці процесів європейської інтеграції та стратегічної автономії Європи від влади Китаю) фактично перебувають у спільних інтересах Пекіна і сучасного Вашингтона. Для обох ЄС став вагомим економічним конкурентом, а отже й загрозою їх глобального впливу. Водночас зміна підходів США до відносин з Європою явно вигідна китайській стороні, яка, з одного боку, намагається зближуватися з ЄС в торговельно-економічному плані, всіляко проникаючи на європейський ринок, а з іншого – тиснути на ЄС через війну Росії проти України, прагнучи послабити його позиції. Китай продовжує «розхитувати» ЄС і атлантичну єдність через розвиток давніх та пошуки нових зв’язків з європейськими державами. Наочні приклади –Угорщина, Іспанія, Греція, навіть Франція і Німеччина.
2. Саме росія стала ключовим партнером Китаю (фактично проксі-партнером) у вибудовуванні його антиєвропейської та антиамериканської політики, насамперед прагненні підірвати позиції ЄС і НАТО. Доводиться констатувати, що адміністрація Трампа після його повернення у Білий дім дарує москві чимало можливостей для продовження агресивної політики, насамперед зміною міжнародної ролі США з явного партнера України та країн Європи на посередника у переговорах з росією та зрештою звичайного продавця зброї. Як бачимо, стратегія «закінчити російсько-українську війну за 24 години» зазнала невдачі, що визнав сам Трамп. Ні він, ні його попередники, попри застосування відмінних підходів, так і не змогли створити дієву систему стримування, протистояння, а головне – попередження поширення російського імперського експансіонізму, і не лише в Європі (яскравий приклад – Іран). Росія стала чи не головним активом (політичним, ресурсно-економічним, ідеологічним) для підважування і руйнування західних інституцій (та навіть світогляду), а спроби адміністрації Трампа «переманити» режим путіна на власну сторону та віддалити від Китаю зазнають невдачі.
3. Скорочення американських асигнувань для потреб безпеки партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні. Це стало наслідком насамперед змін у стратегічних підходах щодо розподілу військових ресурсів, а також відходом від багатосторонньої дипломатії, наданням пріоритету двостороннім зв’язкам і часто одностороннім діям, коли союзників та партнерів адміністрація Трампа ставить перед фактом. Ідеться насамперед про Південну Корею і Японію, відносини США з яким відзначаються певною напругою. Зовнішня політика Вашингтона сьогодні підірвала абсолютну упевненість партнерів по Індо-Тихоокеанському регіону щодо безумовної підтримки США у випадку потенційної війни з Китаєм.
4. Проблеми Трампа на внутрішньому рівні не набагато менші, ніж на зовнішньому, та вони обидва безумовно взаємопов’язані. Рішення суду про незаконний характер тарифної політики адміністрації Трампа стала болючим ударом для нього особисто, адже перекреслила головні підходи до зовнішньоекономічної політики і позбавила вагомого важеля тиску практично на кожну країну світу, насамперед на Китай. До того ж уряд США змушений повернути компенсації іншим державам на суму 160 млрд. дол. упродовж трьох місяців. Усього за пів року до виборів до Конгресу, що відбудуться 4 листопада, такий «подарунок» Трампу і очолюваній ним Республіканській партії від американської Феміди явно зайвий. Тиск на федеральний уряд здійснюють і фермери, захищати економічні інтереси яких через протекціонізм на зовнішній арені та водночас розширення ринків збуту обіцяв Трамп в ході президентської передвиборчої кампанії. Саме аграрії є одним з «ядер» його електорату. І тут Китай з його величезним споживчим ринком виключно важливий.
5. Залежність США від величезного китайського споживчого ринку проявляється не лише в галузі сільськогосподарського виробництва (насамперед бобових культур), але й технологічного суперництва. Китайська електроніка, яка нарешті виходить на рівень замкненого виробництва внаслідок видобутку основних рідкоземельних металів та отримання доступу до технологій виробництва мікросхем, а також дешевизною виробничих трудових ресурсів, по низці номенклатури товарів масового споживання вийшла на конкурентний рівень продажів на світових ринках з провідними зарубіжними (в тому числі американськими) технологічними гігантами. Втратити позиції в такій конкуренції та водночас найбільший для себе споживчий ринок для США означатиме серйозні проблеми з економічною стабільністю і зрештою підрив міжнародного впливу.
6. Китай – авторитарна держава з монопольним становищем комуністичної партії. США – усталена демократія, хоча й з тенденціями до автократичного правління, яке намагається запровадити Дональд Трамп. Однак демократія стримувань і противаг між інституціями та електоральних традицій все ж вистоїть, бо насамперед каденція президента обмежується терміном чотири роки, а інституції і традиції демократії доволі міцні. В Китаї ж влада Сі за рішенням з’їзду Комуністичної партії КНР є фактично довічною, а монополія останньої взагалі не піддається жодному сумніву. В цьому Трамп безумовно програє авторитарним лідерам сучасності, таким як Сі, путін, Кім Чен Ин, владі яких щиро заздрить. Тому влада Китаю, на відміну від США, може значно більше розраховувати на соціальну підтримку, згуртованість та мобілізацію суспільних сил і ресурсів у будь якому зовнішньому протистоянні, а планова економіка п’ятирічок навдивовижу ефективно переплетена з ефективною реалізацією механізмів протекціонізму та ринкової економіки.
7. Стратегія вичікування Китаю загалом в міжнародних відносинах приносить свої дивіденди. Головний конкурент США зміною стратегічних підходів до зовнішньої політики, що супроводжуються не завжди обачними та навіть авантюрними діями на міжнародній арені, працює на послаблення власних позицій. Ідеться про три головні маркери цього послаблення: поступовий, але рішучий відхід США з Європи і розпад «старого» НАТО; невдача у процесі завершення російсько-української війни; невизначеність щодо завершення військової операції Ізраїлю та США проти Ірану та пов’язана з нею енергетична криза.
Зупинимося на третьому маркері, адже саме він сьогодні є головним каталізатором стану політичних відносин США і Китаю.
Військові дії проти Ірану, як видно з поточних подій, принесли низкунесподіванок і ризиків для американської адміністрації. Не вдаючись до оцінок загальної ситуації на Близькому Сході та наслідків для США, варто зазначити, що адміністрація Трампа помилилася щодо стратегії протидії Китаю, напавши на Іран. Вплив Китаю в регіоні Близького Сходу надалі посилюється, що викликало насамперед втягування ледь не усіх країн регіону у цей військовийконфлікт. Удари ракет і безпілотників з Ірану відчули на собі насамперед такі давні партнери США, як Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Бахрейн. Наявність американських баз і військово-морської армади у водах Індійського океану не врятувала ці країни від руйнівних атак. Показала вразливість навіть коштовна американська ППО. На цьому фоні ті ж саудити активізували контакти по лінії військово-технічної співпраці двома з іншими партнерами – Китаєм та, як не дивно, Україною.
Розрахунок Трампа полягав у тому, що Пекін втратить стабільне постачання нафти з Ірану та поставки скрапленого газу з Катару в результаті такого бажаного встановлення контролю американців над нафтовими ресурсами Тегерану (за прикладом Венесуели) і шляхами поставок енергоресурсів з Перської затоки. Однак ні першого, ні другого американцям поки що повністю досягти не вдалося. Мало того, Іран першим заблокував Ормузьку протоку, чим забезпечив пільгові умови виходу китайських нафтових танкерів та танкерів зі скрапленим газом з Перської затоки. Навіть після запізнілого встановлення американцями подвійної блокади Ормуза у середині квітня, заблокувавши іранські порти, у Вашингтоні не наважуються зупиняти китайські кораблі з придбаними енергоресурсами. США не вдалося (і очевидно не вдасться) реалізувати стратегічний задум відірвати від тісного партнерства з Китаєм ні Іран, ні росію, режими в яких великою мірою досі виживають за рахунок різнопланової підтримки Китаю та забезпечують його інтереси відповідно в Європі і на Близькому Сході.
Зрештою накопичені запаси нафти (близько 600 млн. барелів) в сховищах Китаю дають можливість Пекіну маневрувати, формально вимагаючи негайного відкриття Ормузької протоки для уникнення світової економічної кризи, фактично ж стимулювати іранців до затягування часу з її деблокадою. Це спричинає економічні, репутаційні, політичні втрати насамперед для США, поглиблення енергетичної кризи в Європі, дещо посилює незавидне економічне становище російської економіки як свого прямого партнера, а замикання кола коаліції автократій на рівні російсько-іранських стратегічних стосунків гарантує китайській стороні збереження впливу на стратегічні центральноазійсько-каспійські торговельно-економічні шляхи, які віднедавна стали черговим об’єктом доволі жорсткого геополітичного суперництва з американцями.
Китай є давнім економічним та військово-політичним партнером Ірану. За 25-річною міждержавною угодою, підписаною 27 березня 2021 року, Китайзобов’язався інвестувати 400 млрд. дол. (!) в іранську економіку, з яких 280 млрд. передбачено на нафтогазовий сектор і ще 120 млрд. дол. на інфраструктуру. В обмін Іран постачає до Китаю нафту за зниженими цінами і проводить спільні з Китаєм військові навчання, обмінюється розвідданими. В сукупності з допомогою росії такі цифри допомагають віднайти відповідь на запитання, звідки узялася така стійкість іранського режиму у протистоянні США та Ізраїлю. 11 квітня американська розвідка повідомила, що Китай готується передати Ірану переносні зенітні ракетні комплекси та радари X-діапазону для ППО через треті країни, щоб приховати їх походження. Саме Пекін переконав Іран прийняти пакистанське перемир’я з американцями 7 квітня та піти на переговори в Ісламабаді. На усе це схоже може закривати очі лише Трамп. Як і на дані розвідки про розвідувальну та збройну допомогу росії Ірану, яку президент США визнав «незначною». За повідомленням «Associated Press», влада КНР звичайно заперечила свою підтримку Ірану, запропонувавши взяти у володіння або допомогти іранцям знизити рівень наявного у них високозбагаченого урану. Фактично Китай не проти виступити посередником у конфлікті.
СВОЇ ПЕРЕВАГИ ДЛЯ ПЕРЕГОВОРІВ З КИТАЙСЬКОЮ СТОРОНОЮ МАЮТЬ І АМЕРИКАНЦІ.
1. Уже в перші місяці після приходу до влади адміністрація Трампа провела надзвичайно успішні заходи щодо фактичного витіснення китайського впливу в Латинській Америці (Панамський канал), а на початку січня після арешту американськими спецслужбами самоназваного президента Венесуели Ніколаса Мадуро – і з цієї стратегічно важливої для енергетичної безпеки країни, влада якої активно співпрацювала з китайськими та російськими компаніями насамперед в нафтовидобувній і нафтотранспортній галузях. Антикитайська спрямованість політики Вашингтона в Західній півкулі стала логічним і очікуваним центральним елементом відродження історичної американської міжнародної «доктрини Монро», а вона в свою чергу – частиною стратегії перерозподілу світових сфер впливу, за якою обидві Америки є виключною сферою впливу США. Головним завданням Вашингтона стало перерізання Пекіну доступу до шляхів постачання відносно дешевої нафти, загалом доступу до світових природних ресурсів і торговельних шляхів. В умовах відродження жорсткої конкуренції за світові викопні ресурси така політика адміністрації Трампа додає їй аргументи на переговорах.
2. Жорстка блокада Ірану як тактика на виснаження ворога має непогані перспективи, з огляду на наближення вичерпності його ресурсів (якщо звичайно Китай не розпочне відкриту військову та економічну допомогу). Хоча перекриття Ормузької протоки тримає доволі високий рівень цін на нафту та іншу продукцію, що транспортується цим шляхом, наразі вдається утримувати цей рівень на контрольованих показниках. По-друге, США фактично незалежні від поставок нафти і зовсім незалежні від зрідженого газу та добрив, що проходять протокою, на відміну від Китаю. Тому Вашингтон ще має певний час аби чинити тиск на Тегеран з метою укладення вигідної для себе мирної угоди. Зрештою у випадку можливого подальшого застосування сили саме США мають шанси на омріяне Трампом заволодіння нафтовими підприємствами Ірану, а не Китай. Така імовірність все ще залишається і вона доволі висока.
3. Флот США здійснює системні дії з контролю над Малаккською протокою та іншими стратегічними транспортними шляхами в Індо-Тихоокеанському регіоні. Якщо влада Сінгапура піде на закриття протоки, не без відома та підтримки США, звичайно, американці отримають дуже вагомі важелі тиску на Пекін в торговельно-економічному та геополітичному вимірі. Напередодні візиту Трампа до Китаю дії ВМС США в цьому регіоні свідомо активізувалися.
4. Якби упереджено і навіть вороже представники адміністрації Трампа, наснажені МАГА-ідеями, не ставилися до Європи та європейців, саме посилення торговельної конкуренції ЄС і Китаю, зростання впливу ЄС на світових ринках грає на руку американцям у стратегічному протистоянні з офіційним Пекіном. Залишається сподіватися, що адміністрація Трампа не піде на подальшу економічну і політичну конфронтацію з європейцями як усе ж головними історичними союзниками. Адже варіанти економічного союзу ЄС і Китаю, як і захоплення Китаєм європейського ринку (обидва малоімовірні, але теоретично можливі) у випадку конфронтаційної політики Вашингтона або спроб домовитися з китайцями за рахунок інтересів Європи, остаточно підірвуть позиції США в міжнародній торгівлі та світовій політиці загалом. Попри напруженість в американсько-європейських стосунках, вони не розірвані. США залишаються в НАТО і активно діють на європейських ринках, які все частіше кажуть рішуче «ні» китайським корпораціям. Усе це послаблює позиції Китаю та робить його більш договороздатним.
5. Незважаючи на усі спроби Китаю наздогнати США за рівнем військово-оборонного комплексу, це навряд чи вдасться зробити у найближчому майбутньому. Адже американці теж збільшують військовий бюджет майже на третину (до безпрецедентних 1,5 млрд дол.) і продовжують розвивати військову технологічну компоненту, в тому числі за рахунок співпраці з Україною (як би це Трампу не було дошкульно визнавати). Чого не скажеш про Китай, який усе ж не може отримати адекватну за рівнем до американської технологічну перевагу, співпрацюючи у справі ВПК з КНДР, істотно послабленим Іраном чи навіть росією.
Отож, зустріч в Пекіні в травні поточного року має високі шанси відбутися. Як заявив Трамп у квітні в своїй соцмережі Truth Social в традиційному для себе стилі суперлятиву, «я з нетерпінням чекаю на зустріч із президентом Сі Цзіньпіном, яка, я впевнений, стане монументальною подією». Чи будуть підстави закладати монумент на честь цієї зустрічі – питання спірне. Сторони здебільшого залишаються на власних позиціях і мають для цього вагомі підстави. Водночас китайська сторона уже відправила до Вашингтона у подарунок панду як символ дружніх намірів та налаштованості на діалог. В китайській дипломатичній традиції це дорого вартує. Обидві сторони, тим більше ядерні держави, не хочуть відкритого протистояння, тим більше військового конфлікту, бо розуміють його імовірні наслідки. Тому обмежаться подальшою політикою стримування і «пінг-понгом» претензій один одному.
Очікуваним предметом обговорення стануть насамперед можливий розподіл сфер впливу США і Китаю в світі. Принаймні на цьому наполягатимуть американці. Залишаються невизначеними перспективи взаємодії в трикутнику США-Європа-Китай, де сьогодні більше запитань, ніж відповідей. Принаймні у Вашингтоні захочуть продовжити річну торговельну угоду з Пекіном. Головна турбота американців – рідкоземельні мінерали і мікроелектроніка, що принципово для США, бо загрожує домінуванню в світовій економіці і системі безпеки.
Щодо геополітики, головним предметом обговорення точно стане Іран та Близький Схід. Саме через бойові дії проти Ірану Трамп попросив китайську сторону перенести дату свого візиту до Пекіна, який попередньо був запланований на 30 березня – 2 квітня. Однак просте вирішення питання про розподіл сфер впливу в даному регіоні очевидно неможливе. Так само як і історична проблема Тайваню. Влада КНР устами глави МЗС Ван І 30 квітня в ході телефонної розмови з держсекретарем США Марко Рубіо озвучила офіційне застереження американській стороні про необхідність визначатися з практикою своєї підтримки острову, тобто вимагає її припинити. Трамп різко збільшив обсяги продажу озброєнь Тайваню від початку свого другого терміна президентства. Китайський міністр закликав Вашингтон «зробити правильний вибір» у питанні Тайваню, наголосивши, що це необхідно для зміцнення співпраці та забезпечення миру в усьому світі. В Пекіні, з огляду на тісні контакти з прокитайською опозицією Тайваню, готують м’який сценарій повернення острова в свою орбіту з перспективою повної інтеграції. Головна цінність Тайваню сьогодні навіть не політична, а безумовно торговельно-економічна (повний контроль над Тайванською протокою) і провідні позиції цієї де-факто окремої держави як високотехнологічного центру виробництва мікроелектроніки в світі.
Водночас практично синхронно Федеральна комісія зі зв’язку США одноголосно підтримала пропозицію заборонити всім китайським лабораторіям проводити тестування смартфонів, комп’ютерів та іншої техніки, призначеної для американського ринку, а також обмежити діяльність найбільших телекомунікаційних операторів КНР у Сполучених Штатах. Отож між сторонами іде взаємна «гра м’язами» з елементами відвертого шантажу та залякування. Це говорить про непевність позицій обох та неможливість досягнення довгострокового паритету чи тим більше комплексної політико-економічної домовленості на тривалий час.
Хоча в китайської сторони, як бачимо з наведених аргументів, ситуація і засоби тиску переконливіші, але усе ще недостатні для диктування своєї волі американцям. Лібералізація тональності переговорів з боку адміністрації Трампа може означати необхідність тактичного перемир’я на фоні вказаного посилення позицій Пекіна та незавершених американцями справ в Перській затоці та Україні. Однак очевидно, що це перемир’я матиме тимчасовий характер і не відміняє стратегічного суперництва двох наддержав з відмінною економічною та політичною філософією.
КАМЕНЕМ СПОТИКАННЯ СТОРІН МОЖЕ СТАТИ І СИТУАЦІЯ НАВКОЛО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ.
В інтересах Китаю підживлювати подальшу напругу в Європі руками росії. Не випадково ледь не паралельно з Трампом, на 15 квітня запланований візит до Пекіна за «цінними вказівками» самого путіна. Його аудієнція в Сі запланована після перемовин того з Трампом. Утім, китайці не проти зайти в переговорний процес про завершення російсько-української війни як сторона-посередник. Публічні натяки представників Пекіна на можливість виділити свої військові підрозділи для гарантування безпеки і виконання миротворчих функцій в Європі уже звучали неодноразово. Це звучить особливо цинічно на фоні підтвердженої західними розвідувальними службами намірів росії атакувати як мінімум одну з держав-членів НАТО у середньостроковій перспективі. Безумовно для України та усієї Європи такі ініціативи Пекіна неприйнятні.
Експансія китайського бізнесу, помножена на військово-політичну присутність в Європі – це повна руйнація колективного Заходу і світової демократії. Для України Китай є насамперед партнером росії-агресора і, незважаючи на потребу підтримувати з ним контакти, бо КНР є все ж найбільшим торговельним партнером нашої держави, відомі факти участі китайських компаній у видобуванні корисних копалин та їх переробці на українських територіях, окупованих росією, постачання до росії технологій і матеріалів для виробництва зброї, яка стріляє в українців, що ніколи не буде забуто. Однак очевидно, що в Китаї планують на певному етапі вирішення конфлікту відійти від офіційно позиції спостерігача та гарантувати власні інтереси в умовах майбутнього перемир’я. Особливо по мірі послаблення участі в перемовному процесі США. Результати перемовин в Пекіні Трампа і Сі можуть містити певні сигнали щодо імовірності такого залучення. Нажаль для України, з огляду на політику США щодо росії, імовірність участі Китаю в цих переговорах сьогодні видається вищою, ніж європейців. Хоча для української сторони безумовно це буде неприйнятно.
Загравання деяких європейських лідерів з Пекіном, як то Макрона чи Мерца, так само як і Трампа з путіним безперспективні і мають тактичний характер. США і Європа (навіть ЄС) не мають альтернативи дієвій економічній, і насамперед військово-політичній співпраці в рамках нехай реформованого, але все ж НАТО. І в цій оновленій системі трансатлантичних взаємин, попри поточну невизначеність формального статусу, місце України гарантоване. Які б настрої під час перемовин Трампа і Сі не панували в Пекіні щодо України та умов врегулювання війни з росією, наша держава в силу обставин, насамперед посилення її позицій у військово-технічному та дипломатичному плані, підтримці Європи, а також очевидній уже всім слабкості режиму в москві, вже точно не стане об’єктом геополітичного перерозподілу світових супердержав. І це головне досягнення Української держави та її Сил оборони на даному етапі виборювання власної суб’єктності.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»